"Pink Floyd" серед руїн і запаркований танк. Як мешканці вщент розтрощеного села на Харківщині повертають його до життя

Середа, 29 листопада 2023, 05:30
фото: Павло Дорогой

Одне з найбільш зруйнованих сіл Харківщини Кам'янка розташоване поблизу Ізюма вздовж траси на Слов'янськ. Наприкінці березня 2022 року росіяни окупували його, перед тим перетворивши на випалену землю.

До повномасштабної війни в Кам'янці мешкало приблизно 1200 людей, за рік після деокупації – орієнтовно 70. Влада залишила їх наодинці з їхніми понівечиними домівками, тож виживають мешканці Кам'янки лише завдяки волонтерам. Власноруч відновлюють свої потрощені оселі та розміновують городи. 

"Українська правда" з'їздила в зруйноване село та поспілкувалася з місцевими про те, як вони повертаються на руїни, відправляють сигнал SOS в нікуди та рятують самих себе.

Реклама:

"Ма, прийшли твої – "освобождать""

"10-го (вересня 2022 року деокупували) Ізюм, 11 вересня – нас звільнили, – розповідає Лариса Сисенко. – Чоловік казав: "Навіть якщо там фундамент, ми вернемось і будемо відбудовуватися". Ми себе не бачимо ніде, крім Кам'янки".

Лариса зустрічає нас на зупинці на трасі, де по обидва боки відкривається панорама села. Вірніше того, що від нього залишилося. Серед руїн кидаються в око сині плями – це деякі кам'янчани вкрили розбиті дахи понівечених будинків волонтерською плівкою.

Реклама:

Колись із цієї зупинки місцеві їздили на заробітки в Ізюм, що розташований за 7 кілометрів. Сисенко також працювала в райцентрі – продавала на ринку "все, що вродило дома" – має 30 років "базарного стажу".

 
В Кам'янці немає жодної вцілілої будівлі

Неподалік висить банер "Благаємо! Допоможіть відбудувати село!" з англійським перекладом. Кам'янчани почепили його ще навесні. На той момент Лариса з Віктором вже були вдома – повернулися 2 березня 2023-го. 

"У нас ніхто не збирався виїжджати. Ось ростовська траса. Думали, що їм (росіянам) треба на Донбас, нас залишать у спокої, – розповідає Лариса та показує на ліс нагорі: – Спочатку російські танки залізли понад тим ліском. Перших, за свідченнями наших хлопців, вибили, остатки в тому лісі добивали. Але наших було мало, а їх орда – наші їх б'ють, а вони лізуть". 

 
На розбитій будівлі вздовж траси місцеві вивісили банер про допомогу

Централізованої евакуації з села не було. Багато кам'янчан тікали на власних автівках у бік Слов'янська, бо в зворотному боці вже стояла російська армія. Інші йшли пішки. 

"Родина наших односельчан поїхала ґрунтовою дорогою за селом, їх розстріляли, – розповідає Лариса. – Валік загинув, жінка дуже сильно була поранена. Хлопці наші (військові) пообіцяли, що його захоронять, і вивезли її в Слов'янськ. Вона зараз у Польщі із своїми синами. А Валіка немає. Де заховали – як знайти?".

 
Кам'янка перебувала в окупації майже пів року

Загалом, кажуть місцеві, в селі загинуло 50-60 мешканців, багато зникли безвісти. 

Увечері 10 березня 2022-го року після прямого влучання "Граду" в сусідську хату Лариса погодилася полишити рідне село. Зранку вони з чоловіком виїхали під обстрілами, евакуювалися в Одесу, до меншої доньки. 24 березня Кам'янку окупували. Кілька родин відмовилися їхати. Дехто з них, кажуть місцеві, "напекли пряників і вийшли до окупантів із подносом". 

Реклама:

"70% місцевих (до повномасштабного вторгнення) були "какая разница": хоть хрест буде висіть, хоть полумєсяц – їм пофіг. Остальні – проросійські", – стверджує Віктор Сисенко, патріотична позиція якого остаточно викристалізувалась під час Революції гідності. 

"Приходиш на концерт на день села в Будинок культури: 99% пісень – російською, "Бандитский Петербург", маразм!" – з обуренням додає його дружина, яка принципово не аплодувала російськомовному репертуару.

 
Віктор і Лариса власноруч відновлюють свій будинок і господарство

Залишилася в окупації, стверджують кам'янчани, й попередня сільська голова Людмила Задніпровська. Разом із іншими окупанти вивезли її в Ізюм. Замість неї в серпні 2023-го кам'янчани самі обрали виконуючого обов'язки голови села, який працює на безоплатній основі. 

Чимало кам'янчан, зокрема й мати Віктора, поїхали в Росію. До великої війни, каже Сисенко, мати була, "м'яко кажучи, проросійська" – через це вони часто сварилися. Окупанти помітили стіни будинку подружжя написами "МЫ ИZ ЕЛЬЦА" і "ЛИПЕЦК". За іронією долі, мати Віктора – уроженка Ліпецької області. 

"Кажу: "Ма, прийшли твої браття "освобождать"", – посміхається Віктор. – У неї щас в хаті ракета стирчить зі "Смерча". Її на "Хамері" (українські) воєнні вивозили. Виїхала через Прибалтику до моєї сестри в Подмосков'я. В Україні вона привикла всіх від Байдена до Зеленського нахєр посилать, а там сидить в квартирі, боїться своєї дочки. Зі знакомими созванівається – каже, жаліє здорово, що поїхала в Росію".

 
Росіяни залишили на будинку Сисенків назви своїх рідних міст

 "І сварщик, і каменщик, і столяр, і слєсарь"

Над "пораненим" будинком Сисенків майорить жовто-блакитний прапор. Стяг, кажуть вони, був на цьому місці й до великої війни "в одних на вулиці". Повернувшись додому, подружжя знову почепило його, на додачу – і червоно-чорний. Віктор зізнається, що давно мріяв про нього, бо це козацький стяг. 

На подвір'ї нас зустрічає хаскі.

"Це Тумачик, член сім'ї – вмісті ховалися в погребі, вмісті були в Одесі, вмісті повернулися", – посміхається Лариса, яка зараз координує в Кам'янці роздачу гуманітарної допомоги.

 
Лариса, попри все, зберігає оптимізм

На вулиці Степовій, де мешкає родина, немає жодного вцілілого будинку. 16 березня, каже Лариса, "танк розстрілював кожен будинок – як у тірі". Будинок Сисенків не став винятком – росіяни зруйнували його приблизно наполовину.

"У нас під будинком був капонір, у гаражі був їхній склад БК, в кухні і погребі вони жили, – розповідає Лариса. – Скільки я перепалила їхніх трусів, носків, коробок з-під сухпайків. В собаки в вольєрі були трьолітрові банки їхніх щей, розсольників, на блювотину схоже. Гора сміття була від вибухових хвиль".

 
"Оце наш будинок поранений, – показує Лариса, – Сюди лупашив танк" 

В кінці городу подружжя виявило дві розбиті російські САУ, а на самій ділянці – "і "лепестки, і снаряди здорові". Город розмінували самотужки. Також власними силами відновлюють будинок.

"Знаходимо "лепесток", Вітя на грабарку бере і несе. Ложе на кучку (сміття на городі), запалює, тікаємо, три хвилини – "лепесток" взривається", – згадує Лариса та показує на телефоні фото їхнього будинку після повернення додому: – Не було шиферу, вікон, дверей, жодного простєнку, чоловік все сам відновив. Сарайчик повністю розбитий відбудував, туалет новий зробив".

Реклама:

До великої війни Віктор працював трактористом у місцевого фермера. Цей будинок будував з 1992 по 1997 рік разом із тестем. Але тоді лише допомогав. Зараз здобуває нові навички.

"Я не ложив газобетон ніколи. Тепер і сварщик, і каменщик, і столяр, і слєсарь, – каже він та звертає увагу на кустарну опору, яка тримає дах: – Оцю конструкцію я зварив із труб, стіни не вспію сам зробить до зими, пів криши і перекритія потолка держаться на них". 

 
"Хто хоче – той відбудовується, – запевняє Віктор. – Не бачу в цьому нічого неможливого"

На питання, як родина збирається зимувати в Кам'янці, Лариса відповідає: "Мовчки". Їхній будинок – майже "Розумний дім". Електроенергією його забезпечують сонячні батареї. Новий насос – на заміну того, що вкрали росіяни – качає воду зі свердловини. Газовий балон живить плиту. А дров'яний котел, що пережив бойові дії, дає тепло.

Волонтери, пригадує Лариса, спочатку проїжджали повз село, бо не думали, що серед руїн можуть жити люди. Врешті надали їм, зокрема, їжу, гігієнічні засоби, будівельні матеріали й десяток курей – з домашніх тварин у подружжя не вижив ніхто, а їхня мертва корова досі лежить за розбитим туалетом. У відбудову також вже вклали багато власних коштів. 

"Ми одні такі чокнуті в Кам'янкє, тому що всі ж надіються, що добрий дядя прийде і щось дасть", – наголошує Віктор. 

Місцева влада – Ізюмська адміністрація – допомогла Сисенкам лише символічно, надавши "десятка два досточок, чотири куски брезента, два листа ОСБ". А на їхню заявку в Дії на єВідновлення досі немає відповіді.

"Приїжджала літом комісія, яка до 200 тисяч гривень (сума, яку можна отримати за пошкоджене житло в межах програми єВідновлення – УП), відмовила, тому що у нас більше розрушенія, – згадує Лариса. – Сказали: "Перерегєстріруйтесь на іншу комісію, що 500 (тисяч гривень) і вище". Переєструвались. Вже місяця два пройшло". 

Реклама:

"Малі, худі, але гребуть, як мурав'ї"

Стежка від будинку Сисенків тягнеться до обгорілого БТР. На рештках машини висять прапори України і 95-ої бригади та фотографії двох молодих хлопців, які загинули в цьому БТР під час оборони села.

"По 19 років обом було, но накришили кацапні тута! – розповідає Лариса. – Івана вспіли витягнути (з БТР), але він потом в санітара помер на руках. А Іллю не вспіли, потому шо він факелом горів. Ми поробили з Вітєю таблички, прапори повісили, квіти сюди носимо". 

 
На місці загибелі бійців 95-ої бригади Лариса і Віктор створили "меморіал"

Проїжджаємо повз потрощені будинки без ознак життя, на багатьох із них – російські мітки. Деякі ділянки перегороджені попереджувальною стрічкою – це швейцарська організація FSD проводить розмінування. В постапокаліптичному пейзажі впадає в око охайний будиночок із прапором, поруч на мотузці сушиться одяг. 

"Тут живуть Задніпровські, в них хата згоріла, – повідомляє Лариса. – Малі, худі, но гребуть, як мурав'ї!".

 
Від будинку Задніпровських залишилися лише стіни 

Олександр Задніпровський і Тетяна Вітковська-Задніпровська зустрічають нас на подвір'ї. Поруч ростуть троянди, які Тетяна посадила перед великою війною.

– Чи не родичі ви з колишньою сільською головою? – питаємо ми.

– Боже упасі! – відповідає Тетяна. 

До повномасштабної війни родина мешкала в батьківській хаті, яку побудували в 1983 році. В родині четверо дітей. Молодші – п'ятирічні Максим і Єгор – живуть із батьками. 

"Я в садочку працювала медсестрою, тільки-но вийшла з декрета на роботу. Ми тільки ремонти поробили, тільки з кредитів повилазили", – розповідає Тетяна про життя до війни. 

12 березня Олександр вивіз дружину з дітьми в Слов'янськ, звідти поїхали до родичів у Гребінку на Полтавщину (потім вже разом перебралися до Прилук). Сам залишився з матір'ю, яка отримала поранення. Пенсіонери по сусідству поїхали в Росію.

"Ця вулиця вся горіла, вони (росіяни) з танків валили, – згадує він перші дні повномасштабної війни. – Сцикуни такі – боялися, шо з каждой хати будуть стрілять. А вони сунуться – їм триндюлей наваляють, вони сунуться назад". 

 
Олександр ледь встиг втекти з села до окупації

З 18 на 19 березня окупанти поцілили в будинок Задніпровських. 21 березня, за три дні до окупації, Олександр вирішив їхати. При цьому не зміг поховати бабусю дружини, яка померла напередодні. Проте, повернувшись додому, вони з дружиною не знайшли її тіло.

"Вони її покупали, оділи і на кухні на столі положили, бо не було змоги закопати, де пробежиш – туди і прилітає, – розповідає Тетяна. – Він вже виїхав із матір'ю, бабуся ще була в кухні. А коли ми приїхали, весь двір обійшли – нема". 

1 жовтня 2022-го родина вперше приїхала додому. Перекрили в приміщенні дах і забили вікна, заразом – викопали зі свого городу цибулю. 4 квітня остаточно повернулися. Олександр власноруч розміновував город.

"По мєлочах – то боєголовочка якась, гранати без запалу, – розповідає він про свій "врожай" і описує технологію розмінування: – Граблі, п'ятиметровий держак". 

Окупанти жили в льосі та вкрали в родини пральну машинку. Олександр зачитує послання, яке вони залишили – "привіт від артилеристів із Тамбова", та додає: "Тварюки такі!". 

 
Окупанти мешкали в льосі родини 31 добу

Від будинку Задніпровських залишилася груда цегли, його потрібно будувати "з нуля". Разом із молодшими дітьми вони вимушені тулитися в літній кухні. 

"Хлопці тут сплять (на двойному ліжку), – показує Тетяна та переводить погляд на вузьке приміщення: – А ми отута два матраса складуєм".

Реклама:

Волонтери допомогли Задніпровським відновити вікна та надали генератор. Вода в будинку йде від свердловини, для обігріву встановили булер'ян (різновид печі – УП) – з палетами для розтопки також допомогли волонтери. Подружжя подало заяви до ДСНС і єВідновлення – жодної реакції не отримали. 

Олександр каже, що через те, що родина багатодітна, вони могли б законно виїхати за кордон. Проте такого бажання ані він, ані дружина не мають. Натомість обробляють свій город та потерпають від навали мишей, яких Тетяна називає "другими орками".

 
Будинок Задніпровських не підлягає відновленню

Під час нашої розмови двійнята Максим і Єгор грають у футбол біля жовто-блакитної пісочниці. Наступного року вони мають розпочати навчання в школі. Удвох, каже Тетяна, їм не нудно, проте пережите дається взнаки:

"Як летить самольот – вони бігом біжать до машини, щоб заховатися. Кажу: "Чого ви біжите? Самольот літить". А вони: "Ми думали, ракета". 

"Ходив заяви писав, хоч би, с*ка, щось дали"

Дорогою на інший бік села серед руїн виринають пара модульних будинків, які для "звільнених" від власного житла кам'янчан встановили волонтери. Нещодавно в подібному будинку тут також відкрили модульну амбулаторію замість знищеної стаціонарної.

Поруч зі старою, на вулиці Миру, мешкає Василь Соляник. 

"Я тут жив, дєржав пчьол, курей-гусей, ходив на охоту, на рибалку, слухав музику, нікого не трогав – і прийшов цей руський мір", – гнівається він. 

 
Росіяни пошкодили будинок Василя та зруйнували його минуле життя

Спочатку Василь розмовляє з нами через закриту хвіртку, але врешті все ж дозволяє зайти та оглянути його покручений війною будинок. 

"8 марта кинули шість авіабомб на школу поруч, і "здуло" хату, вікна всі повилітали, – продовжує він. – Моя дружина 12-го березня вже поплила. Малий (син, 31 рік) каже: "Ти постарєла на 10 год". Солдат остановив автобус, її довезли до Голої Долини. А я два чи три дня тут ще сидів, не спав, крестився. Втік 15-го березня. На холодильнику ікона була з Єрусалима. Ось мені Бог хату і зберіг".

Батько і син пішки рушили в бік Слов'янська, подолали 20-25 кілометрів, врешті доїхали на попутках. Зі Слов'янська електричкою дісталися до Барвінкового, звідти – на поїзді до Львова. Там син Василя добровільно пішов до військкомату, відтоді – на "нулі", чотири рази був у шпиталі. 

Дружина виїхала в Ізраїль, за три місяці повернулася. Зараз мешкає в Ізюмі – доглядає квартиру людей, які виїхали до Німеччини. Сам Василь повернувся додому невдовзі після деокупації. 

"Год назад повернувся і тут, дурак, сидю, мусор гребу, – каже він та пояснює свою мотивацію: – Ось собака моя. Кішка моя вижила. Ось пчьоли мої. Було 38 штук (вуликів), а я прийшов – стало 15. Танк проїхав і роздавив пів пасіки, а пчьоли вижили". 

 
Частина пасіки Соляника вціліла

Російський танк назавжди "припаркувався" неподалік від оселі Василя. Навколо свого будинку Соляник виявив 52 "лепестки", їх зібрали та знешкодили сапери, двічі сам ледь не підірвався. А його собака знайшов тіло вбитого українського військового.

"Собака нори рив, мишей шукав – за яблунею викопав українського солдата, – розповідає господар. – В апрелі наші похоронили його".

 
Під час оборони Кам'янки загинуло чимало українських військових

В будинок Василя, ймовірно, влучив "Град". З майна в нього не залишилося майже нічого, на смітниках знайшов інструменти, якими користується, та свій телевізор. Холодильник окупанти прострелили чотири рази та намалювали на ньому Z. Зламали вініловий програвач Technics, вкрали патефон і одну з колонок Pioneer. Також знищили колекцію платівок, яку чоловік збирав з 1982 року. З приблизно 500 штук залишилося, "може, два десятки".

"Осталися Дженіс Джоплін, Гарі Мур, B.B. King, Manfred Mann – вон (на городі) валяються, такі "цілі", як хати наші, як ми, – бідкається Соляник та показує порожню коробку: – Була в мене англійська (збірка "The Beatles"), 1985 года випуску – 13 штук (альбомів). Деякі пластинки були аж в Яремовкі в лісі в окопі, кілометрів 30 звідси. Колонки Pioneer – одну найшов, а другу – хоть плач. Можна подумать, шо в Бурятії такі колонки єсть". 

 
Пристрасть до музики Василь проніс через кілька десятиліть

Василь ставить чайник на буржуйку, біля якої гріється. Комунікацій у будинку немає. 

"Вода з криши тече, – відповідає він на запитання, чи є в будинку вода. – Дощ йшов – тут по коліно води було. Танк скважину роздавив. Немає електрики, два павербанка. Бігаю до дружини (в Ізюм). Тут більше п'яти днів сам не виживеш, начинаєш з котами балакать, з собаками. Ні козу не прив'яжеш, ні корову, не можем на кладбище піти – (все заміновано). В тюрмі сидиш – утік і на свободі, а тут як втік – куда ж ти підеш?". 

За понад рік Василь не отримав жодної допомоги від влади – йому не дали навіть генератора. Соляник вже не сподівається на неї та відмовляється йти на зустріч з депутатами, на яку його запрошує Лариса Сисенко.

"Год пройшов, хоть одному зробили хату, вікна вставили, прийшли хотя би піддержать? – обурюється він. – Рвав лінолеум у школі, (щоб використати як матеріал для ремонту своєї домівки – УП), бив кришу. Ходив заяви писав, хоч би, с*ка, щось дали. Вони роблять вид, що Кам'янки нема. Ось машина стоїть моя. Визивав поліцію, думав, справку дадуть, що розбита. Год пройшов – ніхто не їде. Видно, щось нести надо". 

Найстрашнішим Василь вважає навіть не те, що зробили окупанти з його рідною домівкою і селом, а те, що все це, на його думку, залишиться безкарним. Попри песимістичний настрій, деколи він все ж повертається до минулого життя:

"Купив CD-проігриватель. Друг подарив альбом "Pink Floyd", отой, що горить ("Wish You Were")". Думав, що бросю (колекціонування), а, видно, не получиться".

 

Остання репліка Соляника виявилася пророчою. Після інтерв'ю "Суспільному" та розголосу його історії колекціонеру почали масово надсилати платівки та музичне обладнання зі всього світу.

Дмитро Кузубов, фотографії – Павло Дорогой

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді