Упродовж останніх чотирьох років інтерв'ю Сергія Притули стосуються передусім роботи його фонду.
Натомість цього разу ми майже не говорили про волонтерство, побудувавши розмову по-іншому. Спробували крізь призму кар'єри Притули показати, як змінилося наше суспільство.
Ви знайдете тут історії про радянське дитинство нашого героя та дев'яності на Тернопільщині.
Про те, як у нульових український шоубізнес відривався від Росії та ставав успішним.
Очікувано, що з Сергієм Притулою ми поговорили і про політику.
За час повномасштабної війни він безліч разів відповідав на запитання журналістів про різноманітні рейтинги, майбутні вибори та загалом політику після війни. На ці теми колишній шоумен завжди висловлюється напрочуд обережно.
Тому УП зайшла з іншого боку. Ми запитували про його висновки від участі в парламентських виборах у списках партії "Голос" у 2019-му році, а також про програш на виборах мера Києва в 2020 році.
Перед вами скорочена версія нашої розмови, яка є зручнішою для прочитання. Якщо вас цікавить повна версія – дивіться інтерв'ю у відеоформаті.
"Зеленський сказав на зустрічі: "Видається так, що у президента друзів не може бути"
– Нещодавно Володимир Зеленський звітував про зустріч із тобою. В якій атмосфері проходила ваша розмова?
– Мені сподобалася розмова із Зеленським, тому що вона була дуже щирою. Іноді навіть із матюками (усміхається).
– Матюки з твого боку лунали чи з боку президента?
– З обох (сміється). Я взагалі не знаю, як можна рефлексувати на події, які відбуваються впродовж останніх чотирьох років, без вживання нецензурної лексики. Тобто я цим не пишаюся, але таке мало місце.
– Зеленський, за твоїми спостереженнями, розуміє все, що відбувається навколо? Чи живе в інформаційній бульбашці, яку йому створює найближче оточення?
– Хороше питання про оточення. Бо в розмові прозвучала одна фраза, яку я частково для себе трактую як еволюцію верховного головнокомандувача. Він сказав: "Видається так, що у президента друзів не може бути".
Це було сказано не з жалем, не з розпачем, це була така констатація факту. І я аж задумався в цей момент. Потім почав собі загинати пальці, вже коли їхав додому: Шефіри давно відійшли, Богдан програв битву за вухо президента Єрмаку, Міндіч мінус, Чернишов мінус, Єрмак мінус. І виглядає наче так, що це такі нові реалії, і це добре.
– В останні місяці Зеленський активно зустрічається з медійними людьми, наприклад із тобою, з Клімкіним, Кулебою, зі Стерненком. Все це відбувається після Міндічґейту. Ти не думав про те, що, можливо, всіх вас використовують у чужій грі, щоб замилювати око і відвертати увагу від негативу?
– Я так не думаю. Вважаю, що у президента з'явилося бажання мати альтернативні думки з того чи іншого приводу.
У мене був чітко визначений предмет зустрічі. Моя задача полягала в тому, щоб пояснити президенту речі, якими він, можливо, зараз не володів. Ми говорили про те, як поліпшити закупівлі для військових частин, як зробити їх швидшими і якіснішими.
І тому коефіцієнт корисної дії від цієї зустрічі для мене є прийнятним, тому що ця розмова мала продовження вже на рівні прем'єр-міністра України. Уже є виділені люди з боку Кабміну, які зайшли в цю історію, яку ми намагаємося на рівні парламенту довести до логічного завершення.
– Конкретизуй, про що йдеться?
– Якщо максимально коротко: військові не можуть передавати гроші благодійним фондам, і це було правильно, бо унеможливлювало якісь махінації й корупції.
В той самий момент військові, наприклад, не можуть купити собі щось за кордоном, тому що їм забороняє закон. А ми, фонди, можемо купувати за кордоном.
Наведу приклад: уявіть, що військова частина має 100 мільйонів гривень і хоче купити в Нідерландах 100 пікапів. Цього вона не може зробити. А фонд може купити ці пікапи, але не має грошей в достатній кількості. Передавати кошти військові нам не можуть. Відповідно, всі хочуть купити, але ніхто не може.
А ось є комерційна структура з України. Вона заїжджає в Нідерланди, забирає ці пікапи, при перетині кордону сплачує 20% мита, плюс, оскільки це комерційна структура, вона накине ще зверху 15% маржі. Тепер військова частина за 100 мільйонів гривень купить не 100 пікапів, а, припустимо, 65.
Що би трапилося, якби військова частина використала благодійний фонд як закупівельного агента? Ми би за 100 мільйонів купили 100 пікапів. Чому? Тому що, перевозячи їх з-за кордону, ми б заплатили 0% мита, тому що ми благодійну допомогу веземо, і передали би ці пікапи на військову частину з нульовою маржею зверху. Тому що ми неприбуткова громадська організація.
Словом, я збираюся не злазити з цієї історії в 2026 році. Для мене особисто і для фонду – це один із магістральних напрямків.
"У радянські часи на Галичині люди берегли елементи української культури на ничку"
– У наступній частині нашої розмови хочу поговорити про минуле і зосередитися на шляху, який ти пройшов. Ти народився 1981 року в Збаражі. Що пам'ятаєш про Тернопільщину в часи Радянського Союзу?
– Це точно було не найгірше місце, щоб народитися, а можливо, одне з найкращих на території Радянського Союзу. Тому що там не була викорінена до кінця українська культура: була колядка, була щедрівка, була гаївка, там ще клекотіла Україна, якої зачасту у великих індустріальних містах уже бракувало.
Тоді не було інтернету, не було такої величезної кількості періодичних видань. Натомість було радянське кіно і два канали центрального телебачення. І от коли ти дивився якісь радянські фільми, то відчував свою меншовартість, тому що нею було пропитано все.
У фільмах про війну нам показували, що зрадник обов'язково українець. Такою була імперська політика по відношенню до підкорених народів, це було вкрай неприємно бачити.
Пам'ятаю такий гумористичний дует як Штепсель і Тарапунька. Це була типова історія взаємодії на сцені двох людей: україномовного і російськомовного. Перший – тупий, другий – розумний й інтелігентний. Українськість дозволяли як шароварщину у виконанні "потєшних хохлов", от і все. І який би ти малий не був, усвідомлював, який для тебе приготовлений шлях.
Тому я точно пам'ятаю, що 24 серпня 1991 року в родині сприйняли з великою ейфорією. І 1 грудня 1991 року той відсоток на референдумі (мова про референдум про проголошення незалежності, на якому трохи більше 90% українців проголосували "за" – УП) – це був фантастичний результат.
– Як у радянські часи на Галичині люди берегли елементи української культури?
– На ничку зазвичай. Наприклад, священник хрестив мене у хаті.
Перепрошую, не знаю, чи про таїнство хрещення можна казати, що воно робиться на ничку, але так воно і було. Мій тато був партійний і, очевидно, що подібні речі могли вилізти боком для родини. Але існували засадничі речі, які превалювали над іншим.
У ті часи це була історія такого перманентного стану страху. Тому що боялися, наприклад, чи хтось не дізнається, що мій дідусь ховає на горищі ікони, Псалтирі, Євангеліє – все, що з церкви було забрано, коли її хотіли зруйнувати. У такий спосіб старші берегли церковні реліквії, які потім повернули церкві в 1989 році, коли Союз розвалювався потихеньку і відновили роботу храму.
Надзвичайно важко молодому поколінню зараз розказувати про якісь речі з радянських часів, бо вони до цього не доторкнулися і важко це все уявити. Пам'ятаю були уроки політінформації…
– Ти був "жовтенятком"?
– Так, був. Ти мав прийти на урок зранку з вирізкою з газети "Труд" чи газети "Правда", щось розказати про лінію партії (посміхається). Тобто зомбування діточок починалося прямо з 1 класу, якщо ще не з дитячого садочку.
Пам'ятаю якось прийшов зі школи додому і намалював Горбачова. Ну як дитина може намалювати Горбачова? Але все одно він впізнавався, тому що в першого секретаря ЦК КПРС була помітна пляма на голові, по якій його впізнавали, навіть якщо це дитяча каляка-маляка.
Я пам'ятаю, як мене насварила мама, як вона рвала, палила той малюнок і пояснювала, що "більше ти так не роби, якщо не хочеш, щоб твій тато позбувся роботи".
Зараз можеш написати у Facebook про президента, прем'єра, депутатів що завгодно, і тобі ніхто нічого за це не зробить. Люди іноді не усвідомлюють, де ми були і до чого ми зрештою дійшли.
Радянська школа це ж узаконений державою булінг.
Що я маю на увазі? Це коли хлопчика можуть зганьбити і не пустити в школу, тому що в нього занадто довге волосся. Радянський школяр такого не носить: "Що це за міщанська відрижка загниваючого Заходу?".
А історії, коли дівчат по школах з лінійкою зустрічає завучка перед входом до школи, щоб поміряти, чи на пристойній висоті твоя спідниця від коліна? Ну камон!
Були дуже неприємні речі, пов'язані з радянською системою освіти. Тому коли іноді чую, що десь по світу є захоплення молоддю комуністичною ідеологією – я просто в шоці сиджу. Щоб цим захоплюватися, треба бути повним ідіотом.
І коли наводять приклади типу якихось речей, які отримували безкоштовно, завжди забувають поставити на іншу шальку терезів Голодомор, ГУЛАГ, Чорнобильську катастрофу і так далі.
– Ти пам'ятаєш, як люди на Заході країни сприймали новини про розвал СРСР?
– Я застав розвал Радянського Союзу в селі в дідуся з бабусею. Ми 19, 20, 21 серпня стежили із заціпенінням за путчем ГКЧП в Москві. Тоді було незрозуміло, чим все завершиться.
І зрештою 24 серпня 1991 року я дуже добре пам'ятаю піднесення. Тому що, давайте відверто, радянську владу ніхто особливо не любив, вона не сприймалася українцями як щось своє. У Збаражі прямо піднесення було. Це свята Галичина, це бандерівський край. Там було ще багато людей, які билися проти Радянського Союзу в прямому сенсі цього слова. Тому їхня радість була масштабована.
– Тобто по вулицях прямо люди ходили радісними?
– Тоді синьо-жовті прапори люди вже і так виносили. Але це було класно. Я ще дитина, мені 10 років, і я на той момент не знав такого формулювання як точка неповернення. Але тоді вона була пройдена. В людей з'явилося відчуття, що нарешті ми відчепилися від Росії, а Росія відчепилася від нас. На жаль, це відчуття виявилося оманливим.
– Що ти пам'ятаєш про дев'яності? Чи можна сказати, що Збараж був бандитським центром Тернопільщини?
– Я думаю, що Теребовля дасть фору (сміється). Дев'яності що в Тернополі, що в Збаражі нічим не відрізнялися по вайбу від того, що відбувалося в будь-якому іншому місті. Можливо, розмір проблем був трошки менший.
Якщо подивитися, скільки в Тернополі в 90-х перестріляли кримінальних авторитетів – це кількісно просто менше, бо і місто менше, і економіка міста не така потужна, як Львова, Ужгорода, Києва чи Дніпра. Тому і масштаб проблеми був менший.
90-ті в Збаражі, як і в будь-якому місті, це романтизація блатного світу, романтизація криміналу.
Багатими були тільки або корумповані чиновники, або бандити. Цих бандитів всі знали. 90-ті – це часи, коли понятія замінили закон.
Ми в якийсь момент все-таки пішли по шляху виправлення, а в Росії відбулося сплетіння криміналу з державним управлінням, тому це понятійна країна.
А ми тишком-нишком, шкутильгаючи, але рухаємося в бік чітко правової держави.
"На мене дивилися, як на тупого, тому що я не хотів переходити на російську і заробляти більше"
– Ти переїхав у Київ на початку нульових і свого часу потрапив на проєкт "Comedy club Україна". Давай згадаємо ті часи і як ти прийшов на Comedy?
– Я працював на той момент уже кілька місяців у Києві, я переїхав 9 листопада 2005 року. Тоді мав роботу на Music radio і на "Інтері" вів програму "Було ваше, стало наше". Через місяць проєкт на "Інтері" закриють, бо він тупо неуспішний, і я залишуся з однією зарплатою в Києві.
Хто в нульових "панаєхал", ті пам'ятають, що зазвичай менше ніж дві роботи в Києві мати не можна було. Тому що одна робота – це на оплату житла, друга робота – на те, щоб жити, і третя – якщо вже хотів жити добре.
Відповідно, я почав крутитися, в мене були навички роботи ведення різних заходів, від корпоративу до конференцій. На Music radio робота залишалася. Я працював бренд-войсом, начитував реклами на радіо, був райтером, писав ролики і продавав їх.
Також контактував багато з тернопільською діаспорою в Києві за принципом "свій до свого по своє". Так і криворізькі тут тусили, львів'яни тусили. Ми, тернопільські, теж трималися купи. І моя колега, з якою я колись працював разом на радіо "Тернопіль", яка вже на той момент багато років працювала в Києві, вона при зустрічі якось каже: "Ти взагалі знаєш про Comedy?". А я, чесно, дупля не різав.
Я російським шоубізом ніколи не цікавився. Чув, що є якесь там Comedy, ну ок. Вона каже: "Тут, в Україні, теж будуть робити Comedy, ти ж КВН займався, ти ж смішний, такий креативний. Іди запитайся: так – то так, ні – то ні".
Я поїхав, зустрівся, тоді Лірник і Молочний (резиденти Comedy Club Україна – УП) стояли біля витоків появи цієї структури, Андрюха Бурим (резидент Comedy Club Україна – УП) тоді уже був. Переговорили, я почав пробно показувати якісь свої роботи. І це якраз був період, коли набиралися люди, і я потрапив у пул цих людей, які потім були об'єднані під тим одним брендом.
– Чи правильно розумію, що "Comedy club Україна" – це була дочка російського Сomedy?
– Це була тупо франшиза. Моя справа була проста – робити той контент, який мені цікавий, і завойовувати свою цільову аудиторію, яка співпадала з моїм викликом всередині того, що я хочу.
Якщо погуглити, залізти в Youtube і подивитися випуски українського Comedy, неважко буде помітити, що, окрім пана ведучого, єдиним україномовним в Comedy був Сергій Притула.
– Тебе намагалися схиляти до того, щоб ти почав виступати російською?
– Це була історія, коли на мене дивилися, як на тупого, тому що я не хотів заробляти більше. Всі розуміли, що вихід на російський ринок – це одразу в 2, в 3 рази більше грошей, аніж коли ти працюєш на аудиторію всередині України чи навіть з прицілом на українську діаспору.
Але відчуття відторгнення у мене було з дитинства – мені тупо ніколи не було цікаво розважати росіян. Воно мені виглядало відверто неприродним з точки зору того, в якій атмосфері зростав і що я дізнавався про історію України.
На той час ми вже цікаво поділили Чорноморський флот в 90-х, у нас уже були газові війни, в Україні ще були комуністи й "риги", які проповідували російський порядок денний. Тобто це вже був внутрішній протест і намагання довести, що в Україні українською ти можеш бути успішний.
І тоді це було дещо біловоронно, але це гартувало. Я дуже тішуся, що я дожив до того моменту, коли в нас українська – це мова успішних людей. Тому що в нульові, якщо ми говоримо про успішний бізнес – то він був російськомовний. Телеканали, принаймні до Ющенка, самі собі вибирали, скільки відсотків у них має бути української мови в ефірі.
І зараз я є щасливою людиною, тому що україномовного контенту стало багато, і це дуже круто.
"Я не хотів вести "Підйом". Мене тупо купили"
– Далі у твоєму житті був суперуспішний "Підйом" на "Новому каналі". Ранкові прямі ефіри – це вищий пілотаж?
– Давай тако: робота в прямому ефірі – це найвищий пілотаж на телебаченні. Тобто за 17 років роботи в телевізорі я чітко для себе зрозумів ці градації, де ти маєш шанс перепакувати щось, де маєш шанс виправити якусь помилку.
Але максимальна історія топової роботи, яка в мене була, це ведення навіть не "Підйому", тому що це все-таки усталена щоденна робота. Ти вже тут устаканюєшся, нормально керуєш процесами, ти головний стейкхолдер у кадрі, якщо говорити сучасною мовою.
А ось ведення Національного відбору "Євробачення" (Притула вів Нацвідбір у 2017–2020 роках – УП) – це коли ти не те що не маєш права на помилку, а не маєш часу для дуже сильних роздумів про щось. Це має бути блискавична реакція на будь-яке слово, яке звучить, чи на щось, що трапляється зараз на сцені. Але, знову ж таки, це все приходить з віком.
Чи мені подобалася своя робота в "Підйомі"? Так, максимально.
– Бо це був рок-н-рол?
– Це був дуже сильний драйв і це було правильне потрапляння по віку в часовий слот. Якщо б зараз мені сказали: "Чувак, не хочеш кожного дня о 5 ранку прокидатися, щоб іти на ранковий ефір?". Я б подивився – четверо дітей, ранковий ефір... Щось воно мені не лягає на серце. Тоді у мене вже був син Дмитро, але одна дитина все-таки не настільки тебе може скувати по часу.
І це була територія, де можна було експериментувати. "Підйом" – свого часу це була програма, в якій вперше почали робити системно включення по Skype з якимись спікерами, гостями із-за кордону.
"Підйом" був першою ранковою програмою, яка поїхала в офлайн-тур. Тобто марафон бадьорих ранків, який ми прогнали по Україні, коли приїжджаєш у якесь місто, і в тебе 5 тисяч людей під сценою, ти ведеш ефір з цього міста – це теж таке було дуже крепке новаторство. І я радий, що ми були піонерами і законодавцями моди в царині ранкових ефірів.
– Як ви втрьох зійшлися: ти, Олександр Педан і Ольга Фреймут?
– Ми з Педаном були залучені "Новим каналом" для переформатування "Підйому".
На думку керівництва "Нового каналу", "Підйом" вичерпав себе в тій формі, в якій він жеврів до того часу, зі всією повагою до колег. Ми 4 місяці переформатовували цю історію, і тоді нам сказали: "Слухайте, ви це своїми руками зробили, так вам і Бог велів у кадр зайти". Я не хотів. Саша Педан десь в інтерв'ю про це розказував – мене тупо купили (сміється).
– Гроші хороші платили?
– Мені дали на той момент зарплату, від якої я не хотів відмовитися. Ми з Сашою були залучені до людей, які проводили кастинги. І Фреймут його виграла.
– Тобто ти обирав Ольгу Фреймут на "Підйом"?
– Ми з Педаном були серед тих, хто обирав. Звичайно, думка продюсерів враховувалася. Вона взяла нас непередбачуваністю в тому, що вона скаже через наступні 2 секунди.
Я, наприклад, чітко пам'ятаю, чим вона мене вразила. На кастингу беруть якусь новину і намагаються її обжартувати, розкрутити. І ми обговорювали, що в якійсь азійській країні на фестивалі несуть у великій золотій скрині зуб Будди. І ми щось далі почали розказувати, а Оля і каже: "Цікаво, а там є карієс?". І я такий: "Ого" (сміється). Цікаве мислення, власне, тому і було зроблено пташечку навпроти її прізвища.
– Чому ваша трійка стала еталонною?
– Тому що ми були щирі з глядачем. Глядач не дурний, він бачить фальш, бачить нещирість.
На власному прикладі скажу: я довго не міг дивитися українські фільми чи серіали, тому що бачив, що ось ця людина, яка каже: "Ич, як хвацько обійшов мене навколо пальця, а дзуськи тобі", після того, як режисер сказав стоп, вона з україномовної стала російськомовною в ту ж секунду. Актор фальшує, а не живе.
На початках "Підйом" не злітав, тому що були розписані певні ролі, яким мали відповідати для того, щоб була відповідність розписаним рамкам. Потім вийшла стаття Андрія Кокотюхи, в якій він розніс як критик нашу роботу. Найбільше дісталося мені.
Я перечитав цю статтю, і сам із собою 2 доби говорив. Потім прийшов і сказав: "Все, я ось так масочку вдягати не буду, я буду собою". І Саня, і Оля, ми втрьох стрибнули в цю історію, що треба бути собою.
У нас були конфлікти з редакторами, ми не хотіли виконувати те, що вони нам писали. Ми переламали систему і сказали: "Ви будете писати під нас те, що ми хочемо". Це було дуже нетипово для телевізійного ринку в ті часи, але це була правильно вибрана стратегія.
І коли воно щиро, воно несеться.
– Ти на "Новому каналі" відпрацював 14 років. Чому ви погано розійшлися?
– Це не було "погано розійшлися" насправді. Це була моя емоція, проговорена вголос, яка мала право бути. 14 років я старанно працював. Ще коли тільки працевлаштовувався, я сказав пані Оксані Панасівській (колишня головна продюсерка "Нового каналу" – УП), яка зі мною домовлялася про деталі мого заходу в проєкт, що "допоки ви мене не кинете – я ваш".
"Новий канал" виконував свої зобов'язання переді мною, а я виконував свої зобов'язання перед "Новим каналом". І для мене це була не просто робота, мені подобалися люди, з якими я працюю, і я хотів робити їм щось добре.
У грудні 2021-го ми знову домовилися про співпрацю на 2022 рік. Я уже чітко розумів для себе, що це мій останній рік роботи на телебаченні. Але я страшенно хотів у червні зробити дембельський акорд, провівши "Форт Буаяр" – він відновлювався в Україні, і я мав бути його ведучим.
У січні ми ще там щось по домовленостях фіксили, а в лютому почалася повномасштабна війна. Зрозуміло, що ні про які зйомки не йдеться. Але є таке поняття, як нормальні взаємовідносини і повага.
Я даю собі ради сам, все нормально, але мені важливо, щоб з керівництва каналу хтось поцікавився, як у тебе справи, чим допомогти. "Новий канал" і наш фонд на відстані 2 хвилин їзди, враховуючи затори. І, можливо, канал міг би бути чимось корисним роботі нашого фонду, ми ж не чужі люди. Я не знаю, певно, з пів року не виходили на контакт, а потім мене запитали: "Ми готуємось відновлювати виробництво проєктів. Підеш на "Хто зверху"?". І я такий: "Ну, камон, це вже навіть не кумедно".
Тобто сторінка перегорнута, і більше ніякого бажання повертатися в царину телебачення в мене не було. Не через поведінку якихось людей з "Нового каналу" – справді зі всіма ними я в нормальних стосунках.
Це пережиття жахливого емоційного вигорання і відчуття нового себе внаслідок пертурбацій за останні роки. І я зрозумів, що тепер в розважальному сегменті працювати, мабуть, не зможу.
Я залишив для себе певну віддушину у вигляді подкасту, який веду з Антоном Тимошенком. Але це подкаст, який з'явився в 2024 році, тобто вже я так вистояв в емоційному плані і зрозумів, що просто хочу іноді говорити з кимось не тільки про війну і не тільки про фонд. Тож подкаст у цьому контексті став хорошою платформою іноді вибалакатися, а іноді запросити дуже класних, крутих, світлих, мудрих і мужніх людей для розмови.
"Те, як Кіра Рудик керувала колективом, полегшило мені життя щодо розвалу партії "Голос""
– Давай про політику поговоримо. У 2019 році ти балотувався в списках партії "Голос" під 30 номером. Чи зрадів ти, коли не потрапив у парламент, зважаючи на якість поточного скликання ВРУ?
– Ні, тоді я засмутився. Я дійсно був крепко налаштований на те, щоб туди заходити, мені подобалася більшість людей, які десь на авторитеті Вакарчука, десь на моєму авторитеті отримали можливість займатися законотворчістю. Я хотів бути в цьому процесі, мені було цікаво.
Уже в той момент я внутрішньо відходив від того, чим займався раніше. Тобто поступовий відхід від медійної кар'єри був закладений у попередні роки.
Але вже, власне, так сталося, як сталося.
Сьогодні я, дивлячись на останні 6 років, розумію, що, мабуть, я би втратив дуже багато, якби був у парламенті цього скликання. Тому що він – один із найгірших за історію України. Це явно не те, чим історія українського парламентаризму може пишатися. Я не кажу, що там немає притомних людей.
Ми у фонді напрацьовуємо різні пропозиції по змінах у законодавстві для того, щоб було краще працювати українському солдату й українському волонтеру. Там є, з ким працювати. Але глобально – це не парламент.
– Усередині фракції "Голос" є кілька груп, буває, що люди між собою не хочуть спілкуватися. А лідер партії буквально за рік після виборів здав мандат. Чому проєкт "Голос" провалився?
– Романе, вітаю, ти успішно перерахував причини неуспішності цієї політичної структури (сміється).
На це є кілька об'єктивних, на мою думку, причин. Перша: партія, яка клепається на колінці, не може бути живучою в перспективі. Чому? Тому що перед тим, як зайти у стіни парламенту, хороші люди не притерлись і не виявили суттєвих розбіжностей у своїх поглядах до того. А розбіжності були. "Голос" – яскравий приклад цього.
Дуже важко говорити про ліберальну політичну силу, в якій половина фракції з людей, які не сповідують ці погляди.
Це ж був мій улюблений жарт всередині структури "Голосу", що ну ось, дивіться, сидять найкрутіші ліберали: Лозинський, Васильченко, Піпа. Ці троє людей – представників Української Галицької Партії. Жарт полягав у тому, що статут УГП писав Христос (сміється). Тобто це максимально консервативна галицька структура, яка делегувала своїх людей – далеко не найгірших, а реально дуже крутих. Але, очевидно, що це трошки не той погляд на ліберальність, який продукував Славко у своїх запевненнях щодо того, кого він веде у парламент. Чи полковник Костенко – дуже важко його сприймати крізь призму ліберальних засад.
Кожен з них професіонал, але коли вони сіли разом і почалася вже активна робота, стало зрозуміло, що є дуже серйозні розбіжності в різних питаннях.
І відхід Славка від керівництва партії – це було те, про що він попереджав. Проте, уточнення: коли він казав, що "я відійду від управління партією", ніхто не міг уявити, що разом з тим він складе мандат вдруге і піде з парламенту. І це був один з останніх цвяхів, які були забиті в труну, на якій красивими літерами було написано "Голос".
– Ти балотувався в мери Києва. Для чого тобі це було? Хіба ти хотів займатися ЖКГ, опалювальним сезоном…?
– (Дратується і перебиває) Really? Дивися, якщо мене щось не влаштовує, я ніколи не чекаю, що хтось це зробить замість мене, що хтось здогадається це зробити. Якщо Роман Кравець може познайомити мене, наприклад, з мамою, в якої маленькі діти, в неї каляска, і якщо ця мама скаже, що їй зручно в Києві – ну, хочу познайомитися.
Або знайти ветерана війни, який пройшов протезування і який скаже, що він вважає Київ містом інклюзивним. Я живу в місті, це моє середовище, я люблю Київ, хочу, щоб мої четверо киян зростали в комфортному місті.
– Тобто ти дивився на вибори мера як на серйозну історію?
– Абсолютно так. Я розумів певний рівень несприйняття, що були там закиди – мовляв: "Іди Збаражем спочатку покеруй, а потім сюди зазіхай".
Проте я дивлюся на свій життєвий шлях, я розумію, що було би важко, але не неможливо. Тому що так само, як і зараз у роботі фонду, ти можеш мати успіх, якщо знаходиш правильних людей, яким можеш делегувати ті чи інші повноваження. І у випадку з керівництвом містом цей протокол є актуальним.
– Що ти відчув, коли програв не лише Кличку, а і Попову, який тоді був представником ОПЗЖ?
– Що ми недооцінили "регіоналів", і ми програли мобілізацію своїх прихильників.
Було зрозуміло, що з Віталієм Володимировичем буде важко тягатися. Але ось коли тебе обходить чувак з ОПЗЖ і ти дізнаєшся, що там якісь сітки були задіяні і так далі, значить, ми не спрацювали профілактично.
Але, ще раз, досвід здобувається в різний спосіб, і я не вважаю, що це було катастрофічно. Я вважаю, що з будь-яких кейсів треба робити висновки. Ми отримали рівно той результат, на який заслужили.
– Щоб закінчити інтерв'ю. Дві виборчі кампанії, про які ми поговорили, для тебе – це болючий досвід?
– Ні, це був цікавий досвід. Я б навіть сказав, правильний досвід, як не можна поводити себе з людьми. Не знаю, чи в паблік раніше про це говорив.
Кампанія "Голосу", яка була в 2019 році, яскраво акумулювала величезну кількість людей, які доєдналися на волонтерських засадах. Тобто всі ті, хто працювали в полях – класні, світлі, романтично налаштовані люди, які побачили класну ідею і підтримали її.
Вибори відбулися в липні. У вересні мені почали писати і дзвонити пачками люди зі всієї України із запитанням: "А що нам далі робити?". І я з жахом дізнаюся, що про всіх цих людей, які безкоштовно відпахали дуже інтенсивну кампанію, просто забули. Тобто "Голос" пішов у Верховну Раду займатися законотворчістю, а всі вони залишилися сирітками.
Я приходжу і кажу: "Ви людей напризволяще кинули. Піднімайте – де списки? Ви маєте сісти, обдзвонити всіх нашим колцентром, який там був, і подякувати за роботу".
Пройде рік між парламентськими і місцевими виборами, а 50% тих людей, які пахали на "Голос", підуть працювати в систему "Європейської солідарності", 50% – до "Слуг народу". Це були люди ображені, відповідно, втрачені. Це була катастрофа. І я, коли на це подивився, я такий: "Блін, оце як не можна робити". Це такий великий урок був.
І урок № 2 – це коли я зрозумів, що цей проєкт стає токсичним. Після відходу Славка керувати почала пані Рудик, яка трошки переплутала сферу. Керувати пасіонаріями як корпорацією – це дуже хибний шлях. Тому що до людей треба ставитися з повагою, з розумінням.
Ти не можеш просто взяти і, наче найманих менеджерів, помножити на нуль якусь групу людей тільки тому, що вони не згодні з тобою.
Ось така манера керування колективом насправді полегшила мені життя щодо виведення з "Голосу" основної маси притомних людей для того, щоб вони не затоксичилися поряд з таким керівництвом і з такою логікою поведінки.
Роман Кравець, УП