"Мамо, а чому війна?" Як родина Маші з трьома дітьми вижила і виїхала з Маріуполя

Субота, 26 березня 2022, 15:00
колаж Андрія Калістратенка

"Ми живі. 16 березня чудом виїхали з Маріуполя. Вашими молитвами. Прихистив добрий чоловік Саша. Слава і діти пішли добувати в селі їжу. Вирішуємо, як дістатися до Запоріжжя.

Вірю, що мої рідні живі. Усі, хто щось про них знає, напишіть, будь ласка".

Так на другий день після виїзду з обложеного й знищеного росіянами Маріуполя 33-річна стилістка Маша Адаманова повідомила в інстаграмі, що вона жива. І вона вирвалася з міста.

Її родина провела 24 дні війни в сусідській квартирі, без газу, світла та води, й підвалі на 40 людей. Маша практично не відходила від свого будинку, щоб не ризикувати життям.

Якби з нею щось сталося, її восьмимісячному сину Владіку, що харчується маминим молоком, просто не було б чого їсти.

16 березня, без оголошеного коридору, на свій страх і ризик, родина Маші вирішила виїжджати з Маріуполя. І їм пощастило стати одними з тих, кому це вдалося. Вона, її троє дітей і чоловік вижили. Тепер вони шукають нове житло і рідних, з вірою, що вони живі.

Нижче – пряма мова Маші.

***

Я жила в Маріуполі з самого народження, з 1988 року – зараз мені 33. 

Тут я ходила в дитячий садок, школу, університет і на роботу. Дуже люблю своє місто. Воно є коктейлем з історії та промисловості, симбіозом усього.

За останні роки воно змінилось. Люди почали цікавитися історією Маріуполя, відновлювати старовинні двері та будівлі, шукати цікаві туристичні маршрути.

У нас є стара водонапірна вежа в центрі міста, її якраз відреставрували. Попри заводи, які отруюють атмосферу, місто зелене.

У нас є море, до війни 2014-го було багато відпочивальників, потім усе пішло на спад. Також море, за сприяння "Метінвесту", поступово отруюється (лише 9 лютого 2022-го року Держекоінспекція нарахувала близько мільйона гривень збитків за викиди "Азовсталю", що входить до групи "Метінвест", в Азовське море).

Реклама:

Але люди приїжджали: і в Маріуполь, і в найближчі поселення – Мелекіно, на Білосарайську косу. На косі є заповідник, дуже красиве місце з чайками. Їх можна було прийти послухати.

Усе моє дитинство минуло в міському саду Маріуполя і парку "Літак", від якого зараз практично нічого не залишилось. Сьогодні я побачила фотографію, шматочок фотографії будинку, у якому виросла – там немає вікон. 

Але я отримала чудову новину – мамуся і бабуся живі! Вони в підвалі. Бабусі 87 років, вона майже не ходить, добрі люди просто знесли її в підвал. Тільки я не знаю, чи є їм що пити і їсти. Шукаю будь-яку можливість їх вивезти. 

Про ще одну бабусю, яка живе в центрі, навпроти Драматичного театру, нічого не знаю. Їй 86 років, у неї 5 поверх і слабке серце. Це дуже болісно і… дуже по-живому.

Періодично мене потрушує. Але я дивлюсь на себе і розумію, що дуже добре тримаюсь – думаю, це завдяки дітям. Я їм потрібна. Немає часу опускати руки.

***

Перші звуки з'явились ще 23 лютого (йдеться про загострення на фронті до російського вторгнення – УП). 

З чоловіком ми переклали дітей на інший бік квартири, зі східного – на західний, бо було чути вибухи. Але щойно ми це зробили, вибухи почалися з іншого боку – хтось вирішив запустити салют о 4 ранку. 

А вже 24 числа чоловік розбудив мене зі словами "У Києві почалися обстріли". Цього дня ми якраз мали їхати в гості до наших друзів в Ірпінь. Квитки були на руках, але я вирішила, що не поїду. 

Насправді в Маріуполі були такі настрої, що все дуже швидко вирішиться. 21 століття, ну люди ж вміють розмовляти, врешті-решт! 

Кожен день було відчуття: "Ну, мабуть, ще кілька днів", "Ну має ж бути якийсь вихід!", "Ну, може, зелений коридор?", "Ну, може, щось якось...". І ось це розтягнуте очікування, коли сам себе пролонговуєш… затягує, ніби у воронку. 

Реклама:

З початком війни ми переїхали до сусідки на другий поверх, бо на п'ятому було високо і небезпечно. Наш будинок стоїть просто навпроти пологового, куди скинули бомбу

Це був найстрашніший момент. Ми збиралися пити на кухні чай, який сусідка підігріла на вогнищі – газу тоді вже не було. Боковим зором у вікні я побачила спалах світла і все, що я встигла сказати, "лягайте". Точніше, не встигла. 

Вибухова хвиля повалила нас усіх на підлогу.

Впав Владік, це мій найменший синочок, йому 8 місяців, зверху на нього впав Ярослав, а потім Вікторія, сусідка. Вилетіли вікна, хоч вони були і проклеєні. 

Мені навіть у голову не прийшло, що це міг бути авіаудар – до цього були тільки "Гради". 

Своїх старших дітей, їм по 8 років, з огляду на досвід 2014-го я навчила, що в таких ситуаціях треба бігти в укриття – маленьку комору біля несучої стінки. Третій мій син, який був в іншій кімнаті, так і зробив. Він ліг обличчям у підлогу, обхопив голову руками і відкрив рот.

Ярік потім теж туди прошмигнув. Вікторія забігла у ванну. Я підхопила Владіка на руки, подумала, що в мене є час добігти. 

Але тут прилетіла друга бомба, і мене просто знесло в стіну.

Нас врятувало те, що вона була обшита гіпсокартоном, ми лише вдарились головами. А весь удар прийшовся мені на руки – вони тепер здерті. Ми впали, якось доповзли до комори і перечікували вже там. 

До того моменту ми жили у квартирі сусідки, хоч там не було світла, газу та зв'язку. А коли вилетіли вікна, то перебралися в підвал. Сумарно ми жили там десь тиждень. 

Були більш тихі ночі, але спрогнозувати це неможливо. Зазвичай ти спиш, стається вибух, і таке враження, ніби тобі до вуха приставили жахливу хлопавку. 

Але діти були розумничками – тримались дуже стійко. Хоча зараз у них дуже багато питань, на які в мене немає відповідей: "Мамо, а чому війна?".

Читайте також: 12 днів в Маріуполі без газу, води, світла, зв'язку. Щоденник Ганни Котельникової

***

Реклама:

У підвалі нас було десь людей 40. Усі згуртувалися, допомагали один одному, зі стресом справлялися шашками і шахами. У підвалі завжди був невеликий вогник – у когось ліхтарики, у когось свічки. 

У сусідки був день народження, то їй співали пісню Крокодила Гени "Голубий вагон".

Їжа в нас була. У мене велика родина, троє дітей, тому я людина запаслива. Як усе тільки почалось, чоловік з сусідкою сходили на ринок, купили багато продуктів.

Коли вимкнули світло, нам дуже зіграла на руку погода – була мінусова температура, багато продуктів можна було зберігати на балконі. Ми варили супи, каші, їли печиво.

Коли зник газ, ми готували на кострі на вулиці. Організували такі… типу мангали. Взяли вдома решітку з духовки і на ній готували їжу. Цим займався мій чоловік.

Щодня о 6-7 ранку, коли закінчувалася комендантська година, чоловіки виходили на вулицю, розпалювали вогонь, гріли воду і готували, поки тихо. З'являлися вистріли – усі забігали в під'їзд, в укриття. 

З часом люди, мабуть, звикають до всього. Є вибух – "а, це десь далеко".

Читайте також: Ті, що врятувалися в Маріуполі: "У росіян і Путіна насрано в голові. Їм у кожному будинку штаб "Азова" ввижається"

У мене грудна дитина, тому я поставила собі установку – не виходити далеко від під'їзду. Якщо мене десь приб'є, то чим хто її погодує? Тому вбитих я не бачила. Бачила жінку з перев'язкою, уламковим пораненням, яка заходила до нас у підвал перечікувати обстріл.

Коли по місту почалося мародерство (починає сміятися – УП)... Ми ходили провідувати мою бабусю і бачили, як біля центрального універмагу лежать різні пари взуття. Люди хапали все… Може, шопінг був способом впоратися зі стресом?

Це хвилинка гумору, але він такий… істеричний.

Поряд з нашим будинком був магазин із солодощами – ми пішли в нього, коли закінчилась вода. Там уже було відкрито, хтось зайшов до нас. Взяли якесь печиво – ми, до речі, досі його їмо.

Про що я думала в підвалі? Я до кінця вірила, що все буде добре. У мене була внутрішня впевненість, що я виживу, мої діти виживуть. Багато хто молився. Я – не виняток, хоча й не можу себе назвати віруючою людиною. 

Так, я зараз не знаю інформації про інших своїх рідних, але я вірю, що вони живі, що з ними все добре.

Ще я постійно думала, чим годувати дітей, яке заняття їм придумати, як їх відволікти. Бо ж усі настрої діти вбирають дуже швидко. Ми під ліхтарик читали "Гаррі Поттера", Туве Янссон про Мумі-тролів. 

***

"Зелений коридор" ми чекали дуже довго. 

Але не було ніякого зв'язку, і дізнатися про той самий коридор можна було лише в кількох місцях, де ловив Київстар. Офіційна розсилка не завжди доходила. Було дуже багато фейків.

Реклама:

Тому люди почали збиратися в колони самостійно. Ми виїжджали зранку 16 березня на машині нашої сусідки – у салоні було 9 людей і 2 домашніх тварин. Коридору, офіційно, не було.

Я піднялась у свою квартиру забрати речі й побачила багато зруйнованих будинків. Просто стояла і дивилася. Нічого сказати не могла. 

Шкодую, що не забрала фотоальбом, тільки три дитячих фото в рамочках. А так то речі в нас були зібрані. Як тільки це все почалось, ми всі зібрали портфелі – ми свої, діти свої. Вони, звісно, накидали туди іграшок (сміється – УП), але я їх трохи перебрала.

З вікна машини бачила вибиті вікна, порвані тролеї, розірвані снаряди. Снаряди валялися там, де ще вчора бігали мої діти. 

Я дивилася на місто і відчувала себе, ніби в книзі Чака Паланіка "Бійцівський клуб". У фільмі є момент, коли пара стоїть і дивиться, як руйнується місто.

Без коридору їхати було страшно. Але коли ми зустріли ще кілька машин, то стало трохи легше. Навіть була невелика тягнучка. Усі їхали з білими стрічками, у нас це були серветки – начепили все біленьке, що було.

Російських блокпостів не було, але ті, хто вже виїжджав після нас, 17 березня, розповідали, що вони з'явилися. 

У поселенні під Маріуполем, де ми зараз знаходимося, уже висять російські прапори. Але тут тихо. Це наш перевалочний пункт – ми думаємо, куди рухатися далі.

***

Поки я лежала в підвалі, я часто уявляла той момент, коли я їду з Маріуполя, а потім повертаюсь. Питала себе, що я відчуваю. І я не змогла уявити. Я одразу заплакала. 

***

27 лютого, на четвертий день війни, у своєму інстаграмі Маша виклала фотографію з дитячими візочками на фоні підвалу й поділилася віршем, який вона написала у 2014, зі словами:

"Я ніколи не думала, що доведеться пережити ще раз у такому масштабі".

Страшно, когда война

Смотрит в твоё окошко.

Солнце было вчера

На детской моей ладошке.

Прыгали по стене

Яркие блики света,

Утро в постылой мгле

Снова не даст ответа.

Страшно, когда гудки

Вечные палиндромы,

Сверлят тебе внутри

Дыры и катакомбы.

И выдыхаешь день,

Тяжестью подсвинцовой.

Вечер красит закат

В кроваво-пунцовый.

Но наступает ночь,

Мы зажигаем свечи,

Яркой своей души,

С верой, что будет легче.

Ольга Кириленко, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді