"Я прошу все людство: покарайте Путіна найстрашнішим судом!". Як жила звільнена Балаклія під час російської окупації

П'ятниця, 16 вересня 2022, 05:30
фото: Дмитро Ларін

Балаклія вперше прогриміла на всю Україну навесні 2017 року. Причому прогриміла у буквальному значенні слова. Тоді на місцевому складі боєприпасів почалася пожежа, за якою пролунали вибухи. З околиць евакуювали близько 20 тисяч людей, пожежу гасили всією країною.

Тодішні військовий прокурор Анатолій Матіос і міністр оборони Степан Полторак одразу ж назвали надзвичайну подію диверсією. Полторак додав, що до того, що сталося, могли бути причетні військовослужбовці РФ або бойовики "Л/ДНР".

Сьогодні балаклійські події 2017-го здаються прелюдією до повномасштабного вторгнення Росії до Харківської області. З 2014 року цей регіон пережив кілька терактів, але до лютого 2022 року не знав, що таке окупація.

Балаклію росіяни захопили 3 березня. На початку вересня ЗСУ розпочали успішний контрнаступ на харківському напрямку та змусили окупантів відступити. Балаклія стала першим великим містом області, де знову підняли український стяг.

"Українська правда" з'їздила до звільненої Балаклії, щоб на власні очі побачити сліди злочинів окупантів та поспілкуватися з місцевими мешканцями, які пів року прожили під чужим прапором та на собі відчули всі жахи війни.

"Дашь каску подержать?" – питає таксист.

Машина несе нас порожнім ранковим Харковом у напрямку вокзалу. Надворі похмуро, зривається дрібний осінній дощ. Таксист однією рукою крутить кермо, іншою оцінює вагу каски і паралельно хвалиться бойовим досвідом:

"Тяжелая, бл**ь, у меня в Афгане легче была!".

Висаджуємось на вокзалі. Здається, що тут зібралися всі світові ЗМІ – чути англійську, німецьку та французьку мови. Завантажуємося в автобус і рушаємо, їдемо організованою колоною. Іноземні журналісти їдять бутерброди та жартують. Якби не привід поїздки та бронежилети на всіх пасажирах, це можна було б сприйняти за звичайний екскурсійний тур.

Реклама:

Проїжджаємо законспіровані назви населених пунктів, бронзові пам'ятники Другої світової, церкви із золотими банями та бабусями в хустках побіля, лани соняшників.

На півдорозі автобус робить зупинку на перекур. Повз нас проноситься колона ЗСУ із трофейними танками з літерою Z. Українські журналісти махають військовим, американці роблять селфі.

 
Під час контрнаступу ЗСУ вдалося здобути багато російської техніки
Фото: Дмитро Ларін

"Перекладіть їм, що все добре", – затягуючись цигаркою, каже фіксерка колезі.

Від Харкова до Балаклії – приблизно 90 кілометрів, до війни дорога займала близько двох годин. Але ми їдемо в об'їзд, тож буде суттєво довше.

На четвертій годині автобус повільно підіймається на гору грунтовкою.

"Come on, bus!" – підбадьорюють його американці. 

Німецька журналістка тим часом переймається робочими питаннями.

"Can we ask for an interview with Zaluzhnyi?" – питає вона фіксера. Той обіцяє спробувати.

Французький журналіст повідомляє колезі сумну новину, яку щойно прочитав сам:

"Jean-Luc Godard is dead".

Український журналіст нарікає колезі, що він уже пів року в нашій країні, але досі не вивчив українську.

"Say "Слава Ісусу Христу!" – напучує він. – Its typical Ukrainian greet".

Чим ближче до пункту призначення, тим більше за вікном слідів війни. В одному з сіл на гаражі бачимо напис "Путин бешеный", далі зустрічаємо розбиту техніку з мітками V та Z, розбомблені заправки, зруйновані приватні будинки, поламані та згорілі дерева.

 
Фото: Дмитро Ларін

Назустріч знову їдуть українські військові. Танкіст висовується з люка, посміхається нам і махає. Місцеві жителі роблять те ж саме. Здається, що потрапив до фільму про війну зі щасливим кінцем. Але до хепі-енду ще далеко.

Реклама:

"Дав бог, ми вижили" 

В'їжджаємо до села Вербівка, що за три кілометри від Балаклії. Біля місцевого гастроному "Їжачок" – натовп. Переважно – пенсіонери, багато хто приїхав на велосипедах. Нас уже звично вітають, як старих знайомих.

"They know you have chocolate", – посміхається колезі американська журналістка.

 
Фото: Дмитро Ларін

Виходимо з автобуса. Журналісти відразу оточують місцевих, навперебій ставлять запитання. Чоловік у кепці з сивою бородою запрошує нас на екскурсію. Петро Тимчук приїхав сюди з Хмельницької області 30 років тому, працював водієм у місцевому радгоспі.

"Це сільскій совєт наш був, – вказує він на понівечену будівлю з вибитим склом і табличкою біля входу "Проход запрещен". – Пів году ми ж в окупації жили, через тиждень вони почепили (свій прапор). Як наші зайшли шість днів назад, зняли. А це їхній мусор остався, бачите. Вони не встигли прибратися". 

Поряд із сільрадою стоїть пофарбований у зелений автомобіль "Жигулі" з літерою Z.

"Ось дивіться – їхня машина, російська Z, – показує наш гід. – Це мєлочі осталися. Он, подивіться, як дерево звалило, шпаківня валяється". 

 
Фото: Дмитро Кузубов

На землі бачимо розкриту коробку з двома снарядами.

"БМПшки тут стояли, – згадує Петро. – Бачите, шо осталося – чи з танка, чи з БМП, чи з БТРа, чи з пушки. Наші Збройні сили вже два БТРа отсюда зібрали, машини, танки порастягували, позбирали оружіє, снаряди". 

 
Фото: Дмитро Кузубов

Раптом за нами чіпляється вівчарка.

"Оце Мухтар, їхня собака, служила їм, – пояснює Тимчук. – Вони сиділи на мосту, і вона постоянно з ними лежала. Потому шо у них була тушонка, і собака привикла дуже".

Петро запевняє, що росіяни зайшли сюди без боїв. Того дня він був у Балаклії.

"Я в шокє був, побачив їхні машини, автобуси, "Камази", – розповідає він. – Вони тут не дуже (господарювали), в основном, в Балаклеї. Блокпости виставили на мостах. (Партизанів у нас) не було, боялися, а з чим іти?". 

 
Петро Тимчук попав у полон до окупантів за те, що вийшов надвір без паспорта
Фото: Дмитро Кузубов

Дружина Петра поїхала до Житомира, сам він вирішив залишитися. З росіянами намагався не перетинатися. Проте 7 травня вийшов надвір без паспорта та потрапив до в'язниці, яку росіяни організували в Балаклійському райвідділі поліції.

"Спитали: "Документи?" – згадує він – Кажу: "Нема". "Поїхали, говорють, до вияснєнія". Допитувалися: "Назви два-три чоловіка, які служать у Збройних силах". А я відкіля знаю? 

У камеру РОВД (привезли), там було сєм чоловік. Восємь днєй сидів в ізоляторі. Нічого не робили, не били. Потом в одно врємя мішок на голову наділи, вивели, зняли мішок, я стою вже за воротами: "Ви свободни". В мене кнопочний телефон був – ні інтернету, ні фотографій, нічого не було. Нарушеній ніяких, вони, відно, провірили. І я пішов додому. 

По сьогоднішній день носю паспорт, хоч Збройні сили не провіряють ні паспорта, ні фамілії, а в мене вже привичка осталась".

Деяким односельчанам Петра пощастило менше.

"У нас в селі отута хлопчина стояв – ну як хлопчина, мужчина 30 год – знімав, як їхня колона шла, – розповідає він. – Забрали його, нема по сьогоднішній день, ніякого ізвєстія нема. Ніхто не знає, чи він в Росії, чи в полоні".

Зараз Петро радий тому, що Балаклію та околиці звільнили від окупантів:

"(Наші зайшли) неділю назад. Якось внєзапно так, бистро, молодці! Шо відчуваю? Я дуже радий, у нас двіжєнія не було, єслі на вєлосіпєді хто проїде... А щас машини українські-українські. Якось у шокі, не віриться, чесно!".

Реклама:

Тут же зустрічаємо бабусю в хустці з велосипедом. Ольга Іванівна Мірошниченко також провела всю окупацію у Вербівці. Виїхати з села після приходу росіян у неї не було ані грошей, ані можливості.

"Мама моя старенька, ну як її бросати? В основном, сиділи в підвалах, не вилазили. Фух, ну це, канєшно, важко за це розказувати, – зітхає вона. 

– Не знаєш, коли, де, шо нагряне, не встигла дійти, а тут снаряд зірвався. Хати поразрушувані, в городах снаряди лежать. У нас в хаті повибивані тільки вікна, вона і досі без вікон, бо нічим їх стекліти. 

Ходили руські по вулиці – комендантський час, дивилися. Ну, ми ніде не вилазили, ми старі люди. Чули, шо стріляли вони, і бачили, як вони тікали на БТРі, через желізну дорогу стрибали. Оце ми бачили, бо ж уже тоді трошки вилазили з підвала, почули, шо наші уже ідуть.

Наші діти до сіх пор сплять у теплому і в сапожках, літо пройшло, онучкі 12 років, вона вдівається на ніч, шоб кудись бігти, і рюкзак біля них". 

 
Ольга Іванівна пів року ховалася від обстрілів по підвалах
Фото: Дмитро Кузубов

На запитання, що вона відчуває зараз, після звільнення села, Ольга Іванівна починає плакати.

"Почуваємо радість, шо наші хлопці їдуть усі, – крізь сльози каже вона. – Дав бог, ми вижили. 

Хай це все проходе, шоб ніщо це не верталося до нас. Хай всім миру, щастя, здоров'я і нікому не бачити війни, нікому снаряди ці не чути… 

А нам – світла і тепла. Хотя би шоб в хаті 15-13 градусів було. Картошина, цибулина – ми ще якось в селі проживем. А от дров ніде не возьмемо, нам ніхто їх сюда не завезе".

Проходимо трохи далі і бачимо справжні руїни – місцевий ліцей, який знищили окупанти. Від будівлі залишилося менше половини, а цегла, шматки бетону та розламані дошки розкидані на багато метрів навколо.

 
Фото: Дмитро Ларін

Неподалік від руїн зустрічаємо добродушного чоловіка із золотими зубами у штанях кольору хакі. Володимиру Виннику 64 роки, у Вербівці у нього дача, мешкає у військовому містечку в Балаклії. Працював у тій самій військовій частині, де 2017-го сталися вибухи боєприпасів.

"Я працюю у воєнской часті з 1980 року, – розповідає він та озвучує свою версію тих подій: – Я думаю, шо диверсія була. Ну як, там людей-народа стільки було – шо, своїх взірвуть? Думаю ж, ні".

Версію про недбалість військових, якої після вибухів дотримувалися багато мешканців Балаклії, він також відкидає.

"Ніякої халатності теж не було, – стверджує він. – То казки, тому шо перед цим дрони прилітали, скидали (вибухівку). Попали на евакоплощадку, там ящики з боєприпасів, но пусті. Чи тренірувалися (росіяни)… Тоді вже готовилися. А потом же ж пішов тот взрив".

 
Володимир Винник вважає, що росіяни причетні до вибухів на складі боєприпасів у Балаклії
Фото: Дмитро Кузубов

Як і більшість місцевих, Володимир ховався від обстрілів у льоху. Але одного разу все ж таки потрапив під ворожий вогонь і отримав контузію.

"З погреба не вилазили, боялися всього, – згадує він. – Як обстрєл – сиділи, як обстрєла нема – вилазили з погреба води попити, шось поїсти, в туалет сходити.

Попав під обстрєл з місяць назад. З міномета. Це я точно знаю, бо в армії служив. Жінка стояла, у дворі ми стірали, ну надо ж перестірати! Не успіли заховаться, і ми у підвал ускочили. Трохи контузило, глухий я трошки".

Володимир каже, що на околицях господарювали як представники маріонеткових квазіреспублік, так і російські регулярні військові.

"У нас стояло "ЛНР" і "ДНР", – каже він, запинаючись у першій комбінації приголосних. – Були калмики, чеченци, і з Подмосков'я вояки, регулярні війська і ФСБшні, контрразвєдка, вся шантропа. 

У них екипіровка друга була, вони ні то що ці голодранці (з "Л/ДНР"). Ось провода валяються, у них даже рацій не було, тєлєфони протягували ще со Второй міровой войни".

 
Фото: Дмитро Ларін

Як і наш перший герой Петро, Володимир згадує, як деякі місцеві жителі після зустрічі з окупантами ніби розчинялися.

"Брали за все, що їм не нравилось. Не так глянув ілі не так сказав шось, – стверджує він. – Багато (зниклих людей). Ніхто щас не знає, де вони, шо з ними. 

У воєнному городку у мене сусіда забрали, 37 суток держали. Повернули перед освобождєнієм. Він сказав: "Владимир Николаевич, лучше вам туда не попадать"". 

Зараз, після повернення українського прапора, Володимир почувається святково:

"Випити хочеться! А нема! А так би щас рюмаху потянув!". 

Реклама:

"Ви чого сюди приїхали? Їдьте до мамки!" 

На виїзді з Вербівки дорога впирається в розбитий і провалений міст, під ним на боці, наполовину у воді лежить БТР.

Водієві доводиться об'їжджати міст імпровізованою дорогою із щебеню, на півдорозі автобус зрадницьки застряє. Декілька журналістів штовхають його, але це не допомагає. Інші тим часом випробовують міст на міцність, ніби не помічаючи табличку "Небезпечно міни!"

Поки автобус намагаються взяти на буксир військові, пересідаємо в інший, який вже чекає на нас на виїзді з мосту, поряд із зеленим фургоном з літерою Z. 

 
Фото: Дмитро Ларін

Через кілька хвилин дорогою зустрічаємо згорілий танк з такою ж міткою. А ще – посічений уламками бетонний паркан із емблемою Олімпіади-80 та зображенням Кремля.

На в'їзді до Балаклії бачимо обгорілі та зім'яті машини, знищені заправки та магазини з розбитими вікнами та вивісками, в яких бракує літер.

Проїжджаємо приватні будинки зі зрешеченими дахами та "панельки", всіяні осколками. По зустрічній їде хлопчик на велосипеді й показує нам "козу".

 
Фото: Дмитро Ларін

Висаджуємося на вулиці з промовистою назвою Центральна. 10 вересня тут на флагштоку біля міськради підняли український прапор.

Біля входу в адміністрацію задумливо сидить бронзовий Тарас Шевченко, поруч з ним – дівчинка з голубом авторства харківського скульптора Сейфаддіна Гурбанова.

Обидві скульптури також із жовто-синіми прапорами. Навпроти – понівечена будівля торговельного центру.

 
Фото: Дмитро Ларін

Сьогодні в центрі Балаклії ажіотаж. З кузова припаркованої "Газелі" двоє волонтерів роздають гуманітарку, до машини вишикувалася довжелезна черга.

"Один кулек на семью!" – кричить один із волонтерів натовпу, але люди в перших рядах, здається, його не чують.

Ті, кому пощастило, виходять із черги із заповітним пакунком у руках. Але декому однієї коробки видається замало.

"А кто по третьему кругу ходит?" – обурюється волонтер.

 
Фото: Дмитро Ларін

Жінка в хустці з телефонним номером на руці терпляче чекає на свою чергу.

"Номерки есть?" – запитують у неї ті, хто знову прийшов.

"Нет, тут живая очередь. Занимайте!" 

Наталя Полянська з жахом згадує останні пів року. З початку окупації вони з чоловіком перебралися із квартири до її матері у приватний сектор. Ховалися від обстрілів у льоху з онуками, потім відправили їх до Дніпропетровської області. Сама Наталя не могла виїхати з Балаклії через лежачу матір.

"Сразу оккупировали, повесили тряпку свою (на горсовет) в марте, – згадує вона. – Я была в трансе, у меня случился нервный срыв: плакала, слезы рекой лились.

Еда-вода были с перебоями, у нас запасов никаких... Каждое зернышко берегли, экономили. Потом уже начали оккупанты давать гуманитарку, приходилось брать, так как мы были голодные… Привозили (в магазины) колбасу луганского производства, но не хотелось даже попробовать.

А еще они стали раздавать пенсионерам рубли, как единоразовую помощь". 

 
Наталя Полянська дуже чекала на деокупацію 
Фото: Дмитро Кузубов

Росіяни влаштували в місті справжній терор. Наталя намагалася не перетинатися з ними – навіть поглядом.

"Все люди ходили, смотря в землю, – згадує вона. – У мамы моей домик такой не совсем взрачный, может, поэтому (русские к нам не заходили). А по квартирам и по домам людей более состоятельных, которые уехали, обирали, мародерили капитально, машины отжимали.

Здесь после обеда уже никого не было на улицах. Боялись выйти позвонить, телефон все время приходилось оставлять дома, потому что у меня были загружены каналы патриотические.

Мобильный интернет сначала был наш, потом они его заглушили. В одном месте мобильная связь ловила, люди туда ходили. И они там частенько шерстили телефоны, в основном у молодежи, и забирали сразу ребят". 

 
Фото: Дмитро Ларін

Попри страх опинитися в полоні в окупантів, деякі місцеві мешканці відкрито бунтували. Наталя згадує один із таких випадків, який стався на ринку.

"Стоит бабка торгует, разложила какие-то арбузики, – розповідає вона. – Подходят к ней русские, на чеченцев похожи. А бабулька: "Хлопці, по нашему кажіть!". Возле бабки стоят, товар ее смотрят. 

Один поворачивается: "Будь ласка!". А она: "Чого ви сюди приїхали?". Ну, думаю, сейчас бабку… А они: "Вы на нас говорите, что мы оккупанты, а мы покупанты!". 

Бабуле 7 гривен положили, она кинула их: "Не надо в мене нічо куплять!". Я говорю: "Бабушка, та не надо, щас что-нибудь прицепится!". А она: "Чого мені їх боятися? Дід умер, сина вже немає, внуки повиїжджали, 25 соток огорода". И говорит им: "Ви чого сюди приїхали? Їдьте до мамки!". 

 
Фото: Дмитро Ларін

Росіяни, згадує Наталя, тікали поспіхом. Деякі – просто на її очах.

"Я их насчитала 17 человек, с рюкзаками, с карематами, со спальниками, – стверджує вона. – Бежали не по дороге, а под окнами и под деревьями, потому что уже шли обстрелы. Я так рада была, смотрела на эти вертушечки. 

Мне кажется – как говорят, на мій хлопський розум, – точечно наши (стреляли), прицельно. У нас на улице русские бросили бронемашину, вот в нее и попали. И они, конечно, убегали. А потом наши зашли". 

Про звільнення міста та прихід ЗСУ Наталя згадує з неприхованим захватом.

"Как ребята наши приехали, я не могла на них насмотреться, – усміхається вона. – Настолько ждали! Обнимала всех ребят, плакала. У нас большой виноградник, мы им винограда нарезали сразу, чтобы угощать. И потом тихие ночи – это вообще…".

Реклама:

"Покарайте Путіна найстрашнішим судом"

Для мешканців Балаклії радість деокупації межує з болем, який ще довго нагадуватиме про себе. Поки в центрі звільненого міста роздають гуманітарку, лише за кількасот метрів, на вулиці 8 березня, криміналісти та слідчі проводять ексгумацію.

За даними правоохоронців, 6 вересня, в останні дні окупації, російські військові розстріляли в центрі Балаклії машину з цивільними. В результаті загинуло двоє чоловіків. 7 вересня місцеві мешканці знайшли їх та поховали тут, поряд із приватними будинками, бо інакше було неможливо.

"Неподалік від цього місця, де ми тільки що зустрічалися, на перехресті вулиць, у рашистів був блокпост. Коли двоє цивільних людей проїжджали на автомобілі, рашисти їх розстріляли, – розповідає начальник слідчого управління обласної поліції Сергій Болвінов, який керує розслідуваннями злочинів на деокупованій території Харківської області.

– Слідчими після оглядів тіла будуть скеровані для проведення судово-медичної експертизи і встановлення причини смерті. Ми зафіксували кульові отвори в голові та в іншому тілі – в стегновій артерії. Досудове слідство триває, буде зареєстровано кримінальне провадження". 

 
Фото: Дмитро Ларін

Поки робітники завантажують мішки з тілами загиблих та труни у фургон ритуальних послуг, до об'єктивів численних камер потрапляє вбита горем жінка у чорному, яка проклинає Путіна. Це мати одного із загиблих, Валентина. Її синові Петру було 49.

"Я прошу все человечество: накажите Путина самым страшным судом! – волає вона крізь сльози. – Пусть в первую очередь россияне, которые там верят ему... Они живут в империи лжи в России. Он врет на каждом шагу и пришел к нам в Украину со страшной целью – убивать, разрушать. Он убил моего единственного сына, которого мне никто не вернет. 

Если бы он стоял возле меня, я бы его убила из его же страшного оружия. Поэтому я прошу всех матерей, у которых есть дети и у которых будут – восстаньте против этого убийцы!". 

Я прошу и бога сейчас, прошу, накажите этого убийцу, чтобы он никогда никуда не пришел с оружием. Он и еще где-то воюет, давайте всем миром остановим его. Сколько я буду жить, для меня мой сын будет всегда жив, и я буду бороться за мир, и за всех детей, чтобы ни одна мать не теряла, как я потеряла". 

 
Росіяни вбили єдиного сина Валентини 
Фото: Дмитро Кузубов

Валентина згадує, що в день трагедії її син пішов з дому та пообіцяв повернутися до комендантської години. Але відтоді вона його більше не побачила.

"Ночью нет и утром нет, только закончился комендантский час, думаю: "Буду выбегать на улицу искать", – розповідає вона. – И вдруг женщина подходит: "Пройдите по такому-то адресу". Я говорю: "Что случилось? Он жив?". Она говорит: "Я ничего не знаю". 

Иду и думаю: "Наверное, его задержали". А в тот вечер, когда он вышел, как раз был последний вечер бегства рашистов с Балаклеи. Они тут метались, тикали, ездила техника, облепленная солдатами как мухами. И мой сын с другом на машине попал в центре под обстрел. Очевидцы рассказывают, что человек 15-20 с автоматами вышли со двора дома и в упор расстреляли эту машину". 

Згадуючи, як дізналася про смерть сина, Валентина знову починає плакати.

"Я, когда увидела эту картину ужасающую, кричала на всю Балаклею – думала, небо разразится, – проклинала войну эту, Путина! – всхлипывает она. – И я поклялась, сыночек, что буду жить и бороться за тебя, чтобы отомстить, чтобы наступил мир на Земле, чтобы Путина вообще не было. Пока он жив, покоя нам не будет". 

 
Фото: Дмитро Ларін

Тим часом робітники зачиняють двері фургону ритуальних послуг. Ексзаступник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, який займається престуром, дякує криміналістам і слідчим:

"Спасибо вам за работу, ребята, эти слезы матери увидят 500 миллионов людей".

"Декого били так, що вони казали: "Мене точно вб'ють"

Нажахані побаченим повертаємося на вулицю Центральну, де годину тому роздавали гуманітарку. Тут, за п'ять хвилин від міськради, розташований місцевий райвідділ поліції.

Останні пів року в цій будівлі знаходилася та сама в'язниця окупантів, де вісім днів тримали Петра з села Вербівка, який вийшов на вулицю без паспорта, і ще багатьох ні в чому не винних цивільних.

Просто зараз усередині будівлі працюють криміналісти – фіксують сліди злочинів росіян, які організували тут справжній концтабір на 40 осіб.

"Для розуміння – цю вулицю люди обходили стороною, бо рашисти могли в будь-який час загарбати будь-яку особу та посадити до себе в тюрму. Це майже як Освенцим, організований рашистами в цьому місці", – підкреслює начальник слідчого управління поліції Харківської області Сергій Болвінов. 

 
У будівлі райвідділу росіяни організували в'язницю та катували цивільних
Фото: Дмитро Кузубов

Заходимо у внутрішній двір, піднімаємося сходами, проходимо у вузький коридор з вицвілим лінолеумом на підлозі. Праворуч – вікна з ґратами, ліворуч – кілька залізних дверей із облупленою зеленою фарбою.

"В цій маленькій кімнаті знаходилося вісім людей. В кожну кімнату орки провели відеонагляд. В таких нелюдських умовах тримали людей", – розповідає Болвінов і прочиняє двері. 

 
У такій камері утримували до восьми чоловіків
Фото: Дмитро Кузубов 

У ніс одразу б'є різкий і неприємний запах. Заходимо всередину. Стіни камери закриті однотонною фарбою, якою зазвичай фарбують під'їзди, на підлозі валяються пляшки, ганчірки та інший мотлох. Біля стіни – дерев'яна табличка з перекресленими датами.

"Люди ставили відмітки на стінах, скільки днів вони тут знаходилися. Ще написали молитву "Отче наш" на стіні", – розповідає поліцейський. 

 
Фото: Дмитро Кузубов

Тримали у в'язниці й жінок. Жіноча камера трохи просторіша, ніж чоловіча, стіни в ній оббиті деревом, є маленьке вікно під стелею і кілька матраців. Ролі тюремних наглядачів камер на першому поверсі виконували солдати "Л/ДНР".

"В цій камері одночасно перебували 6-8 жінок, деяких били, – пояснює Болвінов. – Були тут працівниці МНС, яких вони затримували в місцевому відділку. Знаходилася вчителька початкових класів. Після утримання близько 13 діб їй стало зле. Цю вчительку вивели на вулицю, записали з нею інтерв'ю, що вона підтримує "руський мір" і дуже добре відноситься до Росії, та передали на територію, підконтрольну Україні". 

 
На стінах можна побачити дитячі малюнки з листів російським військовим
Фото: Дмитро Кузубов

Піднімаємось на другий поверх та заходимо до кабінету дільничного – тут нещасних в'язнів катували співробітники ФСБ. На підлозі розкидані документи, ганчірки, набої, з лампи звисає мухоловка. У стінах – дірки.

"На стіні є отвори від куль, з метою залякування вони могли стріляти поверх голови", – припускає Болвінов. 

Росіяни обмотували ув'язненим пальці рук проводами та подавали напругу, сподіваючись вивудити з них потрібну інформацію.

"Катували, щоб дізнатися інформацію про місцерозташування військових, чи є особа корегувальником, – пояснює поліцейський. – Деяких вони вважали зрадником, оскільки брат чи родич служили в ЗСУ. А декого просто на вулиці затримували, якщо йшов у комендантську годину або їм особисто не сподобався".

 
В цьому кабінеті росіяни катували в'язнів
Фото: Дмитро Кузубов

32-річний Артем Варченко – один із тих, хто пройшов тут усі кола пекла. У в'язницю він потрапив 10 липня, після того, як росіяни прийшли до нього додому і знайшли фотографію брата, який служить у ЗСУ. І в результаті застряг у російському концтаборі на 46 днів.

"Заехал БТР, они улицу проверяли, сначала искали оружие, зашли в дом, начали лазить по шкафам, – згадує Артем. – Нашли фотографию брата в форме. Говорят: "А это кто?". "Брат". "А что он, служит?". "Служит". "Ну, – говорят, – поехали". Глаза завязали, сначала по городу катали. Понял, где нахожусь, только когда в камеру завели.

Матушка узнала только на 19-й день, когда одного из камеры выпустили. Все говорили друг другу адреса, чтобы (когда кого-то выпускали) хотя бы родственникам сказали, где человек находится. Потому что когда они сюда приходили, им отвечали: "Нету здесь таких"". 

 
Артем 46 днів провів у російському полоні
Фото: Дмитро Кузубов 

У камері розміром півтора на три метри разом із Артемом утримували ще шістьох людей. Серед співкамерників були пожежний та колишній військовий. Останнього затримали за те, що до 26 лютого у нього на вікні висів український прапор – у результаті відсидів у в'язниці 25 днів.

"Камера вообще на двоих, там было две шконки, – розповідає Артем. – В шесть утра и в шесть вечера водили в туалет. В колонну по пять строили, руку на плечо, мешок надевали так, чтоб полметра перед собой видеть. Унитаза в камере нету, если по-маленькому – баклага пятилитровая из-под воды с крышкой. 

Кормили два раза в день, давали кашу без соли, без ничего. Иногда в обед попадался суп, если солдаты не доедят, праздник такой. И то, бывало, закинут на камеру тарелку или две, по три ложки по кругу пускали на всех, вот и вся еда". 

 
Росіяни залишили в райвідділку багато пропагандистських агіток
Фото: Дмитро Кузубов

Під кінець ув'язнення Артема викликали на допит. І зрештою почали піддавати тортурам. Один із катувальників був у масці, другого колишній в'язень впізнає, якщо побачить.

"Постоянно слышал крики, – розповідає Артем. – Они отключали вытяжку, чтобы было слышно, как люди кричат, когда их на электричество запускали. Даже женщин так пытали. 

Когда меня забрали на допрос, дали два провода (в руки) и начали магнето крутить – как (циферблат) телефона, больше 100 вольт дает. Чем быстрее крутишь, тем сильнее напряжение. И он крутит-крутит и говорит:  "Не отпускай, отпустишь (провода) – пиз***ц тебе".

При этом постоянно спрашивали: "Где брат служит?". Потом говорят: "Неинтересно! Рассказывай, кто здесь из военнослужащих бывших остался". Говорю: "А я откуда знаю?". Тем более, в Харькове работаю постоянно. Они говорят: "Врешь!". И начинают крутить сильнее, напряжение прыгает, (бьет током)". 

 
В'язнів катували струмом за допомогою цих дротів
Фото: Дмитро Кузубов 

Артем вважає, що йому дісталося менше, ніж іншим ув'язненим.

"Некоторых били так, что они говорили: "Меня точно убьют". Я говорю: "Успокойся, все будет нормально", – згадує він. – Одного – "партийный" был – побили и держали, пока синяки не сойдут, чтобы выпустить. Сам я как дикарь перепуганный вышел отсюда".

У поліції стверджують, що одного з тутешніх в'язнів забили до смерті.

"У нас є інформація про одного загиблого цивільного, якого вивезли з цієї адреси, – каже Болвінов. – Його забили у дворі, передали ритуальній службі і поховали на кладовищі".

Коли окупанти відступали з Балаклії, залишили людей у камерах. Але в'язні змогли самі вибратися на волю.

"Ми зараз бачимо розбите вікно, – показує поліцейський. – Коли рашисти відступали, кинули людей замкненими в цих кімнатах, без води та їжі. Щоб врятувати своє життя, вони вибили скло, самий маленький виліз через вікно, відчинив ці двері і звільнив інших". 

Офіційно

До війни в Балаклії мешкало приблизно 27 тисяч осіб, сьогодні – майже вчетверо менше. І хоча зараз над містом знову майорить український стяг, щоб місцеві жителі оговталися від шоку, потрібен час.

Поки що життя в Балаклії залишається екстремальним – окупанти знищили критичну інфраструктуру міста, зараз тут немає світла, води, мобільного зв'язку, інтернету.

"Ми маємо забезпечити для людей тут відновлення критичної інфраструктури, оскільки у нас іде зима, – каже голова Харківської обласної військової адміністрації Олег Синєгубов

– Наприклад, скажу щодо світла. Ми відновимо частину електромереж вже до кінця цього тижня, за місяць прогнозуємо, що повністю підключимо місто до електроживлення. Однак це буде враховувати та військова обстановка, яку ми будемо мати.

Тобто зараз ми будемо відновлювати саме критичну інфраструктуру. Далі маємо допомогти людям там, де можемо відновити: вставити вікна, полагодити дахи тощо. Якщо ми бачимо ось таку школу, то, звичайно, це абсолютно буде нове будівництво, але про це ми будемо говорити вже після нашої перемоги".

 
Фото: Дмитро Ларін

Актуальним при цьому залишається питання розмінування деокупованих територій Харківщини. Допомагатимуть із цим і додаткові підрозділи ДСНС з інших регіонів.

"Зараз, коли ми йдемо на відновлення критичної інфраструктури, електромереж, стикаємося з тим, що навіть опори ворог, відходячи, замінував", – пояснює Синєгубов.

З початком окупації мер Балаклії Іван Столбовий перейшов на бік росіян, агітував своїх заступників до лояльного ставлення до окупантів. У квітні стало відомо, що Столбовий втік до Росії, йому заочно оголосили підозру за фактом держзради.

"Зараз по Харківській області більше 100 кримінальних проваджень, які розслідуються щодо фактів держзради, – стверджує голова області. – Є у нас, звичайно, такі факти, коли зрадили мери міст – зокрема, Куп'янська та Балаклії. І тут, звичайно, зрадили перш за все своїх близьких, свій народ, своїх виборців. Зараз діям кожного має бути надана правильна юридична оцінка". 

Враховуючи, що зараз у Балаклії фактично немає керівника, питаннями соціальних виплат, відновлення роботи банківської системи та лікарень опікуватиметься військова адміністрація.

 
Фото: Дмитро Ларін

Важливою залишається і фіксація злочинів, які скоїли росіяни під час окупації. Для цього правоохоронці опитують місцевих мешканців та військових.

"Наше завдання зараз – все зафіксувати, щоб міжнародна спільнота дізналася, які злочини РФ вчиняє на окупованих територіях, – запевняє Синєгубов. – Тут ми знайшли місця поховань, поки що п'ять тіл, але ми впевнені, що, на жаль, на цьому не закінчиться".

 
Фото: Дмитро Ларін

Голова ХОВА каже, що наразі окупованими залишаються 6% Харківської області, хоча до контрнаступу ЗСУ було 32%. За словами заступниці міністра оборони Ганни Маляр, на сьогоднішній день звільнено приблизно 8500 квадратних кілометрів області, 388 населених пунктів та близько 150 тисяч осіб.

Але розслаблятися зарано – війна триває.

"У нас ще перемогу не забезпечено, – підкреслює Синєгубов. – Ми маємо зробити все разом з нашими військовими для того, щоб не допустити знову взяття під окупацію будь-якого населеного пункту – і не лише цього. У нас іде війна, і ризик завжди є".

 
Фото: Дмитро Ларін

***

Назад у Харків їдемо через Чугуїв, виходить значно швидше. Журналісти вже не такі бадьорі, як дорогою туди – чи то від побаченого, чи то від втоми. А може, від того й іншого одразу. Одні гарячково стукотять по клавіатурі, аби першими здати тексти, інші мовчки дивляться у вікно.

Там ніби знову показують страшне кіно, чергові жахіття війни: зруйновані житлові будинки, іржаві рештки машин, сліди безглуздої російської агресії, яка, здається, не має дна.

 
Фото: Дмитро Ларін

На в'їзді до обласного центру нас зустрічає стела з назвою міста та слідами боїв – мимовільне нагадування про героїчний статус Харкова. Міста, яке вже вдруге за останні вісім років дало відсіч ворогові і, попри щоденні обстріли, не здається.

А трохи далі покажчик – Сімферополь, який ніби натякає: будь-яка війна колись закінчується, а Україна врешті поверне всі свої землі.

Дмитро Кузубов

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді