Якщо активні бойові дії в Україні триватимуть, то до кінця 2029 року в Європі залишаться 5,16 мільйона українських біженців: 99% від нинішньої кількості. За умови компромісного та крихкого миру не повернуться додому 56% наших співвітчизників. А в разі беззаперечної перемоги України та звільнення окупованих територій ця цифра може скоротитися до 32%.
Такі оцінки наведено в дослідженні, яке нещодавно презентувало Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. І, мабуть, найбільш показовим є найоптимістичніший із наведених варіантів.
На жаль, зараз деокупація всіх захоплених українських теренів виглядає фантастикою. Проте очікується, що навіть за реалізації цього фантастичного сценарію кожен третій біженець все одно не повернеться до України. Це підкреслює глибину викликів, що стоять перед країною.
Останнім часом про вітчизняну депопуляцію говорять особливо часто та охоче. При цьому згадують і наших біженців в ЄС, і потенційних іммігрантів (чия можлива поява в Україні вже спровокувала ксенофобську істерію), і вільний виїзд юнаків до 23 років, і багато іншого. Рідше акцентують на тому, що в цій історії різні групи українських громадян перебувають у свідомо нерівних умовах.
Велика війна розділила наших співвітчизників на цивільних і військовослужбовців; на виїзних і невиїзних; на тих, хто залишив країну, і на тих, хто залишився на Батьківщині.Але, крім того, війна ще виразніше окреслила вододіл, що намітився задовго до повномасштабного вторгнення. Між українцями, яким дуже важко чи навіть неможливо обійтися без України, і українцями, для яких це цілком можливе завдання.
Візьмемо типового вітчизняного чиновника чи силовика. Україна дає йому владу та вплив. Україна робить його важливою людиною. Україна нерідко надає йому доступ до корупційної ренти. Без України він усе це втрачає – і жодна країна Європи не запропонує йому аналогічних можливостей.
А ось для успішного вітчизняного айтівця подібної проблеми зазвичай не існує. В іншій точці планети він може бути не менш успішним, ніж в Україні.
Багатьом освіченим українцям поза Україною доводиться несолодко. Їхні життєві досягнення надто тісно прив'язані до вітчизняного гуманітарного простору. Домогтися того ж становища на чужині для них майже неможливо: заважають мовні, культурні, соціальні та інші бар'єри.
А ось простий роботяга затребуваний скрізь. Йому легко продати себе на європейському ринку праці, і його вмілі руки оплачуватимуть вище, ніж в Україні.
Для літньої людини, яка прожила все життя на українській землі, вимушена еміграція часто стає психологічними тортурами. Їй надто важко адаптуватися до чужої країни, чужих звичаїв, чужих правил. Найчастіше вона не має ні моральних, ні фізичних сил починати все з чистого аркуша.
А ось для енергійної української молоді еміграція – це шанс. Молодим хлопцям і дівчатам набагато простіше влитися в чужий соціум і знайти себе поза Україною.
Коли йдеться про українську депопуляцію, важливо не піддаватися емоціям і відокремлювати ідеологічне від практичного.
Ідеологія спонукає нас розглядати прихильність до України крізь призму патріотичних почуттів. Однак на практиці ця прихильність або її відсутність може бути обумовлена і більш прозаїчними обставинами.
Український мовний омбудсмен стає ніким без України. Український лауреат Шевченківської премії втрачає свій авторитет без України. Але український будівельник, зварювальник чи сантехнік цілком може обійтися без України – і жити краще, ніж на Батьківщині.
При цьому люди, прив'язані до України, потребують об'єктивно тих, хто прив'язаний до неї набагато менше.
Державному чиновнику потрібні платники податків, які його утримуватимуть. Інтелектуалу потрібні звичайні роботяги, які облаштовуватимуть його побут. Літній людині потрібні молоді, які зароблятимуть для неї пенсію. Проте зворотної залежності зазвичай не спостерігається.
Українець, який здатен досягти успіху поза Україною, не відчуває гострої потреби в рідних чиновниках, пенсіонерах чи публічних інтелектуалах.
Логіка та здоровий глузд підказують, що для стримування депопуляції варто боротися саме за таких людей: за тих, хто справді може обирати між Україною та чужиною. Потрібно пропонувати їм раціональні аргументи на користь Батьківщини. Знаходити їм відповідні стимули. Створювати їм привабливі умови. У перспективі це важливіше завдання, ніж заохочення тих, хто точно не обійдеться без України через обставини чи патріотичні переконання.
Проте де-факто ми спостерігаємо діаметрально протилежну картину.
Політичний клас, який без України позбавляється кар'єрних перспектив і кормової бази.
Гуманітарна інтелігенція, яка без України навряд чи зможе зберегти нинішній соціальний статус.
Національні активісти, які без України втратять свою значущість.
Саме ці люди формують наш публічний порядок денний та визначають державний курс. І, як правило, вони прагнуть зробити Україну максимально привабливою для себе та своїх однодумців – а не для співгромадян, які можуть самореалізуватися без України.
Активне ядро, прив'язане до України, сприйняло велику війну як шанс побудувати ідеальну країну на власний смак. Пріоритети та настрої цієї частини суспільства відразу ж вийшли на перший план. А інтереси безідейних обивателів, здатних прожити без України, найчастіше просто ігноруються. Ба більше, такі громадяни регулярно стають об'єктом публічного хейту. Наприклад, нерідко лунають заклики обмежити права тих, хто залишив Батьківщину в розпал війни; чи взагалі карати їх позбавленням українського громадянства – хоча зовсім не факт, що для них це стане покаранням.
Безумовно, комусь такий підхід видасться справедливим. Українська держава має орієнтуватися на тих, хто по-справжньому нею дорожить, а не задовольняти тих, хто готовий проміняти її на безпечне закордонне життя! Але це якраз той випадок, коли справедливість стає синонімом неефективності. Тому що знекровленій Україні вже зараз не вистачає людей; а в період післявоєнного відновлення цей брак відчуватиметься ще сильніше.
Чи є шанс вирішити проблему депопуляції без змін підходів до державної політики?
Чи є ймовірність, що блудні сини та дочки України таки оберуть Батьківщину, яка нехтує їхніми інтересами і не готова піклуватися про їхній комфорт? Суто теоретично – так. Це можливо в тому разі, якщо можливості для самореалізації українців поза Україною різко скоротяться.
У 1940-х–1960-х молодій ізраїльській державі виявилися об'єктивно вигідними антисемітські акції в країнах Близького Сходу та Північної Африки. В результаті на планеті помітно поменшало євреїв, здатних обійтися без Ізраїлю. Численні єврейські громади Іраку, Сирії, Ємену, Єгипту, Алжиру, які існували століттями, фактично зникли. Ізраїль отримав сотні тисяч репатріантів – лояльних громадян, платників податків і солдатів.
А в 2020-х українська держава виявилася зацікавленою в тому, щоб українцям за межами України жилося якнайтяжче.
Про це неприємно і не прийнято говорити, але сьогодні Україні вигідно, щоб її громадян за кордоном утискали та принижували. Щоб їх сприймали як людей другого ґатунку. Щоб їм на кожному кроці вставляли палиці в колеса.
Як не сумно, але найближчими роками для Києва буде актуальним принцип "що гірше, то краще". Що гірше ставитимуться до українців на чужині, то сильніше звузиться коло громадян, здатних обійтися без України. І то більше наших співвітчизників не покинуть країну чи повернуться на Батьківщину за першої нагоди. Навіть якщо ця Батьківщина не здатна оточити їх турботою та увагою.
Михайло Дубинянський