"Був у мене друг, а тепер є подруга". Як українські ЛГБТ-військові виходять з тіні 

Неділя, 18 липня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

"Був момент, коли я таки наважилась нанести туш, але змити її повністю не вийшло! Мама питає, що це – а я кажу, вибирала з груби сажу і тернула рукою. Відмазка прокотила", – пригадує своє дитинство нині 30-річна Вікторія Дідух. 

Як і всі діти у свої 5-6 років, вона не хотіла, щоб мама дізналась про аматорський показ мод зі своїх суконь і своєю косметикою. Єдина відмінність Вікторії від її подруг-одноліток в тому, що вона була хлопчиком. Принаймні, поки не усвідомила та не прийняла себе як трансгендерну дівчину. 

Уже після цього усвідомлення, але ще до початку переходу в іншу стать Вікторія Дідух відслужила 6 років у внутрішніх військах і Збройних силах, визвалась доброволицею в АТО й отримала поранення в Авдіївці. Держава оцінила 25% втрати її працездатності в 30 тисяч гривень.

Але вона одна з тих, кого, ймовірно, не було на фронті, на думку екслідера "Правого сектору" Дмитра Яроша, який за час війни не бачив на фронті жодного гея, що воював на боці України. Або з тих, хто не може бути патріотом, на думку міського голови Івано-Франківська Руслана Марцінківа. 

І вона така не одна. 

У 2018 році в Україні створили об’єднання "Українські ЛГБТ-військові за рівні права". Наступного року воно вперше вийшло окремою колоною на Київ Прайд. На чолі колони були доброволець батальйону "Донбас" Віктор Пилипенко, у якого, до речі, є фото з Ярошем, та аеророзвідниця Настя Конфедерат – одна з героїнь цього тексту.

В Україні всього 16 відкритих ЛГБТ-військових, розповідає Пилипенко УП. Військовим відкриватись складніше, адже служба – гіпер-маскулінне середовище, де гей усе ще асоціюється зі слабкістю. 

"Зробити камінг-аут в Україні – це свідомий ризик, на який ми йдемо для того, щоб і в цивільному житті повоювати за демократію та цінності вільної на незалежної України", – пояснює Пилипенко. Усього в їхньому об’єднанні понад 120 людей. 

"Українська правда" розповідає історії боротьби за себе та Україну від трьох українських військових, які зробили камінг-аути 

"На війні я про свою орієнтацію не говорила і мені не треба було про це казати", – Настя Конфедерат, лесбійка

Насті 32 роки. У 2015 році вона провела 7 місяців на фронті як аеророзвідниця, до цього – розробляла карти для військових. У ранньому дитинстві ідентифікувала себе як хлопчик, в 11 років прийняла себе як дівчину. Публічний камінг-аут зробила в жовтні 2019 на hromadske.ua.

 

Я з Києва. Росла у змішаному середовищі, це були 90-ті роки, у суспільстві ще були… якщо скажу пострадянські, то буде не зовсім коректно. Бо ненависть і бажання опустити когось зі своїх однолітків – це якась політична, соціальна штука. Але тоді було популярно виокремлювати людей, що вирізняються, і цькувати їх.

З самого дитинства, років з двох, я ідентифікувала себе як хлопець. Відмовлялась приймати, що я дівчинка. Моя стать і самоідентифікація не збігались. Вчителі на це реагували спокійно, однолітки – трохи булили, мама – більше підтримувала, ніж ні, хоча не знала, що зі мною робити. Мені постійно доводилось вступати в бійки.

На відміну від інших ЛБГТ-дітей, не хотіла бути "тєрпілою" – а в суспільстві, де були гопники, сміливість і це бажання бути собою, віталось. Я росла повністю усвідомлена. А ті люди, що були задавлені… Я знаю багато історій, які погано закінчились, іноді просто депресивних, а іноді навіть трагічних. 

Я казала, що як виросту, то щось зміню, бо хотіла бути хлопцем. Бо в нас жінка має бути такою: спідниця, жіночність, макіяж, окраса колективу. Вона не може бути сильною чи виглядати більш маскулінно – точніше, мені ніхто не казав, що може. 

Мама мене просто тихо підтримувала. Вона шила мені костюм мушкетера з капелюхом і шпагою – усе, як має бути. Я не була запресована родиною зі словами: "Ти дівчинка – будеш сніжинкою!"

В 11 років я зрозуміла, що мені таки комфортно в жіночому тілі. Чіткого перемикання не було, було щось таке: "Ну ось, я і дівчинка". Друзі мене повністю прийняли. І я подумала – якщо мене сприймає ціла низка людей, то чому б мені себе не прийняти?  

Я закінчувала туризм, маю вищу географічну освіту. До цього рік провчилась у Національному університеті фізичної культури і спорту. Я непогано орієнтуюся на місцевості та знаюся на картах, це ще з дитинства. Тому коли почалась війна… 

Точніше, після Іловайська – я почала запитувати, кому треба картограф. У військкоматі за пропискою сказали – не треба. Потім пішла туди, де набирали добровольців, і наткнулась на стереотип: якщо я жінка, яка хоче допомогти армії, то "іди і вози теплі речі нашим сонечкам-бійцям-чоловікам". Я кажу – рєбята, ви не розумієте, кого втрачаєте, бо в мене є навички, яких немає у більшості солдат.  

У 2014 я не знайшла жодної вакансії картографа, у штабних не було розуміння, наскільки довго це затягнеться і якими сильними будуть бої. Чому це взагалі важливо? Наприклад, Донеччина – це степи, пласка територія, де-не-де з териконами. Терикони мають своє магнітне поле: коли ти запускаєш арту, навіть міномет стоїть в терикон – у тебе є магнітна похибка, цю похибку треба фіксувати і вираховувати.

Я знайшла волонтерів, картографічну сотню, потім ми переформатувалися в Мап100 – розроблювали методички для артрозрахунків, друкували карти, постачали їх на фронт. 

Тобто я починала як картограф, потім вивчилась на оператора дронів і згодом, у січні 2015, коли впав ДАП, виїхала на фронт. Вишка впала, а я їхала і думала – блін, не встигла на неї подивитись, там були мої друзі. Потім стала аеророзвідницею.

   

Чому пішла з фронту? У 2015 на передовій лінії були всі, як на підбір, ідеальні братики-сестрички. А приїжджаєш на 5-7 днів у Київ, щоб забрати карти і перекомплектувати дрони, якраз було Дебальцеве – люди відвертають від тебе очі, бо ти в формі.  

І я зрозуміла, що залежна від людей, суспільства, яке є на фронті…  і що я можу не повернутися. Ми зустрілись з подругою і мовчки вирішили поїхати автостопом до Гібралтару, через усю Європу. Бо просто плавився дах. 

Так стається, коли усвідомлюєш, що світ не чорно-білий. Помирати за Україну не хочеться, за Україну хочеться жити.

На війні я про свою орієнтацію не говорила і мені не треба було про це казати. Це ж зона підвищеного ризику, у тебе зовсім інші емоції, зокрема до людей поруч з тобою в цьому пеклі. Це така безмежна любов. Без прив’язки до статі, це людське. 

А свій публічний камінг-аут я зробила в жовтні 2019, на hromadske.ua. Він справді справді поділив життя на до і після, бо зараз мені не доводиться чужим дядям розповідати, що я "замуж не хочу", у мене інші погляди на стосунки і я собі дам раду. Раніше я відмазувалась: "Ой, та сейчас не время". 

Мене навіть на вулиці почали впізнавати, і це класно. У мій бік не полетіло нічого поганого, окрім того, що нашою ЛГБТ-двіжухою почали цікавитись радикали – я їх правими не назву, бо сама сповідую праву ідеологію, і це не має нічого спільного з насиллям. Не знаю, хто вони і на кого працюють.

Для багатьох знайомих мій камінг-аут був відкриттям. Вони трохи здогадувались, але думали, що я знайду собі маскулінного чоловіка, якому я буду по зубах. А тут я зробила камінг-аут і всі такі: "Еее". І мені стало легше.  

І ще – я зробила камінг-аут заради тієї дитини, якою я була. Яка провела все дитинство в бійках і цькуванні. Якби я теперішня зустріла себе маленькою, мені б не було за себе соромно.  

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.

"Війна стала способом довести всім, що я чоловік", – Вікторія Дідух, трансгендерна дівчина

Вікторії 30 років. Шість з них вона провела на службі – у внутрішніх військах та ЗСУ. Ветеранка війни на Сході, має державні нагороди. Публічний камінг-аут зробила в листопаді 2020-го у Фейсбуці. Перебуває в процесі переходу з чоловічої статі в жіночу. 

 

Я народилась неподалік Хмельницького. Росла в доволі маскулінному середовищі: два старших брати, здебільшого хлопці по сусідству і кілька дівчат, з якими я грала в доньки-матері та кухню.

Зі школи мало хорошого пам’ятаю – можливо, вплинув негативний імідж старшого брата. Він був таким, що з нього можна було понасміхатися, познущатися – а це 90-ті роки, звичайна сільська школа… Дивлячись на нього, хлопці постарше намагались зацькувати і мене, і середнього брата. Але ми давали відсіч.

Узагалі після початкового усвідомлення я створила собі доволі маскулінний імідж – груба, хамувата поведінка. Коли це усвідомлення прийшло? Років у 5 чи 6. Я дивилась на братів, однолітків – їм усім було нормально, а мені ні. Я хочу поплакати, а мені кажуть: "Ні, хлопчики не плачуть".

Приблизно в той час почала експериментувати з маминим одягом. У неї не було довгих суконь чи елегантного взуття – вона жінка "в тілі", – але були простенькі сарафани, спідниці. Уже пізніше я ловила моменти, коли вдома нікого не буде, щоб знову їх приміряти і спробувати макіяж.  

До речі, макіяж робила без туші, бо її було важко змити – про міцелярну воду років 15 тому ніхто навіть не чув. Здається, у мами навіть був ще той славнозвісний брекетик і окремо до нього щіточка. 

Тоді перед дзеркалом я собі подобалася. 

І так було до пубертатного періоду, поки моє тіло суттєво не відрізнялось від тіла дівчинки. А коли почали рости плечі… Я знов приміряла мамин сарафан, але того ефекту вже не було. Я дивилась в дзеркало і бачила якогось мужлана в спідниці – і це ніяк не збігалось з тим, як я себе уявляла. Широкі плечі, вузькі стегна… 

Мені тоді було років 16 і я пішла в денайл – період відмови від себе, під час якого  людина намагається жити так, як їй диктує соціум. З цим пов’язана і служба в армії, більше 6 років.  

У 2010 я підписала свій перший контракт – це були внутрішні війська, зараз Нацгвардія. Конвой, красива форма, зброя, романтична служба. У 2016 році – АТО.

Заяву у військкомат я написала у 2014. Почалась мобілізація, і я бачила, що забирають моїх знайомих, які за службу максимум віник і совок тримали – а я вмію розбирати, стріляти. Я не розуміла, чому на 2-3 хвилі мобілізації забирали не тих, хто вміє і може. Здавалось, що влада просто зливає території. 

Мій перехід виглядав нездійсненною мрією. Я думала, що в 23-24 вже запізно, плюс – інформації майже не було. У мене опускались руки, я соромилась своєї трансгендерності. А якщо і заходила на якісь тематичні ресурси, то натрапляла на жирнющих чоловіків під два метри росту, що викладали фото в еротичному жіночому одязі і казали: "Називайте мене Галя". І я питала себе – невже я така сама? 

У 2016 у мене вчергове з’являється бажання довести собі "ну я ж чоловік", нотка патріотизму і якась прихована думка – якщо відправлять в АТО і вб’ють, то і хер з ним. 

У жовтні я їду на полігон "Широкий лан", а звідти – в Авдіївку. Спочатку була при штабі, а потім говорять – прорив ДРГ, першому батальйону на промці потрібна допомога. Так я потрапляю на першу лінію оборони, Авдіївська промзона, 50 метрів (до бойовиків – УП). Там і отримую своє поранення. 

Ввечері ми сидимо на кухні, по нас стріляють, командир позиції каже – давай одразу "отвєтку" дамо. Він смикає гранатометника, мене, щоб я взяла заряди до РПГ (ручного протитанкового гранатомета – УП). Гранатометник робить залп з РПГ-22 і ховається. Поки він перезаряджав, я думала, що знаходжуся у повній безпеці. А вони (бойовики – УП) попадають у край будівлі, і все будівельне сміття – цегла, бетон – привалює мене і розкроює голову. Потім ще один приліт. 

Мені ставлять "мінус 25% втрата працездатності", але до служби придатний. І я служу так до 2019. Ніколи не кажу "та я воювала!", не вважаю це подвигом. Мої державні нагороди – це купа непотрібного металу. 

За час служби я не відкривалась своїм товаришам. У них були думки, що я гей – бо чого я ні з ким не зустрічаюся. А публічний камінг-аут у мене трапився доволі недавно, у листопаді минулого року – це було у формі відео, що розлетілось в інтернеті. 

Але взагалі камінг-аутів було кілька. Після першого на одній з робіт – продавав людям вікна-двері-балкони був другий, вимушений.

Восени 2019-го я звернулась у госпіталь, щоб перевірити ендокринну систему – нікого насправді не хотіла втягувати у свою трансгендерність, хотіла завершити контракт і почати перехід. Але психіатр сказав лягати на стаціонарне лікування, і я вирішила сказати заввіділенню, що з самого дитинства відчуваю себе дівчиною. Тоді зрозуміла, що шляху назад немає. Медики, якщо ви вже є, то робіть свою роботу – давайте мені діагноз (що дозволяє в Україні почати перехід з однієї статі в іншу – УП)

Я розуміла, що з діагнозом я вже не буду служити – я сама не могла, і медики казали, що ніяк. Є правило, що люди з психічними хворобами не мають права проходити службу в ЗСУ – а трансгендерність ще досі за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду, яка діє в Україні, є психіатричним діагнозом. Гомосексуальність також вже не рахується.

Я хотіла отримати діагноз Ф64.0 (за Міжнародною класифікацією хвороб 10-го перегляду – УП) – він дає право на офіційну зміну документів і початок гормональної терапії, переходу. Але лікарі сказали – ми не можемо дати Ф64.0, як це так, військова сфера, як це ти так раніше всі перевірки проходив. І мені поставили "розлад адаптації", це Ф60.4.

Третій камінг-аут був публічним, після сюжету "1+1" – тоді про мене дізнались у моїй частині. Одні телефонували на Вайбер: "А что ты там, под телку заделался?" А я тоді якраз сиділа з мейкапом вдома, спочатку піднімала слухавку без камери.  

Але дві людини мене підтримали. Один подзвонив, сказав, що він сучасна людина: "Тобі нормас? Окей. Я, як спілкувався, так і буду з тобою спілкуватись". А другий написав мені у Вайбері: "Був у мене друг, а тепер є подруга".

Батьки сказали, що завжди мене любитимуть, бо я їхня дитина. Але повністю вони мене ще не прийняли, і я не можу їх у цьому звинувачувати. Як сказала моя психологиня: щоб прийняти себе, тобі знадобилось 29 років, чому ти думаєш, що батьки зроблять це за рік?

"Мамо, я залишився таким, як був. Просто перестав обманювати", – Сергій Афанасьєв, гей

Сергію 23 роки. З них 2,5 роки він служить у розвідувальному батальйоні. Регулярно їздить у зону ООС, безпосередньої участі в бойових діях не бере. Публічний камінг-аут зробив на початку червня 2021-го, у закритій Фейсбук-спільноті для ЛГБТ-військових і їхніх союзників.

 

Я з Білгород-Дністровського району Одещини. З дитинства пам’ятаю школу і городи після школи – картопля, буряки, кукурудза, там було все. У нас майже гектар землі був.

Років у 9, після смерті бабусі, пішов у церкву. Мені там подобалось, усі мене хвалили – такий гарний хлопчина ходить до церкви, такий молодець. 

У 12-13 прийшло розуміння, що хлопці мені подобаються більше, ніж дівчата. Точніше не так: що хлопці подобаються, а дівчата в цьому плані взагалі не подобаються. І мене це досить злякало.  

На той час у мене вже був вдома інтернет, я почав шукати, що це таке, читати статті на цю тему. В одних писали, що це психічне захворювання, в інших – що це нормально, це було знято з книги хвороб.

Спочатку схилявся до варіанту, що це в мене захворювання. Навіть читав якісь молитви, щоб це минулось – і вдома, і в церкві, декілька разів на день, але це не спрацювало. Я все більше і більше почав розуміти, що, мабуть, я такий є. 

Я досі вважаю себе віруючим – я вірю в Бога, але не вірю в церкву і в те, що в ній відбувається. Не ходжу більше до храмів.  

На перше побачення пішов через Вконтакте – там був чат геїв Одеської області, куди я потрапив у 16. А взагалі увагу до чоловіків я почав проявляти вже після 17 років, як пішов вчитися в Одесу, в училище рибної промисловості.

За місяць після першого побачення в чат додався один хлопчина, теж військовий – ми  побачились, почали зустрічатись. За три місяці він сказав, що їде в АТО. Зник з мережі, не відповідав на дзвінки, був поза зоною. Я почав хвилюватися, додзвонився до його друга, питаю, що трапилося з Дімою – той каже, що його вбили. 

А потім… Він жив на масиві Котовського в Одесі, а в мене там сестра мешкає, майже навпроти його дому. Якось я йшов в гості і побачив його. От такі от в мене були невдалі перші стосунки.

Сам я в армію потрапив через строкову службу, потім підписав контракт. Спочатку два місяці "Десни" ("учебки" на Чернігівщині – УП) – вона не так, щоб жахлива, але там досить суворо, зараз ситуація з "дідовщиною" набагато краща. Потім – розвідбат на Житомирщині, служу тут уже 2,5 роки. 

Я півроку на Житомирщині, півроку на Донеччині – але зараз тут, у Донецькій області, ми вже більше, місяців 9. Я сиджу на посту, спостерігаю. Певний час був на передовій, участі в бойових діях не брав.  

Уперше про свою сексуальну орієнтацію я розповів батькам, це було випадково, у 17. Я тоді довго говорив з хлопцем телефоном, і це випадково почула мама. Була 2 чи 3 година ночі, і вона почала розпитувати, хто це. Ну я сказав, що говорю з дівчиною. 

Вона почала допитуватись – що за дівчина, чого нічого не розказуєш, ти від нас усе приховуєш. І я в розпалі розказав, що це, можливо, не дівчина, а хлопець. Вона трішечки, скажемо так, впала у ступор. І відклала розмову на завтра. Наступного дня вони почали мене типу переконувати, казати, який ти приклад подаєш молодшому брату. Розмова, очікувано, була нелегкою. Потім я декілька годин просто ходив по селу.

Я в принципі й не очікував, що вони зрозуміють. 

Ми з батьками цю тему більше не чіпали, ось до нещодавнього моменту, коли я зробив публічний камінгаут – у ЛГБТ-спільноті у Фейсбуці. Після нього один з постів побачила моя тітка, і почалась вакханалія "що ти таке наробив". З мамою тепер не говоримо. 

Товаришам на службі розказував про себе поступово. Вирішив, що досить жити подвійним життям – вигадувати, що в мене там дівчина є чи ще хтось. 

Першому товаришу розповів по-п’яні – я тоді розійшовся з хлопцем, мені все накипіло і треба було виговоритись. Він відреагував… я б не сказав позитивно, але нейтрально. "Ти все одно залишаєшся таким, як був, на нашу дружбу твоя орієнтація не вплине",  – це його слова.  

Тепер мій підрозділ знає про мою орієнтацію – це людей 60, усього в батальйоні нас десь до 400. Після камінг-ауту стало набагато простіше, бо не треба нічого приховувати. Ти такий, як ти є. Не потрібно нікому нічого брехати.  

Жартів про лазню в нас немає. Але є в принципі добрі жарти, правда, вони були і до того, як я відкрився. Бо я звик до людей звертатись гарним словом: "мій маленький, йди сюди, допоможи мені, моє сонечко, ой ти моя киця".  

Командир роти теж усе знає, я сам йому розповів. Він сказав – це твоє життя, що хочеш, те і роби, на службу це не впливає, служиш ти нормально. 

Крім мене в частині більше нема ЛГБТ-військових, ну я думаю, що нема. Сам я таких знаю тільки 5 ЛГБТ-військових, але їх набагато більше. Військові, як і в принципі всі інші, бояться відкриватись – суспільство у нас гомофобне. Я не проявляю своїх почуттів на людях – не хочу чути принизливих слів, не хочу бути побитим. 

Якщо мама читатиме цей текст, я хочу їй сказати, що хочу порозумітись. Усе нормально, я залишився таким, як був. Нічого не змінилось. Я просто перестав обманювати.

Ольга Кириленко, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді