"Мій найбільший страх і завдання – щоб ціна, яку заплатили мої друзі, була не намарно" – Роман Лозинський
Серед матеріалів УП, які не вийшли у світ через початок пандемії коронавірусу в 2020-му, є текст під кодовою назвою "Молоді політики". Тоді ми опитували п'ятьох молодих за віком і політичним досвідом депутатів про їхні очікування від роботи в парламенті та завдання, які вони собі ставлять на каденцію.
Серед них був Роман Лозинський – на той момент 26-річний депутат від партії "Голос", львів'янин, пластун, колишній голова політради Української Галицької Партії.
На запитання про мету походу в парламент Роман тоді відповів:
"Я хотів створити всі умови, аби люди могли втілювати свої низові ініціативи – щоб на їхньому шляху не було бар'єрів і пасток. Також я знав, що ця каденція парламенту буде відповідальна за завершення реформи децентралізації, яка триває п'ять років. А я за останні три роки проїздив кожен район трьох областей – Львівської, Франківської та Тернопільської".
За два роки тему децентралізації для Лозинського замінила війна – за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення він підписав контракт як резервіст, а потім, за пару тижнів у навчальному центрі, поїхав воювати на південь.
Лозинський разом із Романом Костенком з "Голосу" і Михайлом Забродським з ЄС-у став відповіддю на закиди на кшталт "хай спочатку депутати воюють".
У складі 73-го центру Сил спеціальних операцій Лозинський прокладав шлях для просування Сил оборони через річку Інгулець, яка тривалий час була лінією фронту на Херсонщині, працював у аеророзвідці та на ударних безпілотниках.
Увесь свій бойовий шлях він провів з близькими друзями – Артемієм Димидом ("Куркою"), Дмитром Пащуком ("Гармашем") та Віктором-Миколою Гаврилюком. Артемій загинув у червні 2022-го на Херсонщині, Дмитро – у серпні 2023-го на Херсонщині, Віктор-Микола нещодавно отримав поранення під час наступу на Запорізькому напрямку.
Сам Лозинський кілька місяців як вирішив повернутися з фронту до депутатської роботи.
А також пояснює своє бачення того, як суспільні очікування впливають на військових, чи варто Україні нині розголошувати свої втрати в цій війні та якими мають бути запобіжники від повернення країни до "русского миру".
Повернення в тил, битви на Інгульці та перші FPV-дрони
– Романе, днями ви публічно розповіли, що після 15 місяців служби вирішили повернутися до депутатської роботи. Чому? Що змінилося у вашому житті?
– Після рішення приєднатися до Сил оборони в мене почався відлік дуже жорсткого внутрішнього діалогу: чи правильне рішення я ухвалив, чи справді я буду найефективнішим у ролі військового? Я ж не мав військового бекграунду, не навчався у військовому виші, не проходив строкову службу. Тобто нічого раціонального в тому рішенні не було.
Я зрозумів, що не зможу займатися волонтерством, не зможу займатися політичною діяльністю. Яка політична діяльність? Ми в Києві, десь на межі Стоянки – російські військові, а ти такий: о, піду зареєструю законопроєкт.
Відповідь на запитання "А чи правильно я зробив?" коливалася кожного тижня, місяця. Коли ти звільняєш населені пункти на півдні – так, це ейфорія та впевненість, що ти в правильному місці з правильними людьми.
Але війна – це також про вичікування. Ти вичікуєш бойового розпорядження, потім вичікуєш, вступити чи не вступити в контакт з ворогом. Є час, коли ти просто є, і тоді тобі приходить дуже багато думок у голову.
Потім парламент відновив роботу. Моментами я бачив на табло "225 голосів" або те, як депутати відключаються від засідань, коли мають розглядати законопроєкт про позбавлення депутатів місцевих рад від заборонених партій – ОПЗЖ, Шарія, Опоблоку. Кожен раз я питав себе: а чи моя присутність щось би змінила?
– Що стало останньою краплею, після якої ви вирішили, що все, треба повертатися в Київ?
– Це не було накопичення – це було дозрівання. Мені важко про це говорити, бо я розумію, що українці, які мобілізувалися в Сили оборони або їх мобілізували, такого вибору не мають. Вони не можуть сказати: ага, ще три місяці повоюю, а потім повернуся до фермерства. Або: ІТ-сфера занепадає, а я неймовірно крутий девелопер, ще три села звільню – і вертаюся.
Жахи війни також полягають у тому, що ти не маєш права вибору. Тому рішення повернутися, бо я депутат, було для мене дуже важким морально. Можливо, воно буде переглянуте.
– Понад рік ви воювали на найзакритішій ділянці фронту – на Миколаївщині, Херсонщині. Як би ви описали тамтешню війну? Чого ми не знаємо про неї?
– Це жах. Фронтові села, люди, які живуть за декілька сотень метрів від росіян і зазнають обстрілів усім, починаючи від підствольних гранатометів. Кожного дня ти заїжджаєш у сусідню посадку чи на сусідню вулицю, а цього будинку вже немає.
Ти сидиш на позиції, повз тебе їде пікап, ти чуєш характерний запах… і розумієш, що ці хлопці їдуть "на щиті" (загиблі – УП). Це дуже страшно. Але паралельно з цим ти відчуваєш гідність і честь бути тут, бо поряд з тобою неймовірні люди.
Залітаю я якось в окоп на бойовому злагодженні, а там – чувак-хіпстер з написом "Серфер" на камуфляжі. Каже: "Я був на Шрі-Ланці, займався серфінго. Почалося повномасштабне вторгнення, то я повернувся в Україну". Тобто людина настільки далека від військової справи от зараз тут зустрічає ворога…
Війна – це баланс жорсткого чорного жаху з найчистішим білим кольором, який можна побачити в очах людей, які просто фігачать. Розуміють, що можуть загинути, але йдуть. Не тому, що це їм потрібно, не тому, що от це їхнє село, а тому що Україна їм небайдужа. Вони розуміють, що росіяни зупиняться там, де ми їх зупинимо.
– А якщо говорити про специфіку бойових дій на півдні, яка вона?
– Бойові дії на півдні були дуже ускладнені тереном. Я люблю книгу "Мистецтво війни" Сунь-цзи, почитав разів сім, два з яких – за минулий рік, поки виконував бойові завдання. Так ось там цілі розділи про терен – тобто територію, де ведуться бойові дії.
І південь – це степ. Дуже багато рівнин, де єдине, чим ти можеш замаскувати техніку – це посадка дрібних акацій посеред величезних полів, на яких ще донедавна фермери збирали врожай. Там немає густих лісів.
Ще однією специфікою півдня було те, що дуже довго лінією фронту там була річка Інгулець – це межа Миколаївської та Херсонської області.
– Інгулець – це широка річка?
– Річка не була широка, але одразу за нею – висота. От уявіть собі ці фільми із замками на скелях: ти штурмуєш замок, перед тобою водяний рів, ти внизу, а ворог на вершині. Не треба бути досвідченим військовим, щоб розуміти, що той, хто на висоті, має величезну перевагу.
Ми мали ціле літо та півтора місяця осені для того, щоб створити плацдарм на лівому березі Інгульця, відповідно, на правому березі Дніпра – щоб рухатися на Херсон. Без цього жодне просування не було б можливим.
Питання півдня було в декількох населених пунктах на Інгульці, що дало можливість потім відтиснути росіян і визволити Херсон – Благодатівка, Андріївка, Лозове, Велика та Мала Олександрівки, Давидів Брід, який був форпостом росіян, Біла Криниця.
Зрештою фронт на півдні зупинився на Дніпрі, бо це не той формат, який ти можеш форсувати. Ці кадри з Другої світової війни, форсування Дніпра… На щастя, українські командири на рівні бригад, оперативних командувань і Генштабу не приймали рішень створювати заголовки заради заголовків ціною життів і втрат з нашого боку.
– Водночас спроби перейти згаданий вами Інгулець влітку 2022-го року були дуже важкими для Сил оборони, особливо для морської піхоти…
– Саме так. Давидів Брід, Біла Криниця… Треба розуміти: щоб перейти Інгулець і далі звільняти населені пункти, треба було рухатися не пішки, а на бронетехніці. Ти не можеш з автоматом чи навіть з протитанковим засобами бути ефективним проти переважаючих сил противника – а росіяни там тримали одні з найбоєздатніших підрозділів.
Тобто для того, щоб переїхати на той берег Інгульця, треба було створювати переправи. І це робили люди, які не мають фейсбуків, інстаграмів, про них мало хто знає і, мабуть, їх не часто відзначають державними нагородами.
На берег річки приїжджали військові на вантажівках, на КРАЗах, КАМАЗах, і насипали ці переправи. І це під постійним обстрілом, бо ти – пріоритетна мішень, якщо тебе зупинити, то через цю переправу не проїде техніка. А потім кожен, хто цю переправу проїжджав, пам'ятає відчуття… лотереї. Бо переправа перебуває під вогневим контролем росіян.
– Яким було ваше найскладніше завдання на Херсонщині?
– Найскладніші завдання – це ті, на яких у нас були втрати, в яких гинули наші друзі.
З травня–червня почалися жорстокі бої на річці Інгулець, і наш підрозділ виходив за нуль, щоб прокласти дорогу іншим підрозділам, які мають іти в наступ на той берег. Це ще було до переправ, до техніки, це все робилося малими групами. Заходиш, бачиш спротив – значить, це не та стежка, немає спротиву – значить, це місце, де противник більш вразливий, можна переходити річку.
До того, як перша броньована машина перейшла Інгулець, було півтора місяця розвідки боєм, на превеликий жаль, з втратами.
Це треба розуміти кожному українцю: щоразу, коли в новинній стрічці з'являється назва нового звільненого населеного пункту, за це заплачена величезна ціна. Звільнення не стаються одномоментно – ми під'їхали, вступили в бій і перемогли. Ідуть дуже довгі рутинні бої, з величезними втратами, з неуспіхами.
От казали: "Росіяни віддали Херсон". Що означає "віддали"? Скажіть це родичам загиблих на Інгульці, які виборювали той плацдарм, щоб рухатися на Херсон. Втрати були величезні, зокрема з нашої групи там загинули Артемій "Курка", Павло Наконечний. Була величезна кількість поранених.
З кінця літа ми почали працювати як аеророзвідка, яка переросла в ударні безпілотники. Одного разу ми поїхали до побратима з 63-ої бригади по тротил, Дмитро Пащук, який загинув, його розговорив, і той каже: "Ану йдіть сюди!". І він, як з-за прилавку, витягає саморобні вибухові пристрої, які можна застосовувати проти техніки.
– Свої перші скиди ви робили з Mavic, чи у вас уже були FPV-дрони?
– Ні, у нас була також еволюція. Mavic, потім волонтери передали нам Matrice-300. Ми скидали з нього 60-ті міни, але після першої втрати дрона зрозуміли, що це категорично неефективно – я маю на увазі співвідношення ціни й результату. Ми не можемо так використовувати волонтерські дрони.
– Коли до вас FPV дійшли?
– Це був серпень минулого року, ми вперше приїхали на полігон і випробували FPV-крило для розвідки. Тоді це були максимально лімітовані гаражні кооперативи, у країні було декілька десятків людей, які взагалі чули ці три букви у військовому контексті. Тому що FPV як підхід, як технологія вже була поширена.
Над Давидовим Бродом у серпні–вересні 2022-го в нас уже для розвідки літали FPV.
Було ще декілька ударних, але це одиниці. Їх виробляли поштучно, тому ми застосовували їх у суперунікальних обставинах і за відсутності вітру, щоб не втратити. Тобто перші FPV з'явилися ще до звільнення Херсона.
– А як швидко вони з'явилися в росіян?
– Ми говорили про це з друзями: у росіян завжди з'являлося те, що є в нас, десь приблизно за 3 місяці. Ми це бачили на цивільних дронах, на FPV, на модифікації штатних боєприпасів. Тобто в усіх цих речах ми були попереду.
А потім вони збивали, розбирали, читали наші пабліки. Не треба їх недооцінювати.
– Зараз за кількістю FPV-дронів росіяни мають перевагу?
– Нам треба розуміти, що ми не маємо ставати заручниками своїх очікувань… Я пам'ятаю, як усі кавуни постили, Херсон і так далі. Напевно, у моменти перемог ми маємо право на короткочасну ейфорію. Але ми не маємо завищувати свої очікування, що от почався наступ на певній ділянці фронту, три дні йдуть бойові дії – де результат?
Потім військових ставлять у такі умови, ніби в тебе є певний дедлайн.
Очікування суспільства, "Єдиний марафон", втрати і запобіжники від "Кадетів" по телевізору
– Ви кажете, що через завищені очікування суспільства військових ставлять в умови "дедлайнів" – де Токмак, Мелітополь, Маріуполь. А хто ставить ці "дедлайни"?
– Це багаторівнева історія. У нас є світ і партнери, які щось дають, щось очікують. Ми вам дали три танки або п'ятсот 155-х снарядів, або 200 дронів – чому Токмак досі не звільнений?
Лінія фронту не планується в днях, годинах. Тобто план на основі тактичної, оперативної обстановки є, як і розуміння, скільки тобі треба людей і техніки. Але далі це не тільки про майстерність військових і наявність техніки. Це дуже багато обставин – висоти, річки, переправи, накопичення сил росіянами. Успіхам завжди передують неуспіхи.
Я ставлюся категорично негативно до таких обговорень, оцінок у тилу. А чого ще не там? А чого так повільно? Приєднуйся! З іншого боку – світ повинен підтримувати Україну настільки потужно, наскільки це теоретично можливо, бо Україна лишається для нього щитом.
– Хіба ці очікування формують лише наші західні партнери?
– Ні. Багаторівневість полягає в тому, що є загальний наратив у світі, який спускається, зокрема, на наших політиків. Тоді вже наші політики розуміють, що є певні рамки, обмеження, стимули.
Завжди у воєнних конфліктах є політичне командування, яке зацікавлене, щоб над адмінбудівлею стояв прапор, і військове – яке хоче наявними силами та засобами з мінімальними втратами це завдання виконати. І між ними завжди є жорсткий діалог. Так було завжди.
Але ми не можемо просто за цим спостерігати. Слухати новини і – ой, ми щось чекали і чогось не сталося. Ми маємо підтримувати діями. Можемо закинути грошей – закидаємо, можемо щось знайти і передати – передаємо. Якщо ми можемо готуватися, тренуватися, вчитися, бо завтра нас мобілізують – адже треба міняти поранених і загиблих, то треба готуватися. Усі очікування треба переводити в дії.
– Чи має держава зі свого боку чесніше говорити з суспільством про наявні проблеми? Наприклад, відверто сказати про те, що в нас бракує військових на фронті?
– На мою думку, такого відвертого діалогу дуже бракує. З початку повномасштабного вторгнення я максимально абстрагований від новин, але іноді до мене добивають такі коментарі, ніби ми вже перемогли.
– Або щонайменше – зустріли літо в Криму…
– Все, клас! Ніби іноді з'являються паралельні реальності.
Ми дискутували з колегами в парламенті про Єдиний марафон – чи це наступ на свободу слова, чи це правильний інструмент, але відповіді я не знаю досі. У багатьох питаннях це можна трактувати як наступ на свободу слова і творення цих самих очікувань.
З іншого боку, є поняття як one voice policy. Якби зараз в Україні було 10 політичних ток-шоу, на яких усі б обговорювали Токмак, Мелітополь, чи правильно робить Зеленський, Залужний, Сирський, Буданов і так далі – чи це було б краще? У мене є сумнів.
Тому тут обидва рішення погані.
Мене все повномасштабне вторгнення не покидає думка – яку величезну ціну ми платимо. Ми – це узагальнення, конкретні люди життям заплатили, здоров'ям. Ця ціна заплачена за нашу свободу і вона заплачена, аби щось сталося.
Перше – очевидно, що це перемога на полі бою. Але, крім перемоги, щоб рухатися далі як країна, ми маємо робити зміни – політики, реформи, які можуть нас посилити. Щоб будь-які наступи росіян у майбутньому вже не спрацювали. Тобто спочатку має бути усвідомлення ціни, а потім дія.
Я нещодавно згадував з друзями, як 15 років тому мої однокласники приходили додому після уроків, вмикали телевізор – і що там? Серіал "Солдати", а потім "Кадети", де в триколорах ходять Кабанови, Іванови, Соколови… Я не був винятком, я теж це дивився.
– У Львові?
– У Львові, де начебто ніщо не віщувало біди! В обід я дивлюся ці грьобані "Солдати", які вчаться в Рязані, на Кубані, увечері йду на пластові сходини, співаю гімн ОУН, вчу про Бандеру, Шухевича, вірю в це все. І це було не 115, а 15 років тому.
Нашу країну цілеспрямованою працею затягували в "русский мир". І зараз, окрім дій на полі бою, нам потрібні також дії в тилу. Сконцентруймо свої зусилля на тому, щоб вичистити з нашої країни все російське. Його лишилося дуже багато.
І це стосується всіх, громад зокрема. Може, у вашому райцентрі досі є пам'ятники або вулиці, які можуть наблизити повернення "Солдатів" за 20 років на екрани? З цим треба працювати сьогодні. Воно не станеться саме собою.
– У вас зараз прокидається депутат, який до 24 лютого опікувався темою децентралізації?
– Це насправді ті теми, до яких я повернувся після приїзду із зони бойових дій. Бо коли голосують закон про деколонізацію, а на табло 225 голосів, а для прийняття треба 226… Я коли за цим саботажем спостерігав з фронту… як таке взагалі можливо? Це дико.
Ми з командою, людьми, які займаються цією темою, вдосконалили цей законопроєкт, набрали 227 голосів, його вже підписав президент. У нас розпочинається тотальна деколонізація країни – повна відмова від всього російського на законодавчому рівні. Коли це не волонтерство, а державна політика.
Мій найбільший страх і водночас, напевно, завдання по поверненню в тил – зробити все, аби ця страшна ціна, яку мої друзі заплатили своїми життями, не була намарно.
Щоб не було відкату назад, як у Грузії. Здавалося, 2008 рік, за 30 кілометрів від Тбілісі російські танки, окупація Абхазії, Осетії. Пройшло 15 років – там суперпроросійські настрої, проросійська влада. У них, напевно, і зараз ті "Кадети" крутять.
Ми з колегами також зареєстрували законопроєкт щодо політичної люстрації в майбутньому. Він про те, що громадяни України, які з 2014 року долучалися, були членами чи представниками "Партії регіонів", Комуністичної партії, інших заборонених партій, не можуть претендувати на державні посади впродовж певного часу.
– Деколонізація, політична люстрація – які ще мають бути запобіжники, щоб не сталося цього відкату?
– Політична люстрація – це про майбутнє. Деколонізація – це про наші топоніми, про історичну пам'ять.
Ще один момент. На жаль, зараз у нас створюється новий пантеон героїв. На жаль – бо хочеться, щоб ці хлопці та дівчата були поряд із нами, а не на табличках. Водночас у нас залишаються державні звання та нагороди у Юрія Бойка – пам'ятаємо такого? Герой України! Богуслаєв, який сидить у СІЗО – Герой України! Їх сотні, десятки тисяч. І ті, хто загинули в російсько-українській війні після 2014-го – теж Герої України. Не викликає дисонансу?
– Ви кілька разів згадували про ціну, яку Україна і, мабуть, кожна родина платить у цій війні. До завершення бойових дій або зменшення їхньої інтенсивності, на вашу думку, чи має Україна розголошувати свої втрати у цій війні?
– А що це нам дасть? Бачачи, що відбувається на полі бою, і розуміючи кількість жертв не з новин… Коли ти долучаєшся до Сил оборони, у тебе є твоя група – взвод, рота, батальйон, бригада, і ти приблизно розумієш, скільки вже не в строю. Ми бачимо це. І це дуже страшно.
– Але це бачать не всі. Ви це розумієте, бо ви є частиною Сил оборони.
– Так, але мені здається, що це може в багатьох викликати зворотну реакцію. Не мотивацію до дій, а шок.
З одного боку, страхи війни можуть мотивувати до дій – як-от звірства в Бучі. Ті, хто розказали свої історії зґвалтувань, викрадень, підвалів, полону, дали можливість світу побачити звірства й мотивувати його (до допомоги Україні – УП). Але чи будуть українців мотивувати реальні цифри втрат? Я не знаю.
Ця відповідь прозвучить політично, але: тут всі рішення погані. Погане рішення – не розкривати, бо чи може тоді суспільство відчувати довіру в комунікації з державою? Якщо нам цього не кажуть, то, може, ще щось не кажуть? Або те, що кажуть, не відповідає дійсності?
З іншого боку, знов таки, не відчуваю, що така чутлива і складна інформація може змотивувати людей до дій. Не маю такої впевненості.
Пласт, заповіт на позиції, Курка, Гармаш і Вітя-Коля
– Ви один із небагатьох військових, яким пощастило воювати з людьми, яких ви добре знаєте й на яких можете покластися – маю на увазі полеглих Артемія Димида та Дмитра Пащука і також пораненого Віктора-Миколу Гаврилюка. Коли вони з'явилися у вашому житті?
– Ми всі пластуни. Є така національна скаутська організація "Пласт", яка з глибокого дитинства нас усіх вчила, що війна Росії проти України – це не те, що може статися колись, а це те, що ставалося дуже часто і триває зараз, тільки в дещо прихованій формі, без активних бойових дій.
"Пласт" – це про справжнє трактування історії, патріотизм, розуміння своєї ідентичності. Кажуть, що "Пласт" – це велика гра. Це не просто сухі лекції про історію, це вишколи, мандрівки, табори, теренові ігри, під час яких ти про щось дізнаєшся. Або сидиш ввечері біля ватри, співаєш стрілецьких, повстанських пісень і обговорюєш якісь події.
Так ти розумієш, хто ти, частиною якої нації ти є, що є твоя держава, які позиції вона займала, які в неї були діячі.
– У скільки років ви потрапили в "Пласт"?
– У сім. З Артемом ми вперше побачилися десь на новацтві (пластуни віком від 6 до 11 років – УП) в УКУ, це 2001 рік. З Дмитром познайомилися у 14-15 років і десь тоді ж, напевно, з Віктором-Миколою, якого ми називаємо "Вітя-Коля".
Насправді дуже багато пластунів пішло на війну ще у 2014-му. Тоді загинув і Віктор Гурняк, і Євген Подолянчук, і Марко Паславський. Так само з початком повномасштабного вторгнення багато пластунів пішли добровольцями.
Дмитро був моїм найкращим другом. На початку вторгнення він дзвонив мені, казав: "Я їду до тебе в Київ". Я відповідав: "Тут у Києві таке твориться, що є шанс не доїхати". Я мав на увазі, що всі скрізь бачили ворогів.
Потім я дістав координати, куди можна їхати за зброєю, дзвоню Дмитру, кажу, що завтра буду в певній точці. А Дмитро каже: "Я там буду вже сьогодні!" Туди ж поїхав Курка (позивний Артема Димида – УП), а на місці я вже побачив там Вітю-Колю і Шульца – Ігоря Шолтиса, на той час депутат Львівської міськради. Усе сталося максимально по-кіношному.
Другий тиждень війни, Київ в оточенні, а в тебе ейфорія, бо поряд з тобою твої люди. Так ми стали єдиним підрозділом. Звісно, після перших завдань ця ейфорія пропала. Наскільки круто бути з близькими людьми в одному підрозділі, настільки й страшно.
Ми дуже часто говорили про смерть. Після одного з завдань ми почали писати заповіти, але потім припинили, бо чого це ми маємо це робити? Був якийсь протест – це ще не все.
Потім, на превеликий жаль, 18 червня 2022 року під Білою Криницею на нашій позиції, де ми почали писати заповіт, загинув Артем. Був дуже щільний обстріл, з усіх калібрів, які є в Росії. Тоді ми всі відчули, наскільки війна жахлива як явище.
Бо на війні є дуже багато романтики. Ти йдеш на завдання, повертаєшся, у тебе зброя, друзі, вороги – усе дуже чітко, чорно-біло.
– Красиві заходи сонця…
– Просто бомбезні! Сидиш у своїй посадці – зорі, холодно чи тепло, байдуже. А потім це все перекрилося моментом, якого ми всі боялися: на пункт нашої дислокації прилетіла балістична ракета, у нас були перші поранені. Ми бігли, накладаючи турнікети своїм побратимам, і дивились ліворуч, праворуч, шукаючи один одного.
Особливо хлопці переживали за мене, бо Артем був добровольцем в 2014, Вітя-Коля – у 2016, а Дмитро три роки служив у Французькому легіоні. Я один був без бойового досвіду, вони мене опікали, вчили, боялися, щоб я палець зайвий раз на спусковому курку не тримав. У нас були дуже теплі стосунки.
– Минулого літа ви публікували відео, яке доволі широко розійшлося у фейсбуці: там ви з Дмитром і Вітею-Колею лежите під обстрілом й декламуєте Стуса "Терпи, терпець тебе шліфує". Де і за яких умов воно було записане?
– Це Вітя-Коля декламував. Був третій чи п'ятий день завдання, на якому ми писали заповіт. Ми були в дитячому таборі з малесеньких цегляних будиночків, навколо була дуже висока щільність вогню, ми сподівалися, що нас просто омине, і щоб хоча б якось стабілізовувати свій емоційний стан, щось собі співали.
Тоді ми багато говорили про життя, про дубові хрести на наших могилах, про майбутнє. А потім я максимально спонтанно вмикаю запис відео, а Вітя-Коля – він у нас дуже глибокий чоловік, освічений, одразу видав такий сильний вірш.
Коли загинув Курка, це було для нас дуже сильним ударом. Усі, хто його знають, ніби відчувають, що Артем за свої 27 прожив дуже багато життів. Він дуже хотів стрибнути з парашутом із Запорізького мосту, але в нас тоді прилетіла балістична ракета, і він не зміг – але він стрибнув з поліцейського гелікоптера, коли ми переміщувалися між позиціями із Запорізького напрямку на Херсонський! Це максимальний зірвиголова, але дуже мудрий.
Коли загинув Курка, Дмитро сказав, що ми маємо щастя жити в епоху героїв і ці герої є буквально поруч з нами. І, на жаль, ці слова тепер стосуються і його самого, бо 12 березня 2023 року він загинув на Херсонщині.
І кожен раз, коли ми говоримо про цю ціну, ми розуміємо, що вона має імена, очі людей, які горіли, які дуже багато в цьому житті хотіли і були готові втілювати. Нам треба зробити так, щоб це не було намарно.
Важливо розуміти, що щоразу, коли ти ухвалюєш життєве рішення, усвідомлюй, що ти є частиною чогось більшого – громади, країни. Хтось заплатив дуже багато за те, щоб ми могли втілювати свої ідеї, плани та мрії.
Дуже важливо пам'ятати їх з честю і включатися своїми діями. Ми не можемо просто сидіти й сумувати, їм від того точно там не буде легше.
Хоча там уже така тусовка зібралась, що, може, їм там веселіше, ніж тут?
Ольга Кириленко, УП
