"Я питав у командира: навіщо ви заводите туди людей?" Що насправді стоїть за історіями про сотні днів піхотинців на позиціях

Історії про 130, 165, 470 днів, які українські піхотинці проводять на позиціях, останні кілька місяців збирають захопливі реакції в соцмережах. Але їм бракує контексту та пояснень, як вони стали можливими та скільки триватимуть ще.

Ці епізоди не такі однозначні, якими можуть видатися на перший погляд. І далеко не поодинокі.

На величезний професіоналізм і героїзм з боку 30–40–50-річних солдатів, які змогли битися та вижити на передньому краю, нашаровується з десяток запитань до командирів усіх рівнів.

Від того, чому Сили оборони втратили контроль над небом по свій бік фронту, до того, як тепер завести і вивести піхотинця з позицій на цьому передньому краю в умовах щільної кілзони? До скількох кілометрів виросте ця кілзона в 2026 році? І як узагалі воювати за таких умов?

Дана публікація – спроба, розказавши ще одну історію тривалого перебування піхотинця на позиціях, підняти ці питання публічно.

Герой нашого матеріалу – 55-річний піхотинець 152-ої окремої єгерської бригади з позивним "Удав". Доброволець, чоловік, тато, дідусь 12-річної Айріс, у цивільному житті – водій таксі з навичками рукопашного бою.

Свої майже два роки в Силах оборони Удав провів на Донеччині. Воював у районі Катеринівки, Єлизаветівки, Курахового та Мирнограда. Нині тримає оборону на Покровському напрямку, в районі сіл Удачне та Котлине. Це одні з останніх населених пунктів Донеччини перед Дніпропетровською областю.

Останній факт про Удава – половину минулого року він провів у крихітній копанці на нулі. З 18 червня по 30 листопада 2025-го.

Вимушене донорство

Серед місць з найбільш непередбачуваним розвитком подій, у які можна потрапити в українській армії, особливу позицію посідають новосформовані бригади.

152-га, в яку Удава навесні 2024-го року розподілив рекрутинговий центр Солом'янського району Києва, була саме такою. Однією з перших новосформованих 150-х бригад, яку розгорнули, щоб нібито закрити довгу лінію фронту й відповідати масштабу армії противника. І однією з перших, яку віддали на "піхотне донорство" для досвідчених підрозділів.

Одразу після формування 152-гу "порізали" на батальйони та роти й почали придавати до інших бригад.

Для вищого командування це спосіб поповнити "стару" бригаду, яка захлинається без людей. Для рядового солдата новосформованої бригади – вказівка закрити собою ті задачі, які бригади не можуть або не хочуть закрити "рідними" бійцями. У випадку Удава – йти на ті спостережні пункти, куди відмовляються "свої".

В армії таке явище називається "воювати приданими".

– На всі непопулярні задачі ходили ми, тобто придані підрозділи, – розповідає Удав. – У 79-ій нам обіцяли провідника до позицій, але ми бачили, що в них тих людей три групи по три людини… і розуміли, що нас просто немає кому вести. Ми всьому мали навчитися самі. Для нас це було дико, бо ми прийшли з роти, де було сто людей.

– Другий момент, – додає Удав, – це грошове забезпечення. У штурмових, десантних бригадах всі були на сотці (отримували сто тисяч гривень премії – УП), а нам рахували кожну годину на позиції (щоб визначити обсяг премії – УП). Я тільки в 2025 році отримав ті бойові, які заробив у 2024. Був бардак. Ну і мотивації воювати приданими до інших бригад у хлопців не було – думаю, з цих часів і почалися ці всі СЗЧ.

Втім, потреби йти в самовільне залишення частини особисто в Удава не було. Йому, якщо так можна сказати, крупно пощастило.

Усі бригади, де він воював як приданий піхотинець – 79-та ДШВ, 5-та окрема важка механізована бригада, 25-та ДШВ, 37-ма морської піхоти, попри великий брак людей, мали високий рівень планування та забезпечення. Десантники та морпіхи закидали їх на позиції на "Бредлі". В групі Удава за пів року не було ні поранених, ні загиблих.

Тих, хто справлявся із задачами, основні бригади згодом навіть хантили до себе.

– Але я вирішив повернутися в 152-гу, це сталося в грудні 2024-го, – пригадує Удав. – Тоді нас перестали передавати (іншим бригадам – УП), бо, я так розумію, уже не було кого передавати, і весь залишок повернувся в бригаду.

Так, 152-га бригада, яка почала формуватися восени 2023-го, стала повноцінно воювати своїми підрозділами лише в кінці 2024-го року. Зі своїм "рідним" ротним – Савою – Удав випадково познайомився аж після пів року служби, на позиціях у Мирнограді.

Півтора року тому Удав заходив на піхотні позиції на 3–4 дні, рідше – на 7. Згодом – на два тижні. На початку 2025-го цей строк зріс до місяця.

Удав пояснює це передусім браком піхоти. Повторимося – 152-ій дозволили воювати своїми силами тоді, коли цих сил у неї вже був мінімум. Поповнення в 2025 році, як і в усіх лінійних бригад, було недостатнім.

Тобто брак піхоти став першою причиною зростання строків перебування піхоти на позиціях.

Встановлення кілзони – другою.

Один постріл – один труп

Історія з піврічним перебуванням Удава на позиції почалася 18 червня 2025 року.

На той момент командування обіцяло всім піхотинцям цілком підйомний та стерпний "дедлайн" виходу з позицій – 2 тижні. Удав спілкувався з ротним і начальником штабу, які обережно називали йому трохи довший період – півтора місяця. Сам він готував себе максимум до двох місяців, тобто не більше як 60 днів.

– Я думаю, що вони мене не обманули. По-перше, вони не могли сказати більше, бо було б більше відмов. По-друге, вони були впевнені, що до них з БЗВП приїдуть 20, 100 людей. Вони не знали, що ці люди втечуть, відмовляться або виявляться хворі, бо понабирали всіх підряд, – розмірковує боєць.

Від точки висування до потрібної посадки, а це кілька кілометрів, Удав з напарником пройшли швидко – за дві години.

На місці вирили 30-сантиметрову копанку – це мінімальна глибина, щоб зрівнятися із землею, потім ще два місяці її розширювали та обладнували. Вириту землю виносили та розсипали під кущами, щоб горою ґрунту не привертати увагу дронів.

– Я все життя буду згадувати донецьку землю – вона як бетон. 30 сантиметрів копаєш, а далі лопата і навіть кирка відскакує. Вона просто не копається. Хлопці казали, що це проклята земля, – відрізає Удав.

Накриття, яке вони могли собі дозволити – гілки, плівка від дощу та маскувальна сітка.

За встановленими кілзоною правилами, жодних перекритих колодами бліндажів з грубою вовняною ковдрою на вході, яка б захищала від вітру, тут немає.

Річ у тім, що навіть добре замаскований бліндаж видно з дрона. Після виявлення його знищують під нуль російськими скидами.

Паралельно росіяни "профілактично" скидають на українські позиції КАБи. На посадку Удава за ці пів року падало таких від 8 до 12 штук на день (вага одного КАБа приблизно дорівнює вазі "Ланоса"). Так після руйнування сусідньої позиції у крихітну копанку Удава та його побратима прийшли ще двоє хлопців. Один із них був бойовим медиком, інший – піхотинцем, якому міною роздробило кисть.

– Ми думали, що з рукою він буде прощатися, – пригадує Удав.

Щоб вижити в кілзоні, піхотинець має бути невидимим.

Часто це означає навіть не виходити зі своєї копанки в туалет – випорожнюватися в пакет. Місяцями не випрямляти спину та ноги. Не запалювати окопних свічок, щоб зігрітися – не кажучи вже про буржуйку. Максимум по "опаленню", навіть узимку, це устілки з підігрівом.

– Я був на КСП, питав у командира: "Навіщо ви заводите туди людей?", – ділиться Удав. – Він відповідає: "Бо там треба тримати лінію оборони". Я кажу: "А як вони там зараз у мерзлоті висидять?". Як я виходив (у кінці листопада – УП), то вже був у теплому бушлаті, у зимових берцях – мені їх дроном скинули, у нас уже вночі ноги відмерзали. Сьогодні випав сніг, я дивлюся на нього і думаю: а як там мають бути хлопці?

Удав із побратимом жили на позиції в режимі постійного чергування. Удень – разом спостерігали зі своєї копанки за переднім краєм, уночі – кожен по дві години. Від їхніх позицій до ворога в різний час було від 30 до 70 метрів. Це настільки близько, що в копанці не можна було гучно розмовляти.

Стрілянина була розкішшю, яку вони не могли собі дозволити. Звук вильоту патрона з автомата – бах-бах-бах – розлітався на кілометри і повністю б їх демаскував. Тож Удав усім повторював правило: один постріл – один труп.

З піхоти, яка непомітно спостерігає за противником, Удав із побратимом стали "антидиверсійним загоном". Їм треба було виявити та знищити росіян раніше, ніж ті виявлять їх.

– Як ми не збожеволіли? Ми дивилися один за одним. Домовилися: якщо помічаємо зміни в поведінці, то одразу про це кажемо. Тобі може здаватися, що ти нормальний, а напарник каже: "Ти вночі кричав про те, що нас окружають, і треба йти". Нам дуже пощастило, що до нас разом з тим пораненим прийшов медик. Він багато користі нам приніс, – розповідає Удав.

До серпня на позицію Удава вдавалося скидати по мішку провізії щодня. Консерви, сухпайки, кава, вода, а також спорядження, павербанки, сухий душ, посилки від рідних – усього 9–10 кілограмів. Це гранична вага, яку може нести важкий бомбер.

З початком осені 2025-го росіяни почали активніше збивати українські важкі бомбери, тож повітряне сполучення ускладнилося, а в деякі моменти взагалі стало неможливим. До посадки Удава уже нічого не долітало.

– Через це в багатьох була паніка. Хлопці не хотіли вмерти голодною, позорною смертю. Коли вже зовсім було скрутно, ми доганяли (російських піхотинців – УП), вбивали і забирали в них їжу, – спокійно, ніби про щось зовсім буденне, розповідає Удав.

Уві сні він бачив, як іде по супермаркету з двома возиками: в один складає напої – на позиції постійно хотілося води, в інший – тістечка та смажену картоплю.

За пів року він схуд на 15 кілограмів.

Довгоочікуваний туман

Удава намагалися вивести з вересня 2025-го.

Командування відправляло йому на заміну щонайменше п'ятьох людей, але ніхто з них так і не дійшов до позиції. Хтось отримував поранення і повертався. Хтось зупинявся на проміжних точках, розумів, що на нього чекає попереду, і йшов назад.

– Я передавав по рації дружині: "Сонечко, я буду за тиждень". А вона мені: "Ти вже 20 днів розказуєш, що будеш за тиждень!". Вона писала запити в Міністерство оборони, в Офіс президента. Питала, ну як я так довго можу бути без заміни. А їй приходили листи, що я на навчанні. Її це дратувало, – ділиться Удав.

У 152-ій бригаді пояснюють, що звернення до президента в цій ситуації насправді не мало значення. Жодне звернення на світі не мало б значення.

Виведення людей з позицій восени 2025-го року стало практично неможливим. Небо було за росіянами. Небо було їхнім.

Останньою надією для піхоти за таких умов залишалася погода.

Командири наказали Удаву та чоловіку з розбитою кистю дочекатися густого туману і виходити по ньому – в цей час дрони стають практично сліпими.

Густий туман встановився 28 листопада. Дорога "на волю", як жартують між собою хлопці, пролягала через "сіру зону" і зайняла дві доби.

– Ми пройшли десь потрійну дистанцію не в той бік, у який треба. Ще трохи, і зайшли б до росіян у логово. Нам по рації кажуть: "Повертайтеся назад" (на позицію – УП). Але ми вже були так заряджені виходити – відповіли, що не будемо вертатися, зробимо ще одну попитку, – зітхає Удав.

Завдяки перев'язкам і нагляду бойового медика чоловіку з розбитою кистю зберегли три пальці з п'яти. Він проходить лікування в шпиталі.

Удав на наступний день після нашої розмови поїхав у заслужену відпустку. Після повернення бригада хоче перевести його в інструктори або відправити на навчання для операторів БПЛА.

Для 12-річної Айріс, яка відтискається на кулаках 60 разів

Удав пробув на позиціях 165 днів.

За цей час Трамп у пошуках "миру для України" вперше за кілька років зустрівся з Путіним. Українська армія зачистила, а згодом знову втратила контроль над Покровськом. Сили безпілотних систем на певний момент зупинили російський нафтопровід "Дружба". Російська стратегічна крилата ракета Х-101 вбила 31 людину в Тернополі.

Нічого з цього Удав не знав.

Навіть про зачистку Покровська, за кілька кілометрів від якого він тримав оборону.

В якийсь момент через затишшя артилерії вони з напарником навіть подумали, що війна вже закінчилася. Настало перемир'я.

Реалії переднього краю в часи кілзони такі, що на позиції немає ні старлінка, ні "тапіка" – радянського польового телефону. Єдиний спосіб зв'язку із зовнішнім світом – рація. Піхотинцю можуть не скинути передачку з дому – найчастіше це їжа (наприклад, шоколадний торт чи олів'є), але зроблять усе, щоб скинути потужний павербанк. Тільки через рацію він зможе попередити про наближення небезпеки, і для себе зокрема.

– Втратити рацію означало втратити життя, – підкреслює Удав.

Це друга функція піхотинця в нинішній війні – бути очима та вухами свого підрозділу. Про першу – буде трохи нижче.

Єдиною інформацією, яка доходила до Удава за ці пів року, були команди зі штабу: доповісти обстановку на позиції, забрати посилку тощо. А ще голосові повідомлення від рідних. Завдяки останнім він у принципі зміг це все витерпіти.

Два рази на тиждень Удав надиктовував у рацію повідомлення для дружини, доньки та онуки – 12-річної Айріс, і потім так само по рації отримував від них відповіді.

– Онука передавала: "Дідусю, я тебе люблю, приходь до мене". Вона в мене займається карате, має 4-ий чи 5-ий пояс, на кулаках віджимається 60 разів, підтягується разів 15 – я в жодній бригаді людей з такою підготовкою не бачив! Я думав: я все пройду, усе витерплю, навіть голод – щоб прийти та її обняти. Щоб усіх їх обійняти. Кожен тут перш за все за свою сім'ю – щоб до неї не дійшли росіяни, а вже потім за батьківщину, – ділиться роздумами Удав.

Завдяки цим же повідомленням він дізнався, що його мати – 89-річна пані Галина, на жаль, майже перестала ходити. А поряд із його будинком у Солом'янському районі Києва впало кілька "Шахедів".

– Ось подивіться, – показує нам фото випаленої вулиці на телефоні Удав, – це була сама крута школа в Києві, її Кличко відкривав. А це ось машина дружини, – гортає він далі свою галерею й зупиняється на білій потрощеній автівці. – Я їй кажу: головне, що ти жива. І пообіцяв їй електричний кросовер. Хлопці не повірили, що це Київ. Я їм кажу, що нам тут (на сході – УП) зараз безпечніше.

Перше завдання піхотинця

Перед тим, як попрощатися, я обережно питаю в Удава, наскільки виправданим він вважає своє тривале перебування на позиції.

Я боюся цим запитанням цивільної людини знецінити блискучу роботу з утримання піхотної позиції й водночас жертву цього сильного чоловіка навпроти мене, на яку я сама не наважилася. І водночас не можу цього не спитати. 

В голові постійно крутиться: чи був у цьому сенс? Чи варто було його туди взагалі заводити?

Чи зміг би він, схуднувши на 15 кілограмів і просидівши пів року в тісній копанці, відбити російський штурм?

На мій подив, Удав одразу відповідає, що жодних сумнівів у тому, що на передньому краю потрібна піхота – як би важко їй не було, як би важко йому не було, він не має. Єдине, що викликає в нього сумнів, так це термін перебування піхоти на цьому передньому краю.

– Якби ми заходили на позиції на менший термін, ми б несли менші втрати – десь у три рази. Перебуваючи стільки часу на одному місці, ти не можеш залишитися непомітним для ворога – а це ключове для нас. Там же валяються ворожі трупи – росіяни бачать їх з дрона. Вони розуміють, якщо там одна група зникла, друга, то в них виникає запитання: чому саме там? Якби приходили нові люди, вони б копали собі нові позиції, в нових місцях, – пояснює Удав.

За рік служби Удав, здається, добре вивчив перше – логічне, з погляду командування, і абсолютно цинічне для війни завдання піхотинця на цій війні. Воно звучить так: маркувати собою територію. Як стовп чи прапор.

Роботи цього поки що не вміють, як і оперативно реагувати на рух противника.

Позиція Удава на захід від Покровська, у районі сіл Удачне та Котлине, була виставлена в місці просочування росіян. Більшість із них знищили дрони, одиницям із сотні, за словами Удава, вдавалося пройти вглиб.

"Інфільтрація" ставала словом 2025-го року на його очах.

За пів року Удав із побратимом знищив 14 росіян, двоє хлопців з сусідньої позиції, що перейшли згодом у їхню копанку – 7, усі солдати в посадці разом – 45.

Після розстрілів росіянами українських військових на Покровському напрямку Удав ухвалив для себе рішення не брати противника в полон. До того ж росіян не було де утримувати – у копанці тісно, а зніматися з позиції й вести полоненого мінними полями в тил не було ні найменшої змоги.

***

Звитяжні історії війни часто є красивими й рідко – випадковими.

Зазвичай вони є наслідком невирішених, нагромаджених проблем, які з різних причин завершилися умовно "добре". За ними стоять історії тих військових, які після 130 чи 165 днів на позиціях досі не змогли з них вийти.

На величезний професіоналізм цих людей нашаровується з десяток запитань до командирів різних рівнів.

Ольга Кириленко, УП