Оборона Маріуполя, полон та шість операцій. Історія війни морпіха Гліба Стрижка
З моменту виходу українських військових із "Азовсталі", що означало завершення битви за Маріуполь, минуло чотири місяці.
З того часу журналісти, посадовці та самі військові розказали чимало історій про оборону міста.
Вертолітні місії, спроби деблокади та екстракції, піший вихід з оточення – колись це все стане епізодами фільму про захист майже півмільйонного портового міста.
Водночас більшість озвучених історій наразі лише доповнюють найвідомішу сторінку оборони Маріуполя – битву за "Азовсталь", у якій найбільше в суспільстві запам'яталась боротьба полку "Азов".
Тоді як участь морпіхів, тероборонців, нацгвардійців, прикордонників, працівників СБУ та інших лишається в тіні.
На початку серпня УП розповідала історію командира батальйону 36-ої бригади морської піхоти на позивний "Арістід" в боротьбі за місто Марії. Його бійці з початку березня тримали оборону на найбільшому заводі Маріуполя – меткомбінаті Ілліча.
Нині УП вирішила продовжити розповідати історію участі морпіхів у боротьбі за місто й поговорила з бійцем десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону 36-ої бригади Глібом Стрижком.
25-річний Гліб ще зі школи мріяв потрапити в найелітніші, на його думку, війська – морську піхоту. Він вижив після поранення на меткомбінаті, навесні повернувся з російського полону, переніс кілька операцій і нині прагне знову повернутися в стрій.
"У принципі, уся моя служба – це суцільна насолода", – з посмішкою на обличчі й великим оптимізмом у голосі каже Гліб у розмові з УП.
А потім додає фразу з відомої американської драми "Лють" про події Другої світової війни: "Не робота, а мрія".
Нижче – історія Гліба, який 40 днів цієї війни захищав Маріуполь і ще 17 боровся за своє життя в російському полоні. І який досі мріє повернутися в Корпус морської піхоти, щоб служити Україні.
"Я там, де маю бути". Початок
Гліб Стрижко марив морською піхотою з 2014 року, відколи Росія вторглася в український Крим. Морпіхи були серед тих небагатьох, хто чинив опір окупації.
На той момент йому було 17 років, він закінчував 11-ий клас у Полтаві й пильно стежив за новинами. Спочатку за тим, як у них згадували про 501-ий окремий батальйон, а потім про 1-ий, на той час Феодосійський, до якого за кілька років доєднається і сам.
"1-ий бат я вважав найстійкішим – він вийшов на континентальну Україну аж після кримського псевдореферендуму. І я такий: ого, це сильно", – пригадує Гліб.
І додає: в усіх американських фільмах морпіхи завжди були найкрутішими хлопцями.
Тому Гліб вступив у Дніпровський національний університет, а згодом влаштувався ментором в Українську академію лідерства (УАЛ) в Миколаєві. Місто з одним із найбільших військових гарнізонів, яке врешті й звело його з оміряною морською піхотою.
"Туди ж багато військових із Криму перейшло: і морська авіація, і 36-а берегової охорони, і той же 1-ий окремий бат. Я часто бачив цих людей, запрошував їх в УАЛ, щоб вони поспілкувалися зі студентами.
До того ж отець Андрій привідкривав мені світ морської піхоти", – розказує Гліб.
Врешті в грудні 2020 року Гліб прийшов у 1-ий окремий батальйон морської піхоти зі словами: "Я хочу у вас служити". Пройшов тести на фізичну підготовку та адаптивність, психолога, лікарську комісію і підписав контракт.
Далі були 2,5 місяці в навчальному центрі Військово-морських сил, і у квітні 2021-го він почав служити в самому батальйоні. Місце дислокації – Миколаїв.
У перший день служби Гліба батальйон якраз повертався із зони ООС. У частині на них чекали весь день, ніхто, попри завершення робочого дня, не йшов додому.
"І от близько дев'ятої вечора на горизонті з'являються фари: заїжджає колона БТРів із прапорами – на них усі такі заморені, бородаті, трохи брудні. Ми розвантажуємо озброєння, закладаємо його в кімнати для зберігання зброї, і я думаю: вау, оце чуваки, на яких рівнявся, вони щойно повернулися з війни, і їм точно є чого мене навчити.
Я до третьої ночі заснути не міг, таке серцебиття було… Тоді я зрозумів: я там, де маю бути", – ділиться хлопець.
Так у його життя ввійшли полігони, міжнародні навчання та військові паради. У грудні 2021-го до цього переліку додався перший заїзд у район Операції об'єднаних сил (ООС) і перші справжні окопи. У лютому 2022-го – повномасштабна війна та полон.
"Не робота, а мрія".
Перші авіаудари та уроки фізики
24 лютого Гліб зустрів на позиціях свого 1-го окремого батальйону неподалік села Павлопіль, що на північний схід від Маріуполя.
Він тільки-но повернувся з сержантських курсів у Миколаєві і, як і більшість військових, допускав загострення на фронті. Втім, сподівався, що цей фронт не вийде за межі Донецької та Луганської областей.
Основним озброєнням його батальйону на початок вторгнення була стрілецька зброя, радянські РПГ, кулемети, "енлави". З потужнішого – БТР і нещодавно підігнаний танк.
У перший же день через прорив російської танкової колони Глібу довелося відступати на другу лінію оборони, поближче до Сартани, а звідти, буквально за кілька днів, і в сам Маріуполь.
У Сартані Гліб уперше дізнався, що таке авіаудари – і тепер називає їх найгіршим, що він бачив за свої 25 років.
"У ці моменти я часто згадував свої уроки фізики, бо по літаку можна чітко відслідковувати швидкість звуку і швидкість світла. Особливість у чому: коли прилітає літак, ти спочатку бачиш спалах, а вже потім чуєш сам літак.
Умовно, ти вже можеш померти, а тільки потім до тебе дійде звук. Це зовсім не так, як з артилерією, коли ти чуєш виходи-приходи", – пояснює хлопець.
Не менш емоційно Гліб розповідає про ще одну річ – ставлення деяких місцевих жителів до українських військових.
В одному зі сіл між Павлополем і Маріуполем, яке вже опинилося в зоні бойових дій, місцеві вимагали відігнати БТР від свого будинку. Мовляв, росіяни стрілятимуть по вас, а прилетить у нас. Інші місцеві, після влучання російської авіабомби, опосередковано звинувачували в цьому українських військових. Бо ж "якби ви тут не стояли, то і бомб би не було".
"Тобто в людей не було розуміння, що Росія – загарбник. Що поки ми стоїмо в цьому населеному пункті, тут Україна, коли ми підемо – тут буде Рашка", – ділиться Гліб.
"Хлопці з мого відділення, яким по 18-19 років, такі типу: "Чо вообще? Російський літак скинув російську бомбу, яка знищила ваш дім. Але звинувачуєте ви в цьому українських військових? Це ж парадокс", – додає він.
Захід на меткомбінат Ілліча
Гліб відійшов на околиці Маріуполя на ранок п'ятого чи шостого дня великої війни.
Однією з локацій, що зайняв його батальйон, був меткомбінат Ілліча – найбільше підприємство Маріуполя та всієї Донецької області. Ще одне володіння "Метінвесту", яке разом з "Азовсталлю" було серцем майже півмільйонного міста.
Меткомбінат Ілліча, як і "Азовсталь", перебував під постійним обстрілом, періодично навколо нього спалахували бої. Один із перших боїв на позиції Глібової десантно-штурмової роти приніс у його життя першу втрату – загибель 19-річного друга.
"Ще в жовтні ми з ним з парашутом стрибали, а в серпні на параді були, на Труханів острів десантувалися... Іншого мого друга відправили на ті позиції виносити трупи, і він каже: "Я бачив його у тому вигляді, у якому він помер". Було холодно, і тіло просто задубіло", – пригадує Гліб.
Перший час окопи в мерзлій березневій землі доводилося копати вручну, пізніше хтось із морпіхів "осідлав" тамтешній екскаватор. Щоб унеможливити прохід російської техніки. Хлопці перевертали вагони та розривали рейки.
На другий день перебування на меткомбінаті командир Гліба поставив його перед фактом – Маріуполь в оточенні. Але бойове завдання від того не змінювалося: треба тримати оборону.
"Не було страху чи паніки від того усвідомлення… Ми за ці п'ять днів уже стільки пережили – ми що, оточення не переживемо?! Хоча, можливо, я на той час ще не розумів усієї серйозності ситуації. А може, просто був настільки впевнений у хлопцях поруч", – пригадує Гліб.
Для шістьох із тих, хто були поруч, Гліб був командиром відділення. Один із них загине 10 квітня. Троє потраплять у полон. Доля ще одного досі лишається невідомою. Сам Гліб отримає важке поранення.
Майже весь час хлопці жили на вулиці, часто під снігом і дощем. Як жартує Гліб, "зайдеш у приміщення – просреш наступ".
З їжею перший час проблем не було: військові брали продукти в магазинах "Сільпо" та "Метро", а там і лаваші, і помідори чері, і молоко, і навіть "Кола"! Коли магазини спорожніли, хлопці перейшли на запас круп і газованої води на території меткомбінату.
Але вже наприкінці березня й ці запаси себе вичерпали. Відтоді питною водою після кип'ятіння ставала навіть технічна.
Надія не помирає
Ще з початку березня, коли Маріуполь тільки-но потрапив в оперативне оточення, Гліб жив надією на військову деблокаду міста. Щодня він казав собі: "Ще деньок... Треба протриматися ще деньок... Ось-ось і на Великдень нас деблокують".
У його оточенні активно поширювалася інформація про чотири бригади, які нібито йдуть на підмогу гарнізону Маріуполь. Ніхто насправді не знав, чи ті бригади існують, але якщо щось і помирає на війні, то це точно не надія. Особливо, коли тобі 25.
(Як стало відомо пізніше, деблокада Маріуполя і справді готувалася, але втілити цей план у життя не вдалося).
На меткомбінаті Гліб звикав до постійних обстрілів і… втрат. Здаючи зміну о третій ночі, він іноді гортав тисячі фотографій на своєму телефоні з думкою: "Блін, а я вже прожив охріненне життя".
В один з ранків на початку квітня по радійці пройшла інформація, що 501-го окремого батальйону, який також тримав оборону на Ілліча, немає на позиції. Як наслідок – у морпіхів оголився великий шмат фронту.
По російському радіо, переповідає Гліб зі слів побратимів, передали: 501-ий бат здався в полон.
"Уже в полоні хлопці говорили, що здав у полон їхній комбат і начштабу. Він їм нібито сказав: приходьте на цю точку, будемо іти на прорив. Вони прийшли, а там їх чекали автобуси з кадирівцями, які сказали: "Усе, здавайтеся". І їхній комбат відповів: "Ми здаємося". Але чи відповідає це дійсності, я без поняття", – розказує Гліб.
Повної інформації про обставини полону 501-го батальйону наразі немає. Однак після його відходу бойові дії на комбінаті стали ще інтенсивнішими.
"Тоді я відчув, що таке безперервні бої: удень працюють танки, ракетні системи залпового вогню, вночі – ДРГ. Завжди треба бдіти", – пригадує хлопець.
На запитання, чи міг Гліб пристати на інший варіант – з'єднатися з "азовцями", як зробила частина морпіхів 36-ої бригади на чолі з Сергієм "Волиною", хлопець відповідає: "Я, чесно кажучи, навіть не знав, що існує "Азовсталь".
Перша спроба виходу морпіхів із міста була невдалою: частина військових повернулася на меткомбінат, частина, зокрема комбриг 36-ої бригади Володимир Баранюк, потрапили в російський полон.
Друга спроба прориву мала відбутися за два дні. Але до неї, як жартує сам Гліб, він "не дожив". Втім, якщо Бог когось і поцілував у ті дні на меткомбінаті, то Гліб Стрижко з десантно-штурмової роти 1-го окремого батальйону морської піхоти точно серед них був.
"Малий, ти за годину двічі вижив". Поранення
10 квітня Гліб вів спостереження за противником з третього поверху однієї з будівель на меткомбінаті Ілліча. Росіяни на той момент вже засікли спостережний пункт (СП), тож активно його "розбирали": стріляли по ньому то з танка, то з міномета, то з "Градів".
Як наслідок – розбили четвертий поверх, тому Гліб на правах командира відділення заборонив своїм підлеглим туди підніматися. Втім, іноді робив це сам.
Того дня Гліб вкотре піднімався сходами на четвертий поверх спостережного пункту. Саме в цей час росіяни наводили свій танк на цей СП. Останнє, що бачив того дня Гліб – постріл і яскравий спалах, за кілька секунд будівля буквально почала розсипатися в нього під ногами. Після чого росіяни запустили ще дві 120-ті міни.
"Мені здавалося, що я супер довго лечу вниз – з третього поверху на перший, але насправді це було менше 10 секунд. У мене прикипіли очі, знизу до очей також прикипіли балістичні окуляри, але я весь час був при свідомості.
Думаю: Боже, оце і є моя смерть? А згодом зрозумів, що треба кликати на допомогу: я або докричуся, або помру під завалами", – пригадує Гліб.
Кожен гучний звук, який треба було вирвати з грудної клітини, викликав у Гліба страшний біль. Проте крики були не марними: його знайшли й доправили до ротного медика.
Той почав оглядати Гліба, а згодом вирішив затягнути його вглиб будівлі, поближче до штучного світла. І тільки-но він це зробив, як по місцю, де щойно лежав Гліб, прилетіла авіабомба й завалила двох військових.
"І медик такий каже: "Ну все, малий, за годину вже двічі вижив. Тепер терпи – помирати не можна", – пригадує хлопець.
По завершенню огляду медик повідомив Глібу, що в нього зламані таз, ніс і щелепа, на тілі купа забоїв, гематом, пошкоджені очі, а також, найімовірніше, є крововилив у мозок, струс мозку та контузія. А ще – що його телефон з тисячами фотографій з довоєнного життя не пережив постріл російського танка.
До польового госпіталю на Ілліча Гліба доправили лише за 8-9 годин після поранення, коли на вулиці стемніло – вдень цьому заважали російські дрони. У госпіталі йому наклали фіксуючий бандаж на таз, вкололи знеболююче та промили очі.
На випадок полону Гліб і сам носив на собі дві гранати, але використати їх не зміг – у медзакладі з нього зняли всю амуніцію.
Орієнтовно 12-13 квітня лікарі польового госпіталю повідомили військовим, що меткомбінат в оточенні. Тому єдиним способом для їхнього порятунку, як би парадоксально це не звучало, буде здача в російський полон.
"Вы под защитой МГБ "ДНР". Полон
Після заходу на меткомбінат Ілліча російські солдати почали евакуйовувати українських військових із польового шпиталю на окуповану територію. Перша точка призначення – розподільчий пункт у Сартані. Там у Гліба забрали документи та речі, що випадково залишилися в кишені – блокнот і додаткову батарею до радіостанції.
"А ще на мені була класна футболка. Не класична ЗСУшна з хрестом, а з логотипом морської піхоти і написом "Ukrainian Marine Corps". І от мене ці роздягають, дивляться на футболку і кажуть: "Помощь от пиндосов? И что, помогли они вам?". Я думаю: Боже, яке ж ти кончене…", – сміється Гліб.
Усвідомлення про полон прийшло до нього трохи пізніше, дорогою до наступної точки – окупованого з 2014-го Новоазовська.
У новоазовській лікарні з Гліба стягнули бандаж з тазу й пообіцяли надати медичну допомогу за умови, що він попросить про неї російською.
За кілька годин вагань і роздумів Гліб усе ж заговорив російською, але жодної допомоги не дочекався: на рентгені йому лише підтвердили очевидну річ – у нього зламаний таз.
Згодом хлопця перевезли в окупований Донецьк, але і там нормальної допомоги він не дочекався: "Таз зростається, а стоматологів та окулістів у нас немає – терпи".
Без сторонньої допомоги Гліб не міг ні перевернутися, ні їсти, ні сходити в туалет.
Через зламаний таз у нього в прямому сенсі роз'їжджалися ноги, що викликало страшенний біль – він постійно просив їх зводити докупи. Одного разу лікар, що прийшов на крики Гліба, вслухався у його вимову і покликав щелепно-лицьового хірурга.
Удвох вони зафіксували щелепу, що вже почала неправильно зростатися. Це була чи не єдина допомога, яку Глібу надали за 17 днів у лікарнях на окупованих територіях.
Палати українських полонених завжди були відчинені й перебували під охороною російських військових. Іноді до них завалювалися чеченці й суто заради розваги водили по тілах лежачих полонених зброєю.
"Це не суперстрашно, бо їм заборонено було нас чіпати, але й не суперприємно – бо ти весь час відчуваєш беззахисність. Ще кілька днів тому я міг зі зброєю в руках знищувати те, що загрожує мені, а тепер я взагалі нічого не можу. Навіть поворухнутися", – розповідає хлопець.
"Приветствуем вас на военном аэродроме в Севастополе". Дорога додому
Орієнтовно 27-28 квітня російські військові оголосили список людей на виписку. В ньому було близько 20 прізвищ, зокрема й "Стрижко".
Прізвище Гліба росіяни назвали тричі. Втім, жодного разу хлопець не вийшов із палати, бо фізично не міг цього зробити. Тоді його загорнули в пелюшку, переклали на каталку й почали спускати на перший поверх.
"Підвозять мене руські до сходів, а ми були, здається, на 3-му чи 4-му поверсі, і тут вони кажуть: "Может, запустим его? Он и так уже почти умер". А я свідомий, що чувакам нічого не завадить це зробити… Для них це буде "Ух, смотри, что с этим укропом!".
І вони розганяють каталку, доїжджають до сходів і різко її зупиняють. Я видихаю й думаю: фух, мозок у них ще лишився. Але я тоді дуже висадивс. Думав, оце була б така тупа смерть, чесно", – сміється Гліб.
В автобусі, який, як виявилося, віз українських військовополонених у СІЗО Донецька, Гліба поклали просто на підлогу – у проході між сидіннями. Попри кінець квітня, на вулиці було дуже холодно.
По приїзду Гліб кілька годин чекав своєї черги на "прийом" в СІЗО, поки не почув, що його вантажать назад, цього разу в швидку, і повертають у госпіталь – під "особый надзор". Водій швидкої міцно прищепив його ременями і попередив, що їхатиме швидко.
Щоправда, не в госпіталь, а на українсько-російський кордон, звідти – на воєнний аеродром Таґанроґа. За кілька годин туди подали великий транспортний літак і завантажили українських полонених. У більшості, як пригадує Гліб, усе було перемотане та заклеєне скотчем: руки, ноги, рот, очі.
Картинка нагадувала радше перевезення заручників або терористів.
"Коли ми приземлилися, відкрився задній трап, зайшли ублюдки із літерами "Z" на руках – це виглядало і мєрзко, і страшно. І хтось питає: "Де ми?" І вони, немовби стюардеси, говорять: "Приветствуем вас на военном аэродроме в Севастополе", – розповідає Гліб.
Ці ж "ублюдки" повідомили хлопцям, що їх таки везуть на обмін.
З транспортного літака українських військових, зокрема лежачих із ампутаціями, погрузили в "Камаз" і повезли в бік КПВВ "Чонгар". Ще рік тому на цьому КПВВ Гліб стояв на студентській акції та тримав табличку "Мрію про повернення поїзда Сімферополь – Львів".
Дорога з окупованого Севастополя до точки прийому на українській стороні зайняла близько 9 годин. Гліба першим винесли з російського "Камаза". Водій української автівки підійшов до військових зі словами: "Усе, хлопці, видихаємо, ви в Україні".
Усі заплакали, хтось із хлопців закурив.
Трохи пізніше військових перенесли у швидкі, де Глібу вперше за весь час поранення вкололи велику дозу знеболюючого. Дорогою він міг зв'язатися з матір'ю, але розмови не вийшло – вона весь час плакала. Вдалося поговорити з братом, теж військовим.
Кінцевим пунктом доставки Гліба на підконтрольну Україні територію було Запоріжжя. Там в одній із місцевих лікарень він вибачався перед лікарями за те, що лежить перед ними в "костюмі Адама" (чим усіх розсмішив), під наглядом санітарки їв свій перший за довгий час борщ і гречку з котлетою й пив позичену в сусіда по палаті "Кока-колу".
"Бути українцем – це вже суперсила"
Після визволення з полону Глібу зробили шість операцій: три на тазі, дві на щелепі та одну на носі. І це ще не кінець. Хоча й він відновлюється швидше, ніж прогнозували лікарі: замість перших кроків у середині вересня хлопець побіг уже в серпні.
Гліб з надією та водночас великою обережністю говорить про своє прагнення повернутися на службу. З одного боку, це його спосіб бути корисним для своєї країни. З іншого – 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ої бригади в тому форматі, яким він його знав, уже немає.
Багато хлопців загинули, багато потрапили в полон. З десантно-штурмової роти, до якої входило приблизно 50 людей, Гліб єдиний, хто нині перебуває на підконтрольній Україні території. Основу 1-го батальйону тепер складають контрактники, які до 24 лютого не виїжджали в зону ООС, і мобілізовані.
Життя Гліба більше ніколи не буде таким, як на фотографіях зі знищеного на Ілліча телефону. Бо частини людей з тих фото більше немає.
Остаточне рішення щодо його повернення на військову службу мають ухвалити лікарі. Ідеї, чим займатися на випадок заборони, вже є, але він намагається про це не думати, "щоб вони не стали дійсністю". У будь-якому разі він продовжить своє служіння для України.
На запитання, якою хлопець хоче бачити свою країну після війни, Гліб відповідає:
"Мені дуже хочеться, щоб українці продовжували вірити в Україну так, як вони вірять у неї зараз. Щоб вони любили її так, як вони це робили в березні, квітні, коли розуміли, що можуть втратити.
Щоб людей, які постійно нагадують про війну, не вважали маргіналами. Щоб усі розуміли, що бути українцем – це вже суперсила. Що для тебе немає нічого неможливого, бо ти – українець".
Ольга Кириленко, УП
