Трамвай в Пущу. Авоська з грошима, кабани, Кузьма Скрябін та "Свєта губата"

П'ятниця, 18 червня 2021, 05:30
Фото: Ельдар Сарахман

Наш трамвай летел, как кот,

Напоенный жидкой лавой.

Голова рвалась вперед,

Грудь назад, а ноги вправо.

Саша Черный. "Пуща-Водица" (1911)

Для мовного апарату іноземця топонім Пуща-Водиця – випробування не менш серйозне, ніж слово "борщ". Найдовший трамвайний маршрут Києва, що з'єднує Поділ із курортним і дачним масивом на північному заході столиці, давно потрапляє в туристичні путівники.

Від тінистих садиб, лісів і озер до запиленого і галасливого мегаполісу – цей шлях, який пройшов Київ за останні 100-120 років, на трамваї №12 можна подолати за годину з гаком і всього за вісім гривень.

Протяжність рейкової дороги, яку проклали в 1900 році з міста в Пущу, що увійшла в Оболонський район столиці, трохи більше 19 кілометрів. Шість з них трамвай їде  лісом, і це головна перевага маршруту. У 2019-му, допандемічному році ним скористалися три мільйони пасажирів.

Що забув у салоні трамвая незадовго до смерті Кузьма Скрябін? Яких диких тварин можна побачити з вікна вагона? Як це – бути водійкою трамвая п'ятдесят років? Репортаж УП із найнезвичайнішого маршруту Києва.

Круговерть

69-річній киянці Валентині Павловій часто сниться один і той же сон. Під час нього у світі, який прийнято вважати реальним, Валентина Іванівна щосили впирається ногою то в чоловіка, то в спинку ліжка, то в стіну свого приватного будинку в районі Бабиного Яру.

– Та не дави! – щоразу з любов’ю та спросоння обурюється її чоловік. – Чого давиш?

У той самий момент, коли жінка віддається чіпким обіймам Морфея, відбувається небувале.

– Сниться, що не по трамвайній колії їду, а просто по насипу. Ну я торможу. Сплю i торможу так, що очi на лоба лiзуть! – сміється вона зі свого нічного кошмару.

 
Валентина Павлова починала у 1960-х на трамваї Tatra T2
Всі фото: Ельдар Сарахман

За пультом вагона на електротязі Валентина Іванівна працює півстоліття. Магія, що визначила її подальшу долю, трапилася в далекому 1960-му, коли маленькій Валі було вісім.

У батьківській хаті в селі Вовчинець Чернівецької області, на крихітному екрані телевізора КВН дівчинка побачила сюжет про відкриття станції метро "Дніпро" в Києві. Найбільше її вразив трамвай, що їхав Набережним шосе.

"Буду на ньому водійкою!", – сказала Валя татові.

"Ні, не будеш!", – відповів той із властивим сільському жителю фаталізмом, і ніби натякаючи, що трамваїв у селі немає: тільки комбайни, трактори і сівалки.

Пройде 11 років, і Валентина вийде у свій перший рейс в столиці, поставивши хрест на беззаперечності батьківської думки та на спадкоємності родового досвіду.

Від Контрактової до кінцевої в Пущі трохи більше 19 кілометрів. Сьогодні за восьмигодинну зміну нагороджена сивиною Валентина Павлова робить кілька кіл, намотує до 150 кілометрів.

 
Трамвай №12 працює з п’ятої ранку до опівночі

Те, що для когось – тісне біляче колесо, для Валентини Іванівни сенс її існування. Вона би з радістю обдурила час, щоби залишитися тут назавжди.

– Хтозна, скільки ще зможу працювати. Намагаюсь про це не думати. Без роботи я з розуму з’їду! – посміхається вона неминучому.

– В мене є постійні пасажири, які тут вже 40 років їздять, – розповідає водійка. – Я всіх люблю. 

Є добрі. Є злі та нервові, але треба ставити себе на їх мiсце. Я ж не знаю, з чим та людина до мене прийшла. Може, в неї якесь горе, якесь нещастя?

This is "Beer factory"

Від Контрактової прямо, потім наліво. Ліворуч, праворуч, ліворуч. І ще раз праворуч. Шлях 12-го трамвая Подолом у бік Пущі-Водиці звивистий.

Втратити орієнтири пасажиру-початківцю в цій бовтанці маршруту нескладно.

– Заднюю, заднюю открой! – несамовито кричить з незвички якийсь чоловік. 

Булькатий, червоно-жовтий, громохкий вагон Таtrа Т3 та Поділ ідеально підходять один одному. Як масло і зелень в котлеті по-київськи.

 
Від Контрактової до Пущі-Водиці 41 зупинка

"Зуп… зупинка "Пивзавод", – ніби спеціально заплітається голос у динаміку. –  Обережно! Вихід на проїжджу частину!".

Слідом лунає дубляж із цікавим акцентом: "This is "Beer factory".

У цій короткій констатації факту не кожен зрозуміє масштаби столичного самообману. Зупинка-то є, але давно немає пивзаводу, де варили "Парове", "Нефільтроване Живе" і "Гостинний двір".

"This is "Farmak medical company".

"This is "Podil business park".

За презентабельною англійською лексикою шорсткого вивороту Подолу не сховаєш. Чим далі від Контрактової та від врятованого "Жовтня", тим менше фільтр-кави та мигдалевого молока.

 
Для іноземних туристів на цьому маршруті цікава навіть Куренівка

Через півгодини їзди люди стають простіше. Недосконалі види Куренівки та Виноградаря сприймаються як належне.

Ще трохи – і в салоні з'являється запах кропиви.

Яків Каплер і плавки Володимира

Знаменитий кравець і комерсант Яків Каплер, який з 1900 року займався розвитком Пущі-Водиці, нажив у Києві всяке: магазини, лазні, прибуткові будинки, готель.

У закрійника Володимира, який через сто років користується тим самим трамвайним маршрутом, що і Каплер, життя незрівнянно скромніше. У його пролетарської реальності є, як мінімум, одна вагома причина, яку пасажир згадує, але навряд чи усвідомлює.

– Меня как Ленина зовут.

– Володимир Ілліч?

– Просто Владимир.

Соціальний експеримент, розпочатий тим, хто сохне зараз в мавзолеї, закінчився передбачувано. В епоху обіцяного комунізму курорт Пуща став доступним для простої людини, але тотального благоденства не настало.

– Ателье, сволочи, закрыли! – скаржиться Володимир. – Приходится крутиться. Езжу мерки снимаю, потом шью.

 
Володимир користується трамваєм все своє життя. Каже, що в метро їздити не любить

Вільний ринок і світ капіталу не перестають дивувати тезку Леніна.

– А вы знаете, сколько сейчас стоит пошить брюки? Короче, семь с половиной тысяч на Оболони – мне девчонки с работы сказали. 

У нас раньше было 600 гривен. А теперь – где тысяча, где полторы. На Льва Толстого, я слышал, что две тысячи, ладно. Но семь?! – не може повірити Володимир.

Він починав звичайним майстром у 1965-му. Потім вивчився на закрійника, досягнувши, за його словами, всеосяжної універсальності.

 – Могу сшить все, что угодно, – каже він. – Ребята, у вас зонтиков старых нет? Вот был, красивый, посмотрите: из него получилась сумочка с котятами.

Одна барышня попросила, чтобы я сделал такую же, только с собаками. У вас нет поломанного зонтика с собаками?

 
На відрізку маршруту між Подолом і лісом в Пущі традиційні міські види

"Зупинка "Інститут імені Бакуля". Thіs is Bakulya Institute of superhard materials", – оголошує динамік. 

На подступах до Пріорки по вулиці Автозаводській скромний кравець ділиться професійними секретами і не тільки. Якось у журналі "Здоров'я" він вичитав, що вночі корисно спати голяка, "щоб тіло відпочивало".

– Мужики вообще трусы надели только в конце 19 века. Короче, я придумал себе плавки. Взял два носовых платка, зашил здесь (показує на одне стегно – УП), а тут – пуговица (показує на друге). 

Когда на пляж вышел – у меня там все поднялось. Ну, тогда я взял и поставил две специальных перемычки. Классная штука!

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Євген Руденко, журналіст УП
Правда – це не завжди наші з вами переконання, якими б порядним та шляхетними вони не були. Щоб знайти правду, треба вміти чути не тільки себе, а й інших. В пошуках правди журналісти УП виходять за межі затишних столичних офісів , сторінок соцмереж та власного світогляду. Ми багато їздимо країною, щоб відповісти на питання: "Яка вона, справжня Україна? Чого ми прагнемо та що робимо не так?". Підтримуйте Клуб УП, якщо вважаєте, що це важливо.

Зайчик

– Тільки до парку! Тільки до "П’ятої лінії"! – перекрикує шум тягового електродвигуна водій Валентина Павлова, відкривши на зупинці передні двері.

У салоні Татра Т3 1986 року випуску з бортовим номером 5580 ще не стерлися сліди капітального ремонту. Вирушати в утиль чеська легенда не поспішає.

– Я цей трамвайчик називаю "Зайчиком", – погладжує рукою панельку із кнопками Павлова. – Він нібито кусок заліза, але душу має. Вона у нього щира, гаряча і добра.

Коли прихожу в депо, говорю: "Добрий ранок! Ти не втомився? Тебе ніхто не образив?".

 
У Валентини Павлової троє дітей, четверо онуків і один правнук

– Цей вагон любить, щоб з ним ніжно та ласково, – ділиться Валентина Іванівна інтимними подробицями. – Щоб плавний пуск і плавні гальма. Але є такі, що їм треба більше пускового току дати. 

Крім "Зайчика" на лісовому маршруті зустрічаються й інші тварини. Валентина Павлова перераховує: білки, лисиці, вовки, олені.

– Ой, багато я їх тут бачила, через колію бігають, – розповідає вона.

Побачивши скепсис в очах слухачів, водійка дістає смартфон. Показує відео з козулями, записане цієї весни, не виходячи з кабіни.

 
Вийшовши з трамвая №12 в Пущі, можна майже відразу потрапити на пікнік

За тисячі поїздок в Пущу-Водицю Валентині Іванівні не набридло дивуватися з того, що відбувається за вікном.

Ані спека, ані холод, ані нервові пасажири, ані скрипуче водійське крісло бажання їздити по колу не відбили.

– Ні, мені не важко, бо крила ззаду ростуть. Весною дивишся, як бруньки розпускаються. Літом все зелене, душа радіє. Осінь – дуже гарні кольори. 

А зима яка гарна?! Їдеш – вепр біжить. За ним свинюшка і п’ятеро поросяток. 

Я всі пори року люблю.

Дванадцять

Якщо вірити Одкровенню Іоанна Богослова, у Небесного Граду в кінці часів будуть 12 воріт, 12 основ стін з іменами 12 апостолів. І Дерево Життя, яке приносить плоди 12 разів на рік для 12 колін Ізраїлевих.

 
Більше пасажирів у салоні 12-го трамвая на вихідних

У божественному генплані нічого не сказано про 12-й трамвай Києва. Але водійка Валентина Павлова, якби була її воля, обов'язково його туди вписала б. І справа не тільки в сакральній цифрі "12", важливій для багатьох культур, релігій і Остапа Бендера.

– Це дуже екологічний вид транспорту, який не шкодить природі. До того ж у нас працюють тільки добрі люди, – перераховує вона головні плюси маршруту, відповідного для ідеального світу.

Про себе киянка скромно мовчить. Вважає за краще говорити про тих, кого зустріла на своєму шляху.

Одного разу під час її зміни в вагоні помер молодий чоловік. Валентині Іванівні довелося приміряти на себе роль Харона, що перевозить душі в підземне царство мертвих: "Це дуже важко, коли підходиш до нього на кінцевій, а він… Не знаю, що у нього трапилося".

За винятком тієї трагедії, з Валентиною Павловою на роботі відбувалося переважно добре. І з її пасажирами теж.

 
У трамваї багато дачників, пенсіонерів і молоді, яка їде на прогулянку в ліс

У 80-х прямо на Великдень один одесит згадав, як мінімум, двічі того, кого всує краще не згадувати. "Господи, дай вам Бог здоров'я!", – ліз він обіймати і цілувати Павлову.

Цьому нападу подяки передувала неуважність столичного гостя: подрімавши в трамваї, він вийшов з нього без своєї авоськи, в якій сховав 15 тисяч рублів.

– Приїхав в Київ покупати "Волгу", втомився та забув ту авоську, – згадує водійка. – Потім до мене прибіг в депо. А я йому: "Ну як я могла забрати, якщо воно ваше, скажіть мені?!".

Потім той чоловік через управління написав вдячність, передавав коробку конфет. Але я не хотіла брати, не звикла до такого.

Кузьма

Свій закільцований рейками земний шлях Валентина Павлова вимірює не пройденими кілометрами, а зустрічами з людьми.

Вона мріє прокатати в Пущу-Водицю "Вовчика" – так вона називає президента Зеленського, який "дуже-дуже багато робить, але не всі цього розуміють".

– В мене Скрябін катався багато разів (на екскурсійному трамваї-кафе №12 – УП). Ой, який він! Осьо, він в вагоні, – показує екран смартфона.

– Любимий мій … чоловік. Любимий мій артист. Андрійко – просто золота людина. Кожний про себе думає, а він душею і тілом був завжди за людей, – зітхає Валентина Іванівна.

 
З нового в салоні Tatra T3 – GPS-навігатори, які відстежують рух вагона

Востаннє Кузьму вона бачила в січні 2015-го.

– Він в вагоні забув шарф, сірий такий, – розповідає жінка. – Я йому подзвонила, кажу: "Андрій, не приїдеш, не забереш – на пятаки поріжу та твоїм фанатам пораздаю!".

Прийшов, забрав і поїхав (на концерт, після якого загинув – УП) в свій Кривий Ріг, зараза...

У лісовому рейсі з Валентиною Павловою бувало багато зірок: Алла Пугачова, Наталя Корольова, Вєрка Сердючка, Олександр Пономарьов ... Щоб згадати всіх, доводиться напружитися.

– Ось буквально недавно був, як його? – морщить лоб водійка. – Співав гімн України.  Той, що з жінкою розводиться. Зараза, забулася… Такий цікавий молодий мужичок...

– Дзідзьо?

– О, Дз-і-і-ідзьо, Дз-і-і-ідзьо! – смакує вона дивне слово, наче солодку наливку. – Ми з ним в обнімочку співали в вагоні. 

Дуже багато відомих людей я тут бачила. Полякову бачила. І Свєту… губату (Лободу – УП).

День, коли в Мінську закінчиться шампанське

"Обережно, двері зачиняються! Наступна зупинка "Третя лінія".

Те, що можна сплутати з питанням до столиці України, для мінчанки Вероніки точно твердження: "Як тебе не любити, Києве мій!".

У Пущу-Водицю вона їде в супроводі друга.

 
Вадим і Вероніка кажуть, що в 12-му маршруті менше метушні, ніж на інших

Вадим родом з окупованої Макіївки. Отримавши знання в Києві, в держуніверситеті інфраструктури та технологій, в лісовому трамваї хлопець розмірковує про транспортні проблеми столиці.

– Треба більш жорсткіші податки на авто вводити, як у Сінгапурі, наприклад. У нас дуже велика проблема із пробками. Її неможливо вирішити через якісь архітектурні, урбаністичні рішення, – вважає він.

 
На маршруті №12 курсують 11 трамваїв

Київські затори Вероніка, супутниця Вадима, легко виводить за дужки свого захоплення від побаченого.

– Я тут в первый раз, и мне кажется, что у нас в Минске не так красиво, как в Киеве, – каже вона, і запрошує в гості. – Можете заглянуть в Минск, когда в Беларуси закончится все шампанское.

– В смысле?

– Когда будет новая Беларусь… В этот день закончится шампанское, потому что все будут праздновать.

– И когда наступит этот день?

– Точно когда-нибудь наступит, – не сумнівається Вероніка. – Потому что все конечно.

Кінцева

У свої 69 Валентина Павлова не виглядає людиною, що поспішає на пенсію.

Прикладів живучості та стійкості у неї, як мінімум, два: чеська Таtrа Т3 і її бабуся, яка залишила цей світ в 103 роки.

Із середньою швидкістю 15,9 км/год Валентина Іванівна продовжує колесити по рейках, з яких у минулому році зійшов її чоловік – теж водій трамвая з п'ятдесятирічним стажем.

Він захворів на коронавірус із самого початку пандемії, в лютому 2020-го, коли соцмережі ще тільки глузували з переляканих жителів Нових Санжар.

 
Народившись у селі, Валентина Павлова знайшла природу і в Києві

– В тяжкій формі перехворів, – розповідає Павлова. – Ускладнення на серце печінку і почки пішли. 

Він інструктор, наставник і так далі, і тому подібне. Дали йому першу групу (інвалідності – УП). Сказали: "Всьо!".

Як би не штормило, за бортом, у кабіні трамвая Валентина Павлова почувається в рідній стихії. Тут – зрозумілий світ, де майже все залежить тільки від неї та стабільності електроживлення.

Оголювати душу перед пасажирами жінка не звикла.

Багато про що думаю за кермом. Про те, щоб все було добре на лiнiї. Про чоловiка думаю. Ну як про нього не думати, коли вiн знову в лiкарнi, коли йому знов погано?!

Вiн там вже три тижнi. Живіт йому пробили, викачали 10 літрів води, катетера поставили. Зараз думаю тiльки про нього…

Разом з чоловіком цілих 20 років вона брала участь у хорі трамвайно-тролейбусного управління під керівництвом правнука легендарного Миколи Лисенка.

 
У 2020-му, в перший рік пандемії, 12-й трамвай перевіз 1,9 мільйона пасажирів

Дзвінким голосом, місцями з переконливим надривом, курсуючи між Пущею і Подолом, Валентина Павлова артистично заводить пісню про жах будь-якої феміністки.

– Ой, мій милий вареничків хоче. Ой, мій милий вареничків хоче. Навари, милая, навари, милая. Навари, у-ха-ха, моя чорнобривая! – звучить в деренчливому салоні народний шедевр.

Його жорстоку фабулу не скрашують навіть іронічні нотки: домашній тиран просить втомлену дружину нарубати дрова, приготувати їжу; та ще й шантажує тим, що піде до куми.

Ця пісня, яку співає Валентина Павлова в кабіні трамвая №12, про кого завгодно, але тільки не про неї.

У своєму житті вона – не жертва, а керманич. Незважаючи на батьківський скепсис, їй вистачило сміливості стати тим, ким вона мріяла.

– Кінцева! Кінцева! – сповіщає вона пасажирів.

Мінчанка Вероніка була права: все скінченне. 

Але посмішка Валентини Іванівни говорить про те, що не все ще скінчено.

Євген Руденко, Ельдар Сарахман, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді