Добровільний вихід з Донбасу – це неприйнятне божевілля і буквально самогубство. Інтерв'ю з Андрієм Іллєнком
Колишній народний депутат Андрій Іллєнко від початку повномасштабного вторгнення воює в складі батальйону "Свобода", який нині входить до бригади НГУ "Рубіж".
Брав участь у боях на Київщині навесні 2022-го, у бахмутській кампанії, на Сіверському напрямку, а з минулого року – на Покровському, який після фактичної втрати самого Покровська дедалі більше перетворюється на Добропільський.
У підрозділі Іллєнка, яким командує його колишній помічник Петро Кузик – сім Героїв України, серед них і перша в історії Національної гвардії жінка, удостоєна цього звання. Попри те, що батальйон "Свобода" є флагманським проєктом однойменної партії, її лідер Олег Тягнибок давно не служить у підрозділі.
В розмові з УП Іллєнко розповідає, які переваги сьогодні Україна має на фронті, чим пояснюється шокуючий дисбаланс втрат не на користь противника, чи можливий у таких умовах вихід росіян на адмінкордони Донеччини, та чому Росія стоїть перед складною дилемою: масово мобілізовувати людей або згортати так звану "СВО".
"Ми тримаємося, бо за нами – ключові "фортеці" Донбасу, основа української оборони"
– Покровський напрямок – стабільно один із найгарячіших. Як би ви охарактеризували поточну ситуацію: Покровськ і Мирноград фактично втрачені, але фронт глибоко стабільний?
– На цей напрямок нас в екстреному режимі перекинули 10 місяців тому, а до того ми тримали ділянку фронту під Сіверськом.
Наш нинішній напрямок зараз коректніше називати Покровсько-Добропільський або просто Добропільський, хоча їхали ми саме на Покровський.
Це була середина літа, було багато хаосу, деякі доповіді про ситуацію не відповідали реальності на землі. Але спільними зусиллями ділянку вдалося стабілізувати.
Хто в темі, той пам'ятає так званий Добропільський прорив, який відбувся якраз тоді, коли ми заходили. У бік Добропілля, як можна було побачити на DeepState, почали рости "роги". Їх вдалося зрізати.
Зараз справді суттєвих змін лінії фронту немає. Але це дається надзусиллями піхоти, колосальним напруженням всіх сил, перш за все – дронової складової, щоб не допустити просочування ворога.
Противник активно намагається просочуватися, і час від часу відбуваються навіть спроби масивих механізованих штурмів. Застосовується не лише важка техніка – буває багато мотоциклів, квадроциклів разом із піхотою.
Є спроби розтягнути максимально нашу увагу, знайти слабкі місця, пробитися, просочитися, закріпитися. Не допускаємо прориву фронту, не допускаємо просочування.
У ворога великі втрати, хоча і в нас вони, на жаль, є. Але ми тримаємося, бо за нами – ключові "фортеці" Донбасу, основа української оборони вже багато років.
– У воєнних колах ключем до ситуації на Покровському напрямку називають Грішине, яке зараз фактично перебуває в сірій зоні. Якщо росіянам вдасться його взяти, вони полегшать своє подальше просування. Як оцінюєте цю перспективу?
– Ворог шукає в нашій обороні слабкі місця. Намагається проводити інфільтрації, наступи плюс-мінус скрізь. Там, де в нього починає виходити, він концентрує сили, пробує розвивати успіх.
Це не є якась революційна тактика, а очевидний наступальний процес, який розвивається наступним чином: шукається якесь місце, якийсь стик або зручні умови з точки зору ландшафту, де можна просуватися. Зараз це одне з таких місць, де йдуть доволі інтенсивні бойові дії.
– Минулорічний добропільський прорив відбувався завдяки просочуванню на стику корпусів. Наскільки такого типу просочування залишаються актуальною проблемою?
– Це основний метод, яким діють росіяни, не рахуючи дронової війни. Вони намагаються вибивати і атакувати нашу логістику, так само, як ми вибиваємо їхню. Вони пробують перетворити весь наш тил на зону ураження дронів, максимально ускладнюючи будь-які процеси – логістичні чи ротаційні. Плюс масове використання КАБів, "шахедів", "Молній" та інших БпЛА. Плюс – механізовані штурми, які нікуди не зникли.
Звичайно, це вже не 2022-ий і не 2023-ій в цьому сенсі, але такі штурми час від часу бувають. Основний засіб – піхотний. І це навіть не штурм, а піхотна інфільтрація. Вони невеликими групами по 1–2–3 особи намагаються просочитися десь між нашими позиціями і зайти нам у тил.
Хоча поняття тил – досить умовне, не завжди зрозуміло, хто в кого в тилу і хто кого бере в оточення. Це суцільна сіра зона шириною в декілька кілометрів.
Вони намагаються десь закріпитися. Це може бути підвал зруйнованого будинку, яма, залишена колись наша позиція. Коли їм вдається накопичитися і почати створювати нам проблеми, їх вже треба вишибати. Або завдавати прицільне вогневе ураження, що не завжди просто, або проводити контрштурмові дії, що також має свої обмеження.
Наша ключова задача зараз – максимально відстежувати всіма можливими засобами всю нашу смугу і разом із суміжниками дивитися якраз ці стики.
"Вагнерівські опричники мали 10 років досвіду війни. Це не сьогоднішній російський алкаш і наркоман, який підписав контракт на СВО"
– У чому ми переважаємо росіян зараз, а в чому – вони нас?
– На мою думку, є напрямки, за якими в нас вже є перевага. Безумовно, в засобах, не в людях.
У нашому батальйоні є підрозділ НРК "Дозор", який проводить неймовірні операції: більшість наших важко поранених евакуйовані завдяки НРК. НРК займаються логістикою, а тепер майбутнє за монтуванням вогневих засобів на НРК. Ми цей напрямок активно розвиваємо.
На мою думку, у наземних роботизованих комплексах ми зараз маємо перевагу перед росіянами. Хоча вони також активно їх використовують.
Якщо ми говоримо про такі речі, як керовані авіабомби, на жаль, у них у цьому плані серйозна перевага. Тільки вони бачать, що десь навіть тінь з'явилася, туди летить КАБ.
Але якість їхньої піхоти в 2022–2023-му і сьогодні – незрівнянна. Коли ми були на південному фланзі Бахмутського напрямку біля Курдюмівки й Озерянівки, ми опинилися на вістрі удару "Вагнера". Вони наступали з боку Соледара, а потім почали активно наступати з півдня, пробуючи охопити Бахмут.
На 2–3 тижні ми опинилися в епіцентрі наступу. Це були люті, жорстокі вороги, фанатики війни. Вагнерівські опричники мали 10 років досвіду війни на Донбасі і в Африці за плечима. Це не сьогоднішній російський алкаш і наркоман, який підписав контракт на СВО.
Щоправда, "вагнери" тоді і стерлися на Бахмуті.
Сьогоднішній противник – далеко не такий, але і його не варто недооцінювати. Коли він хоче жити, починає воювати, відстрілюватися. Так, частина здається в полон, причому серед полонених дуже багато людей з окупованих територій України – Донбасу, Херсонщини, Запоріжжя. Одного разу до нас потрапив у полон навіть учасник АТО, який став москалем. Опинившись на окупованій території, він потрапив у російську армію і його послали штурмувати наші позиції.
Їх женуть у штурми, вони йдуть, частина гине, частина – здаються, але є і ті, хто може дати бій. Ворога треба ненавидіти, але його не слід недооцінювати.
– Яке співвідношення втрат зараз між українським контингентом і російським на вашому напрямку?
– Це може прозвучати як перебільшення, але бувають тижні, коли втрати 1 до 30 на нашу користь. І це лише те, що ми можемо документально підтвердити. Тобто в середньому це між 1 до 10 і до 1 до 20. У росіян незрівнянно більші втрати, що, втім, не применшує трагізм наших втрат, які ніколи не бувають просто статистикою.
Але підходить той момент, коли росіянам треба буде ухвалювати болючі політичні рішення, такі як мобілізація. У 2022 вони її провели, а потім перейшли на систему контрактів. Грошей все менше, потенційне гарматне м'ясо навіть за гроші не хоче йти, із зон все вигребли, алкоголіків, наркоманів – також. Йдуть рознарядки по навчальних закладах, чого раніше не було, по підприємствах російських, які мають дати певну кількість "добровольців" на СВО, інакше заберуть примусово.
Тобто робота Сил оборони дає результат. Перед Росією стоїть стратегічна дилема і, можливо, внутрішня криза у зв'язку з цим.
– Мобілізація або зупинка так званої СВО?
– Так. І враховуючи настрої в Московії зараз, ситуація там об'єктивно гірша, ніж навіть восени 2022 року.
Втома, втрати, стан економіки, відсутність перспектив і розуміння, що далі.
Починають робити речі, яких намагалися уникати всі попередні роки – на кшталт вимкнення інтернету. Раніше вони створювали цю ілюзію, що нібито в Москві все прекрасно. А зараз нічого не прекрасно. Наші постійно завдають ударів по їхніх глибоких тилах. І головне – нерозуміння, що у влади є хоч якийсь план взагалі.
Початок мобілізації може стали моментом кристалізації кризи. Я думаю, що вони будуть проводити мобілізацію без слова "мобілізація". Це буде "спеціальна операція" з чогось там. Вони не будуть це гучно анонсувати. Фактично вона вже починається, а далі буде нарощуватися, і процеси можуть вийти з-під контролю.
"Росіяни не зможуть вийти на адмінкордони Донецької області в 2026-му"
– Одне з класичних питань українських політиків до військових звучить так: а якщо росіяни вийдуть на адмінкордони Донеччини і Луганщини, вони на цьому тимчасово й зупиняться, враховуючи свою внутрішню ситуацію?
– Тобто ми вже всерйоз не обговорюємо варіанту добровільної здачі Донбасу? Добровільний вихід – це неприйнятне божевілля і буквально самогубство.
Якщо ми самі не відійдемо, захоплення Донеччини – не справа осяжної перспективи. Росіяни не зможуть вийти на адмінкордони області в 2026-му, наприклад. Це той укріпрайон, який вони намагаються взяти понад 4 роки повномасштабної війни, всипавши трупами своїх солдатів усі посадки Донецької області.
За 4 роки вони не можуть дійти до того ж Слов'янська чи Краматорська. Перш за все мова йде про ці міста і ту ж Дружківку. Зараз війна йде фактично вже в Костянтинівці, тому ж Добропіллі, яке ми захищаємо. Далі Лиман, Святогірськ… Це велика територія і наш укріпрайон, наша фортеця, наш східний вал.
Навіть за найгіршого для нас сценарію, взяття цих територій неможливе найближчим часом.
Донецьку область росіяни планували взяти, мабуть, на другий – третій день повномасштабної війни, але і через 4 роки в них не вийде.
Добровільна здача цього може радикально погіршити воєнну ситуацію. Якщо ми не хочемо, щоб війна прийшла в ті міста, де ще є відносно мирне життя, маємо триматися тих позицій, де ми зараз стоїмо.
– Ваш батальйон – один з найбільш героїчних у ЗСУ не в переносному, а в прямому сенсі слова: у вас служить не менш як сім Героїв України, серед яких є жінка. У чому ваш феномен?
– Олександра Давиденко, позивний "Вирва" – це перша жінка у Нацгвардії, яка отримала Героя України. Вона перевелася до нас з іншої військової частини з чітким запитом: хотіла служити саме в націоналістичному батальйоні і саме в піхоті. Навіть не знаю, як описати її мудрість, героїзм, готовність до самопожертви, ефективність безпосередньо в бою. Пишаюся служити поруч з нею.
Кожен боєць, який отримує звання Герой України, на це заслуговує. На мою думку, взагалі кожен піхотинець зараз на це заслуговує.
Якщо говорити про наш батальйон, ми – добровольці. Попри те, що ми давно поповнюємося мобілізованими і тими, хто до нас потрапляє через СЗЧ, позиціонуємо себе як добровольці. Кожному кажемо: у тебе було мільйон варіантів втекти, перепливти Тису, ще щось зробити, але ти – тут. Якщо ти сюди дійшов, значить доброволець.
Друге, на чому в нас усе тримається – це націоналізм. Ми нікого не ділимо за політичними поглядами. Хто кого підтримує – не наша справа.
Але для нас такі речі, як гасла "Слава Україні!", "Слава нації!", Молитва українського націоналіста, червоно-чорний прапор і так само – жовто-блакитний – святі, вони культивуються.
Напевно, якщо ти прямо категорично не сприймаєш український націоналізм, служити в нас буде не дуже комфортно. Але я ще не зустрічав таких.
– Якщо говорити без евфемізмів, у вас єдиний в ЗСУ партійний підрозділ?
– Не зовсім. Батальйон справді сформувався під час оборони Києва на основі київської організації "Свобода". Але, повторюся, ми – підрозділи регулярної армії, не впроваджуємо партійну політику, і у нас можуть бути люди різних політичних поглядів.
Частка партійних "свободівців" у нас приблизно 10–15%. Це люди, які з перших днів з нами: керівництво партії, депутати колишні і діючі, як, наприклад, Петро Кузик – командир батальйону, який був депутатом Київради і головою Деснянської адміністрації в місті Києві.
Зараз батальйон – про війну. А партія – це окремо.
– Чому Олег Тягнибок воює окремо від вас?
– У нього зараз свій батальйон у 128-ій бригаді ТрО, він займається безпілотними системами.
Щоб було зрозуміло: він не прийшов на службу командиром батальйону. Тобто він багато років служив на інших посадах, і от, мабуть, рік тому став командиром батальйону, який воює в Запорізькій області.
Ми рідко бачимося, але по телефону зідзвонюємося кожні пару днів. Він не вилазить з КСП свого батальйону в Запорізькій області, а я знаходжуся на КСП батальйону "Свобода", який воює в Донецькій області.
– Це політичне рішення, щоб він воював окремо?
– Ні, політики в цьому немає, він голова партії. У нас так склалося з 2014 року, що не було єдиного одного великого підрозділу, де служили б усі свободівці.
Юрко Сиротюк служить із групою свободівців у 5-ій штурмовій бригаді. Є люди, які служать у "Карпатській Січі". Ми всі між собою спілкуємося. Батальйон "Свобода" просто найбільше асоціюється зі "Свободою" через назву. Але ще в нас є батальйон "Сила Свободи".
"Поки існує Московія як імперія, вона ніколи не погодиться на існування незалежної України"
– Вперше навіть серед військових з'явилося відчуття, що можлива якась пауза у війні після 2026 року. Яким ви бачите розвиток ситуації?
– Я вважаю, що поки Московія існує як імперія, у нас не буде з ними тривалого миру. Тобто ми будемо завжди перебувати або в ситуації війни, або активної підготовки до війни. Можуть бути періоди якихось затишшя, холодної війни або гарячого миру, але повне замирення – просто неможливе. Це екзистенційне протистояння.
Поки існує Московія як імперія, вона ніколи не погодиться на існування незалежної України, навіть якщо на якийсь час бойові дії припиняться, вони будуть накопичувати отруту і готуватися до нового етапу.
Тому стратегічно розвал Московської імперії – це перспектива цілого життя і десятиліть. Поки це існує у форматі імперського монстра, нам спокою не буде.
Навіть за всіх наших проблем, зокрема і з мобілізацією, давайте порівняємо ситуацію для нас зараз і взимку. Мені здається, що на початку зими ситуація була значно гірша для нас і значно краща для них.
У них був план максимального тиску на фронті і одночасно гуманітарної катастрофи в українському тилу через обстріли енергетики. Геноцид холодом. Так, це була найважча зима за всю новітню історію, але нам вдалося уникнути гуманітарної катастрофи.
Їхній розрахунок полягав у тому, що в нас почнеться бунт, вийдуть люди, які скажуть: на будь-яких умовах, що завгодно, тільки погоджуйтеся на умови Путіна. Цього і близько не відбулося.
На фронті глобально у них нічого теж не вийшло. Більше того, ми ще й почали контратакувати, збільшувати втрати їхні. Можливо, я надто оптимістичний, але повільно-повільно шальки терезів почали вирівнюватися в наш бік і навіть підніматися вгору.
Додалися наші удари по глибоких тилах, які вже стали просто буденністю, і вони дуже дошкульні для їхніх економічних можливостей. Окрім того, війна приходить на їхню територію, це дуже важливо.
Зарано говорити про кризу режиму в Московії, але є ознаки. Навіть у середовищі Z-воєнкорів та лоялістів хвалити владу – дурний тон. Ти не можеш прямо відкрито бути проти, маєш бути з дулею в кишені. Якщо хочеш мати хоч якусь аудиторію, легітимність, мусиш якусь фронду грати.
Загальна думка всієї їхньої русні – вони вважають Путіна слабаком, мудаком, вони його ненавидять. Ненавидять і зневажають. І все менше бояться.
Відкрито проти нього йти більшість ще не готова, але вони чекають першої-ліпшої нагоди, щоб стався новий 1917-ий рік у Росії. Буде це найближчим часом чи через рік – я не знаю. Вони хотіли взяти Київ за 3 дні, а зараз просять президента Америки вплинути на українців, щоб у Москві провести парад на 9 травня
Звичайно, що вони розуміють, яке це приниження, і наскільки глибоко впав Путін. Він запровадив величезні обмеження, глушить інтернет, а результату немає. Україна існує, Україна відбивається ще більше, ніж тоді. Навіть сталінський режим, коли робив свої жахливі речі, мав якесь пояснення – типу "ми вбиваємо ворогів народу для того, щоб іти в щасливе майбутнє", де все буде добре, все буде безкоштовне і настане комунізм. А яке пояснення того, що Путін зараз вимикає Інтернет і росіяни втрачають кошти?
Революція в нашому розумінні в Московії неможлива, тому що зовсім інша політична культура. Вони не розуміють нас, ми не розуміємо їх. Вони не піднімуться проти несправедливості, але в них можуть бути смута і бунт проти слабкого царя. Що було в 1917 році? Був слабкий цар, Микола ІІ. Це ж не Ленін його у Швейцарії звалював, і навіть не Керенський з Думи. Валили Миколу II рідні брати і власні генерали, які вважали його причиною того, що Росія програє війну.
"Хотілося б, щоб такі персонажі ставали фігурантами справ ще до втечі за кордон"
– Що думаєте про внутрішньоукраїнську політичну ситуацію? Країна сидить на плівках Міндіча, як на пороховій діжці. Що буде далі, на вашу думку?
– Піймав себе на тому, що більше 10 хвилин за один раз мені фізично важко їх слухати, у мене фізіологічна відраза до цього всього: до цих персонажів, до цих інтонацій, до цього всього сленгу. Не хочеться цього торкатися. Все, що емоційно про це можна сказати.
Хотілося б дожити до тих часів, коли такі персонажі будуть ставати фігурантами справ до того, як вони виїжджають в Ізраїль чи інші країни, і щоб за гучними викриттями йшли конкретні підозри і обвинувачувальні вироки.
Мародери в тилу – це посібники ворогів.
– Коли приїжджаєте в Київ, як ось зараз, дружина запитує: "Ну коли вже?"?
– Далі йде пауза, потім довга лекція про геополітику, історію, що буде далі. Короткої відповіді немає. Але якщо дуже коротко: все буде добре, але ще багато для цього потрібно зробити.
– Морально, психічно, психологічно втомилися від війни?
– Не вважаю, що моя втома якась особливо цінна. Я думаю, що є люди, яким набагато важче зараз.
Тетяна Даниленко, УП