"Ми маємо пройти по межі між запитом на справедливість і бажанням помсти". Чи існує справедливість і де її шукати

Одним із найпоширеніших в Україні сьогодні є запит на справедливість.

У країні, де війна триває 12 років, промовляти це слово майже фізично боляче. Справедливі війни в історії трапляються, але чи виживе людина під дронами й ракетами, залежить від швидкості її реакції, везіння, дива – будь-чого, окрім принципів справедливості.

Політики та юристи вважають відновлення справедливості основою тривалого миру для України. До неї апелюють ті, хто п'ятий рік у війську, і ті, хто вважає себе "ненародженими для війни". На неї покладаються ті, хто до останньої стіни тримаються за свою хату неподалік від лінії бойового зіткнення, і ті, хто залишився на окупованих територіях.

Здається, сьогодні всіх накрив всеохоплюючий і нестримний запит на справедливість – для кожного свою і одну на всіх.

Протягом історії людства цей запит руйнував імперії й допомагав колишнім рабам здобувати волю. В інших випадках той самий запит призводив до катастрофи, як це сталося, приміром, з Німеччиною після Версальського договору.

Сьогодні як ніколи на часі спробувати розібратися, що таке справедливість, де її шукати, який мир для України можна вважати справедливим, і що стається, коли після пережитої трагедії суспільство залишається з відчуттям несправедливості.

Про це матеріал "Української правди".

Очима правозахисника: Максим Буткевич про справедливість, помсту і межу компромісу в пошуках миру

Так само, як частоту вимірюють у герцах, енергію – у джоулях, а напругу – у вольтах, одиницею вимірювання антагонізму до несправедливості могли би стати "буткевичі".

Правозахисна діяльність багато років є справою життя Максима Буткевича. Він опікувався захистом біженців, переселенців і осіб без громадянства.

На початку березня 2022-го Буткевич взяв до рук зброю. За три з половиною місяці потрапив у полон. Що таке несправедливість, відчув на собі в камері Луганського СІЗО та колонії суворого режиму, де мав сидіти 13 років за сфальсифікованим вироком окупаційного суду. Він вийшов на волю в жовтні 2024-го року, після 850 днів ув'язнення.

Ми поговорили з Максимом про те, що спільного в лінії обрію зі справедливістю, чому не можна відмовлятися від її пошуку, попри те, що вона недосяжна, що означає для нього справедливий мир, як українцям не перетворитися на колективного графа Монте-Крісто в балансуванні між помстою і законом, а також про Бога любові й Бога правосуддя.

– Часто доводиться чути: справедливість – це те, чого немає, але за що треба боротися. Насправді нагадує фразу "Вірую, бо це абсурд", яку приписують Тертуліану. Для вас існування справедливості – це про віру чи про раціо?

– Для мене запит на справедливість – це більше, ніж віра. І точно щось набагато глибше, ніж раціо.

Це внутрішня потреба – те, що нам притаманне як людям. Справедливість – це не щось зовнішнє або хтось ззовні, на кого ми можемо покластися або перекласти свою відповідальність. Це те, що ми несемо в собі. Можемо дати цьому вихід або відмовитися від такої можливості. Просто кажеш собі: справедливості немає, тому що я не можу її втілити. А якщо так, то не буду навіть намагатися.

Відновлення справедливості – це шлях, який ми обираємо або не обираємо, розуміючи, що повною мірою вона недосяжна. І в цьому теж є щось ірраціональне, але засадничо людське. Це як із лінією обрію, до якої ми що ближче, то більше вона віддаляється від нас.

– Розпад СРСР і три українські революції дали певну ілюзію того, що ми живемо в світі, де не все вирішує влада сили і сила зброї. Але з анексією Криму та частини Донбасу, а надто після 2022 року, ми живемо в реальності, яка про що завгодно, але не про справедливість. На якому етапі прийняття цієї реальності ви перебуваєте – заперечення, гнів, торг, депресія?

– Війна як стан – це за визначенням ситуація кричущої несправедливості. Для цивільних, для військовослужбовців, не кажучи вже про те, що більшість військовослужбовців це вчорашні цивільні, які ніколи не хотіли потрапити в ситуацію, де їм доведеться вбивати, ризикувати бути вбитими, жертвувати своїм часом, планами, майбутнім.

Тому, безперечно, передусім це гнів на тих, хто почав війну. Але не розчарування і не депресія, ні.

Можливо, до певної міри торг. Ми розуміємо, що, покарати всіх відповідальних за злочини росіян неможливо. Всіх – неможливо. Але це не означає, що за це не треба боротися і що цього не треба прагнути. 

Тому для мене те, що роблять колеги з правозахисного руху, документування воєнних злочинів, звернення до різних юридичних інституцій – дуже важлива справа.

Чи принесе вона стовідсоткові результати? Ні. Ми розуміємо, що не буде нового Нюрнберга, принаймні наразі. Але якщо вони цього не робитимуть, результатів не буде взагалі. Треба намагатися. І це розуміння підживлюється, напевно, енергією гніву.

– Чи згадували ви про справедливість, коли 850 днів були в російському полоні?

– Коли проти тебе сфабрикували кримінальну справу, вибили свідчення, засудили, важко уявити щось більш несправедливе. Можна, але важко.

Я розумів, що ця ситуація кричущої несправедливості може бути, так би мовити, розв'язана, лише коли мене звільнять. Як воно буде далі, я не знав. Не знав навіть, наскільки звинувачення, висунуті проти мене, серйозно сприймають в Україні. Може, хтось і повірив, що я стріляв в цивільних. Але принаймні на волі можна буде обстоювати свою невинуватість.

Тому звільнення для мене було головною передумовою відновлення справедливості. Просто як факт повернення мені суб'єктності.

В полоні ти відчуваєш себе предметом, який пересунули, поставили, наліпили щось, зафарбували в якийсь колір. Це відчуття себе як предмета з людською гідністю не має нічого спільного.

Ні про яку справедливість не йшлося, незалежно від умов утримання, які могли бути гіршими, кращими, більш болючими, менш болючими.

Тому очікував на звільнення саме як на повернення мені суб'єктності, коли я можу впливати на те, як мене сприймають інші, що зі мною роблять, що сам із собою роблю.

Читайте також: Позивний для Мойсея. Максим Буткевич про 850 днів полону, життя над безоднею і диво повернення

– Чи змирилися ви з тим, що ваші кривдники в полоні можуть уникнути відповідальності?

– Чи хочу я, щоб була відплата? Так. Вони мають відповісти, а декого просто треба зупинити. Я не перший, не другий і не третій, це конвеєр.

Почуття безкарності стабілізує цикл насильства. Якби вони знали, що за кожну їхню дію буде відповідальність, напевно, деяких дій би не було. І тому складно змиритися з тим, що їх зараз важко зупинити.

Але я точно не бажаю помсти, не хочу закону Таліона за формулою "око за око, зуб за зуб".

– Справедливість очима Буткевича – філософа за освітою, Буткевича – правозахисника за покликанням, Буткевича – вірянина і Буткевича – колишнього військового та військовополоненого – це різні речі чи одне й те саме?

– Я би сказав, що насправді вони здебільшого збігаються. Відбувається синергія цих нібито різних оптик.

Як для правозахисника, для мене справедливість – не теоретична річ, а питання того, що саме я можу зробити, щоб її в світі побільшало.

Як для вірянина, запит на справедливість для мене є онтологічним доказом, умовно кажучи, існування Бога. Навіть якщо постулюємо, що світ несправедливий, ми всі маємо потребу в справедливості. Звідки у нас цей запит, якщо ми істоти, які з'явилися в несправедливому світі і не знаємо, що таке справедливість?

Не хочу казати, що ми камінь з Божої пращі, як Ольжич писав, але, встановлюючи справедливість, вищі сили найчастіше діють через нас. Тобто ми, власне кажучи, є її носіями.

І тому в мене відбувається такий внутрішній діалог, де збігаються правозахисна роль, погляди вірянина, ну і як військового так само. Я приєднався до війська саме в ситуації кричущої несправедливості, щоб її стримати. Зробити це можна лише давши відсіч агресору.

– Якщо заговорили про онтологічні докази, ваш Бог – це Бог любові чи Бог справедливості?

– Для мене ці поняття не розділені між собою.

У мене в голові немає образу Бога як судді, скопійованого з людського суду, який сидить десь і штампує вироки. Ми самі собі виносимо вироки своїми діями, закопуючи себе у смерть або пророщуючи життя.

Якщо ми обираємо насильство, десуб'єктивізацію інших, агресію, чужий біль, а біль це завжди сигнал про наближення смерті, то ми взрощуємо в собі смерть. І навпаки – проявами любові ми в собі зрощуємо життя.

Це якийсь такий засадничий, базовий і дуже справедливий механізм. І в цьому справедливість не суперечить любові.

Але якщо спитати, Бог є любов чи Бог є справедливість, для мене Бог є любов.

– Коли йдеться про закінчення війни, все частіше можна почути слово "компроміс". Де для вас баланс між справедливістю і компромісом?

– Ми всі розуміємо, що найближчим часом не буде миру, який би на 100% задовольнив наш запит на справедливість. У будь-якому разі мир через компроміс не буде для нас справедливим.

Але є межа, за якої компроміс перетворюється на капітуляцію.

Не можна погоджуватися на те, що хтось, окрім нас, визначатиме наш шлях і порядок денний у різних царинах – мовній, релігійній, військовій.

Не можна погоджуватися на мир, за якого ми втрачаємо власну гідність, суб'єктність, можливість впливати на наше сьогодення і майбутнє, повністю або частково стаємо колонією.

Не можна погоджуватися на мир ціною індульгенції злочинцям. Пам'ятаєте момент, коли росіяни через американців намагалися пропхати 28 пунктів мирного плану? Один із пунктів викликав чи не найбільший опір і обурення нашого суспільства. Він був про відсутність відповідальності для росіян за скоєні злочини.

Ми хочемо миру, але не згодні з тим, що злочинці уникнуть відповідальності. І це теж про суб'єктність. Якщо ми відмовляємося переслідувати в законному порядку тих, хто скоїв злочини, то це теж частина внутрішньої колонізації.

Ми не можемо забути ані загиблих, ані скалічених, ані зруйновані міста і селища, ані того, що сотні тисяч співгромадян залишилися на окупованих територіях, а мільйони людей залишили там домівки, все життя фактично, і були змушені виїхати.

Чи справедливо це? Ні, безумовно. Але якщо ми матимемо можливість самим обирати власне майбутнє і допомагати потерпілим від війни почати життя спочатку, ця суб'єктність дає надію на хоча б помірно справедливий мир.

Для мене межа компромісу проходить саме тут – у збереженні таких засадничих ознак, як людська гідність і суб'єктність.

– На добриві відчуття несправедливості і ресентименту в історії виростають ті ще квіти зла. Як сталося, наприклад, з Німеччиною після Версальського договору або з тією ж Росією після розпаду СРСР…

– Дуже схожі процеси, до речі. Просто як ілюстрація: коли я сидів у Луганському СІЗО з кримінальниками, там був постійно увімкнений телевізор. В якийсь момент там показували документальний фільм про Німеччину періоду Веймарської республіки. Я дивився і не міг зрозуміти, наскільки усвідомлено сценаристи це зробили. Там не те, що були паралелі з пострадянською Росією, там весь цей фільм був однією суцільною паралеллю. Все перегукувалося…

– От на цій хвилі нереалізованого запиту на справедливість як нам не перетворитися на колективного графа Монте-Крісто?

– Це дуже непросто. Вже зараз ми чуємо в тих чи інших формулюваннях заклики до помсти: "Давайте ми їм зробимо те саме, що вони робили в Ірпені, Бучі, Ізюмі, Маріуполі". 

Це означатиме для мене нашу поразку, передусім моральну. Це означатиме, що вони нав'язали свій модус операнді – спосіб дії, і ми втратили свої засадничі цінності.

Така помста не відновлює справедливість, вона лише закріплює цикл несправедливості.

Ми маємо пройти по тонкій межі між запитом на справедливість і бажанням помсти в максимально спрощеному архаїчному вигляді.

Коли ми кажемо про відповідальність всіх, хто чинить злочини, це завжди індивідуальний підхід. Кожна людина відповідає за власний вчинок. Або відсутність вчинків там, де вона могла би на щось впливати, але не зробила цього.

Для мене, до речі, це теж дуже важлива тема – відповідальність за бездіяльність.

Ризик перетворитися на колективного графа Монте-Крісто, який маритиме помстою, є, але не думаю, що наразі він критичний. Ми бачимо це по тому, як Україна поводиться з російськими військовополоненими.

Ми не скочуємося до повторення їхніх практик, поводимося відповідно до своїх зобов'язань. І навіть якщо в когось є особисте бажання помститися, воно стримується інституціонально. Поки ми даємо собі з цим раду.

– Є ще один вимір того, про що ми говоримо – пошук внутрішнього ворога в гонитві за справедливістю.

– О, так. Ми, напевно, найкращі в цьому виді спорту.

Знову-таки, не хочеться проводити паралелі, бо це завжди ризикована річ. Але ж ми пам'ятаємо, що в ультраправих, як би зараз сказали, у Німеччині часів Веймарської республіки був наратив про "ніж у спину". Тобто про те, що німці перемогли б у Першій світовій, якби не революція, якби не "ці кляті соціалісти". Цей наратив став тоді дуже популярним.

Не хочеться, щоб щось подібне повторювалося в нас. Що ми, мовляв, могли би краще, якби не... і далі йде довгий список внутрішніх ворогів.

Але мені здається, що на п'ятому році повномасштабної війни, попри всі тріщини та розриви в тканині суспільної солідарності, ми зберігаємо солідарність у головному. Вона, звісно, не посилюється з часом війни – війна розмиває її. Але нам дуже важливо зберегти розуміння цінності цієї солідарності.

Справедливість без солідарності неможлива. Не можна уявити собі справедливість для когось за рахунок інших. Не існує трохи справедливості, часткової справедливості, справедливості на мінімалках. Вона або є для всіх, або її немає, а той, хто сьогодні шукає ворогів серед своїх, завтра сам стає ворогом для своїх.

Очима військового: "Наразі я не маю запиту на справедливість. Маю запит на несправедливість, але трохи на свою користь"

Наступний наш співрозмовник два роки тому добровільно мобілізувався. "Для мене важливо говорити те, що вважаю за потрібне, як вважаю за потрібне. Моральне право на це матимуть ті, хто під час війни служив", – пояснював він своє рішення.

Сьогодні він погодився поспілкуватися про те, яким є його запит на справедливість, лише анонімно. Чому?

"Ну дивись, будь-який військовослужбовець у строю дотримуватиметься встановлених рамок. Тут усі напружені й живуть у режимі самоцензури. Кожен думає, як би нічого зайвого не ляпнути, щоб не дратувати командування", – каже він.

Він наполягає на тому, що не має права говорити від імені якоїсь соціальної групи, а дещо "неканонічне" сприйняття справедливості – виключно його погляд на речі. Проте його бачення фіксує певний психологічний стан і настрої принаймні частини тих, хто у війську.

"Бережи нас Боже від спалахів справедливості!" – таким міг би бути сухий залишок від монологу нашого співрозмовника.

Ми попросили його описати стадії прийняття на шляху до цього висновку.

Далі – прямою мовою.

Заперечення і гнів

Те, що ми сьогодні зазвичай називаємо запитом на справедливість часто приховує дещо інше. Це інше легко визначити словами "озлобленість" або "гнів". Ми надто довго живемо в стані біди, через це дратує все і всі. Такий сьогодні агрегатний стан суспільства – агресія, яку треба на щось або на когось спрямувати.

З цього стану ми, природно, шукаємо вихід. І знаходимо найпростіший. Тому запит на справедливість реалізуємо переважно через пошук ворога.

Зрозуміло, що загалом сьогодні ворог у всіх один – росіяни. Все-таки ми деградували не настільки, щоб забути про це.

Але цього виявляється замало. Тоді з'являється внутрішній ворог: Зеленський, "слуги", влада як така. "Ухилянти" – якщо йдеться про тригер для військових. Військові – якщо мова про цивільних ("вони там всі по 100 тисяч отримують"). Булгаков або якийсь професор, який пів життя вивчав Достоєвського – цей взагалі ідеальна мішень у боротьбі з несправедливістю.

Якщо скласти умовний рейтинг несправедливостей для військових, принаймні в моїй бульбашці, то перше місце посідатиме образа на командування. Не абстрактна, а цілком персоніфікована. Хтось ображається на свого сержанта, хтось на Сирського, когось рік тому командир відправив на м'ясний штурм, його підрозділ зтерли, і це біль назавжди. З кимось погано обійшлися в госпіталі або в кав'ярні. Ці живі людські історії є у кожного.

Далі йдуть образи через фінансове забезпечення. "Сотку" бойових мають далеко не всі. Гроші – це теж біль. І, як не крути, маркер ставлення до тебе держави, яку ти фактично захищаєш. 20+ тисяч гривень для небойових посад при тому, що ти собі не належиш 24/7, точно не допомагають відчувати, що з тобою обійшлися справедливо.

Далі – образи на цивільних, які продовжують жити своє життя, і, зокрема, на "ухилянтів". Причому з останніми цікаво виходить. Коли йдеться про близьке коло родичів або друзів, ніхто не проти, щоб вони й надалі "ухилялися". "У мого брата / сина / кума плоскостопість, йому це не потрібно". А ось всі інші – так, це дуже погані люди.

Торг і депресія

За два роки служби я прожив різні внутрішні стани, і на одному з етапів помітив, що мене почало все дратувати. Так проявляється втома, хвороба, вигорання.

Ти відірваний від свого соціального кола. Ти дізнаєшся, що твій сусід буває вдома щотижня, він служить під Києвом і його відпускають на вихідні, а ти – лох, бо у тебе відпустка в кращому разі двічі на рік. Раптом згадуєш, що за роки у війську тобі ніхто баночки варення не надіслав. Дрібниця, але неприємно.

Воно все само вилазить – як людину, у якої давно не було сексу, переслідують еротичні марення. Приблизно те саме відчуття, тільки замість еротичних фантазій спливають в голові образи на все і всіх.

Ще один депресивний момент – втрата ґрунту під ногами. Колись здавалося, що умовно моя спільнота – то є люди, які ходять на Книжковий арсенал, на Львівський книжковий форум. Зараз дивлюся, що вони пишуть у соцмережах, і розумію, що мені переважно нема про що з ними говорити. Відстань з кожним роком збільшується.

Зв'язок із цивільними втратився, військові теж не стали своїми.

Будь-яка армія у світі як інституція, мабуть, влаштована однаково, особливо під час воєн. Є велика мета – виправдання всьому. Є розмивання особистої відповідальності. Є згладжування ідентичності – у будь-який момент тобою може розпоряджатися хто завгодно і як завгодно.

Напевно, кожен військовослужбовець, включаючи командира бригади, в ті чи інші моменти відчуває, що з ним поводяться як із майном ЗСУ.

Ти домовляєшся з собою, що все це просто треба пережити. А потім бачиш, що світла в кінці тунелю немає – повна невизначеність щодо термінів служби, і краю цьому не видно.

Прийняття

Соціальна справедливість – це про зв'язок між тим, що ти даєш суспільству, і тим, що отримуєш. Я й до армії відчував, що цей баланс порушений, але не здогадувався, якою мірою. А зараз розумію, що його немає в принципі.

В армії відбувається зустріч із концентрованою реальністю, яка швидко розвіює ілюзії про те, що якщо ти будеш чинити правильно, то світ відповідатиме тобі тим самим – тобто буде справедливий до тебе.

Зараз я абсолютно приймаю той факт, що справедливості немає. І навіть обурення з цього приводу не маю. Поруч гинуть 30-річні, мені 50+, у мене двоє дітей і є шанси пережити цей пи*дець. Що ж мені скаржитися на несправедливість? Це якось навіть немудро, напевно.

Але саме запит на справедливість і різні уявлення про неї стануть лінією розлому в цивільному житті для тих військових, хто переживе війну.

Хтось захоче реваншу за все, що пережив. Хтось намагатиметься жити на відсотки від свого військового минулого. Хтось стане циніком. Частина людей ходитиме до булошної в пікселі з посвідченням учасника бойових дій і лаятиметься за безкоштовний проїзд у маршрутках. Думаю, таких буде чимало.

У кожного, хто гостро відчуває несправедливість, загалом є три шляхи.

Перший – спробувати щось змінити. Таких меншість, тому що це складно, клопітно і не завжди можливо, особливо коли джерелом несправедливості є не фізичні особи, а інституції.

Другий – скиглити і весь час звинувачувати когось у своїх бідах – командирів, "ухилянтів", Зеленського, в кого на що вистачить фантазії.

Третій – якось "домовитися" з реальністю.

Гадаю, що мій шлях – третій. Розумію, що цей підхід не для героїчних історій, які всі ми так любимо. В цьому зазвичай не зізнаються і цим не пишаються, але як є: наразі у мене немає запиту на справедливість. Я маю запит на несправедливість, але трохи на свою користь. Ось на цьому шляху намагаюся намацати свою стратегію виживання.

Пошуками справедливості вимощена дорога відомо куди. В ХХ столітті це довели і більшовики, і націонал-соціалісти, і ще багато хто.

Бережи нас Боже від спалахів справедливості! Якщо після війни цей запит не спрямувати в потрібне русло і не вбудувати в нормальне політичне життя, де під час виборів виходить суспільна пара, рано чи пізно це призведе до великої біди.

***

80 років тому в німецькому Нюрнбергу оголосили свій вирок судді Міжнародного воєнного трибуналу.

Хтось вважає цей процес прикладом "правосуддя переможців", хтось піддає критиці за вибірковість – лише 12 із 24 обвинувачених з верхівки керівництва Третього Рейху засудили до страти. Але дотепер Нюрнберзький трибунал є символом відновлення справедливості – хай неповної, запізнілої, слабкої.

Нам доводиться існувати в реальності, де навіть такий, редукований, акт справедливості щодо правителів Росії здається чимось із світу альтернативної історії. Ядерна зброя наблизила світ до апокаліпсису, але не зробила ближчим до справедливості.

"Коли перебуваєш в умовах кричущо несправедливих, запит на справедливість загострюється. Це такий апофатичний шлях від заперечення, так би мовити. Найчастіше люди не думають про справедливість, поки гостро не відчувають її порушення", – каже Максим Буткевич.

Саме тому запит на справедливість став для нас сьогодні чимось набагато більшим, ніж філософський конструкт. Розуміння того, який мир ми вважатимемо справедливим, має стати важливою частиною нового суспільного договору. А голоси наших співрозмовників у цьому матеріалі варто почути, навіть якщо це не співпадає із загальноприйнятими наративами.

Саме від того, де ми сьогодні знайдемо для себе точку опори в несправедливому світі, багато в чому буде залежати, як житимемо в ньому завтра і чи наблизимося хоч трохи до лінії обрію.

Михайло Кригель, УП