Як захистити себе і світ від смерті того, у що віриш – режиссер театру "Будьмо" Сергій Ененберг

Середа, 7 квітня 2021, 05:30
Фото: Дмитро Ларін

"То що, прабатьку, чи є у вашому місті праведники?" ― поцікавився Бог в Авраама, перш ніж почати спецоперацію з примусу до добра мешканців Содома.

Згадали єдиного праведника в Содомі ― Лота. Його з родиною евакуювали янгольські спецпризначенці, на решту ж пролився дощ із сірки й вогню.

Коли Всевишній, Світовий розум чи Великий Дарвін почнуть знову шукати людей, заради яких варто було б врятувати Землю від вогняного дощу, нової пандемії або нашестя експертів у соцмережах, їм варто заглянути на онлайн-сервіси з анкетами акторів, які шукають підробіток.

Одного кандидата на роль праведника вони там точно знайдуть.

Знайомтесь, янголи, ― Сергій Ененберг. 

Особливі прикмети: театральний режисер, педагог, драма-терапевт, сценарист.

Місто ― Київ. Стать ― чоловіча. Вік ― 53 роки. Зріст ― 160 см. Вага ― 52 кг. Розмір взуття ― 40. Тілобудова ― худорлява. Колір волосся ― сивий. Тип зовнішності ― європейський. Сімейний стан ― одружений, троє дітей. Характер ― терплячий, вибуховий, благодушний, лютий. Настрої есхатологічні, квазістабільні.

З-поміж тих, хто вплинув на нього, Сергій називає митрополита Антонія Сурозького, індійського філософа й поета Шрі Ауробіндо Гхоша, літературознавця Юрія Лотмана, свого майстра в театральному інституті Мара Сулимова та прапорщика Вічкалова, з яким він познайомився в армії ― гіркого п’яницю, доброго й дуже чесного.

За 29 років роботи Ененберг поставив 35 вистав ― від "Бурі" Шекспіра до "Пригод їжачка Колька Колючки" за казкою Нестайка. 

Виростив сотні учнів, для яких він Сер Леон ― скорочене від Сергій Леонідович.

Вигадав ідею і разом із волонтерами провів чотири фестивалі альтернативного мистецтва й арттерапії "Павлов-фест". 

У 2008 році створив театр "Будьмо", де грають пацієнти Київської міської психіатричної лікарні №1, більш відомої як "Павлівка".

До кінця жовтня 2020-го служив у "Будьмо" праведником на мінімалці. В прямому значенні слова ― на мінімальній зарплаті згідно зі штатним розписом: 4 723 гривні до вирахування податків.

30 жовтня 2020 року він офіційно став безробітним, а театр "Будьмо" з розділу "Місце роботи" в його резюме перекочував у розділ "Хобі та захоплення". 

 
Сергій Ененберг: За самовідчуттям мені зараз років п’ятнадцять, але це, звичайно, неправда. Все ж таки десять. Відчуття незрозумілого віку. Я маленький і старенький. То десять, то дев’яносто
Фото: Андрій Ломакін

Сер Леон і камені Ленінакана

Ми сидимо на маленькій кухні, куди час від часу забігає велика чорна собака Беатріче, вона ж Берта.

Одна дівчина, з пацієнтів, підібрала її поруч з лікарнею. І так сталося, що я взяв її додому. Тоді їй було два місяці. Собачники говорили впевнено, що по вухах і лапах це лабрадор. Але коли виросла, стало зрозуміло, що метис. Можливо, плід любові лабрадора і такси, ― розповідає Сергій. 

Беатріче заглядає мені в очі та намагається оцінити ризики ― чи не збирається чужинець образити господаря.

Чужинець задає господареві Беатріче дитячі питання. Кілька років тому їх придумали учні однієї з ризьких шкіл, коли їх попросили спитати про щось у бога. Кому переадресувати їх, якщо не Ененбергу, який на сторінці в соцмережі прямо називає свого роботодавця ― "Господь". 

Це не означає, що я розумію, хто такий Господь, або розумію, що таке служіння Господу, ― пояснює він. ― Але на питання фейсбуку, хто твій роботодавець, ніякої більш слушної відповіді у мене немає. І так виходить, що й не було ніколи. 

– Навіщо ти створив цей світ? Хіба ти не розумів, що з ним буде така халепа?

Я просто все це ввімкнув, а потім воно саме закрутилося. Авжеж, я дещо припускав, але, якщо чесно, зовсім не те, що вийшло. Навіщо ввімкнув? Просто мені було цікаво. Це головне слово ― цікаво.

Для чого потрібне життя? А якщо воно потрібне, то навіщо люди помирають?

Я не знаю, що думає Господь про те, навіщо потрібне життя. Гадаю, він підсумує, коли все закінчиться.

Як стати спогадом?

– Пам’ятати себе справжнього. Тоді всі твої вчинки здійснюєш саме ти.

 
Сергій Ененберг: Пам’ятати себе ― це існувати і як тіло, і як дух, здійснювати вчинки й весь час відчувати життя як пригоду
Фото: Дмитро Ларін

Ененберг пам’ятає себе так давно, що вже забув, з якого віку.

– Я, ще зовсім маленький, сиджу на ліжку в нашій квартирі на Нивках. Бабуся стоїть на підвіконні в косинці на голові та миє вікно. Весна. Порив вітру з вікна, запах квітучих дерев. Зметнулись завіски, бабуся повертається до мене і про щось запитує. Про що, я не пам’ятаю, але саме переживання цієї миті досі дуже яскраве.

У вісім років він прочитав повість Льва Кассіля "Кондуїт і Швамбранія", та під враженням від книги разом із молодшим братом вигадує країну Васамбанію і васамбанську мову.

У п’ятому чи шостому класі Сергій переконує всіх, що перший раз народився в 95 році нашої ери в Індії, навчався в якогось мудреця, потім став воїном, бився у війську раджі та загинув у 25 років.

Ще за кілька років він створює нового персонажа особистої міфології на ім’я Двонтідедич. Цей демон творить порожнечу. Відбирає смисли у життя ― однієї людини, покоління або цілої нації.

На Двонтідедича майже немає управи. Єдина зброя в боротьбі з ним ― дитяче переживання світу. Плекання в собі дитини і проживання кожного дня в усіх його барвах.

Я був самотнім підлітком, а самотність завжди налаштовує людину на переселення у вигаданий світ. Світ, що всередині тебе, виявляється більш реальним і повноцінним, ніж зовнішній світ, ― згадує Сергій.

 
Сергій Ененберг: У молодших класах в мене було дуже образливе прізвисько ― Авторитет. Тому що я носив окуляри, й одне скло весь час було закрите через косоокість. Потім було прізвисько Зізя. В армії мене прозвали теж якось хитро ― Шульц. Я так і не зрозумів, чому. Може, тому що був дрібний і носатий
Фото: Дмитро Ларін

Після школи він вступає до Ленінградського інституту театру, музики й кінематографії.

На першому й другому курсі я весь час бунтував, у мене були всі шанси вилетіти з інституту. Мій майстер бачив, що в мене не виходить опановувати закони ремесла. Я чесно намагався зрозуміти, чого від мене хочуть, але мені було нецікаво щось робити механістично. Я намагався робити по-своєму, але у мене нічого не виходило. 

З грошима було не густо, і коли не вдавалося тусуватися по квартирах і кімнатах друзів, він ночував у інститутській аудиторії ― благо, жалісливі вахтерки закривали на це очі.

– Наш інститут знаходився в колишньому особняку однієї генеральші. Там були здоровенні мармурові колони, колись привезені з Італії. Вранці до початку занять, коли в будівлі ще нікого не було, я обв’язував мотузками ці колони. Брався за мотузки й тягнув, переконавши себе в тому, що у мене вийде зрушити колони з місця.

За три місяці після початку навчання, 7 грудня 1988 року, у Вірменії стався землетрус. Десятки тисяч людей загинули під завалами будинків, сотні тисяч залишилися без даху над головою.

Це був перший курс, дуже багато етюдів. І тут мене вибило. Я нічим не міг займатися. Ні своїми етюдами, ні грати в чужих. Я відпросився в інституті. Сказав, що мені терміново потрібно їхати додому через важливі сімейні обставини. Домовився з хлопцями, вони мені кинули якісь гроші, я полетів у Єреван, а звідти ― в Ленінакан.

Зруйноване місто, купки каміння замість багатоповерхівок. На вулицях штабелями складені труни. Ти йдеш тунелями з цих трун, а назустріч тобі рухаються якісь страшні мужики з величезними напівбожевільними витрішкуватими очима, виплаканими й почервонілими від постійного тертя.

Ми працювали на розчищенні завалів, шукали людей. Два трупи з однієї купки дістали, два з іншої, та одну живу жінку. Вона висушена була, але дуже грізна, сильна. В неї на руках було мертве дитя, але вона вважала, що воно живе, і коли віддавала рятувальникам цей згорток, страшно кричала на них, щоб вони акуратно поводилися з дитиною.

Вісім днів Ененберг розчищав завали з каменів і шматків бетону, прислухаючись, чи немає під ними життя.

Цим самим він займається і 33 роки потому. Але замість каменів, шматків арматури й бетонного пилу ― біль, під завалами якого він намагається розчути голоси тих, хто вцілів. За допомогою радара-детектора ― його театру.

Сер Леон і кімната для тортур 

Після закінчення інституту Ененберг попрацював у кількох професійних театрах і зрозумів, що до нього там встиг побувати демон порожнечі Двонтідедич.

– Мені було нудно. Там не було ні насиченості, ні сили, ні енергії, до яких я звик у нашій майстерні в інституті.

А в мені немає цієї штуки, яка повинна шпиняти людину зсередини ― борися, працюй ліктями, роби кар’єру.

 
Сергій Ененберг: Я не рахував, скільки людей пройшло через наші студії, 400 чи 500, поняття не маю. Хтось відсіювався, хтось залишався, вони обростали людськими зв’язками й, навіть ідучи, залишалися всередині цієї спільноти
Фото: Андрій Ломакін

Повернувшись до Києва, Сергій придумав серію театральних проєктів, присвячених культурам світу. 

"Дельфи" ― перша його школа-студія була пов’язана з грецькою культурою. Потім був театр під назвою "Місто святкових зборів" ― це одна з назв Єрусалима. Був задум театру "Рим", театру "Медина", пов’язаного з ісламською цивілізацією, театру "Світлояр", побудованого на слов’янській міфології, театру "Ауровіль", названого на честь міста на березі Індійського океану, яке виросло з ашраму філософа, йогина і гуру Шрі Ауробіндо.

– Я бачив, як люди розділені. Релігійні люди з підозрою ставляться до людей мистецтва. Люди мистецтва іронічно ставляться до тих, хто займається духовними практиками. Вчені скептично сприймають усе, що не можна виміряти та помацати.

Мені це здавалося дивним, бо всередині себе я відчував поєднання цього всього. Мені здавалося, що буде чудово побудувати освітній процес так, аби виховувати людей, в яких це все було б в єдності та гармонії.

Мені хотілося це зробити, й у мене виходило. Ми зі студійцями придумали субкультуру, що базується на міфології миттєвостей, ― "фиммиг" (назва утворена від російських слів "миф" та "миг" – УП). Багато чого не вдавалося, але навіть те, що не виходило, ставало частиною якогось вигадливого візерунка. Одні наші проєкти закривались, інші відкривались, перетікали одне в одне. Щоразу ми відроджувалися з попелу, як птиця Фенікс.

Як цей захопливий процес бачили його студійці? Приблизно так.

– Сергій Леонідович на репетиціях в основному сидів з похиленою головою, не дивився на сцену, і на обличчі були гримаси страждань. Іноді він схоплювався і починав нервово ходити, висмикуючи волосся з бороди та схлипуючи. І тільки якщо на сцені починало відбуватися щось більш-менш цікаве, він зупинявся й одним оком спідлоба поглядав туди. Як він відчував, що цікаве почалося? Незрозуміло. Неймовірна включеність у кожну мить життя, ― описує репетиції в школі-студії "Дельфи" Юлія Фішман. 

 
Сергій Ененберг: Цапик, він же Опенгеймер, втомився від нашого галасу і метушні. Скульптуру зробили для містерії "Ланцюгова реакція натхнення" в 2019 році
Фото: Дмитро Ларін

Здається, Сер Леон знає толк у тому, як стати спогадом.

– Сергій Леонідович вів тоді театральну студію "Дельфи" й через постійні запізнення акторів призначив штраф, ― розповідає колишній студієць Кирило Таллер. ― На ті часи суттєвий. Але актори, які завинили, справно платили.

У скарбничці назбиралося достатньо грошей, і якось він повів нас на гору Уздихальницю неподалік від замка Річарда на Андріївському. Там він виступив з промовою про те, що чергове випробування пройдено, а потім дістав гроші, розвів вогонь і спалив їх.

На мене це ритуальне спалення справило гнітюче враження: за ці гроші можна було смачно поїсти, напитися або купити декорації та костюми для театру. Багато чого можна було зробити з ними, але Ененберг взяв і спалив їх. І в цьому весь він ― повне презирство до мирського і суєтного заради містичних символів.

Запитую в Сергія про цю історію ― що за спецефекти?

– Авжеж, можна було витратити ці гроші на необхідне ― купити щось для студії. Але тоді від них виникла б користь. Чомусь у той момент мене це не влаштувало. Я тоді ще був хворий ідеєю громади, яка повинна боротися з буржуазною культурою... А взагалі, якщо чесно, я не пам’ятаю, чому тоді це зробив.

Гра, яку Ененберг на початку 2000-х часто пропонував своїм студійцям, називалася "Дні". Потрібно було розповісти про найголовніше в кожному прожитому дні через вірш, малюнок, колаж, пісню, будь-який образ.

Прошу його згадати цю гру ― розповісти про кілька днів березня 2021-го. Сьогодні середа ― чим він займався позавчора і вчора?

– Понеділок… Мабуть, це голландський художник Ян Стен. Дари землі, собаки, господині, величезні жаровні, дичина, що висить на гаках. Трактирне свято для шлунка.

Замислюється і після паузи уточнює.

– Більшу частину дня я готував удома. Якісь борщі, картопля з сочевицею, салати, кури в сметанному соусі. Одне за інше чіплялося, і я не міг зупинитися.

– Вівторок?

– У вівторок ми репетирували з акторами "Будьмо". Переважно це турботи, пов’язані з загнуздуванням себе. Якщо цього не робити, життя витікає. Сенси витікають із життя, як з дірявої діжки.

Щось на кшталт кімнати для тортур, де ти водночас і кат, і жертва. Причому жертва як щось добровільне і свідоме. 

Таке собі усвідомлене самоспалення, але не як кінець шляху, а як задача і спосіб перейти у наступний день свого життя, нічого не розгубивши.

Більша частина всього, що ми робимо сьогодні, відбувається в смисловій пустелі. Це пустеля брехні ― шуму смислових капканів, якими полює на нас порожнеча. 

Захиститися від вигорання ― захистити світ у тобі й навколо тебе від втрати сенсу. Від смерті того, у що ти віриш, того, що справді любиш. 

Сер Леон і 28 кутів

У дверному отворі кухні з’являється чорна морда Беатріче. Під приводом прогулянки вона наполегливо пропонує знизити градус розмови та освіжитися.

 
Сергій Ененберг: Моє "я" зараз у полоні реальності. Іноді я намагаюся цими ланцюгами брязкати й уявляю, що можу їх розірвати до бісової матері
Фото: Дмитро Ларін

Саме час для армійських історій. Ененберг починає здалеку.

– Є два магічні числа, які працюють у моєму житті: 14 і 28. Це дні народження і смерті багатьох близьких мені людей ― і людей старшого покоління, і моїх учнів. У ці дні світло і темрява, зло і добро тасуються, але інтенсивність подій незмінна.

На цю закономірність він вперше звернув увагу під час служби в армії. 

Це було вже майже на дембелі, коли все остогидло, він не міг дивитися ні на офіцерів, ні на салаг, ні на свій набір. До того були якісь суїцидальні спалахи, але до цього моменту вони зникли, все заспокоїлося, затихло, заіржавіло.

У розмовах з товаришами по службі Сергій якось побіжно згадав, що в радіобюро, де він служив, 28 кутів.

Минуло кілька днів. Він щойно змінився з нічного чергування, поснідав і ліг спати.

Раптом за ним приходять ― прапорщик і двоє вартових. Розбудили й під охороною з автоматами відконвоювали до медчастини. Кажуть: "Знімай ремінь, ось твоя палата". Оглядається, дійсно окрема палата з одним ліжком.

– Наступного дня приходить замполіт частини, ― продовжує Ененберг. ― Величезний, звірячого вигляду мужик, якого боялися більше, ніж командира. Він наганяв жах однією своєю зовнішністю.

Намагаюсь підвестися, а він так по-батьківськи: "Лежіть, лежіть".

Сідає на стільчик поряд із ліжком і починає своїм застудженим, прокуреним басом цікавитися, як у мене вдома, чи одружений, чи може є дівчина, чи не ображає мене хтось. Я відповідаю, що все нормально, дівчини поки що немає, ніхто не ображає.

Після довгої паузи він говорить: "Ну добре, а от ви говорили товаришам по службі, що у вашому радіобюро 28 кутів. Як це поясните?".

Відповідаю: "Товаришу підполковник, але ж їх справді 28. Я можу вам накреслити план".

Креслю точний план радіобюро. Кажу: "Давайте-но рахувати". А там маленьке приміщення, як ця кухонька, жолоби для дротів і стіна ламана. Рахую ― 14 кутів.

Він каже: "І? А чому ви говорили, що їх 28?"

"Дозвольте доповісти, товаришу підполковник. Кожен кут ― це ж і зовнішній кут, і внутрішній. Отже, загальна кількість кутів 28".

Він довго і якось важко на мене дивиться й питає: "То у вас усе гаразд?".

Після цього мене про всяк випадок протримали ще десять днів у медчастині, придивлялися. 

– А ця історія про 28 кутів, вона про що насправді? ― запитую в Ененберга. ― Те, що здається нам божевіллям, може виявитися чимось іншим?

Так, наприклад, прихованою від нас частиною реальності, яку ми через свою непідготовленість у цей момент просто нездатні сприйняти. 

Беатріче починає тихенько скавучати, всією своєю чорною мордою демонструючи нестерпну важкість буття.

Ця історія про 28 кутів справді має смисловий об’єм, але не певен, що серйозного жанру. У будь-якому разі тобі видніше, ― підсумовує Ененберг.

Сер Леон і виболювання болю

"Дорогоцінний дар. Виболювання болю в одній дії з епілогом" ― так називалася вистава театру Ененберга "Годо", присвячена пам’яті загиблих на Майдані у 2014-му.

Виболювання болю ― найкоротший і найточніший опис того, що відбувається в клубі "павлівської" лікарні вже 13 років.

Наступного разу ми зустрічаємося з Сергієм саме тут ― серед інсталяцій, малюнків, колажів, фігурок із глини, створених пацієнтами лікарні й артистами театру "Будьмо". 

 
За часів, коли здається, що весь світ збожеволів, психіатрична клініка не найгірше місце для Дон Кіхота. Скульптура на території "павлівської" лікарні
Фото: Дмитро Ларін

Триває репетиція. У великій залі студійці обкатують сцени майбутніх вистав. Усе відбувається ніби саме по собі, однак зрозуміло, в чиїх руках сходяться всі нитки. 

Ененберг приймає своїх студійців такими, які вони є, без загравання і поблажливості. І виводить з території болю туди, де не існує ні норми, ні відхилень від норми ― на територію творчості. 

– Ти трохи не так усе це сприймаєш, якось надто екзистенційно, ― говорить Сергій, коли я прошу пояснити, як це ― постійно знаходитися в епіцентрі болю. ― Це як у лікарів чи у священників: біль ― те, з чим ти завжди поруч. Але це не те, що тебе повсякчас гризе і знищує. І тобі потрібна життєстійкість, аби бути ефективним.

В нашому театрі наразі чоловік дванадцять ― різного віку, з різними діагнозами й різними долями. Деякі сильно поламані. Темні періоди в них чергуються зі світлими, натхнення перетікає у кризи, кризи ― в госпіталізації, госпіталізації закінчуються і можна далі жити, у щось вірити, формувати життя, проживати цей хаос. Творчість захищає їхні душі від ненависті й зневіри, зберігає свідомість ясною, по-дитячому живою та відкритою для чудес. 

Прошу акторів "Будьмо" сформулювати, навіщо їм театр.

"Це територія, де можна розслабитися і відчувати себе вільніше".

"Це любов, яка не ставить умов і нічого не вимагає".

"Раніше я говорила, що життя б'є мене по голові розвідним ключем, а тепер – скрипковим".

Сергій переконаний: сенс арттерапії не в тому, щоб роздати пацієнтам фарби, папір і сказати "малюйте!", а в тому, щоб створити й підтримувати простір, де люди відчувають, що вони комусь цікаві. Що їх почули та їм відповіли. Саме їм, а не якомусь незрозумілому шуму.

"Я почув тебе". "Почути одне одного". Іноді мовні штампи скидають панцир ― і лишається тільки буквальне значення слів.

 
Один із корпусів "павлівської" лікарні прикрашають репродукції шедеврів світового живопису
Фото: Дмитро Ларін

Розповідає Поліна Кельм, яка знає Ененберга більш ніж вісімнадцять років. Колись вона займалася в одній з його театральних студій. Через багато років дізналася, що він працює з пацієнтами в психіатричній лікарні, і зрозуміла, що хоче зняти про це документальний фільм. Знімала чотири роки ― по кілька разів на тиждень.

– Це був концерт, де виступали актори театру "Будьмо" ― пацієнти лікарні. У розпал концерту Сергій зауважив, як один із глядачів піднявся зі свого місця в залі й хоче щось сказати.

Сергій підійшов до нього і допоміг вийти на сцену. Це був Коля Король. Він вимовляв лише кілька фраз, і його розуміли тільки ті, хто з ним давно спілкувався.

Сергій представив його залові. Коля почав читати вірш у мікрофон. Не можна було розібрати ні слова. Це були якісь ритмічні звуки, не оформлені у слова. Коли він дочитав, Сергій узяв мікрофон і сказав, що зараз перекладе нам те, чого ми не змогли розчути.

"Це був вірш про любов і про весну всередині кожної людини. Про те, як щодня Коля відчуває красу світу і говорить про неї. Неважливо, що ми не можемо почути це, тому що іноді слова нам заважають. Але ми можемо вловити все в музиці поезії". 

Зал почав аплодувати. Коля соромливо посміхався, кланявся. Підійшла медсестра і допомогла йому повернутися на місце. Сусід по кріслу поплескав його по плечу і теж посміхнувся.

Через якийсь час Коля помер. Але цей його вірш досі живе в моїй голові. Хоча я не можу згадати жодного рядка. 

Сер Леон і "в’язні Павлівки"

Історія кожного актора театру "Будьмо" могла б стати сюжетом окремого фільму.

Віктору Борисовичу ― 70. У лікарні з кінця 1990-х. У минулому військовий льотчик, який пройшов війну в Афганістані. До "Павлівки" потрапив на межі самогубства. Лікувався і повертався додому, а потім опинився в лікарні як у своєму новому домі ― в добровільному полоні, бо не хотів травмувати своїми проблемами близьких.

У театрі з перших місяців його існування. Починав як художник. Ліпив з пластиліну нескінченних жінок і музикантів улюблених рок-гуртів, розфарбовуючи їх різнокольоровими лаками для нігтів. Створював роботи з їжі: розквашував мило, занурював туди недоїдки, прикрашав лікарняним сміттям.

Були роботи концептуальні ― ті, що пов’язані з літаками. На блюдечку в розквашеному милі десять білих ковпачків від фломастерів. В середині ― помаранчевий. Між ковпачками крапельки кетчупу. Робота присвячена терактам 11 вересня 2001 року в США.

Ще одна робота: в розквашеному милі крильце смаженого курчати. Навколо крильця розсипано багато чорного перцю. Це про трагедію на Скнилівському аеродромі у Львові. 

 
У театрі "Будьмо" Віктор Борисович зіграв багато ролей, у тому числі Просперо в "Бурі" Шекспіра і привида батька Гамлета в "Шекспірівському концерті". Завжди розквітає на публіці
Фото Дмитра Ларіна 

Петро. Йому близько 40. Художник і аніматор. Пише сценарії мультфільмів ― іноді короткі, іноді схожі на епос. Створює величезну кількість ескізів, сам монтує фільми, озвучує їх різними голосами, створює музичне оформлення. Пише портрети своїх знайомців і улюблених літературних героїв.

Ще одна його пристрасть ― палеонтологія. 

У великому світі Петро почувається незграбним і самотнім. Йому бракує друзів, любові та уваги до його робіт.

 
У "Шекспірівському концерті" Петро (на фото ліворуч, праворуч від Ененберга ― актор "Будьмо" Володимир) зіграв Оберона ― короля ельфів. У виставі "Ельфова вежа" ― одразу кілька ролей: міського м’ясника, зозулю, що застрягла в старовинному годиннику та графина з водою, який говорить сумними віршами 
фото: дмитро ларін

Анатолій. Художник. Довго хворів, був пацієнтом "Павлівки". Потім працював трудінструктором у лікарні. У нього тут була своя крихітна майстерня. У виставах не грав, але брав участь у вернісажах. До театру приходив часто, тут зберігав і свої роботи.

3 листопада 2020 року Сергій Ененберг пише на своїй сторінці у соцмережі:

"Жив останнім часом наш художник Анатолій Юсічев на вулиці. Тяжко жив: без даху та їжі. Голодував, промерзав, захворів. У четвер ввечері прийшов у театр. У дуже тяжкому стані, жахливо виглядав, з опухлими руками. Багато разів за останні дні падав на вулиці без тями. Страшне дихання ― скоріше за все, пневмонія.

У нічліжці, де він перебував після того, як виписався останній раз зі стаціонару, підняли ціну з 800 грн до 1400. А в нього пенсія 2000 грн. Він пішов звідти. Жив десь недалеко, в зруйнованих будинках. Нагодували, перевдягли.

Коли ми попросили головлікаря лікарні ― він одразу дав добро на госпіталізацію. В приймальному відділенні поміряли температуру: 39. Нас із хворим дуже довго тримали у передпокої, ведучи переговори з якимись сутностями по телефону. Поклали в 14-те відділення. Ми супроводжували його до дверей.

Вчора дізнався, що він помер. Так, він був хворий, і так, він був бомжем. І так, це художник, чиї роботи прикрашають більш ніж половину відділень лікарні. Доброго ранку, планета людей!" 

 
Анатолій Юсічев у своїй майстерні на території "Павлівки". 2012 рік
Фото: Дмитро Ларін

А ще за кілька тижнів Сергій напише текст, де кількість знаків оклику зашкалює. Він про другий етап медичної реформи в Україні, яка урізала фінансування психіатричних лікарень і фактично згорнула всю реабілітаційну роботу з такими пацієнтами. 

Під роздачу потрапив і "Будьмо", перетворившись на театр-невидимку.

Мудрий новозаповітний праведник у цьому тексті перетворюється на лютого старозаповітного пророка:

"Наше суспільство можна назвати сьогодні суспільством відкритих можливостей для пацієнтів психоневрологічних стаціонарів. Ані газвагенів, ані крематоріїв, ані ін’єкцій синильної кислоти! Просто грошей мало в країні. Їх економити треба. А де пропонуєте їх зекономити? На кому? Зараз поки трохи зекономимо на тих, кого шкода менше за всіх.

Поки зекономимо. А потім напишемо новий закон про захист прав людини, нехай навіть найбільш пропащої! Вже багато написали, звичайно, і так, але нам не шкода!! Чесно! От кажуть, що зараз Міністерство охорони здоров’я розробляє програму співробітництва з Міністерством соціальної політики! Дайте тільки час! Пандемійку переможемо, економіку піднімемо, і все буде тіп-топ. 

А поки ці непотрібні суспільству люди можуть усе одно жити, як у Європі: ВІЛЬ-НО! А не стирчати взаперті, в брудних і жебрацьких божевільнях, з підступними психіатрами, жорстокими санітарами, під дурманом страшних ліків! Нехай живуть і помирають серед нас як вільні люди!

Ми готові навіть на ризик піти, що хтось із них когось із нас заріже без дозволу в якомусь там припадку. Ми й самі, якщо чесно, з радістю половину серед нас самих перерізали й передушили б! Але ― туди-сюди ― виховання там, і припадків немає".

На відміну від професійних реформаторів, для яких будь-яка трансформація ― це світле майбутнє, таблиці й графіки, світ праведників влаштований дещо інакше. Для них "тріски" з приказки "ліс рубають ― тріски летять" мають обличчя та імена: Віктор Борисович, Петро, Анатолій, Олена, інша Олена, Іра, Міша, Зоя, Володя, Даниїл, Лідія, Вікторія.

 
Зоя, акторка театру "Будьмо", на зйомках фільму Поліни Кельм "Ельфова вежа"
Фото: Андрій Ломакін

Сер Леон і дари життя

Я весь час на якійсь дивній дорозі, ― говорить Сергій. Це схоже на сюжет картини "Сліпі" Брейгеля. Ми рухаємося, хоча й не дуже розуміємо куди. І хто такі ми ― теж питання.

Чи це ми, чи я один. Або я ― це і є ланцюг сліпих на бездоріжжі, і цей "я-ми" кудись рухається, і в нього, начебто, щось виходить, і він майже прийшов. Але тут якась колода ― і всі падають одне за одним.

У когось садна і гулі, хтось уже не може триматися в цьому ланцюгу сліпців і падає в канаву, і там, ковтнувши болотної отрути, упливає в небо ― і ця частина мого "я" гине.

Дорога Ененберга ― спроба подолати силу тяжіння світу, знаходячись усередині цього світу.

– Одна із вправ для акторів називається "Я ― птах". ― Вона навчає, як тілу знайти опору в повітрі, щоб відштовхнутися від нього й подолати гравітацію, як рухатися, що зробити з повітрям, щоб згустити його і можна було на нього спертися. 

 
Актор театру "Будьмо" Михайло працює над сценою майбутньої вистави "Золота троянда"
Фото: Дмитро Ларін

Три тисячі років тому Ененберг викликав би дощ у пустелі, викривав ідоловірців, отримував їжу з дзьоба птахів і як виняток був би взятий на небо живим ― мертвих душ там вистачає і без нього, як і на Землі.

П’ять століть тому в Європі його спалили б на вогнищі, побачивши, як він працює зі своїми акторами. Спалювали й за більш невинні діяння.

Півстоліття тому в Союзі його судили б за дармоїдство.

Сьогодні світ став гуманнішим, дозволяючи людині бути якою завгодно: сволотою, порожнім місцем, ковід-дисидентом, праведником, святим ― немає різниці.

Праведники та святі на відміну від решти вищеназваних сутностей в усі часи існували своїм коштом ― чиїм же іще? Немає поки грантових програм інституційної підтримки святих, навіть Сорос не додумався. А от професійна робота з людьми, що мають особливості психічного здоров᾽я та інтелектуального розвитку, в цивілізованому світі зазвичай потрібна й оплачувана.

З кінця жовтня минулого року Ененберг ― волонтер у театрі "Будьмо". Його штатна посада завклубу "Павлівки" ліквідована разом зі ставкою ― навіть символічною. Все решта без змін. Репетиції тривають ― три дні на тиждень плюс "гаряча лінія" підтримки своїх особливих студійців.

У пошуках підробітку він заповнює анкети на інтернет-сервісах з базами даних артистів ― зріст, вага, колір очей, обхват грудей, розмір взуття. Пункт про досягнення у боротьбі з демонами, своїми та чужими, в цих анкетах не передбачений.

Часом йому щастить ― перепадають ролі в епізодах серіалів. Герої переважно безіменні: релігієзнавець, польський слідчий, експерт з окультизму, скупник у ломбарді, колекціонер, нотаріус. Ролей праведників в цьому переліку немає ― це не надто популярний персонаж в серіалах. 

Я прошу Сергія скласти резюме, адресатом якого був би його роботодавець, вказаний на сторінці у соцмережі, ― Господь.

Тиша у відповідь стає майже матеріальною ― як повітря, на яке потрібно спертися, щоб злетіти.

Досвід.

– Я живу, виховую своїх дітей та своїх учнів. Більше ніякого досвіду немає.

Навички. 

– Я вмію обійматися, вмію зігрівати, вмію піклуватися, іноді вмію робити красиво, щоб когось порадувати.

Коротко про себе.

– Я був слабким, і багато чого не вдалося з того, що мав зробити. І якщо я поки не заслужив спокою, то наважився б на нову бійку ― в цьому світі чи якомусь іншому.

Ідея нової бійки вже у повітрі, до того ж театр "Будьмо" залишається з ним. Сергій оголосив про новий проєкт ― "Мандрівний балаганчик маестро Адоцкуса". Це волонтерський театр, який гратиме вистави у дитячих будинках та інтернатах по всій Україні.

У нову пригоду Сергій візьме з собою головні магічні предмети, зібрані ним за 53 роки. Усі вони поміщаються в невеличкому лікарському саквояжі з реквізиту його театральної студії. Валяна м’яка іграшка ― собака, дзвіночки, блокноти з щоденниковими записами, колажами та малюнками, фотографії сім’ї та учнів. 

 

І Матросик ― глиняна фігурка лисого чоловічка в смугастій майці, який дивиться вгору, трохи нахиливши голову. Варто погладити його по лисині, рішення приходить, ніби з його голови.

А ще з ним можна радитися і, якщо пощастить, почути відповідь на дитяче питання, для чого потрібне життя.

Михайло Кригель, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді