Український щит

Неділя, 11 вересня 2022, 05:30
Український щит
колаж: Андрій Калістратенко

"Ті, хто "зрікаються" насильства, можуть робити це тільки тому, що інші творять насильство за них". Джордж Орвелл наводить цю думку в одному зі своїх есеїв – як приклад очевидного факту, неприйнятного для переконаних пацифістів.

Кому-кому, а сучасній Україні орвеллівські слова особливо близькі. Фактично у 1991-2022 роках наші співвітчизники встигли побувати в обох іпостасях. Спочатку в ролі тих, хто зрікається насильства, а потім у ролі тих, хто чинить насильство за інших.

Понад два десятиліття незалежна Україна залишалася країною пацифізму, що переміг. Головним вітчизняним досягненням у дев'яності вважалася відсутність власного Карабаху чи Придністров'я.

Головною перевагою першого Майдану – його абсолютно мирний характер. А головним аргументом проти зближення з РФ був такий: "Ви ж не хочете, щоб ваші діти воювали у Чечні?"

Думка про те, що тим самим дітям доведеться воювати за суверенітет і територіальну цілісність України, здавалася абсурдною. А українські Збройні сили виглядали рудиментом із минулого, який взагалі не потрібен у освіченому XXI столітті.

Так українці 1990-х та 2000-х могли зректися насильства та бути пацифістами. Але доти, доки США і НАТО були готові творити насильство для підтримки порядку в комфортному однополярному світі.

А коли у 2014-му з'ясувалося, що Вашингтон і Брюссель більше не справляються з роллю світових поліцейських, український пацифізм врізав дуба.

Нинішній Захід схильний до пацифізму не менше, ніж ми самі в минулому. Для значної частини західного суспільства збройне насильство залишається чимось неприйнятним – і часом це перешкоджає порозумінню з Україною, яка воює.

Але, за іронією долі, сьогодні саме українці творять насильство замість колективного Заходу і цим дозволяють західному обивателю насолоджуватися відносним миром та пацифістськими настроями.

Реклама:

Найбільша війна в Європі з 1945-го року, розв'язана Москвою, завдала нищівного удару по світовій безпеці.

Але ще страшнішим ударом для всієї планети став би переможний бліцкриг, про який у лютому марили в Кремлі.

Відбиваючи агресію РФ, Україна не дозволяє створити прецедент успішного військового вторгнення з мінімальними витратами. Вітчизняний опір не тільки виснажує сили росіян, а й демотивує інших потенційних агресорів.

Так, ще не перемігши у війні, українці вже рятують Китайську Республіку, розташовану на іншому кінці земної кулі.

Мабуть, ніхто не має сумнівів, що успіх кремлівського бліцкригу в Україні спровокував би збройне вторгнення на Тайвань. Якщо російських реваншистів надихнуло падіння Кабула у 2021-му, то китайських комуністів надихнуло би гіпотетичне падіння Києва 2022-го.

Читайте також: Діти Європи

Проте реальний приклад російсько-української війни зовсім не приваблює КНР: Пекіну потрібен цілий і неушкоджений острів, а не його безуспішне "звільнення" шляхом багатомісячної руйнації.

Україна, яка б'ється, стримує агресивні пекінські плани не менш ефективно, ніж Ненсі Пелосі, і жителі Тайваню в боргу перед нашою країною.

Однак ще більший борг перед Україною має весь європейський континент.

Військовий розгром та окупація сорокамільйонної держави означали би справжню катастрофу для мирної Європи. Мільйони європейців, які давно зреклися насильства, опинилися б у новій реальності, де країна-агресор не зустрічає серйозної збройної відсічі й може робити все, що їй заманеться.

Якби не було запеклого українського опору, чергові акти агресії на континенті були б неминучими.

Реклама:

Захоплення Молдови, нове кровопролиття на Балканах, вторгнення до Латвії, Литви чи Естонії – будь-яка з цих загроз могла стати реальністю вже найближчим часом.

А в перспективі ящик Пандори, відкритий Кремлем у лютому 2022-го, загрожував би найфантастичнішими сценаріями: на кшталт угорського нападу на Словаччину чи великої війни між Туреччиною та Грецією.

Але Україна бореться.

Україна успішно стримує "другу армію світу". Україна доводить, що на озброєного агресора є управа. Україна творить необхідне насильство замість інших європейських держав – і фактично виступає спільним щитом.

Захищаючи власну свободу та незалежність, наша країна захищає й залишки колективної безпеки в XXI столітті. Завдяки українському щиту Третя світова війна залишається в категорії можливого, але не в категорії неминучого.

Український щит заступає не лише наших найближчих сусідів. Він прикриває всіх, хто зараз не готовий до масштабного насильства. І якщо це зрозуміло не кожному західному обивателю, то найбільш далекоглядні західні політики чудово це усвідомлюють.

Проблема в тому, що інтереси країни-щита не завжди збігаються з інтересами країн, які перебувають за щитом.

Безумовно, колективному Заходу вигідно, щоб український щит встояв перед російським натиском і не тріснув. Але з цього не випливає, що щит має бути позбавлений ворожих ударів.

Саме тут проглядається розбіжність між вітчизняними та закордонними пріоритетами.

Читайте також: Слабка ланка

Пріоритет України – власна перемога у війні з Кремлем.

Беззаперечна перемога, яка дозволить нам повернутися до мирного життя та зайнятися повноцінним відновленням країни. Заповітна перемога, яку мільйони українців хотіли би побачити якнайшвидше.

Реклама:

А пріоритет Заходу – запобігання кремлівській перемозі. Недопущення прецеденту успішної та безкарної агресії. Це завдання можна вирішити різними шляхами: зокрема й за рахунок довготривалого військового глухого кута.

Досить привабливим може здатися патовий сценарій, за якого Росія продовжить роками битися в український щит, витрачаючи свої ресурси. Агресивний потенціал РФ виснажуватиметься, російські витрати зростатимуть, інші потенційні агресори отримають наочний урок – і разом з тим буде мінімізовано ризик застосування ядерної зброї, який так турбує мирні західні країни.

І навпаки, переможний український тиск і загнання Кремля в кут виглядають надто ризиковано в очах багатьох наших партнерів.

На початку року в Україні бачили лише країну-жертву. Сьогодні вже ні в кого не викликає сумнівів здатність України стримувати Росію і бути країною-щитом.

Але тепер перед нами постає нове завдання: переконати світ у тому, що Україна може і повинна бути країною-переможницею.

Михайло Дубинянський

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді