Новий "льодовиковий період". Чому Україна створює безнадійно мало заповідних територій 

Неділя, 15 жовтня 2023, 05:30

Майбутнє лісу начертано на стовпчику коло лісової дороги: "СР-24". Літери означають "суцільна рубка", а цифри − 2024-ий рік. Тобто наступного року, згідно з документами, 1,4 гектара лісу поруч зі стовпчиком повністю вирубають.

Нічого протизаконного тут немає, але цей ліс шкода. Востаннє його рубали приблизно сто років тому. Відтоді тут постаріли дерева, деякі трухлими лежать на землі, але їхнє місце займають молоді. 

Так і має виглядати дикий ліс, у чиє життя не втручається людина. Замість прямих шеренг однакових сосен у ньому панує безлад. Але саме цей безлад є опорою для біорізноманіття

Реклама:

На трухлявих деревах виростають різні гриби. Гнилим корінням живляться личинки рогачів. Дупла старих дерев заселяють птахи й кажани. Над поверхнею землі виростають мурашники. Під землю ведуть чиїсь нори. Густі кущі та бурелом ховають життя лісу від людей, яких і так небагато в цьому куточку Малого Полісся. 

"Українська правда" разом із "Українською природоохоронною групою" вирушила на південь Рівненщини, щоб з'ясувати, чому Дермансько-Острозький національний парк не може врятувати цінні природні ліси, для охорони яких його створили понад 10 років тому. 

І чому подібні історії легко знайти майже в будь-якому куточку України, де заповідники, нацпарки й заказники створюються значно повільніше, ніж люди знищують останні куточки дикої природи. 

 
Біля початку екологічної стежки "Від Волині до Поділля" в Дермансько-Острозькому національному парку 
Фото: Дмитро Сімонов 

Мале Полісся 

Ще в школі нам показували карту України, де вона ділиться на три географічні зони. Полісся, лісостеп і степ, якщо дивитися згори вниз, тобто з півночі на південь. 

Якщо придивитися ближче, то виявиться, що посеред лісостепу, приблизно на широті Рави-Руської із заходу на схід, паралельно до межі Полісся тягнеться пасмо лісів. Це край, що так і зветься – Мале Полісся. Саме сюди "Українська правда" приїхала, щоб розібратися з проблемами заповідної справи в Україні.

 
Верес – рослина, що дала назву першому осінньому місяцю
Фото: Дмитро Сімонов

Ледве помітною стежкою біля старого розлогого дуба коло дороги, що сполучає села Дубенського району Грядки й Майдан, починається наш лісовий маршрут. Але далі він не керується ні наявністю стежок чи доріг, ні взагалі зручністю для пішохода. Єгор Гриник із "Української природоохоронної групи" веде мене так, щоб показати природу в усій її справжності. 

"Є люди, які кажуть, що ліс – він завжди однаковий. Але це неправда. От зараз ми потрапили в ліс, який і мені доводилось бачити не так часто", – каже Єгор, який у цих місцях вже бував раніше. 

Реклама:

Що справді неможливо не помітити, то це ту саму "мертву деревину". Просто тому, що лежачі дерева доводиться переступати, перелазити, а іноді пірнати під них. Інші мертві дерева втратили крону, але сам стовбур все ще стоїть. Є й такі лежачі, що встигли майже "розчинитися" в землі й злитися з травою. 

Тут майже неможливо знайти пеньки – ознака того, що дерева рубалися дуже давно. Людське сміття тут можна побачити швидше як виняток. Коли на очі потрапляє скляна пляшка з закруткою, це не так обурює, як дає зрозуміти, що в цих краях взагалі іноді з'являються люди. 

 
Старий пеньок на фоні мертвого дерева – один із нечисленних доказів того, що колись давно цей ліс рубали
Фото: Дмитро Сімонов 

Замишівка 

Звірів тут годі побачити, бо вони чують людей завчасно і тікають подалі. Але про те, що звірі є, нагадує витоптаний в одному місці берег річки Замишівки. Виритим у піщаному ґрунті руслом вона несе свої води через кілька посередниць у Прип'ять, а потім у Дніпро. 

Замість кладок дістатися її іншого берега допомагає все та ж "мертва деревина", що впала поперек річки. Головне – обережно пересвідчитися, що вона все ще здатна витримати вагу людини. І не послизнутися. 

Ліс не однаковий навіть у цих місцях. Десь обабіч дороги можна побачити зарості золотарника – одного з інвазійних видів рослин, які захоплюють передусім порушені людиною екосистеми та відбирають життєвий простір у місцевих видів. 

Зарості молодої берези утворилися на місці суцільної вирубки. Заповнені стоячою водою рівні канали свідчать про те, що тут видобували торф. А понад дорогою можна бачити складені з колод піраміди. І звісно, той самий стовпчик, який розповідає, що наступного року поруч із ним вирубають 1,4 гектара старого лісу. 

 
Ліс поруч зі стовпчиком буде вирубаний наступного року
Фото: Дмитро Сімонов 

Національний парк 

В 2007-му році науковці підготували обґрунтування, щоб створити у частині Малого Полісся на площі близько 19 тисяч гектарів національний природний парк. Поруч із заповідниками, заказниками та регіональними ландшафтними парками, нацпарк – це один із різновидів об'єктів природно-заповідного фонду, який часто скорочено називають ПЗФ. 

У національних парках заборонені певні види діяльності. Наприклад, такі як згадана суцільна рубка. Натомість багато чого іншого дозволено. Зокрема, вітається туризм та просвітництво, а ліс можна рубати для потреб місцевого населення і в деяких випадках, коли ліс потребує догляду. 

Реклама:

Годі й казати, що не забороняється збирати гриби та ягоди. Ба більше, на території національних парків розташовуються села, а іноді й міста. В ідеалі це такий собі здоровий компроміс існування людини та дикої природи в одному просторі, хоча на практиці далеко не все працює ідеально. 

11-го грудня 2009-го року указом президента офіційно був створений національний природний парк "Дермансько-Острозький"

"Золота доба" заповідної справи 

Згадка про дату зовсім не зайва. Кінець 2009-го – початок 2010-го року можна назвати "Золотою добою" української заповідної справи. 

В останні місяці свого президентського терміну Віктор Ющенко видавав укази про створення нових об'єктів ПЗФ один за одним. 

Саме третій президент створив більше як половину з-понад пів сотні українських нацпарків. Більшість із них – саме в 2009-му та 2010-му роках. 

 
Дермансько-Острозький національний парк, згідно з указом Ющенка, мав розширитися в кілька разів порівняно зі своїм початковим розміром. Але ні ці науково-обґрунтовані плани, ні значно скромніші наступні, так і не були втілені в життя.
карта: Андрій Калістратенко

Неприродні форми 

Дермансько-Острозький нацпарк народився не зовсім таким, як мав би. По-перше, його площа всього лиш приблизно 5,5 тисячі гектарів, що й сьогодні робить його одним із найменших серед українських національних природних парків. 

По-друге, замість єдиного масиву він складається з одного відносно великого і ще кількох значно менших, ніяк між собою не сполучених. 

Загалом подібна фрагментація, так само як і дивна форма кордонів заповідників та нацпарків, з'являється не від хорошого життя природоохоронців. Створення будь-якого об'єкта ПЗФ потрібно погодити із землекористувачами. Наприклад, із місцевою громадою або лісівниками, як у випадку з Дермансько-Острозьким нацпарком. 

Якісь ділянки їх вдається вмовити віддати, а якимись вони не поступаються за жодних умов. Тому об'єкти ПЗФ часто мають дивні контури, що суперечать теорії та практиці охорони природи. 

Управляти "розірваним" нацпарком майже так само "зручно", як і містом, що складається з окремих шматків. До того ж, сегментація природоохоронної території за законами математики означає довші кордони. А їх, як відомо, складніше "охороняти" від зовнішнього світу. 

Реклама:

"Льодовиковий період" заповідної справи 

Ідеологи створення Дермансько-Острозького парку чудово це розуміли. Але на момент видання указу з лісівниками вдалося узгодити лише частину запланованої території. 

Зате в згаданому указі Ющенка йдеться про те, що впродовж наступних двох років – до 2012-го року потрібно підготувати матеріали "щодо розширення території національного природного парку "Дермансько-Острозький" відповідно до наукового обґрунтування". Іншими словами, збільшити його десь у три з половиною рази. 

 
Золотарник походить із Північної Америки. В Україні це один із інвазійних видів, які загрожують місцевому біорізноманіттю 
Фото: Дмитро Сімонов

Але в 2010-му році до влади прийшов Янукович і вже влітку 2010-го було скасовано створення нацпарку "Сіверсько-Донецький" на Луганщині. Офіційно він з'явився на світ того ж дня, що й Дермансько-Острозький національний парк. Нічого подібного до закриття нацпарку в історії незалежної України до Януковича не траплялося. 

Загроза нависла над деякими заповідниками. А державні органи, що опікувалися заповідною справою, були скорочені або реформовані так, що їхній вплив значно зменшився. 

Природоохоронці називають цей час історії заповідної справи України "льодовиковим періодом". На фоні всього, що відбувалося в галузі, серйозно про створення нових та розширення наявних об'єктів ПЗФ вже не йшлося. 

Політична воля vs. землекористувач 

З приходом Януковича правила гри при створенні чи розширенні заповідних територій принципово не змінилися. Найголовніше – узгодити процес із землекористувачем. Якщо вдалося, здебільшого залишаються формальності. 

За Ющенка цей ключовий момент часто вирішувався "дзвінком згори", оскільки для створення об'єктів ПЗФ була політична воля найвищого керівництва. Апокрифи в природозахисній спільноті оповідають випадки, коли лісівники самі дзвонили до природоохоронних організацій і просили створити на їхній території заказник. Бо їхнє керівництво дуже наполегливо пропонувало долучитися до охорони природи. 

Після Ющенка політичної волі значно поменшало, тому Острозький та Дубенський лісгоспи, за чий рахунок мав би розширитися Дермансько-Острозький нацпарк, просто не давали процесу зрушити з місця. І навіть довго після того, як Янукович дав пресконференцію в Ростові-на-Дону.

 
Територією Дермансько-Острозького національного парку протікає річка Збитинка 
Фото: Оксана Головко

Свидовець 

Справа зовсім не в якійсь особливій "протиприродній" позиції конкретних лісгоспів, які, до речі, зрештою увійшли до складу створеного минулоріч державного підприємства "Ліси України"

Історія Дермансько-Острозького нацпарку повторюється з різними ділянками природи, в різних регіонах України, але з незначними варіаціями. Яким би унікальним не був ліс чи степ, скільки б червонокнижних рослин і тварин у ньому не мешкало, все це зовсім не гарантує появу нового заповідного об'єкту або розширення старого. 

Один із найвідоміших прикладів стосується гірського масиву Свидовець у Карпатах, над яким нависла загроза будівництва мегакурорту, розрахованого на десятки тисяч туристів. 

Петиція до президента про необхідність заказника, який може захистити унікальні праліси Свидовця та їхніх мешканців, навесні цього року швидко набрала необхідні 25 тисяч підписів. Президент доручив прем'єр-міністру розібратися, але заказника як не було, так і не видно, щоб він скоро з'явився. 

Ясінянська сільрада не погоджує його створення і при цьому висуває абсурдні заперечення. На зразок того, що це "залишить людей без дров!". Або "заказник не дасть розвивати туризм!". Обидва, м'яко кажучи, надумані, як і решта. 

Лісівники також апелюють до того, що в регіоні заповідних об'єктів вже достатньо, а заказник, мовляв, загрожує втратою робочих місць і зменшенням податків. Хоча це теж більше вигадані, ніж реальні аргументи. 

Реклама:

"Широкий степ"

Крім гучного прикладу Свидовця є багато інших, які не потрапляють на шпальти центральних ЗМІ. 

У травні цього року "Українська природоохоронна група" підготувала наукове обґрунтування і клопотання для створення на Черкащині заказника "Широкий степ". 

Це степова балка на березі Гнилого Тікича, де майже на 80 гектарах збереглася одна з найбільших в області популяцій червонокнижної ковили.

Проте Катеринопільська громада, яка мала погодити заказник, відмовила. Головний аргумент – ділянка призначена для ведення фермерського господарства. Але він слабкий, бо за законом схили балок розорювати заборонено незалежно від того, входять вони до складу якогось заповідного об'єкту, чи ні. 

Втім, закони написані настільки недосконало, що не зупиняють аграріїв від розорювання схилів і не загрожують їм жодним покаранням. Тому що Держгеокадастр, який мав би контролювати дотримання цієї норми, на практиці зазвичай закриває на це очі. Але не в тому випадку, якщо балка розташована у заказнику чи ще на якійсь заповідній території. 

 
Річка Замишівка на Малому Поліссі
Фото: Дмитро Сімонов 

Недосяжні 30% 

Справедливості заради потрібно сказати, що певні перемоги в природоохоронців є. Одна з відносно гучних нещодавніх – створення десяти пралісових пам'яток природи місцевого значення в Карпатах, на території філії "Осмолодське лісове господарство" ДП "Ліси України".

Це дозволяє охороняти 4 тисячі гектарів пралісів та інших природних лісів, яких у всій Європі залишилося дуже небагато. 

Попри окремі успіхи та перемоги, об'єкти ПЗФ з'являються в Україні надзвичайно повільно, при тому що потрібно їх значно більше, ніж є. 

Сьогодні природно-заповідний фонд займає приблизно 6,9% території країни. "Українська правда" неодноразово згадувала про те, що, згідно з "Куньмін-Монреальською глобальною рамковою програмою в галузі біорізноманіття", Україна до 2030-го року має довести відсоток ПЗФ до 30% від загальної площі країни. 

Торік у нашій країні створили 51 тисячу гектарів природно-заповідного фонду. Хоча це не найгірший річний показник, він становить менше як 0,1% території країни. Легко прикинути, що такими темпами не те що до кінця десятиліття, а навіть у цьому столітті про 30% годі мріяти. 

Для порівняння можна подивитися на ситуацію в Європі. Там у кожній країні крім аналога нашого природно-заповідного фонду є ще мережа Natura-2000, яка працює за дещо іншими принципами. 

Люксембург, Словенія, Болгарія, Польща та ще низка країн вже перетнули позначку 30% природоохоронних територій від загальної площі країни. Більша частина країн ЄС поки не досягла цього показника, але в середньому для ЄС на кінець 2021-го року він становить 26% від загальної площі. Тобто мета близько, а час ще є. 

Реклама:

Нацпарк намагається розширитись по-іншому 

Керівництво Дермансько-Острозького нацпарку не змогло розширити свою територію, як це передбачалося від самого початку, тому в 2021-му році підготувало один за іншим ще два клопотання про розширення. Обидва – набагато скромніші за масштабами, якщо порівнювати з тим, що був запланований на початку. 

Тепер парк мав би розширюватися не на схід, де тече Замишівка і де ми натрапили на старі природні ліси, а на північ. При цьому проблема фрагментації не вирішувалася, а навпаки виникали нові відокремлені ділянки нацпарку. Обидва варіанти були, м'яко кажучи, компромісними з погляду охорони природи. 

Але навіть їх лісівники не погодили. Обґрунтовували це по-різному. Наприклад, звертали увагу на те, що гнізда червонокнижного чорного лелеки, яке згадується в клопотанні про розширення нацпарку, насправді вже немає. Тому ділянку охороняти вже не треба.

Інших, згаданих у клопотанні пташиних гнізд, також не знайшли, тому нацпарк, мовляв, мусить готувати нове обґрунтування, що відповідатиме актуальному стану речей. 

Або ж лісівники ставили під сумнів, що "Українське товариство охорони природи", яке готувало експертні висновки для розширення нацпарку, має для цього повноваження. 

Одним словом, шукали будь-які зачіпки, аби затягнути процес до нескінченності. 

Знову лякалка про дрова 

Влітку цього року перспективи розширення національного парку почали непокоїти й Острозьку міську раду. Вона надіслала на адресу філії "Дубенське лісове господарство" ДП "Ліси України" лист зі своїми побоюваннями. 

"...Також недостатньо вивчене питання законності відвідування місцевим населенням окремих територій національного парку, заготівлі дикорослих ягід, грибів, лікарської сировини, сінокосіння, випасу худоби, риболовлі", – повторює лист вже знайому лякалку про те, що природоохоронці хочуть "зачинити ліс на замок".

І звісно ж, люди, буцімто лишаться без дров і замерзнуть. 

 
Два метри заввишки і п'ять метрів у діаметрі – Зіньків камінь позначає кінець екологічної стежки "Від Волині до Поділля"
Фото: Оксана Головко 

В сухому залишку, після свого народження наприкінці 2009-го року до сьогоднішнього дня Дермансько-Острозький національний природний парк не розширився навіть на один гектар. 

* * *

Попри те, що "питання законності відвідування місцевим населенням окремих територій національного парку" вивчене недостатньо, нам без жодних проблем вдалося потрапити на екологічну стежку "Від Волині до Поділля" на території нацпарку поруч із селом Буща. 

Здається, що після того, як співробітники нацпарку намалювали фарбою маркування на соснах та поставили на початку стежки інформаційний плакат про журавлів та орхідеї, які мешкають у цих краях, жодна інша людина тут не ходила. 

Немає сміття і навіть дерево, що впало на початку екологічної стежки, ніхто не постарався прибрати. Обійти його не виходить, тому доводиться виконувати гімнастичні трюки – перелазити через одну гілку й пірнати під іншу. 

 
Прогулянка екологічною стежкою "Від Волині до Поділля" розрахована приблизно на три години
Фото: Дмитро Сімонов

Ця перешкода – сумнівна реклама, щоб залучити до нацпарку додаткових відвідувачів. З іншого боку, це нагадує, що ліс не має бути схожим на парк. А важливість мертвої деревини для екосистеми – не вигадка природозахисників чи журналістів. 

І ще нагадує процес створення заповідних територій в Україні – теж схожий на біг з перешкодами із зовсім не гарантованим результатом.

Єгор Гриник каже, що в нашій країні є вдосталь концепцій охорони природи і написання нових не вирішить проблему природно-заповідного фонду. Так само, як її не вирішують різноманітні міжнародні вимоги. 

Механізм для створення і розширення заповідників, заказників та національних парків в Україні є. Але він працює дуже мляво через те, що керівництву країни ця сфера просто не цікава. Адже заповідання урочищ та балок не звучить так ефектно й масштабно, як, наприклад, "мільярд дерев". 

Дмитро Сімонов 

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді