Керівниця патронатної служби "Азову": Росіяни віддають настільки пошкоджені тіла воїнів, що немає з чого взяти ДНК-матеріал

Понеділок, 19 вересня 2022, 05:30
фото: Дмитро Ларін

До 2014 року Олена Толкачова жила звичайним життям, працювала юридичним консультантом та мала власний бізнес з організації свят. 

Але після Євромайдану в її житті все кардинально змінилося – Олена очолила патронатну службу полку "Азов".

Зараз жінка керує командою людей, які займаються похованням загиблих на війні "азовців", реабілітацією поранених, підтримкою їхніх родин. 

В інтерв'ю "Українській правді" керівниця патронатної служби полку "Азов" розповідає, як шукають полеглих воїнів, в якому стані росіяни передають тіла загиблих українців, як відбуваються обміни вбитими, чому росіяни не віддають убитих в колонії в Оленівці "азовців", та жорстко критикує міжнародні організації за бездіяльність. 

"Полеглих ми отримуємо в такому стані, що дуже важко впізнати людину" 

– Розкажіть, будь ласка, чим займається патронатна служба полку "Азов"?

– Ще з 14-го року, з самого початку війни, почав формуватися батальйон "Азов", і ми з друзями з Дарницького району, які були на Майдані, долучилися.

Спочатку ми допомагали всім, чим могли. У нас були автомобілі, ми возили волонтерку, возили хлопців на військово-лікарську комісію, добували все, що можна, починаючи від виделок, закінчуючи якимось дорогим обладнанням. 

І коли відбулося звільнення Маріуполя в 2014 році, з'явилися перші поранені й треба було, щоб хтось курував це питання. Цим почала займатися патронатна служба. Ми відповідаємо за поранених, полеглих, ми повинні робити все для того, щоб вони були належним чином поліковані, слідкувати, як вони себе почувають, чи є в них достатньо ліків та увага. 

 
всі фото: Дмитро Ларін, УП

Ми якось достатньо спонтанно сформувалися, спочатку нас було там декілька дівчат, а згодом інші дівчатка самі приходили у наш мобілізаційний центр як добровольці. Я особисто почала займатися організацією поховань та оформленням всіх документів. У мене юридична освіта, я знаю, як важливо правильно оформити документи.

Зараз ми займаємося в тому числі евакуацією з прифронтових моргів, доставляємо тіла вже в труні туди, де буде проходити поховання або кремація, домовляємося за почесну варту, робимо свідоцтво про смерть і таке інше. 

В принципі, робимо максимально все можливе для того, щоб родичі не займалися цими всіма справами, бо вони перебувають у стресовому стані, і для нас дуже важливо показувати родичам, що ми їх не залишимо, що не буде так, що їхня дитина загинула, і всі про неї забули. 

Ми навіть у цьому відрізняємося від наших ворогів-підар**ів – ставленням до наших полеглих. Коли зараз почалися обміни загиблими, ми побачили, як вони ставляться до їхніх тіл…

Реклама:

– До їхніх загиблих, не наших? 

– Не наших. З нашими я просто не уявляю, що вони там можуть собі дозволяти, коли ми цього не бачимо. 

Щоб ви розуміли, зараз полеглих ми отримуємо в такому стані, що дуже важко впізнати людину – навіть вже немає татуювань, стадія розкладу жахлива. 

Наш Генеральний штаб займається пошуковими роботами загиблих. При Генштабі є спеціальна служба, яка називається евакуація полеглих "На Щиті", раніше вони називалися "Евакуація 200". Власне, вони відповідають за цей надскладний напрямок роботи. 

Ми з ними співпрацюємо, коли полеглих доставляють в морги. Ми допомагаємо первинно ідентифікувати загиблих. 

Оскільки я і мої дівчата працюємо з 2014 року, ми особисто дуже багато кого знаємо, тому можемо впізнати знайомих по татуюваннях, наприклад. 

Але це тільки первинний огляд і реєстрація. Потім іде безпосередньо опізнання за судово-медичної експертизи або за процедурою ДНК, або за ознаками якимись особливими. Далі викликаються родичі, і вони вже підписують протокол опізнання, що так, вони згодні, що це саме їхній родич, або чекаємо співпадіння ДНК. 

Я знаю, що батьки, які досі не можуть дочекатися своїх дітей, навіть загиблих, дуже переживають і думають, що всі забули, що цим ніхто не займається. Це неправда. 

Держава до цього ставиться дуже серйозно. І Генеральний штаб, і "На Щиті" працюють без вихідних у день і ніч. Вони постійно збирають загиблих, формують фонд, щоб обміняти якнайбільше наших хлопців. 

Вони виконують складну й небезпечну роботу, їдуть вже навіть не у сіру зону, а на лінію зіткнення, і там обмінюються тілами. 

І потім, коли вони приїжджають вже до Києва, тоді наша служба долучається до допомоги, бо масштаби дуже великі. 

Для прикладу розповім про такий випадок: після того, як хлопці вийшли із Азовсталі, нам почали передавати тіла загиблих. Якщо не помиляюся, приїхало 162 тіла, і їх треба було дуже швидко зареєструвати і покласти в належні умови для зберігання. Ми тоді буквально за один день зробили цю роботу разом із Національною поліцією, разом із судово-медичною експертизою, з Генштабом.

 

– Про "Азовсталь" у нас буде ще окремий блок… Ви детально розповіли про пошук наших загиблих. Хто займається, пошуком полеглих росіян, щоб потім обміняти?

– Також команда "На щиті". Там є пошукові команди, які виходять в дуже небезпечні місця, щоб забрати тіла. Виходять іноді на лінію зіткнення. 

Спочатку вони працювали більше по Київській області. Як це відбувається? Іде спочатку розмінування, вони за ними йдуть і збирають рештки тіл, цілі, не цілі, усе це реєструється.

І, що найбільш дивне для мене, це те, що ми всіх полеглих русаків одразу переміщаємо в належні умови для зберігання, це дуже низька температура, мінус 22 або мінус 32 градуси. Вони зберігаються в спеціальних боксах-вагонах, там постійно підтримується температура, тому вони не розкладаються. 

І ми їх віддаємо в такому стані, що їх можна, в принципі, впізнати очно. 

– Як тоді працюють росіяни?

– А росіяни нам віддають просто рештки – настільки пошкоджені, настільки гнилісні зміни глибокі, що навіть іноді немає з чого взяти ДНК-матеріал. 

Ми зверталися в Німеччині до інституту Планка, які мають дуже великий досвід по роботі з ДНК. У них є спеціальна апаратура, і вони були готові приїхати і нам допомагати. Зараз з ними ведемо перемовини, тому що юридично процедура повинна відповідати нашому законодавству, щоб потім не було ніяких колізій, адже спеціалісти повинні бути сертифіковані Україною. 

Зараз опізнання відбувається повільно через дуже великі масштаби втрат, через те, що багато загиблих одночасно. 

Процес триває не в порядку черги, а таким чином: чим більш розкладений матеріал, чим складніший, його беруть в першу чергу. Там є окремі реактиви, спочатку використовують їх, потім інші. 

Іноді мами питають, наприклад, так: "Чому мій син, попередньо упізнаний, приїхав на початку червня, а в мене досі не співпало ДНК? А в його побратима, якого привезли два тижні назад, уже співпало ДНК?". 

Тут якраз справа в тому, що ніяких черг не існує, тут іде саме такий плановий процес по протоколу.

Реклама:

– Як відбувається обмін тілами? Яка процедура?

– Як розказують хлопці з Генштабу, буквально ледь не за годину під'їжджають просто дві фури, або якщо кількість тіл менше 20, то менші машини. 

Вони під'їжджають, стають один до одного і дуже швидко обмінюються отак на каталках, проходяться по акту прийому-передачі, викреслюючи номери. Тіла позначені номерами, без прізвищ, без нічого. 

Буває іноді, що десь хтось підписаний – це, наприклад, якщо наш поранений помер в їхній лікарні, і вони знають, хто він, тоді вони іноді підписують. Але це дуже рідко буває, в основному це просто номери. 

Коли відбувається обмін, зупиняється вогонь, вони швиденько обмінялися і роз'їжджаються. 

 

– Обміни відбуваються саме на лінії зіткнення?

– Так, тому що наші вороги не заїдуть на нашу територію, і ми не заїдемо на підконтрольну їм територію. 

Ніхто, наприклад, нас не допустить на територію "Азовсталі" шукати наших хлопців. 

– Ви берете участь у комунікації з росіянами по обміну тілами?

– Ні. Це робиться виключно на державному рівні.

"Деякі мами не ховають дітей, чекають на меморіал"

– Ви говорили, що часом при оглядах вам доводиться впізнавати померлих знайомих. Як ви емоційно справляєтеся?

– (Робить паузу) Вісім років якось справляюся (видихає). Це дуже важко. 

Я іноді порівнюю нас із тими, хто працює в ритуальних службах, в моргах, в крематоріях – вони кожен день стикаються зі смертю, але у них є професійна деформація. 

У них є захисний механізм психіки, і вони вже ставляться холоднокровно до цього, як до роботи. 

А у нас так не виходить. Бо ми як сім'я, як родина, як величезний підрозділ, в якому служать цілими сім'ями. І ми настільки вже давно всі разом, що для нас кожна смерть – це трагедія. 

Я плачу кожен раз. Я не на всі похорони приїжджаю, тому що можу поїхати кудись у нагальних справах і не встигаю, але стараюся бути на всіх. 

Коли відбувається ритуал поховання, ніколи такого в мене не було, щоб я просто стояла. Дуже важко це все переживати, важко дивитися на родичів.

Можливо, психіка жіноча більш витривала. Бо у нас, наприклад, хлопці не витримують. Іноді командири повідомляють родичів про загибель. 

 

І вони дуже довго настроюються. Вони і так постійно в стресі на полі бою, а тут іще дзвонити родичам. Це дуже важко, неможливо на глухому морозі просто повідомити і покласти слухавку. 

Ти повинен зав'язати контакт з людиною і, звичайно, що немає таких слів, щоб людина не дуже розстроїлася, це нонсенс. 

І ти кожен раз підбираєш слова, прислухаєшся до голосу, як правильно сказати, щоб далі не втратити контакт з людиною, бо потім треба проходити процедури, упізнання, зустрічати родичів, далі супроводжувати їх, допомагати з документами, знаходити спільну мову. 

Реклама:

Ми ніколи не губили нікого з родичів, у нас була завжди дівчинка, яка вела групу, де всі мами загиблих. У нас кожен рік в "Азові" проходить день пам'яті загиблих. Ми запрошували завжди всіх мам. Стараємося всіх підтримувати. 

Якщо якась проблема – ми супроводжуємо, завжди на зв'язку. Зараз у нас трошки ситуація змінилася через велику кількість загиблих, ми не встигаємо комунікувати постійно, на жаль. 

Але ми все одно створили чат, де родичі спілкуються, де ставлять питання, ми маємо інформаційний канал і, наприклад, з тих полеглих, кого ми змогли забрати з Маріуполя, з "Азовсталі", там майже вже під 600 хлопців вдалося вивезти…

– Саме з Маріуполя?

– З Маріуполя й "Азовсталі" разом, ми не розділяємо. Конкретно з полку "Азов" ми змогли поки ідентифікувати і поховати тільки приблизно 30 людей. 

І далі ми стикаємося з наступною проблемою – в нас просто немає, де їх зараз ховати в Києві.

– Ви випередили моє питання: які у вас виникають проблеми і хто вам, можливо, заважає? 

– А тут-то і справа, що якраз не заважають. 

Всі об'єдналися для того, щоб вирішити цю проблему. Бо дуже багато батьків, не тільки "азовців", а всіх захисників Маріуполя, хочуть, щоб хлопці були всі поховані разом, і щоб це був хороший, достойний меморіал. 

І наша концепція, що меморіал повинен бути на схилах Дніпра, на місці, яке буде проглядатися з усіх боків Києва. Тому що воїни є достойними такої слави, і це попередження для наступних поколінь, що не потрібно забувати, якою ціною їм дісталася свобода та мирне життя. 

 

– Ви вже обрали місце?

– Так, воно буде на місці Співочого поля. Там вже стоїть меморіал воїнам Другої світової війни, державний прапор і саме це місце підходить і по всіх архітектурних і візуальних нормах. 

Наш архітектор (теж, до речі, "азовець") розробив візуалізацію. Вона зараз знаходиться в КМДА і, наскільки мені відомо, мер Кличко її вже бачив.

Наразі є ряд бюрократичних процедур, які зараз абсолютно недоречні. І влада розглядає питання, як вирішити це якнайшвидше, бо з цим вже затягувати не можна. 

Наразі урни кремованих знаходяться на зберіганні в крематорії. Деякі сім'ї забрали урни додому, але це не дуже правильно. Потрібно якнайшвидше робити цей меморіал. 

– Коли меморіал може з'явитися?

– Ми б хотіли до зими все зробити. Архітектурна форма, яку ми хочемо втілити, доволі масштабна і складна. Тому спочатку потрібно розпочати процес поховання, потім вже будувати сам меморіальний комплекс і приводити до ладу місця поховання. 

Після цього вже робляться доріжки, висаджуються зелені насадження, там ще треба робити реконструкцію сходів, які ведуть прямо від набережної Дніпра. 

Локація дуже вдала, і єдине, що зараз нас зупиняє, це останнє слово влади. 

Є велика проблема, що є мами, які не хочуть кремувати тіла з релігійних міркувань, але вони сказали, що будуть чекати меморіал, аби поховати хлопців разом. І вони чекають, не ховають дітей. 

Реклама:

Тіла досі зберігаються у моргах в рефрижераторах, тому ми звертаємося зараз до президента пана Зеленського допомогти нам терміново розпочати процес поховання загиблих героїв на території, яку ми обрали під меморіал.

"Нам не віддають тіла загиблих в Оленівці"

– Ви згадували про "Азовсталь". Як насправді відбувався вихід захисників із "Азовсталі"? Розкажіть, будь ласка, цю історію.

– Це справді була спецоперація. І це була патова ситуація. Нашому командиру Денису Прокопенку, Редісу потрібно було вирішити за хлопців, які не мали змоги сказати щось за себе, адже були поранені й уже без свідомості. 

Я наших хлопців знаю, вони б пішли в останній бій і проривалися б до останнього. Але була величезна проблема: там перебували поранені і були жінки. Був виконаний наказ вищого командування якнайдовше тримати Маріуполь, щоб дати можливість нашому війську боронити головні стратегічні направлення – це Київ та Чернігів – і відтягнути сили ворога на себе. 

Завдання було виконане, хлопці билися і протрималися набагато більше, ніж ми сподівалися.

– Відомо, скільки було поранених?

– Тих, що ми попередньо пробували домовитися про першу евакуацію, таких важких, це десь в районі 50 людей. Але по факту їх там було набагато більше. Я думаю, що це цифра за 500. 

Просто ті, хто ходили своїми ногами і були при свідомості, ми їх уже не вважали пораненими. Бо по факту пораненими там були всі, всі були контужені. У нас є хлопці, яких відпустили через те, що вони були з ампутаціями ще до повномасштабної війни, хотіли служити. 

Їх віддали разом з важкими пораненими. І коли ми їх обстежували, от у них не було поранень свіжих, але вони всі контужені. 

Контузія – це ж не тільки контузія головного мозку. Це контузія всіх внутрішніх органів відбувається, коли йдуть такі страшні бомбардування, які були на "Азовсталі", коли вже їх просто накривали з ранку до ночі п'ятитонними бомбами. 

От візуально все з тобою наче в порядку, роблять УЗД серця, а там зміни від вибухової хвилі, від сильного струсу надриваються хорди серця, які тримають клапани.

Не розповідатиму про анатомію серця, але це дуже важка форма поранення. І всі хлопці, які залишилися в полоні, контужені. 

Контузія головного мозку може призвести до незворотних змін, в тому числі і з психічними наслідками. 

І для нас важливо якнайшвидше їх витягнути з цього полону і, чесно кажучи, ми вже не знаємо, до кого звертатися. Нас настільки розчарував Червоний Хрест, ці всі міжнародні організації... 

Виявилося, що вони просто не мають вже ніякого впливу. Вони не авторитетні в принципі. Оцей весь світовий порядок вже не працює. 

 

– Чи відомо вам, де знаходяться зараз захисники "Азовсталі"?

– Ми тільки можемо говорити про ту інформацію, яку зараз бачимо в пабліках під**ів. Частина ще в Оленівці, а частина – в Донецьку. 

Ми отримуємо хоч якусь інформацію з каналів під**ів у Telegram. Червоний Хрест не виконує свої функції. Були умови, що два рази на тиждень хлопці мали мати змогу зв'язуватися з родичами. 

Червоний Хрест повинні були проконтролювати це. Вони не можуть навіть це проконтролювати.

– Трагедія в Оленівці. Можливо, вам відомо, чому частину хлопців перевезли в ту колонію? 

– Ні. Я можу лише озвучити думки, які звучать у нашому середовищі, що це була страта. 

Це помста, бо наші хлопці під час боїв у Маріуполі знищили дуже багато сил противника, знищували і вищий командний склад.

Читайте також: В. о. командира "Азову" Надточій: В Оленівці росіяни, скоріше за все, спрацювали "Шмєлями"

– В Оленівці були тільки "азовці"?

– В Оленівці, в тому ангарі, були виключно "азовці". 

Росіяни вісім років, як пугало, показували у себе по телебаченню "Азов" і казали, що "це нацисти", що "це просто сатана", що "це зло". 

І тут вдруг вони беруть і відпускають частину азовців, хоч і важкопоранених. 

І їхній зазомбований громадянин Росії чи "ДНР" дивиться і не розуміє: "Тобто, як це? Нас обманули, це зрада". І Путіну це зовсім не на руку. 

Реклама:

– У вас вже є списки загиблих в Оленівці?

– У тому і проблема, що списки загиблих ми маємо тільки ті, які виклало в себе на сайті Міністерство оборони Росії.

 

– Тіла вони не передали?

– Ні. І ці списки ми не можемо верифікувати, бо це юридично неможливо. Навіть з моральної точки зору це неможливо, до них немає ніякої довіри в принципі, вони туди могли написати все, що завгодно, хоч Пушкін, Толстой, кого попало втулити і сказати: "Ось ці загиблі, поранені, оці живі". 

– Червоного Хреста в Оленівці теж не було?

– Вони написали їм листа з проханням допустити їх, щоб перевірити, що відбулося в Оленівці. Їх туди ніхто не пускає. 

І, я так розумію, вони особливо і не рвуться, бо їм, скоріше за все, сказали: "Ребята, извините, но вы туда не попадете". 

Повторюся, виглядає все так, що це була страта. Розумієте, дивні співпадіння – за день до того взяти і перевести 200 з чимось "азовців" в ангар, в який на наступний день прилітає.

На підставі відеозаписів, які виклали наші вороги в інтернет, як проаналізували спеціалісти вибухотехніки, там 100% був точно вибух зсередини. І потім ще допалювали термобаричною зброєю, їх випалювали вогнем. 

– Випалювали прямо тіла?

– Скоріше за все вони запускали термобаричні снаряди, які палали. І там дійсно вони викладали відео з вигорілими тілами. 

І як ідентифікувати людину? Це ж неможливо встановити. Але те, що були використані окремі види зброї, це під час судово-медичної експертизи підтвердити можливо. 

І якщо там була якась заборонена зброя, це також можливо встановити під час судово-медичної експертизи. Тому, скоріш за все, вони і не віддають тіла. 

І я взагалі не знаю, чи віддадуть, чи будуть їх тримати до останнього, поки вони не розкладуться до такого стану, що там нічого не можна буде дізнатися. По факту, відбувається покриття своїх злочинів.

 

– Про "Азовсталь" останнє: скільки наших хлопців вийшло?

– Вийшло загалом в районі 2 тисяч, більше 900 людей – це саме "азовці" 

Там цивільні ще залишалися, жінок дуже багато було. І у нас по домовленостях якраз після обміну важкими пораненими повинні були йти жінки. 

Там у нас дві вагітні жінки, одна жінка з "Азову", друга жінка чи прикордонниця, чи морська піхота – я точно не знаю. Та, що не з "Азову", вона вже от-от має народжувати. Та, що з "Азову" жінка, на четвертому місяці вагітності.

– І вони вагітними перебувають у полоні?

– Так. І вони зараз не можуть нам віддати хоча б двох вагітних жінок.

Ми вже мовчимо про всіх інших – а там до 50 жінок! 

Я, правда, не розумію – світова спільнота вже настільки імпотентна, що не може ніяким чином впливати?!

Весь світовий порядок, який склався після Другої світової, Женевські конвенції – це все можна забути.

"Ми боремося за те, щоб потім наші діти не воювали з дітьми піда**сів"

– Насамкінець, хочу особисто про вас поговорити. Чим ви займалися до 2014 року?

– Бізнесом займалася. Я маю дві вищі освіти, закінчила університет Шевченка механіко-математичний факультет, а потім закінчила юридичний факультет. 

Коли навчалася на юридичному, пішла працювати юридичним консультантом в приватну охоронну організацію. 

Потім зайняла там посаду фінансового директора і так працювала до Майдану. 

І паралельно в мене був ще невеличкий бізнес з організації свят. Ми там весілля організовували, різні свята (посміхається). 

 

– Оце у вас зміни в житті!

– Так, от просто куди маятник похитнувся (сміється).

– У вас раніше було цілком спокійне життя. А зараз ваша робота пов'язана зі смертю та негативом. Чому ви цим займаєтеся?

– Я не знаю (робить паузу). В мене просто таке враження, що в мене наче прописаний такий обов'язок це робити. Мене ніхто не змушує, я не можу по-іншому. 

Я не живу прямо в повному негативі. А живу у складі великої "азовської" родини, де всі один за одного. 

І це надає сил, натхнення працювати. І ми боремося за життя наших дітей для того, щоб потім наші діти не воювали з дітьми піда**сів. 

Роман Кравець, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді