"Маск літає в космос, а ми мочимо тряпочки у відеречку біля дошки". Що не так з викладанням української – пояснює Артур Пройдаков

Четвер, 21 жовтня 2021, 11:30
фото: facebook Artur Proidakov

– Усі телефони здали? Бачу тільки п’ять телефонів, – каже через кілька секунд після дзвоника вчитель української мови та літератури десятикласникам.

Вони неохоче кладуть свої телефони в дерев’яну коробку, розсідаються за парти і дописують розпочату на попередньому уроці самостійну роботу. Тема – повість Івана-Нечуя Левицького "Кайдашева сім’я".

– Дванадцяте запитання таке: чому розпочались сварки між Мотрею та свекрухою? Дуже коротко, не переказуйте сюжету, – пояснює завдання вчитель. 

Тим часом на телевізорі, що за його спиною, виведений мем з героєм культового американського мультика Губкою Бобом. Зверху він посміхається з рожевою квіточкою на голові, що ідеально відбиває поведінку свекрухи Марусі Кайдашихи на людях. Знизу – злісно рве на своїх грудях сорочку, що показує її істинне обличчя з невістками. 

– Тринадцяте запитання…, – продовжує вчитель.

– Подождите, – звучить за однією з парт. 

Українською? – уточнює вчитель.

Почекайте, – перекладає учень. 

За 10 хвилин клас завершує самостійну під репліку з останньої парти "а давайте быстро по ответам пройдемся" і переходить до вивчення нового твору – роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні" Панаса Мирного.

Вчитель записує на дошці справжнє письменника ім’я та його псевдонім, пояснюючи, що псевдонім – це щось на кшталт ніків і логінів в інстаграмі, та почергово виводить на екран телевізора два фото Панаса Мирного – реалістичне та створене сучасним художником Олександром Греховим.

– Це вже така більш "мемчикова" історія, – киває вчитель на картину Грехова. – Ну і вола він тримає не даремно, бо "Хіба ревуть воли, як ясла повні" – його найвидатніший твір.

І вчитель, і клас, якому він намагається "продати" один з найскладніших текстів шкільної програми, не зовсім типові. 

Вчитель – Артур Пройдаков, нещодавній володар звання найкращого вчителя України 2021 року. Він народився в російськомовній сім’ї на Луганщині та вчив дітей української ледь не по всій Україні – Луганщина, Сумщина, Закарпаття, Київ. Тік-ток, меми, кліпи та телеграм-канал для підготовки до ЗНО – його педагогічні фішки.

19 десятикласників за партами – учні приватної столичної школи Midgard, де Пройдаков працює вже другий рік. Це двоповерхова будівля на території ВДНГ з сучасними меблями, кав’ярнею при вході, спортзалом посеред шкільного коридору та музикою замість шкільного дзвоника.

У день візиту "Української правди" на перервах грають пісні "Антитіл" та Тараса Чубая. 

Майже всі десятикласники на уроці, який ми застали, російськомовні. Декому навіть складно читати українською зі слайду.

По дзвонику вони швидко збирають речі з парти, забирають телефони з дерев’яної коробки та переходять в інший кабінет. Один з учнів, Ілля, затримується біля Пройдакова і розвертає до нього свій смартфон – там три власноруч зроблених меми за сюжетом "Кайдашевої сім’ї".

Після уроку УП забирає найкращого вчителя України на коротку екскурсію школою та двогодинну розмову в ізольованому прозорому боксі на першому поверсі.

За цей час Пройдаков робить три важливі речі. Перше – пояснює, навіщо шкільному вчителю дивитись і знімати відео в тік-ток та ютуб, друге – безстрашно ставить під сумнів потребу в зазубрюванні правил з української мови та теорії літератури.

І третє – проливає світло на складнощі у вивченні української мови та літератури та ставлення до цих предметів з боку сучасних підлітків. Особливо – російськомовних. 

Він пояснює, чому дітям важлива кількість лайків під кліпами Руслани, та як блогерка Саша Бо долучається до популяризації української. А також як "свой парень с Востока" підказує читачам способи поступового переходу на українську.  

Далі його пряма мова.

 
Артур Пройдаков: Моєю повсякденною мовою була російська. У школі єдине спілкування українською було на уроках української мови і літератури, тут без героїзму
всі фото з facebook-сторінки Artur Proidakov

Вирішальні моменти

У школі я ходив на мовні конкурси, але перше місце на них ніколи не посідав, був другим. Така цікава логіка була у вчителів у моєму Стаханові, зараз це Кадіївка: "Артуре, бери друге, третє, бо перше – це в область їхати". А це був зайвий напряг. 

В одинадцятому класі ми командою їздили в Луганськ на конкурс юних філологів, я був капітаном. Це 2007 рік, у центрі уваги чомусь був Франко. І там було завдання – написати лист у майбутнє та публічно його представити. 

Я написав, що в нас російськомовний регіон і ми не сильно приділяємо увагу українській мові, а потім додав момент перфомансу. Отак от цей лист комкаю і кажу: "І нехай цей лист, можливо, сьогодні не знайде свого читача, але в майбутньому він обов’язково знадобиться нашим нащадкам". 

І мені всі почали аплодувати, ще й грамоту дали окремо за цей виступ. Це, певно, один з таких поворотних для мене моментів. 

Був ще один – у шкільні роки ми з друзями почергово заходили один до одного додому, чекали, поки переодягнемось на футбол, і кожен умикав свою музику. Хтось включав американський панк, а я – "Океан Ельзи", причому такі пісні, де "пожестче" звучать гітари, щоб вразити своїх друзів. 

Хотів показати, що українська музика не гірша за західну.

І був ще один момент, влітку перед 11 класом. У мене мама працювала в школі-інтернаті і товаришувала з бібліотекаркою, тому брала мені книжки на літо не на два тижні, а на довше. 

Якось я там взяв "Срібного птаха", хрестоматію на 11 клас, де були "Рекреації" Юрія Андруховича, і зрозумів, що українська література може бути сучасна, модерна, епатажна, з ненормативною лексикою. 

А моєю повсякденною мовою була російська. У школі єдине спілкування українською було на уроках української мови і літератури, тут без героїзму.

Тоді, я от чітко пам’ятаю по розвороту щоденника, у нас було більше російської мови і літератури. І всі предмети викладалися російською – біологія, математика, історія і т.д. Я навчався в 1997-2007, це пізній Кучма і Ющенко. 

На уроках української мови ми не розуміли зміст навчання – нащо ми підкреслюємо підмети й присудки, малюємо це все рисочками. Треба, так треба. 

Якраз у мене сьогодні була тема в 7 класі "Дієслово". Я йшов і думав, як пояснити дітям, навіщо треба доконаний вид і недоконаний вид, навіщо знати минулий, теперішній і майбутній часи? 

Сказати "бо це треба на ЗНО" – це куля в лоб. Діти скажуть – навіщо нам ЗНО? У нас у приватній школі дуже великий відсоток дітей орієнтовані на закордон, і ЗНО не є вирішальним фактором в порівнянні, наприклад з Ромнами, де я працював. Там ЗНО – це ключі у всі виші України, київські та львівські зокрема.

Як на мене, ідеальна українська мова – це те, що ти можеш використовувати в житті. 

Ви ж чули, як діти на уроці намагаються говорити українською? Вони майже всі російськомовні. Стефа там трохи, Стефанія, вона на заході народилась, а всі інші – стараються. 

Лексика, орфоепія, наголоси, правопис, побудова речень – це класно, але я би не вдавався в теорію. Якщо людина грамотно узгоджує речення, підмет, присудок і т.д., то все ок. 

З конкурсами Шевченка-Яцика, я, до речі, згодом ще зіштовхнувся в Ромнах. Там було так: приводиш своїх дітей, 7, 9 чи 11 клас, а поруч стоять вчителька з учнем і отак от спілкуються: "спИна, Олень, фартУх, цемЕнт, центнЕр – запам’ятав?". 

А потім о другій годині дня конкурс завершився, ми дивимося завдання, а там – "спИна, Олень, фартУх, цемЕнт, центнЕр". Навіщо? Яка ціна цього конкурсу? Це не дуже справедливо. І зараз є дискусія, навіщо взагалі ці олімпіади потрібні. 

А до Ромнів, з 2012 по 2014 я викладав у педколеджі в Стаханові. Там ситуація була набагато кращою, ніж у мої шкільні часи. Я викладав кілька предметів і тільки один з них – російською. Також у коледжі було багато українськомовних заходів.

Я навіть почав вести у Вконтакте сторінку "Стаханівський навчальний комплекс ...", більш не поміщалось у назву. Тобто до 2014 української в офіційній сфері ставало все більше. Вона не сприймалась як ворожа.

У березні 2014 ми ще встигли провести заходи до сторіччя Шевченка. У травні я був на заході Жадана в Селезенівці під Алчевськом, під Брянкою. А на наступний день він вилетів ще із Донецького аеропорту.

 
Артур Пройдаков: "Зараз у дітей взагалі проблеми з читанням на всіх рівнях, вони важкувато сприймають українську, та й російською читають не дуже – бо в нас тік-ток, інстаграм і т.д."

Що таке лагідна українізація

Викладання української мови на Донбасі та в Криму після деокупації – це дуже болюче питання. Тут треба працювати на кількох рівнях. 

Я от йшов учора, слухав Жадана та Уляну Супрун на радіо НВ – зараз мало читаю, не встигаю, більше слухаю, – і там було питання про те, що немає державної візії, а що ж буде далі... Є візія у фільмі "Атлантида" Васяновича, але ви, напевно, бачили, що там все "печаль и боль"... 

Але якщо уявити, що прапори вже стоять, то думаю, має бути лагідна українізація – це коли без примусу, без радикальних кроків.

Наприклад: учитель спілкується українською, а діти можуть відповідати російською. Вони слухають українську, бачать на екрані українські слова, читають українською і намагаються нею відповідати, хоч і ламано. Вони входять в український контекст. Далі вже другий етап: вони щось співають, говорять, пишуть, повільно-повільно.

Зараз у дітей взагалі проблеми з читанням на всіх рівнях, вони важкувато сприймають українську, та й російською читають не дуже – бо в нас тік-ток, інстаграм і т.д. 

А повертаючись до навчання після деокупації, це має бути робота з дітьми, так звана лагідна українізація – раз. Два – робота з батьками, 100%, інакше це буде сізіфова праця. Бо дитина може прийти додому й почути "Да что вы там слушаете?".

Крим, мені здається, буде ще важче "опрацьовувати". Я був там, 5 сезонів працював в "Артеку", з 2008 по 2012. Там специфічний регіон.

Можливо, інтегрувати окуповані території Донбасу буде легше, бо вони все-таки перебувають у статусі невизначеності, то туди, то сюди. А люди в Криму весь цей час живуть з російськими паспортами, з російським громадянством, з російським законодавством.

Як звичайний громадянин я не в курсі, якою є програма (реінтеграції окупованих територій – УП) – що буде в перший рік, що в другий, третій, а що в п’ятий. Може воно і є по кабінетах, то мені б хотілось це побачити.

Мені здається, чим більше про це говоритимуть на тому ж телеканалі "Дом" (мовить на окуповані території – УП), тим краще люди розумітимуть, що на них чекає. 

 
Артур Пройдаков: Викладання української мови на Донбасі та в Криму після деокупації – це дуже болюче питання. Тут треба працювати на кількох рівнях

"Коломийка – это "возле мойки"?

Окрім Луганщини, я викладав українську мову на Закарпатті, на Сумщині та в Києві.

На Закарпатті це був Виноградівський район, селище Бокарачів. Ми були в римо-католицькому ліцеї, там символіка, написи по закладу зроблені угорською. Там школа – супер-мега! Басейн, сауна чи баня, спортзал з електронним табло – забиваєш гол і з’являється напис. 

Я не впевнений, але мені здається, що це все підтримує угорський уряд. 

Пам’ятаю, ми з колегами, було ще дві дівчини з Києва, взяли велосипеди і заїхали в сусіднє село, а там назва села угорською написана. Кажемо "добрий день", а нас не розуміють. В інше село заїжджаємо – воно вже україномовне. 

Заїхали ще в якесь селище, де була державна школа, українська – і вона шалено контрастувала з римо-католицьким ліцеєм. У державній школі все дуже сумно: пофарбована дерев’яна підлога, бібліотечний фонд за 1970-1980 роки. І я розумію, чому люди хочуть потрапити в угорськомовну школу.

На Сумщині, у Ромнах, був суржик. Ромни – це патріотичне місто, яке легко збиралося на всі політичні акції: підтримати Сенцова, підтримати Савченко, Волноваха і все-все. Вони виходили, і я разом з ними. Місто маленьке, але з амбіціями, я б так сказав. Українська мова там всюди була, російської не було. 

У Києві, у школі Midgard, я працюю другий рік. Українська мова вітається, все класно, я спілкуюся українською на перервах, на уроках, у позанавчальний час, у телеграм-каналі з іншими дітьми українською мовою. Вони можуть писати мені російською, інколи українською. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Ольга Кириленко, журналістка УП
Нам усім хочеться бути частиною якоїсь групи – місця, де можна говорити, слухати, радити та впливати. Якщо вам цікаві люди, історії, процеси навколо (та головне, як вони відбуваються і що буде у підсумку) – Клуб "Української правди" буде вашим найкращим варіантом. І нашим, мабуть, теж.

Я намагаюся не загострювати кути, але коли ми в гуморі, у нас є хороший діалог, я намагаюся більше пресувати, у хорошому сенсі, і вимагати, щоб мені відповідали українською.

Інколи в дитини може бути принципова позиція "Я хочу говорить на русском". І таке є сьогодні в Києві. 

Мені це незрозуміло, хоча я думаю, що це не дитина вигадала, це йде з дому. Нехай людина говорить у побуті російською, у нас не диктатура. Але агресивно, негативно реагувати на українську мову на уроці української в школі – ну, камон, ну що це таке? 

Пам’ятаєте, у нульові були "Брат", "Брат-2", "Бригада" – и все хотели говорить, как Саша Белый, как Данила Бодров. Ведучі телебачення, Ургант, Цекало – всі красавчики говорили російською. 

Коли Лео Ді Капріо заговорив в дубляжі українською, це вже трошки змінило карти. Але треба час, Мойсей водив людей 40 років.

Я зараз перечитую Біблію для дітей, щоб потім читати своєму Маркові (сину – УП). І мені батько моєї дружини, пан Олександр, він священник у греко-католицькій церкві, каже – ти розумієш, що пустелею по суті треба йти місяць. 

Але Мойсей навмисно водив їх 40 років, щоб люди змінювалися, щоб останнє покоління, яке знало рабство, змінилось. І мені здається, що в Україні так воно буде.

Єдине, щоб оці дітки (показує на школярів молодшої школи, які бігають навколо – УП) не виростали з такою українофобією. Я вже якось говорив, що українська мова для мене – це не обов’язково про правила, про доконаний/недоконаний вид дієслова. Я можу навіть заплющити очі і не дати цього дітям, що зміниться в їхньому житті? 

Мені важливіше, щоб українська мова була не про розум, а про серце.

Показати їм Kalush, Океан Ельзи, он їхня колаба вийшла, сьогодні вмикав дітям. Показати щось ще, показати, що українська – це цікаво, сучасно. 

От у нас у сьомому класі зараз тема – фольклор, суспільно-побутові пісні. У сьомому класі це мимо, взагалі мимо. Ми для ознайомлення поспівали "Ой, на горі женці жнуть", пограли, сьогодні темою були коломийки. Я завжди показую козацький мікс від Mozgi, потім Onuka, ДахаБраха. Сьогодні було питання в тестах – угадайте гурт за фото, і вони вгадують.

Я включаю коломийку, кажу – хтось чув слово "коломийка"? Это "коло мийки", "возле мойки"? Раз ранили мене. Продовжуємо далі. Я показую відео гуцульське, там люди танцюють – вони щиро здивовані. Два мене ранили. 

Я не кажу дітям, що вони перейшли межу, але натякаю їм на це.

Третє, знайшов "Коломийку" Руслани, кліп 2000-х, ще юна Руслана. Знає хтось Руслану? Дві руки в класі. А знаєте, що вона виграла Євробачення? Ні, вимикаю "Коломийку". 

Показую "Wild dancing". Коментар з класу: "В ней ничего особенного нет". Ну звідки це береться? 

Я кажу, а знаєте, хто ще виграв Євробачення? Maruv, Джамала, добре. І тут я розумію, що треба копати глибше. Недостатньо вивчити правила, зазубрити і піти. Треба цю українськість втовкмачувати, вбивати.

Я інколи навіть більше не про вчительство, а про шоумена, аніматора, особливо в молодших класах.

Була б моя воля, я б взагалі менше теорії давав, а зводив би до того, що треба вчитися грамотно писати, розставляти розділові знаки, структурувати есе, публічно виступати. Не розумію, навіщо якусь супер-мега-теорію вивчати.

У нас в словникових диктантах є слова "мавпячий, духмяний, торфяний, Маньчжурія". Боюсь когось образити, але ці слова, за винятком уроків української мови, словникових диктантів або ЗНО, навряд чи будуть часто траплятися в житті. 

Чим більше буде слів, які вони знають, вживають зараз, і ми на цьому зосередимося, тим краще. Ми всі мову не вивчимо в школі, це 100%. 

У нас у школі є Speaking club, коли учні спілкуються з носієм англійської мови про все на світі. І от мені здається, що це вже вимога часу – сідати й говорити про нейтральні речі, щоб вони навіть не підозрювали, що говорять українською. Це була б хороша ініціатива.

 
Артур Пройдаков: Мені важливіше, щоб українська мова була не про розум, а про серце.

"Ілон Маск в космос літає, а ми в державних школах мочимо тряпочки у відеречку біля дошки"

Щоб осучаснити викладання української мови в школі, треба, перше, використовувати приклади з реального життя. Шукаємо помилки в зовнішній рекламі, у дописах у соцмережах.

Друге, мовлення. Шукаємо ляпи або крилаті вислови політиків, публічних людей, які щось говорять не так. Такого матеріалу є багато, можна і в ютубі піддивитися, і просто уважно слухати. 

Третє – пісні, мені й дітям дуже заходять. Умикаємо пісні й шукаємо помилки: "Давай виключим світло і будем мовчати", "Моя любов – чорна біль" й тд. Або ці помилки можна просто вигадувати. Учора ми гралися з піснею "Джеральдіна, я не янголом був авжеж": я спеціально пишу "джеральдіна" з маленької літери, "а вже ж" на три слова. Діти вмикають внутрішнього редактора і виправляють. 

Четверте – обов’язково треба писати есе. Можна це робити в формі дописів у соцмережах – за певною структурою, на задану тему, уникаючи слова "твір".

П’яте – запропонувати дітям записувати аудіоповідомлення або подкаст, щоб вони озвучували якийсь текст українською. Я ще такого не робив, придумав, коли їхав у метро і вкотре почув "Наступна станція – Хрещатик". Хай вони уявляють себе радіоведучими і просто говорять.

Тепер література.

Перше: не буває неправильних відповідей стосовно тлумачення подій або поглядів на героїв. Кожна відповідь – це право учнів. Комусь "Кайдашева сім’я" не сподобалася – ок. 

Чого не сподобалась? Бо передбачуваний сюжет, не хочуть читати про село і вважають трошки абсурдним відсутність компромісу. Герої сваряться, сваряться і немає серед них мудрої людини. Тому кумиром стає Омелько Кайдаш, який абстрагувався від всього й пішов у свій світ алкоголізму. І діти кажуть: оце він правильно зробив, щоб не втручатися в скандали. 

Друге: треба використовувати різні способи подання інформації на етапі знайомства з текстом. Я намагаюсь постійно юзати інстаграм-дописи, скрінити їх, щоб вони бачили, що ось, це десь є. Учора шукав відео в тік-ток про Панаса Мирного – не знайшов, але є про "Хіба ревуть...", обов’язково потім використаю. 

У мене є залізобетонне правило – візуалізувати інформацію. 

І знов до зв’язку з реальністю: я стабільно питаю дітей – а що ви чули про це в реальному житті? Нечуй-Левицький – чули щось? Ні. Панас Мирний? Ну, там десь вулиця. Карпенко-Карий – університет. Важливо говорити про присутність людини в просторі. Не тільки в підручнику, а десь ще за межами цього. 

Ще, звісно, треба читати. Діти страшенно мало читають, не всі читають твори, тоді треба хоча б якийсь уривочок. 

А щодо класичних методів викладання, то є таке золоте правило: на уроках мови – більше писати, на уроках літератури – більше читати. 

От тільки знову, що писати? Я проти того, що розписувати правила в зошит, бо діти їх гублять, не донесли, забули і т.д. Вони більше на телефонах, гаджетах записують. 

Ми зараз навчаємось використовувати гаджети як партнера в навчальному процесі, але мені здається, що ми за ними вже трохи не встигаємо. І все-таки подивимось, куди це приведе… Бо опрацювання паперових підручників уже стає дуже важким, писання в зошитах – питання часу. Чи буде це актуально за 30 років?

І маємо, з одного боку, таку тенденцію майбутнього, а з іншого боку – школи, де урок не почнеться, поки черговий не намочить тряпочку, а вчитель не напише на дошці "класна робота". Ілон Маск в космос літає, а ми в державних школах мочимо тряпочки у відеречку біля дошки. 

Тут освіта трошки не встигає. 

А загалом вчителі, науковці, освітяни мають з часом зібратися і сказати, хто нам треба на виході зі школи. Людина, яка зазубрила всі правила, чи людина, яка критично мислить, вміє писати, формувати думку і виступати публічно? Це з точки зору української мови. 

Якщо вона хоче публічно виступати, говорити, писати і т.д., чи треба їй знати три особи займенників, пасивні дієприкметники та ще якісь нюанси? Якщо треба, то навіщо? Якщо не треба, то як з цим далі бути? 

 
Артур Пройдаков: Щоб осучаснити викладання української мови в школі, треба, перше, використовувати приклади з реального життя

"Треба уникати запитань "а що хотів сказати автор?"

Чи є програма з літератури вічним бідканням українських селян?

Дивіться, у нас програма старшої школи вивчається за хронологією: 9 клас – на перетині 19-20 століття, 11 – територія 20-го. Я не можу сказати, що це прямо "бідкання", але реалістичні твори за 10-й клас мають більш сумне спрямування: "Кайдашева сім’я" – про сварки в сім’ї, "Хіба ревуть..." – про занепад однієї людини, пропащої сили, "Мартин Боруля" – теж, по суті, про невдачі.

А далі починається література модерну, і там вже ми трошки відходимо від села: "Лісова пісня" – драма-феєрія, українське фентезі, "Вальс меланхолійний" Кобилянської – історія про фемінізм, емансипацію, "Камінний хрест" – тут так, є село, але ми більше говоримо про еміграцію, і це дуже актуальна дискусія.

Важкий твір "Мойсей" у 10 класі, дуже важкий. Це філософська поема Франка, вона є в програмі ЗНО. Не всі діти підковані в біблійній тематиці, і проблема лідера нації, народу – це важкувато читати. Важкувато проговорювати і продиратися крізь тонкощі твору.

А в 11 класі література вже переходить в площину міста. Тут уже є і "Місто" Підмогильного і "Майстер корабля" Яновського, дія якого відбувається в українській Одесі, це дуже класно. Це новий твір у програмі, він про кінофабрику, про те, як знімають фільми.

У 9 класі Котляревський, Шевченко, Пантелеймон Куліш, Гоголь – це класична література, її треба читати, але можна змінювати ключі до прочитання твору, говорити про меседжі, які актуальні зараз.

От у "Кавказі" Шевченка, де він засуджує російську агресію на Кавказі, прямо проситься паралель із сучасністю. І ми про це сміливо говоримо. Я не думаю, що це про політику, я думаю, що про це важливе в літературі. 

Тому, мені здається, що все залежить від настрою вчителя. Він може подавати це як літературу, яка сьогодні прочитується у важливому ключі, говорити про психологію героїв, які є різними та однаковими в якийсь момент. І не акцентувати на бідканні селян.

Сьогоднішній серіал "Спіймати Кайдаша" це дуже класно ілюструє. І в принципі історія Чіпки, яку ми "вивели" на Джокера, і Мартина Борулі, який не хоче здаватись тим, ким є насправді… Це все працює в сьогоднішньому світі.

І ще важливо дати можливість учням висловитись: поставити запитання – а що ви думаєте, а що вам сподобалось і не сподобалось. Хай вони це озвучують, нічого страшного немає. Треба уникати запитань типу "а що хотів сказати автор?". Ми не знаємо, ми не можемо зв’язатись з Панасом Мирним по скайпу.

Але ми можемо для себе шукати меседжі, знов таки, інтерпретувати на сучасний лад.

Чого ми всі маємо повчитися у героїв української літератури?

У Григорія Многогрішного, героя роману "Тигролови" – не відступати від своєї ідеї, іти своїм шляхом і бути сміливим. Бо сміливі завжди мають щастя.

У Чіпки Варениченка (головного героя роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні" – УП) – як не треба реагувати на невдачу. Якщо вона вже сталась, то це не привід іти на кримінальну стежку, пиячити і кинути свою сім’ю напризволяще. Біла смуга, чорна смуга – всяке може бути. Треба знати своє місце і йти по життю.

І третій приклад: пригадаймо Мину Мазайла з п’єси Миколи Куліша – це яскравий приклад того, що не треба цуратися свого, того, ким ти є насправді. Не треба вигадувати якийсь комплекс малоросійства. Треба навпаки примножувати те, що ти маєш, і залишатись тим, ким ти є. Треба вдосконалювати себе, а не руйнувати.

 
Артур Пройдаков: Я намагаюсь постійно юзати інстаграм-дописи, скрінити їх, щоб вони (учні) бачили, що ось, це десь є

Суржик, фемінітиви, секс і ЛГБТ

Як я ставлюсь до суржику? Намагаюсь виправляти типові помилки, на зразок "приймати участь", "на протязі дня", "сама красива". Але якщо російськомовна людина переходить на українську, і в неї проскакує суржик, то нехай. Це во благі наміри, як то кажуть.

Нехай це буде суржик, а далі від нього ми будемо переходити уже на наступний щабель – українську мову.

Звичайно, якщо це постійне говоріння суржиком, то треба трошки виправляти. Якщо це розмовне мовлення, воно має місце, може бути. Якщо ми говоримо про публічну, офіційну сферу, то тут варто знати норму і на неї переходити.

Про існування фемінітивів, як і нового правопису, 11 клас знає і постійно мене поправляє. Я кажу: "Дивіться мене в ефірі", а вони: "В етері". І проєкт ми уже знаємо, для них це прикол, вони граються, але все одно. 

Фемінітиви вони вживають рідше, педагогиня наприклад, але це не викликає негативних емоцій. Усе абсолютно адекватно. Мені дуже подобаються наші старшокласники, покоління 15-16 років, вони відверті, чесні, трушні, це дуже класно.

Чи мають з’явитись у шкільній програмі з літератури сцени сексу?

Я вважаю, що так. Взагалі, коли ми говоримо про Ольгу Кобилянську, "Вальс меланхолійний", то я завжди на початку інтригую, кажу: у неї є новела "Природа" з описом постільної сцени, цього у програмі немає, але хочете – почитайте. 

Діти, звичайно, починають гортати і кажуть – тю, і це все, що там було? У них таке розчарування, вони ж очікують, що там будуть якісь баталії і т.д.

Тому я думаю, що це сексуальне табу варто порушувати у старших класах, читати про це. Не порнографічну літературу, а красивий опис сексуальної сцени – щоб ми там не хіхікали або не закривали вуха, а адекватно це сприймали.

Ця інформація є скрізь, серіал Sex Education усі діти дивляться – а там і не таке показують. То чому б не говорити про це на прикладі хороших текстів? Старшокласники можуть до цього адекватно ставитись і їх треба до цього готувати.

Зараз цю тему піднімає ютуб-проєкт "ебаут" – у мене дружина більше дивиться, а я так, періодично – і, виявляється, тема досі табуйована. Найголовніше – вони ведуть проєкт українською! Українськомовний ютуб має розвиватись надалі в будь-яких сферах. Чим буде більше україномовного контенту, тим краще.

Ще одна табуйована тема – це ЛГБТ-спільнота. Учора якраз бачив новину, що новий Супермен буде бісексуалом. 

Чи має з’явитись у шкільній програмі щось, що показало б видимість цих людей? Думаю, що треба ще трошки часу. Я пам’ятаю у 2005 році вийшла "Горбата гора" – історія про двох закоханих ковбоїв, яку номінували на Оскар, на той час це був певний скандал. Потім був кліп Take me to the church – теж скандал. 

Зараз, у 2021, здається, навіть Меловін очікував більшого від камінг-ауту на Atlas Weekend. Цим уже нікого не здивувати, це ок позиція. Мені здається, що рано чи пізно, коли це не буде таким тригером для суспільства, такі тексти будуть включені в програму.

Якщо ми будемо розвиватись у такому темпі, як зараз, у нас буде демократія та інформаційна свобода, думаю, що це питання 10-20 років.

 
Артур Пройдаков: "Треба оточити себе українським продуктом, щоб мимоволі його бачити, але водночас треба і практикуватись. Говорити з помилками – це абсолютно нормально"

"Скільки переглядів? – Мільйон. – Малувато"

Говорити українською – це круто, я своїм прикладом це максимально показую. Ще дуже круто українською вести свої соцмережі.

Тут українськомовні блогери теж роблять свою свою справу, бо до митців а-ля Вакарчук, Жадан та інших долучилися Аліна Френдій, її чоловік Пєтя Заставний, Саша Бо та Ігор Пустовіт, які нещодавно розійшлися. 

Вони теж з нами в одній команді. 

Чим більше людей буде переходити на українську, демонструвати це, тим краще. А їхні дописи можна використовувати на уроках. От я сьогодні Руслану показував, діти питають: "А скільки переглядів? – Мільйон. – Малувато". Розумієте? 

Чим більше буде лайків, тим впливовішим цей контент буде для дітей. Такі реалії. 

Але зараз українська на підйомі, вона стає крутою. Я в Києві чую все більше української мови, і мені ця тенденція страшенно подобається. У 2010, коли я приїжджав до Києва з Луганщини, їхав в автобусі по лівому берегу й казав "на зупинці", то на мене всі обертались.

Ще мені дуже подобається закон "Про українську мову", коли в ресторанах спілкуються українською. Я починаю говорити українською, і зі мною переходять на українську. Були поодинокі випадки, коли до мене говорили російською, але 95% – це класна українська мова.

Якщо нам і надалі дадуть можливість так розвиватися – українськомовна школа, усі сфери українськомовні, працюють квоти, – то років 50 і не буде проблем. Це якщо не буде консервування, проросійського реваншу. І тоді в нас не буде проблеми зі школярами.

У кінотеатр пішов – українська, на виставу – українська, радіо увімкнув – українська. З ютубом, конєшно, важче, але тенденція є. Ще б Птушкін на українську перейшов, тоді було б дуже добре. Але треба щось далі... Може бути і альтернатива Дудю, може бути альтернатива "Орлу и Решке".

Я, як отримував премію, казав, що зараз учитель – не обов’язково той, хто сидить в класі чи розказує щось біля дошки. Учитель може бути і має бути в соцмережах, і чим активніше він там про себе заявляє, тим краще. 

Інстаграм, тік-ток, фейсбук, ютуб – це такі чотири основні платформи в Україні. Вчитель зараз – це теж, як блогер. Мені от з десяток матерів пишуть: "Класно, мудрі поради ви даєте". Мені імпонує, що я можу комусь щось мудре сказати. Ще б хтось мені щось мудре сказав (посміхається), я ще сам пізнаю світ, мені 31 і я еволюціоную. 

Як переходити на українську? Це треба робити поступово. 

Порада від "своего парня с Востока": я би спершу поставив налаштування телефонів, гаджетів на українську мову. Так ви будете звикати від "входящие/исходящие" до "вхідні/вихідні" дзвінки. Друге – намагатися спілкуватися в соцмережах українською мовою. Третє – потроху переходити на українську мову по телефону і т.д.

Дуже зручно зараз спілкуватися українською у закладах харчування, державних закладах. Це ідеальна практика, бо в людей, які з вами спілкуються, немає шансів – вони теж мають говорити українською.

І потроху читати, оточувати себе українськомовним продуктом – подкасти, ютуб. І, звичайно, українськомовні фільми в кінотеатрах, їх треба підтримати, бо скоро може бути локдаун. 

Я би взагалі це перетворив на челендж. Наприклад, Довженко-центр оголосив 100 найкращих українських фільмів – я їх собі потрошку дивлюсь, мені цікаво їх переглянути ще раз. Я б прочитав найкращі книжки за версією радіо НВ, підписався на мовознавців, на вчителів української мови – на себе зокрема, щоб читати там щось мудре.

Треба оточити себе українським продуктом, щоб мимоволі його бачити, але водночас треба і практикуватись. Говорити з помилками – це абсолютно нормально. І з помилкАми і з помИлками, тому що в цьому слові є подвійний наголос. Їх не треба боятися.

Ольга Кириленко, УП



powered by lun.ua
Головне на Українській правді