"Ми мололи пшеницю на кавомолці, щоб нічого не брати в росіян". Як жителі Київщини жили в окупації

Субота, 9 квітня 2022, 16:00
колаж: Андрій Калістратенко

З початку звільнення українськими військовими населених пунктів на Київщині пройшов майже тиждень. 

Весь цей час по всій Київській області діяла комендантська година. Щоправда, це не стримувало людей від бажання повернутись додому або віднайти родичів, від яких місяць не було жодних звісток через відсутній зв'язок.

Перші кадри, які українці побачили з Ірпеня, Бучі та навколишніх сіл, змусили людей оторопіти від жаху. Шок, розпач, злість, ненависть. На фоні тих звірств, які побачив світ, будь-які слова не в змозі передати всю гамму почуттів всередині кожного з нас.

Однак Буча, на жаль, далеко не єдина у своєму горі. Кілька днів тому генеральна прокурорка Ірина Венедіктова заявила, що найгірша ситуація по людських жертвах – у Бородянці.

Напередодні відкриття для в'їзду Бородянки після комендантської години "Українська правда" поїхала з представниками Київської обласної військової адміністрації у звільнене після окупації місто і навколишні населені пункти, щоб дізнатися в людей, як вони пережили російську агресію.

Житомирська траса. У мирному житті нею їздили мільйони людей. 

Зараз вона більше схожа на декорації дорогого голлівудського блокбастера. Тільки це не кіно, а реальність. 

Розбомблені будинки, спалені бензозаправки, пограбовані супермаркети, розстріляні автівки на узбіччі. І купа підірваної військової техніки: танки, бмпшки, "Урали", "Камази" з літерою "V" на борту. Засохлі густо-бордові плями від крові поруч свідчать: їхні екіпажі вже нікуди не поїдуть.

З траси звертаємо на Макарів. Дорогою стає ще більше протитанкових їжаків і блокпостів. Де-не-де все ті ж простріляні автівки на узбіччях. Що сталося з їхніми власниками, розповісти немає кому.

Макарів зустрічає розбомбленим центром. Зупиняємось біля супермаркету з багатозначною назвою "Thrash". Біля нього стоїть згоріла БМП. Квіти на корпусі свідчать – українська. До чужого ніхто з місцевих квіти б не поклав.

– Росіяни, певно, думали тут пройти маршем, але наші їх зустріли неподалік цвинтаря, так ці одразу в селах окопались. А сюди ходили грабувати. Бухали постійно, на танках катались. Але стояти боялись. Тут же тероборона лишилась і поліція працювала, – розповідає УП макарівчанин Антон, якого зустрічаю біля розтрощеної селищної ради.

За його словами, місцеві переважно сиділи в підвалах і хатах. Російські солдати поводились по-різному. Спочатку ходили по хатах і забирали телефони. Потім влаштовували рейди в пошуках АТОвців:

– У них позиції були далі. Швендяли туди-сюди. Людей з хатів не випускали, хіба під наглядом по молоко можна було вийти. Мародерили все, що бачили. Дізнались, що одна жінка була медиком в АТО, так прийшли до неї і погрожували пальці повідрізати, якщо не скаже, де в нас АТОвці. У мене берці були, я з Києва привіз, так один мене зупинив і питає: "Ти що, нацист, скінхед?". Я шапку знімаю і йому кажу: "Та нє. Що, не бачиш, що не лисий?" Так він завів за хату і почав над вухом стріляти. 

Однак не всім пощастило так, як Антону. Лише за попередніми даними, у селищі знайшли вже 132 розстріляних

З Макарова до Бородянки в мирний час не більше 30 хвилин їзди. Зараз через розбомблені дороги – півтори години. 

Дорогою між селами – все той же пейзаж. Зруйновані хати, згоріла техніка і неодмінний атрибут – порожні пакети від російських сухпайків на узбіччях.

У самих селах люди зустрічали привітно, наче рідних, яких не бачили роками. Розпач у голосі при розповідях про пережиту окупацію вмить змінюється на сльози радості, коли мова доходить до моменту приходу своєї армії.

 
Українська БМП, який обороняв Макарів
фото: Анна Миронюк

– Ми ж із хат не виходили майже. Постійно вибухало і горіло навколо. Всюди росіяни були. А потім раптом затихло. Десь день так було. А потім чую знову техніка військова. Поховались в хатах. Визираю у вікно – бачу: хлопці стукають у браму. Думаю, дивно якось, росіяни ніколи не стукали, так вломлювались і брали, що бачили. Дивлюся на дорогу – якась військова машина стоїть, не розбираюсь я в них. А на ній наш прапор. Я й розплакалась, – поділилася у Липовці, що біля Макарова, Світлана Іванівна.

Враження від окупації дуже різняться, виходячи з того, які саме частини стояли в селах. Однак є спільні деталі: забрані телефони, пробивання коліс в автівках, вимагання грошей, завіряння, що через тиждень "візьмуть Київ" і швидка втеча, після якої в лісопосадках і на подвір'ях знаходили тіла розстріляних сусідів. 

Супермаркет в Макарові
Супермаркет в Макарові
Фото: Ілля Русачков

Центр Бородянки, якого немає

Нарешті заїжджаємо в Бородянку. Здавалося, гірше Бучі бути просто не може. Але після розповідей чиновників про ще більшу кількість людських жертв у Бородянці було лячно.

В місто всіх не пускали. Йшло розмінування. Відео з Бородянки автор бачив перед поїздкою, але наживо картина виглядає жахливіше.

Розбомблені й чорні від диму багатоповерхівки, обірвані дроти й усіяна уламками всього чого тільки можна дорога.

Перша думка, яка виникає в голові, коли бачиш це все: "Господи, там же були люди! Сподіваюсь, що хоч хтось живий лишився".

Найбільша проблема – зрозуміти, хто є під завалами. Деякі люди встигли евакуюватись, хтось переховувався у приватному секторі, який постраждав менше. Також люди спускались у підвали цих розбомблених багатоповерхівок.

Один з водіїв автівки з написом "200" (займається транспортуванням загиблих – УП) каже, що, поки розміновували, завали не розбирали:

– Ми, звісно, надіємося, але шансів живих дістати майже немає. Вони ж бомбили авіацією і танками ще на самому початку (березня – УП). Так росіяни ж не розбирали завали. З того часу ніхто нікого не шукав. Тільки зараз рятувальники змогли добратись.

За попередніми оцінками, під завалами може бути близько пів тисячі загиблих. 

Доїжджаємо до однієї з місцевих шкіл. Тут у спортзалі розташовується гуманітарний штаб. Люди стоять у черзі та чекають на допомогу. Нас бачать волонтери і одразу закликають зайти. 

Місцевий підприємець Лаерт, у якого в місті ресторан, координує роботу. Розповідає, що продовжував у своєму закладі годувати людей, допоки була можливість, проте довелось виїхати з Бородянки. Щойно повідомили про звільнення, одразу повернувся.

– Заходьте, покажіть усім, що ми нікого не лишимо напризволяще після того, що росіяни натворили. Ми працюємо постійно. Гуманітарка приходить звідусіль. І від влади, і від волонтерів. Хто що може – все везуть сюди. Багато людей приїхали сюди шось привезти ще на самому початку, так і лишились допомагати, – розповідає підприємець.

Одна з таких волонтерів – Любов з Берестянки.

– Ми й на села роздаємо. Нам списки подають, по вулицях. Ми людям пропонували овочі, фрукти, картошку. Люди кажуть, що їм цього не треба, бо нема на чому готувати. Там же ні світла, ні газу. Люди, в яких були дрова, ставили собі на кірпічікі якісь каструлі й готували їсти, – витираючи сльози, розповідає Любов.

У штабі робота кипить, і люди, які довго не бачились, діляться враженнями окупації. У школі наче спокійніше пережити жахи окупації.

Обабіч стоять молоді дівчата, які допомагають готувати. Одна з них розповіла, як росіяни схиляли місцевих до співпраці, залякували, попереджали, що може бути значно гірше.

– Моєму чоловікові прямо сказали: "Ти жінку або вивези, або сховай. Бо прийдуть кадировці й будуть ґвалтувати". 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Євген Будерацький, редактор УП
Як часто ви собі задаєте питання: А як журналісти обирають тему для новини/колонки/статті? Та й взагалі, а як медіа працює? У свою чергу, ми теж часто розмірковуємо, про що ж думають наші читачі, що їх цікавить, що їм буде корисно? Клуб УП може стати тією платформою, де ми разом з вами спробуємо зробити обмін думками постійним, корисним і важливим для нас всіх.

Сергєй Ніколаєвіч і мапи Молдавської СРСР

Бородянка зараз стала логістичним центром, куди стікається допомога для всього Бородянського района. Але до сіл так швидко вона не доходить. Тому їдемо далі. 

На вулицях навколишніх сіл малолюдно було й до війни. Зараз тим більше. В Леонівці неподалік Іванкова зустрічаємо трьох жіночок, які сидять на лавці під будинком з вивіскою "вулиця Леніна".

За їхніми словами, селу відносно пощастило. Росіяни зайшли сюди 11-го березня. Займали хати, в яких не було господарів. Казали, що "ненадовго".

 
Тут були окупанти
Фото: Ілля Русачков

– У них тут главний був такий, Сєргєєм Ніколаєвічем представлявся. Так він нам казав, що вони тут на півтора года і підуть, – уточнює про "ненадовго" активна літня жіночка, яку коліжанки називали тьотя Лєна.

– Стукається до мене і каже: "Добрый день, как у вас тут дела?" – А ви як думаєте? – "Понимаю, вы злитесь, но эту войну начала Америка, а мы братья по крови. Не бойтесь, садите огороды".

Я собі думаю "от же ж ліпить", а він продовжує: "А газ у вас сколько стоит? А пенсии?" – У мене дрова, а ваш газ мені й даром не треба. Оно, що ви з Іванковим наробили! – "Ну, если б вы не сопротивлялись…" – Так а що вам, зелену уліцу треба було дать?

Ну, і штовхнула його. А сама думаю: як мотане зараз, і буде мені тут зельона уліца!

На диво наслідків для тьоті Лєни така поведінка не мала. Думає, тому що якийсь "інтєлігєнт, навєрноє" попався.

– До сусідки моєї вселився. Квіти перші зрізав, які розпустилися. Собі у вазу ставив. Красіво хотів жить, відімо.

Заводить нас до будинку, де розміщався командир. Всю "інтелігентність" бачимо на власні очі. Банки з-під консервації хазяйки будинку, яка встигла виїхати, розкидані по всій хаті. Сміття просто на підлозі. І карта Української і Молдавської РСР на ліжку. Видно, над стратегією війни думав.

 
Фото: Ілля Русачков

Тут теж не обійшлося без пошуку АТОвців. Знайшли хату одного "айдарівця", який зараз на Сході. Пограбували. 

Вони наче з Орла чи Орловська. Якось так. Більш-менш спокійні здавались. Видно було, що досвідчені. Зразу сказали, що, якщо з подвір'я не виходити, то ніхто не чіпатиме, розповіла леонівчанка Аліна. – Нам точно більше повезло, ніж тим селам, де кадировці дівчат ґвалтували. 

Кадировці з Грозного та буряти-звірі

Кадировців згадували неодноразово. Тож вирішили поїхати в ті села, де вони стояли.

Найчастіше згадували Шибене та Катюжанку. Доїхати в останню зараз – складне завдання. Мости й дороги на підходах до селища підірвані, тож довелось на свій страх і ризик їхати непрохідними полями. 

Просто посеред центру Катюжанки наштовхуємося на згорілу вантажівку. Навколо – шматки боєприпасів. Зрозуміти, яка саме марка вантажівки, не так і просто. Але хтось дбайливо наліпив просто на залишки кабіни табличку "Урал" і російський номер. У голові промайнуло: "Значить, відпрацювали українські військові".

 
Розібрати, що за вантажівка, без підказок складно
фото: Євген Будерацький

Біля вантажівки проходить бабуся, яка живе поруч. Розпитую про кадирівців і їхній штаб.

Та ось тут вони й сиділи, в сусідній хаті з моєю. Спочатку себе поводили доволі спокійно. Так, стріляли в повітря, але видно було, що не по нам. Та й людям говорили, що знають, що відбувалось в Грозному (в часи чеченських війн – УП), поважають українців і воювати з нами не дуже хочуть. Але це було до того часу, як почали безбожно пити (алкоголь – УП).

За її словами, чеченці-кадировці стояли в селищі не одні. Згодом приїхали частини з російської глибинки, з якими у чеченців постійно були якісь розбірки. Саме тоді у місцевих почалися проблеми. З дому не вийти – ризикуєш отримати випадкову кулю.

Питаю бабусю про вантажівку. Й одразу виникає ще більше сумнівів у профпридатності грізних кадировців.

– Аби ж то наші були, дитинцю. То ось ці чеченці якось день народження в хаті святкували. Чи то хтось щось не те в машині натиснув, чи неправильно завів, чи, може, то ті росіяни шось туди кинули – воно почало горіти і взриватись. Полум'я десять метрів вгору стояло. І в ту хату теж залетіло. Ці бог зна, що в тій хаті робили, почали напівголяка вибігать з неї. Один так і не вибрався, згорів – іменинник.

Інші мешканці селища розповідають, що боялись виходити з підвалів, бо була постійна стрілянина.

– Якось сім'я з дітьми пробувала виїхати на машині, так вони почали стріляти просто по ній, хоча там були білі хустинки всюди завішані. Дівчинку підстрелили. Вдалося відтягнути її в одну з хат. Вона кров'ю стікала, і священник довго вів переговори, щоб її хоча б в лікарню завезли і кровотечу зупинили.

Чи стріляли саме кадировці, неясно. Місцевим здалося, що росіяни були значно агресивніші, тому підозрюють у розстрілі саме росіян.

 
Колись тут вирувало життя, а зараз - руїни
Фото: Ілля Русачков

У Катюжанці історій про зґвалтування чеченцями не розповідали. Як і не розказували їх в Шибеному – ще одному селі, де стояли кадировці.

– Кадировці в нас особливо не бушували. Тут якісь буряти були. Оті якісь бешені точно. Тільки приїхали і давай розпитувати, де у вас тут молоді дівчата? Ми їм хочемо гуманітарку підкинути, – розповідає місцева мешканка Світлана. – Я їм кажу: "Нема в нас молоденьких, виїхали". Так вони мене й сусідку питають: "А вам скільки років?". Кажу: "47, бабуся я вже для тебе". Так він на нас з подругою шось придивлявся, але ми швиденько втекли.

За словами місцевих, росіяни та буряти, які стояли в Шибеному, поводились з людьми, як з тваринами. Хіба сім'ї з дітьми не чіпали. Навіть якусь гуманітарку пропонували, якщо діти є.

– Діти вдома, їсти їм треба, доводилось брати. Хоч вони й кидали їжу прямо з БТРів своїх, як собакам, розповідає Світлана.

Місцеві розповіли, що у Шибеному російські солдати розстріляли 14 людей.

– Один з наших, поліцейський, не витримав. Вийшов до них з пістолетом біля магазина. Так вони почали гатить по всіх хатах навколо – вісьмох людей прямо там біля того магазину і поклали, – розповідає односельчанин Світлани. 

– Одна сім'я вночі пробувала через ліси вийти. Так вони їх у тепловізор побачили і почали шмаляти, як у тирі. 5 людей вбили. Навіть тіла не давали забрати.

"Не брати гуманітарку від росіян – було головне" 

Ще одна виразна спільна риса сільських історій окупації – очікування звільнення. 

У Феневичах поруч з Іванковим заходимо в місцевий магазин, під яким скупчились люди. Тут роздавали гуманітарку. 

Місцева мешканка Тетяна Кузьмівна, яку називають "нашою лікаркою", радо запрошує подивитись, як все влаштовано. 

– Дітки, тут у нас зараз купа всього. Допомога зі всього світу. Колись ми збирали допомогу нашим біженцям на Донбасі. А от тепер і нам знадобилось. Посилки зі всього світу. 

Я побачила відкриту банку з варенням з Литви. В ній лист від дитини з вибаченнями, що відкрита, і бажання вижити. Плакала всю ніч. Це ж дитина своє улюблене віддала. 

Про окупацію розповідає зі сльозами на очах. Люди виживали, як могли. Переховували сім'ї АТОшників. Намагалися домовитись з росіянами, щоб хоча б родинам з дітьми давали змогу ходити по продукти. 

Місцевий аграрій, який займається вирощуванням овочів, пішов на контакт з росіянами, щоб дали змогу хоча б ранній урожай в теплицях зібрати. Потім ходив по хатах і маленькі огірочки людям роздавав. 

– Вони нам пропонували гуманітарку. За лояльність. Коли стало зовсім погано, то ми пшеницю мололи на старій кофемолці "Мрія", щоб якийсь хліб спекти. Щоб у них, росіян, не брати. Діти казали, що тепер зрозуміли, який насправді смачний хліб. 

Поки головною проблемою у багатьох селах є ліки. Дефіцит з медикаментами та позитивними емоціями, яких люди не відчували більше місяця, повсюди. 

Але Тетяна Кузьмівна з посмішкою говорить, що це теж люди переживуть.

– Дітки, ви собі не уявляєте, що я відчувала, коли наші перші хлопці на оцих квадроциклах заїхали з українськими прапорцями! Мені нічого більше у житті не треба було. Тільки, щоб хлопчики наші повернулись. А далі ми переможемо, я точно знаю! Головне, щоб росіяни ніколи не повернулись. 

Євген Будерацький, УП

Головне на Українській правді