Леся Українка, двадцять АТОвців і пів мільйона гривень. Як оточення депутата Княжицького скупило вимерлий курорт у Карпатах

Вівторок, 21 вересня 2021, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко
  • Село Буркут, розташоване у лісах Івано-Франківщини, колись було відомим курортом. 120 років тому там відпочивала Леся Українка, Іван Франко й інші інтелігенти. На початку нульових воно занепало і було знищене повінню.
  • Протягом останніх двох років близько 80% земель у Буркуті опинилися під контролем одної приватної фірми. Схема приватизації викликає підозри в, якщо не юридичній, то моральній чистоті.
  • Як встановила УП, до історії з приватизацією причетне оточення депутата Верховної Ради Миколи Княжицького. Місцеві вважають вигодонабувачем його самого.
  • Попри інтерес із Києва саме село досі живе на межі зникнення. Там майже не залишилось людей і немає інфраструктури. Розвиток туризму міг би врятувати село, але що планують робити там підприємці – невідомо.

Це мала бути історія про вимерле село з багатим минулим. Про курорт, де колись лікувалась Леся Українка. І про те, як він перетворився на десяток розбитих хат навколо джерела з мінеральною водою.

Вирушаючи в село Буркут на Івано-Франківщині, журналісти "Української правди" навіть не до кінця розуміли, чим завершиться ця подорож. Але виявилось, що історія цієї глибинки Карпат багатошарова. 

Вона про останніх мешканців, які ображаються на метафори про "село-привид". І про місцеві легенди, які змінюються разом із плином часу. 

Про земельний "схематоз", який наздоганяє українців навіть на самому краєчку цивілізації. І про місце, де високі зв’язки депутатського оточення поєднуються з побутовими проблемами сільського життя.

Ми йшли подивитись на, як здавалося, закинутий курорт. А потрапили у село, що існує в кількох реальностях.

Реальність поетична. Леся Українка і не тільки

З листа Лесі Українки до брата Михайла та сестри Ольги, 5.07.1901:

"Тут мені радять одне місце в руській Буковині… високо, на 1000 метрів над рівнем моря, не город, не містечко і навіть не село, а так собі "колонія" для літніх мешканців, з закладом купельовим і з хатками типу chalets (a не великих будов санаторських), кажуть, що там є весь потрібний комфорт і не нудно… Околиця, судячи по фотографіях, гарна".

Долина річки Чорний Черемош об’єднує чимало туристичних перлин українських Карпат. Чого варті лише відоме на всю країну своїми автентичними гуцульськими традиціями село Криворівня, сповнене десятків історичних та етнографічних музеїв містечко Верховина або ж мальовниче село Дземброня, яке останнім часом стало "зіркою" серед тревел-блогерів.

Однак, підіймаючись вище за течією річки, потрапляєш у місця, які не лише далекі від туризму, але й від сучасної цивілізації. Місця, у яких час ніби поставили на паузу, залишивши напівзруйновані будинки та пам’ять про колишню велич.

Одним з таких місць, безсумнівно, є село Буркут. Сьогодні воно мало чим нагадує те, чим було ще сотню-дві років тому. Від колишнього курорту, куди полюбляла приїздити українська інтелігенція поправити здоров’я, залишилося хіба лише саме мінеральне джерело, яке й дало назву селу — Буркут. Цим словом гуцули називають джерела мінеральної води, які "бурчать" з-під землі.

Про мінеральне джерело у цій місцевості було відомо щонайменше від початку 17 століття. Тоді поблизу нього зупинялися купці, що подорожували торговельним шляхом до Угорщини, який проходив неподалік у горах. Згодом у долині Черемошу неподалік джерела почали з’являтися перші хатки, які обслуговували туристів.

 
Листівка із зображенням одного із санаторних будинків у селі Буркут
Фото: Carpaty

З часом слава про село поширювалася. У першій половині 19 століття у селі збудували 18 вілл та санаторних будиночків. Більшість з них зруйнували у 1840-х роках. Тоді, за переказами, село знищила австрійська армія, придушуючи повстання угорців.

Однак курорт ожив. Уже в 1860-1880-х роках село під свою опіку взяла Львівська дирекція лісів, за якої у Буркуті збудували декілька будинків для відпочивальників. Мінеральну воду там не лише пили, але й купалися у ній. Передусім такі процедури прописували людям із сухотами, проблемами з печінкою та нирками, однак у часи Першої світової війни її рекомендували вживати солдатам, які втратили багато крові.

Мабуть, найвідомішою відвідувачкою Буркута була Леся Українка, яка лікувалася тут протягом 40 днів влітку 1901 року. У своїх листах до батька вона згадує про це місце як "не город і не село, а просто доми серед лісу. Єсть там "заклад купельовий" (ванни), залізні води, під наглядом доктора, – се так щось, як санаторія, тільки без дорогого шику німецьких і швейцарських санаторій".

У 19-20 століттях, як і зараз, дістатися до Буркута було ще тим випробуванням. Однак це не ставало на заваді сотням відпочивальників. Тоді курорт відвідували вершки української та польської інтелігенції: Іван Франко, польський письменник Юзеф Коженьовський, громадський діяч Лесь Кульчицький, дитяча поетеса Марійка Підгірянка та інші.

 
Сучасний напис на одній з будівель Буркута
Усі сучасні фото: Соня Лукашова

Туристів у селі приваблювала не лише мінеральна вода, яку в найкращі роки Буркута вивозили на експорт аж на Близький Схід, але й дика карпатська природа та відчуття повного усамітнення.

 
Будинки у Буркуті використовувалися офіцерами австрійської армії у часи першої світової війни
Фото: facebook Robert Erik

Буркут міг стати великою оздоровницею, однак доля села склалася інакше: після Другої світової війни, за часів СРСР, туристичний напрямок у Карпатах відійшов на другий план. Регіон перетворився на джерело деревини для відбудови зруйнованої промисловості сходу України.

 
У радянські часи колишній курорт використовували переважно як джерело деревини для відбудови зруйнованої під час Другої світової війни промисловості Сходу України, зокрема, шахт Донбасу
фото: karpaty.putivnyk

Село почало занепадати, хоча завод мінеральної води ще деякий час працював. За словами місцевих, воду "Буркут" розвозили переважно по Івано-Франківській області, однак окремі партії возили до Кремля.

Остаточний занепад Буркута відбувся вже після розпаду СРСР. На початку 2000-х років там перестала працювати єдина база відпочинку. Останні постійні мешканці села виїхали звідси у 2008 році, після того, як велика повінь змила єдину дорогу, якою можна було виїхати до цивілізації. 

 
Сучасний вид на Буркут. Колишні санаторії, де відпочивала Леся Українка, ймовірно, були розташовані трохи вище від перших будинків ліворуч

Реальність політична. Оточення депутата Княжицького

З листа Лесі Українки до Ольги Кобилянської, написаного в Буркуті, 15.08.1901: 

"Хтось мусить мати одвагу до життя, ту найвищу людську одвагу… Все минеться, одна правда зостанеться, і як хтось стане високо-високо на горі, то звідти йому всі "ведмеді" здаються малими".

Повінь і застій знищили Буркут не лише в туристичних путівниках. На певний час він частково випав навіть з бюрократичного світу. 

Землями і будинками у селі володів державний Верховинський лісокомбінат, який в 90-х безуспішно намагались виставити на приватизацію. В нульових він остаточно збанкрутував і розпродав на торгах своє майно.

Колишню їдальню на 141 кв. м. купили трохи більше, ніж за 2 тисячі гривень. Крім неї у селі були гуртожитки, магазин, склади тощо. Десяток закинутих і понівечених хат стояли на землях, які навіть не були поділені на ділянки. 

"Люди їх (будинки – УП) приватизували, а продати не могли, тому що не було кадастру. Земля не була виділена", – розповідає УП Оксана (ім’я змінене), власниця однієї з хат у Буркуті.

Через проблеми з документами вона пройшла через ускладнені процедури, купуючи будиночок у 2013-2014. А потім ще роками намагалась отримати землю під ним в оренду. 

Ситуація почала кардинально змінюватись у кінці 2018 – на початку 2019 року. Тоді Зеленська сільська рада, під чиїм крилом знаходиться Буркут, взялась видавати ділянки на території колишнього курорту.

Причому видавали її цілими пакетами. І згодом це призвело до концентрації земель в одних руках.

Ключовими стали кілька засідань сільради: 6 і 20 грудня 2018 року, 30 березня 2019 і 22 серпня 2019. У ці дні в Буркуті видали ділянки 22 місцевим як бійцям АТО. Ветерани, за законом, мають право безкоштовно і першочергово отримати до 10 соток під житло. 

На розподіл пішло загалом 1,5 га. Раніше на цьому місці ділянок не було в принципі, тобто місцева влада зареєструвала їх спеціально під державну подяку ветеранам. 

Лише четверо з тодішніх претендентів на цю подяку досі нею володіють (або принаймні значаться офіційними власниками). Всі інші АТОвці перепродали новонабуте майно одному приватному підприємству. І є підстави сумніватись, чи не таким був початковий план. 

6 і 20 грудня 2018 року перші ветерани отримали свої ділянки. І того ж 20-го п’ятеро з них одразу перепродали майно. Наступного дня покупець уклав договір ще з двома АТОвцями. Місяць потому, так само в один день – 29 січня, угоду підписали ще шестеро бійців. Дві останні перекуплені ділянки датовані 15 квітня 2019 року.

"Ну от хлопці вважали за потрібне продати – вони продали, – каже УП сільський голова Зеленого Володимир Феркаляк. – Я вообщє в цьому процесі не знаю, не участвую і не хочу вникати".

Для місцевих розподіл землі через АТОвців – не таємниця. Вони переповідають чутки, мовляв, за землю бійцям давали по тисячі доларів. Публічно й офіційно можна дізнатись щонайменше про дві суми угод.

Боєць Володимир М. наразі працює в поліції села Топільче, що в годині їзди від Буркута. Він минулого року задекларував дохід від продажу своїх 10 соток – 39,2 тисячі гривень. Іншому поліцейському із Зеленого, Василю Б., згідно з декларацією, заплатили менше – 20,6 тисячі гривень.

 
Вид на землі, які викупило приватне підприємство

Загалом у списку АТОвців щонайменше 10 працюють або працювали в бюджетній сфері: переважно в прикордонній службі, а також поліції та Збройних силах. Більшість із них – люди не просто не заможні, а із суцільними прочерками в деклараціях і нульовими заощадженнями.

У той же час, підприємці, які купили в них землю, схоже, готувались до цього ще з 2017 року. Тоді вони купили в Буркуті 4 будівлі.

 
Будівля колишнього заводу мінеральних вод, нині викуплена підприємцями

"Українська правда" намагалась сконтактувати з бійцями, але на повідомлення у соцмережах вони не відгукнулись. Один АТОвець від розмови прямо відмовився.

Приватне підприємство, яке викупило землі, на цьому не зупинилось. У 2020 році воно взяло ще пів гектара в оренду – через дорогу від куплених земель. Ці ділянки раніше теж не були зареєстровані в кадастрі. Їх окреслили за день до того, як передати в приватні руки.

Оренда підписана на 49 років з щорічною оплатою у 3% від вартості ділянок. Зеленська сільрада відмовилась показувати УП копії договорів, пославшись на конфіденційну інформацію. Але порахувати приблизні суми вдалось завдяки іншим орендарям землі в Буркуті.

Державна оцінка землі там становить 2 тисячі гривень за сотку. Таким чином, новий господар колишнього курорту сплачує громаді загалом близько 3 тисяч гривень на рік.

У мережі ділянки в найближчому до Буркута селі, Шибене, продають по 6-8 тисяч гривень за сотку, тобто в 3-4 рази дорожче. Але важливо враховувати, що за 6 кілометрів між цими селами умови життя суттєво змінюються: зникає більшість ознак цивілізації.

Новий приватний власник взяв під контроль загалом майже 2 га земель у Буркуті. У цифрах його "маєток" виглядає не таким і великими. Однак це 77% усіх ділянок, на які наразі поділене село.

В одному місці викуплені землі оточують 40 соток, які досі належать АТОвцям або передані в оренду. Якщо новий "володар" контролюватиме і ці землі, то його вплив сягне 92%. 

Забутий курорт з багатою історією коштував підприємцям орієнтовно 450 тисяч гривень + 3 тисячі щорічно.

 
За 6 км, які відділяють Буркут від найближчого села, умови суттєво змінюються: зникає більшість ознак цивілізації

Хто ж ці щасливчики? Київське підприємство з назвою "Фон Секкендорф". Його офіційні власники – ймовірно, брати, Андрій і Валентин Голумбівські. Останній також записав на себе одну з буркутських ділянок на 10 соток.

Чоловіки давно працюють в охоронній сфері. 53-річний Валентин Голумбівський ще в середині нульових керував фірмою "Сіріус". Зараз у його власності є підприємства, які, зокрема, пропонують послуги "супроводу vip-персон". Андрій Голумбівський останні два роки також був членом поліцейської комісії департаменту внутрішньої безпеки Нацполіції. 

"Фон Секкендорф" нагадує привид не менше, ніж Буркут. За 2020 рік, згідно з даними YouControl, воно понесло 92,5 тисячі гривень витрат при нульових доходах. Послуговується електронною адресою однієї з охоронних фірм Голумбівських – на прохання УП про коментар там не відповіли. А офіційний номер телефону – недоступний. 

То ж дізнатись що саме збираються робити серед карпатських лісів неможливо. Наразі там немає ані будівництва, ані інших робіт. Місцева влада запевняє, що про плани покупців їй невідомо.

Та більше про маловідому компанію кажуть її високі зв’язки. Чи дивовижні збіги. 

Ще в 2017 році, коли "Фон Секкендорф" купувало будинки в селі, воно подало заявку, а за два роки отримало реєстрацію торговельної марки "Буркутська джерельна вода". Види діяльності пов’язані з водою, а також "послугами курортів, профілакторіїв, санаторіїв".

Того ж самого дня в реєстрі з'явилась ще одна торгова марка – "Буркут". Під нею можна розвивати готельний бізнес, пансіонати, табори, а також надавати різноманітні розважальні та освітні послуги, як то з організації концертів, конференцій, навіть створення фільмів тощо.

Ця марка записана на значно більш відоме ім’я – Княжицького Миколу Леонідовича. Депутата Верховної Ради, раніше – від "Народного фронту", наразі – "Європейської солідарності". У минулому скликанні парламенту Княжицький працював у комітеті з питань культури і духовності, сьогодні – гуманітарної та інформаційної політики.

Княжицький тепло ставиться до Верховинщини. Любить розповідати про її історію та культуру, організовує культурні події та має дачу в селі Верхній Ясенів, що в двох годинах їзди від Буркута.

Дві торгові марки поєднує не лише дата. Їхніми реєстраціями займались одні й ті самі юристи – "Юрімекс". Керує цією фірмою Юрій Крайняк – колишній офіційний помічник Княжицького. Компанія-власник земель у Буркуті раніше навіть була прописана в одному з офісів групи "Юрімекс".

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Соня Лукашова, журналістка УП
Клуб "Української правди" – це майже як Гугл, якому можна поставити запитання і отримати відповідь. Можливість активно, а не пасивно реалізувати право на інформацію. Це майже як Гугл, але краще, бо по той бік екрану відповідь на ваше запитання шукатимуть незалежні журналісти, а головне – живі люди.

Ці юристи також обслуговували телеканал ТВі, який запам’ятався сумнозвісною зміною менеджмента в 2013 році під керівництвом Княжицького. Власник каналу і журналісти, що довгий час були незручними для влади, заявили тоді про рейдерство з боку "Сім’ї".

Сам Княжицький відповіді на питання УП починає зізнаннями в любові до тамтешньої історії та природи: "Я збираю листівки про Буркут і загалом про Гуцульщину". Зв’язок з масовою приватизацією земель він заперечує.

Згодом депутат все ж зізнається, що мав плани на Буркут: мріяв "відновити санаторій для творчих людей". А ще "була ідея возити воду звідти цистерною". При цьому торгова марка на воду, нагадаємо, зареєстрована на "Фон Секкендорф", причетність до якої депутат впевнено відкидає. 

 
Сучасний вигляд джерела мінеральної води "Буркут" 

Збіг у торгових марках Княжицький пояснити не зміг:

"Я не знаю, що отримували інші люди і коли. Свою марку я ні з ким не угоджував".

Водночас, він підтверджує, що знайомий з Валентином Голумбівським – той займався охороною фестивалю Via Carpatia, організованого депутатом. У мережі можна знайти згадку регіональних ЗМІ про те, що Голумбівський нібито охороняв і особисто Княжицького на партійній конференції. На питання про це нардеп віджартовується: "Мій охоронець – моя дружина. Знайдіть хоч когось, хто бачив мене з охоронцем".

Сільський голова Зеленого про причетність Княжицького теж нібито не чув:

"Він приїжджав, але ми по цьому (землі в Буркуті – УП) не спілкувалися, – каже Феркаляк. – Приїжджав як народний депутат, питався про проблеми нашого населеного пункту. Він казав, що інтересна територія, що хотів би якісь там музеї, так як там була Леся Українка".

Односельчани Феркаляка, на відміну від нього, про Княжицького переважно говорять без здивованих інтонацій. Саме від них УП вперше почула прізвище депутата, коли навідалась до закинутого курорта.

Про народного обранця знають і в Буркуті, і в сусідніх населених пунктах. Місцеві або впевнено вимовляють його прізвище, або з побоюванням дивляться на гостей здалеку і кажуть, що десь читали чутки про Княжицького. Описані вище факти стають підтвердженням місцевих чуток.

"Я так розумію, що хтось вам щось набрехав, а ви сумніваєтеся. Люди здатні фантазувати і додумувати. Особливо, якщо хочуть це десь використати", – захищається сам народний обранець у відповідь на питання про зв’язки з "Фон Секкендорф".

Голова сільради, його колега з місцевої влади, говорить схожими тезами: "Кожен у цій ситуації шукає щось таке, щоб відстояти свої власні інтереси".

Цей "кожен" у їхніх відповідях насправді має ім’я. Мова про мешканця Верховинщини, колишнього прикордонника, звільненого за "систематичне невиконання умов контракту", Богдана Конюшака. Він уже добряче потріпав нерви місцевій владі через буркутські землі. 

Конюшак і справді хотів отримати їх у своє користування. За його словами, планував робити там базу відпочинку для АТОвців, створив благодійний фонд з відповідною назвою. Але землю місцева влада не дала. І з того часу він невпинно пише заяви про злочини і відправляє листи в усі можливі органи влади, аж до Офісу президента. 

У 2019 році за заявою Конюшака поліція почала розслідування розподілу ділянок, яке поки ні до чого не призвело. Фабула – в давній суперечці за землю між селом і лісгоспом. 

Держгеокадастр у 2019 році навіть фіксував, що рішення сільради могли бути ухвалені із порушенням, оскільки землі значаться як державні, а не закріплені у власністі Зеленської сільради.

 
Село Буркут розташоване у долині Чорного Черемошу між Гринявськими горами та Чивчинами

Попри стоси документів, зібрані Конюшаком за час "спротиву", він герой вже іншої реальності Буркута. Чоловік стверджує, що його хотіли вбити, і звинувачує у "буркутській схемі" мало не весь державний апарат, від Києва до Зеленого.

Розмова з місцевим "Робіном Гудом" змушує згадати, що попри столичні апетити, колишній курорт – це українська глибинка. Що живе між побутовими проблемами і власними легендами 21-го сторіччя.

Реальність побутова. Марія і міфи 

З листа Лесі Українки до батька, 25.07.1901:

"Нема вулиці, а стежки тільки і всього одна проїжджа дорога, та й по тій мало хто їздить, бо тут людей мало, тут всього чотири домики в лісі… Всі живуть дуже в згоді один з одним і, як видно, не скучають, обстановка привітна і не больнична, та й не курортна в тім смислі, що тут кожний може одягатись, як хоче, і нема де показувати шик, хоч би хто й хотів".

Грунтова дорога поміж гір. Вздовж неї тягнуться два ряди електроліній: поруч зі старими дерев’яними стовпами прокладають нові мережі. На горизонті – поодинокі почорнілі хати з дірками в даху. 

Чи не єдиними ознаками життя тут видаються вказівник на джерело, таблички з попередженням про штраф за сміття і кілька прапорів, що видніються за будівлями. Перервати тишу можуть хіба що дзвіночки на коровах. На вході село Буркут виглядає як вимерле.

 
Із сусіднього села до Буркута веде грунтова дорога, вздовж якої наразі тягнуть нову електролінію

"Якщо людина тут проживає – скільки нас тут, п’ятеро-шестеро – яке воно може бути мертве?", – обурюється пані Марія, одна з небагатьох, кого сьогодні можна зустріти Буркуті. Це над її садибою майорять синьо-жовтий і червоно-чорний стяги.

 
Ліворуч – садиба в Буркуті, де можна пообідати та навіть зупинитись на ночівлю

У будівлі колишнього магазину жінка тримає кафе і здає номери. За трав’яним чаєм тут можна роздивитись старі фотографії, які приносять в кафе, наче в музей. Місць у готелі небагато – на 7 людей. Пані Марія каже, що приїжджають переважно місцеві, а туристи заходять дуже рідко. 

 

 
У садибу пані Марії місцеві та гості Буркута приносять старі фото та документи – тут уже сформувався невеличкий музей

Вона неохоче спілкується з журналістами – відлуння старих образ на репортерів, які порівнювали село з привидом і колись вирізали з теле-сюжета її чан з гарячою водою. У цьому чані і сьогодні можна прийняти ванну з мінералкою – як колись описувала в листах і Леся Українка.

Трохи нижче від місця, де сто років тому жили зіркові відвідувачі курорту, стоїть будинок лісгоспу. Він зовні виглядає доглянутим, але нині зачинений на замок. Всередині – пусті кімнати, календарі кількарічної давнини і шар пилу, що законсервував атмосферу радянських держустанов.

 
 
Будівля лісгоспу. Нині вона стоїть закритою і пустує

Офіційно в селі мешкає десяток людей. Фактично їх ще менше.

Родина Марії приїжджає в Буркут на сезон. Крім маленького туристичного бізнесу вони продають хенд-мейд, як сказали би трохи ближче до цивілізації, чаї і мазі. Це родинний спадок: свекруха навчила молоде покоління збирати трави, продовжує справу її онук.

У сусідній хаті живуть ще двоє літніх людей. Про них місцеві переповідають один із тутешніх міфів: чоловік не ходив, але зцілився на буркутській воді й природі. Ще кілька родин купили в селі нерухомість, але не живуть тут.

 

Усі мешканці – самі родом не з Буркута. Із колишніх жителів сюди ніхто не повертався, та й не було куди. Продукти в село не возять, інфраструктури немає, дорогу прокладати не поспішають, не знайти і важливого елемента всіх українських сіл – церкви. 

У будівлі колишнього заводу мінеральної води можна відшукати етикетки та документи 60х-70х років. На цих символах забутої слави Буркута навпроти вицвілих прізвищ виведений відпрацьований час – тут пакували воду по 7 годин на день.

 
Етикетки з води "Буркут" часів СРСР
 
Табель обліку робочого часу заводу мінеральних вод, 60-ті роки

Сьогодні для такого графіка в селі потрібен власний енергогенератор. Світло тут є лише вночі, з 8 вечора до 8 ранку. Весь інший час електроенергію виключають, щоб не вдарило струмом робітників, які тягнуть нову лінію. Це правило не діє лише в неділю.

По інший бік річки, що тече через село, трохи нагорі видніється чималеньке будівництво. Воно сучасне, але вже покинуте. За спогадами місцевих, з'явилось на початку – в середині нульових. Наразі на кадастровій карті навіть не окреслена ця ділянка. І це – ще один місцевий міф, який УП почула в таких варіаціях:

"Це якийсь бандит або прокурор з Коломиї будував. Вони там якось взялися, а потім залишили. Може, його вбили". "То взагалі зеки будували. Тато власника – начальник тюрми".

 
Віддалено від інших хатинок Буркута, через річку та трохи вгору, видніється сучасне, але теж уже покинуте будівництво

Головною темою все одно залишається новий господар, який викупив землі колишнього курорту. Крім згадок про Княжицького місцеві переповідають й інші чутки, що плавно перетікають у справжні легенди.

"Наскільки мені відомо, Шевченко (підприємець та екснардеп Олександр Шевченко – УП) хотів зробити другий "Буковель". І з першим поєднати через Чорногірський хребет", – ділиться "інсайдами" мешканець села Зелене, родич одного з АТОвців, яким видавали землю.

Згаданий вище Богдан Конюшак – головний біль місцевої влади – у своїх версіях будує схеми причетних від сільського голови і до Адміністрації Петра Порошенка. 

Більшість таких історій залишаються десь на межі чуток і фантазії. Одна з орендарок землі в Буркуті Оксана, яка купила там будинок більше 7 років тому і довго "відвойовувала" землю, погоджується розповісти про зустрічі з легендарними "людьми Княжицького".

Вона сама родом з іншого регіону, але у Верховинському районі живе влітку. На впливових сусідів жінка зла. Каже, погрожували, стежили, залякували:  "Приїхали і сказали: там нікого чужих не буде".

Ці розповіді теж могли би залишитись серед легенд, якби не реакція сільського голови. На питання про можливі погрози місцевим Феркаляк раптом згадує саме про "чужих":

"Ті, хто про якісь погрози говорить, я думаю, що це не місцеві люди. Я більш ніж впевнений".

Місцеві ж у словах і справді обережніші. Історик, з яким сконтактувала УП, відмовився говорити про Буркут, почувши, що в тексті буде частина про сьогодення. Пані Марія багато про сусідів говорити не хоче. Вона самостійно раптом заводить розмову про можливий тиск і запевняє, що кияни "ні на кого гнати не будуть". 

Пані Марії болить лише одне. Або лише про одне вона готова вільно говорити. Щоб місцевих не позбавили доступу до мінеральної води. А так, мовляв, хай розвивають село.

Зрештою, з нею складно не погодитись. Відродження туристичного потенціалу Буркута може врятувати майбутнє регіону. Якщо не розвивати у цих місцях рекреаційний напрямок, то єдине, що залишиться місцевим – повернутися до активної лісозаготівлі. 

Однак чи можна платити за цей розвиток непрозорими планами і використанням учасників АТО для прикриття?

 

На цьому тлі іронічно звучить назва київського підприємства – "Фон Секкендорф". 

Німецький вчений 17-го сторіччя Фейт Людвіг фон Секендорф стояв у витоків камералізму. Це вчення, яке бачить процвітання держави в ефективності влади, порядку, а також свободі й щасті населення. Правителі ж, за цим вченням, мають працювати над зростанням добробуту.

Буркутські камералісти, схоже, засвоїли уроки Секендорфа. Питання лише в тому, кого вважати населенням, як трактувати порядок і у скільки оцінювати щастя.

З листа Лесі Українки до Івана Франка, 29.07.1901:

"Якби не гадюки, то Буркут був би ідеальним місцем пробування для мене, не скажу раєм, бо в раю теж були гадюки (змій), отже, рай не був би теж ідеальним для мене. Коли ж Ви сюди на рибу?"

Соня Лукашова, Ярослав Вінокуров, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді