Людина з титановими деталями. Розвідник Павло Гольченко про страх, штурми й повернення на фронт

За довідку про інвалідність, яка нібито гарантує, що людина не потрапить до армії, вимагають хабар щонайменше 4500 доларів. Про це повідомляють СБУ та МВС, які викривали корупцію з такими довідками. Щороку правоохоронці оголошують підозри кільком сотням лікарів і таким фіктивним "людям з інвалідністю", які не хочуть служити.

Трапляються й інші ситуації: коли людина має реальну хворобу, важке поранення, групу інвалідності, але знову стає до строю. Будь-яка ВЛК відправила б її додому, але після лікарні такий боєць повертається до побратимів. Хоча має законне право вже не воювати.

Один із таких військовослужбовців – старший сержант розвідувальної роти 46 окремої аеромобільної Подільської бригади ДШВ Павло Гольченко. Високий, худорлявий, він виглядає старшим за свої 30 років. На війні – з лютого 2022-го. За ці роки переніс 7 поранень. Позивний – "Артист".

Після такої кількості поранень він мав би бути якимось робокопом – людиною, яка наполовину складається з металевих деталей. Це враження насправді не далеке від істини: у нього в тілі кілька титанових імплантатів. А в документах – та сама інвалідність, яка дає йому законне право не служити у війську. Але в цивільне життя він повертатися не збирається.

"Війна буде довгою, – впевнений він. – Наше завдання – протриматися, поки вона стане максимально роботизованою".

Про свої поранення він розповідає як про похід із друзями в бар – буденно і з великою дозою самоіронії. "Контузій було багато, але ми їх за поранення не рахуємо", – з усмішкою каже він.

Про шосте поранення я потім окремо запитав хірурга з Харкова, який робив Павлу операцію. "З тим випадком, який був в Артиста, рівень летальності – 96%, – сказав лікар. – Це загальносвітова статистика щодо травматичного розриву аорти".

Те, що Павло досі живий – справді диво, яким він завдячує парамедикам, що вчасно його стабілізували, і лікарям у Харкові.

"Не треба куражитися"

Павло народився в Маріуполі. Після кількох переїздів його батьки оселилися в Селидовому – шахтарському містечку. Звичайна робітнича сім'я: тато – монтажник-висотник, мама працювала в адміністрації однієї з місцевих шахт. Павло теж навчався на шахтаря, після інституту почав працювати на шахті імені Засядька.

Тоді йому вперше дуже пощастило – він примудрився залишитися живим там, де за кілька років загинули понад 300 людей. Саме на цій шахті на початку 2000-х сталося кілька вибухів газу, які забрали життя сотень шахтарів. Саме там, на шахті, він пройшов кілька уроків домедичної допомоги за протоколом MARCH, навчився зупиняти кровотечу. І саме це вміння потім не раз рятуватиме йому життя – але вже не в шахті, а на війні.

– Вижив на дуже ризикованій шахті, пережив у боях сім поранень, тепер віриш, що ти "поцілований Богом"? Адже так можна і загинути від куражу, – питаю я Артиста.

– Це навпаки працює, – відповідає він. – Чим більше ти знаєш про фронт і про те, як іде бій, тим більше страху. На бойових тобі постійно нагадують, що куражитися не треба, що ти такий самий смертний, як і всі. То міномет прилітає, то дрони, то арта. Але там уже починає працювати інстинкт самозбереження. Головне – контролювати свій страх.

– Судячи з того, що мені про тебе розповідали, у тебе взагалі немає страху.

– Це не так. Я ж бачив на собі, що таке війна. Страх є. Так є у кожного. Хтось може його контролювати, хтось не може. Страх нікуди не зникає. Але після кожного бою в нас розбір, а потім планування наступного. І всім хлопцям я постійно повторюю: не треба куражитися та вважати себе безсмертним.

Три добермани та СІЗО в Житомирі

Колись він мріяв зробити "готель для собак" у Маріуполі – місті, де минула частина його життя. Влітку тут було багато туристів, зокрема із собаками. Дружина Павла теж "собачниця", тож утрьох вони все розпланували і вже знайшли місце під майбутній притулок. Останні приготування припали на другу половину лютого 2022 року. Велика війна перекреслила ці плани.

Любов до собак якось привела Артиста до в'язниці. Але пощастило – випустили за кілька годин.

Щоб мобілізуватися до десантної бригади, в якій він раніше служив, у березні 2022-го він приїхав до Житомира – саме там розташований пункт постійної дислокації 95-ої окремої десантно-штурмової Поліської бригади. Приїхав разом із трьома своїми доберманами. "Це дуже добрі тварини", – згадує він із ностальгією. Але до самої прохідної військової частини він дістався надто пізно, вже приблизно о 21:00, і черговий сказав йому приходити наступного дня.

Чоловік із трьома собаками біля прохідної військової частини викликав підозру в бійців місцевої тероборони. Тоді, на самому початку повномасштабної війни, всі шукали диверсантів та шпигунів – Павло їм здався схожим на одного з таких. Тому вони швидко звернулися до СБУ, і вже за кілька хвилин бійці спецназу скрутили беззбройного Павла та відправили до найближчого СІЗО. На допиті з'ясувалося, хто він такий насправді, і його відпустили.

– Хочеш служити, тоді знайди, куди прилаштувати своїх собак. Бо таких беруть лише в Прикордонну службу, а зараз там немає вільних посад, – пояснив йому слідчий.

Павло так і зробив: залишив своїх доберманів у друзів і мобілізувався. Невдовзі йому довелося прийняти перший бій.

Перший бій і командир Геній

Околиці Лисичанська, червень 2022 року. Павло з побратимами виходить з оточення. Невелика колона – один пікап командира роти і три БТРи. Артист разом з іншими бійцями сидить на одному з цих БТРів.

Чути постріл – і він бачить, як снаряд прошиває перше авто, падає під БТРом і не розривається. У пікапі тоді був перший командир Артиста – Олександр Ширшин, про якого пізніше дізнається весь світ завдяки фото в окопі з книжкою Тімоті Снайдера. А тоді колона потрапила під прямий обстріл російського танка.

"Десант, земля!" – пролунала гучна команда. Усі бійці зістрибнули з БТРів, водії бойових машин почали маневрувати й виходити з-під обстрілу. Артиста та його побратимів тоді врятували друзі зі 110-ої бригади, які були поруч. Вони почали бити по російському танку зі своєї протитанкової зброї та відігнали його.

Саме Ширшин, позивний Геній, став для Артиста прикладом бойового командира. "Я пройшов із ним бої на Луганщині, а потім весь Харківський контрнаступ. Як командир він – вогонь, – згадує Павло. – Він постійно був із хлопцями на бойових, контролював усі позиції, знав усе про кожного".

Сміливий командир Ширшин став для Гольченка прикладом і рольовою моделлю лідера. Людини, яка не лише "нарізає задачі", а й сама поруч із бійцями в будь-якій небезпечній ситуації. І тепер, коли командиром став уже сам Артист, приблизно те саме про нього говорять його бійці.

"Якби його не було в штурмах, я б не йшов, – розповідав молодший сержант його взводу з позивним Кабіна минулого року в інтерв'ю на каналі "Бутусов плюс". – Є в ньому впевненість, що він усе робить правильно, дружить із головою, ніколи тебе не кине на зайвий ризик. Мізки працюють на вищому рівні, усе в нього чітко, злагоджено. За таким хочеться йти".

Червоний скотч на рукавах

Район Лисичанського НПЗ, червень 2022 року. Тоді це була одна з найнебезпечніших ділянок фронту.

"Ми стояли на краю посадки, я спостерігав. Почув голоси кількох людей, які наближалися з боку росіян. Спитав у командира взводу – той відповів: "Нічого особливого, це наша розвідка"", – згадує Павло.

Як з'ясувалося потім, розвідка вже пішла далі, а голоси, що наближалися, насправді належали росіянам.

"Я був упевнений, що це наша розвідка, аж поки не побачив червоний скотч на рукавах", – згадує Павло. Він першим відкрив вогонь: "Можливо, когось вдалося знищити, але там важко було точно визначити".

Почався стрілецький бій – взвод Павла оборонявся, росіяни спробували штурмувати. Їм вдалося обійти позиції з флангу, закидати окопи гранатами. Уламками гранати Павлу поранило ногу. Він сам наклав собі турнікет і доповз до основного окопу. Там вдалося оглянути кінцівку.

"Я побачив, що венозної кровотечі немає, зняв турнікет, обробив рани і зробив перев'язку", – розповідає Артист. Інших поранених передали медикам. Водночас решта бійців підрозділу пішли в контратаку, що змусило росіян відступити.

Але в тому бою загинув один із молодих сержантів. "Молодий хлопець був, завзятий. Прослужив лише два тижні", – згадує про нього Павло.

"Ти не Паша, а артист"

У вересні 2022-го Павло служив у 80-ій окремій десантно-штурмовій бригаді, із побратимами брав участь у контрнаступі на Харківщині. Позиції були облаштовані біля траси на Сватове.

"Я ніс до хлопців пульт від "Джавеліна", але відчуваю: збоку щось мокре. Попросив друга подивитися, бо сам не міг розгледіти", – згадує він. Як виявилося, після одного з вибухів уламок снаряда пробив йому легеню – залетів поруч із бронежилетом. Побратим побачив кров біля бронежилета Павла. Парамедик наклав оклюзійну наліпку і відправив його до стабілізаційного пункту. Звідти Павла на БТРі відвезли до найближчої лікарні.

Звідки позивний "Артист"? Спочатку Павла називали "Марік" – як людину з Маріуполя. Після одного з поранень Гольченко лікувався у Львові, а коли вже одужав, то разом із побратимами відпочивав в одному з місцевих ресторанів. Співав у караоке кілька улюблених пісень, зокрема народну "Сіла птаха".

– Та ти не Паша, ти артист, – пожартували над ним друзі після цього співу.

Так позивний і залишився. Павло любить музику, співав ще в хорі, коли був студентом. Серед улюблених гуртів – Nord Division. "І тексти в них сильні, і це хлопці з "Кракена". Я бачив, як вони воювали на Харківщині. Вони дуже круті", – каже Гольченко.

"Ми свої, відкрийте!"

Як виглядають штурмові дії, в які постійно ходить Павло зі своїми розвідниками? Це добре показано в документальному фільмі Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки". Це не випадковий приклад. У цій стрічці бійці Третьої штурмової бригади вибивали ворога з околиць Бахмута. І саме в цей час, у вересні 2023-го, коли піхотинці "Трійки" йшли до Андріївки, по іншому флангу цього контрнаступу, в напрямку Кліщіївки, просувалися бійці 80-ої бригади ДШВ. І з ними разом – Павло Гольченко.

"Постійні штурмові дії, прикольно було, – знову з усмішкою згадує він. – Приходить розуміння, що на тому боці солдатам теж страшно. І тоді перемагають твої навички ведення бою, твоя швидкість реакції на зміну ситуації. У росіян немає мотивації. Якщо вони бачать, що їх із флангів обходять, то відступають".

Грудень 2024 року. Штурмова група Артиста веде стрілецькі бої в селі Загризове на Харківщині. Результат – 15 полонених росіян, десятки інших знищені.

Згадуючи ті бої, Павло розповідає про різні тактичні хитрощі. Наприклад, у ближньому бою в приміщенні, коли росіяни могли бути в сусідній кімнаті, він іноді видавав себе за росіянина: "Мужики, вы чего там закрылись? Мы свои, откройте", – кричав він російською. І лише потім, коли бій закінчився і він допитував полонених, дізнався, що вони йому не вірили: "Я слышал по акценту, что ты нифига не свой". Росіяни тоді здалися не через те, що прийняли Павла за свого, а тому, що його група встигла їх оточити та зробила опір безнадійним.

Тоді Артист служив у 78-ій бригаді, у 8-му окремому стрілецькому батальйоні. Командиром цього батальйону був майор Євгеній Лех, позивний "Деві".

"Нам дали ділянку на Харківщині. Деві планував усі операції, за ним було останнє слово, він давав усе необхідне для того, щоб задача була виконана, – згадує Павло. – Саме після його планування вже на самій бойовій задачі все виходило добре. Тому в мене є довіра до цього командира".

Згодом Деві отримав підвищення – був призначений начальником штабу 46-ої бригади ДШВ. І покликав Гольченка займатися розвідкою в новому підрозділі. Тут Павло служить з осені 2025 року.

"Артист – особливий воїн, вірний нації, – каже підполковник Євгеній Лех. – Він уміє бути сміливим там, де треба. У нього є те, що дуже потрібно для його роботи: самодисципліна, яка перекладається на дисципліну підрозділу з єдиною думкою, інтуїція, вміння бути прикладом для бійців та прийняти рішення в найскладніший момент".

Після кожного бою та кожної задачі Павло збирається з усіма бійцями та проводить after action review – аналіз виконаних дій. Що вдалося, що не спрацювало, де допомогло планування, а де – везіння. Можливо, саме тому його групі вдається виконувати задачі.

Чи буває відпочинок між завданнями? Звичайно. Але Гольченко витрачає його на заняття з новими бійцями на полігоні. "Головне, що вони мають уміти – добре поводитися зі зброєю", – впевнений він.

Коли немає практичних занять, Павло разом із хлопцями дивиться відео на YouTube. Серед його улюблених – інтерв'ю Юрія Федоренка, командира 429-го окремого полку безпілотних систем, Кирила Вереса, командира бригади К2, або відео "Двіжу" Третьої штурмової бригади.

Чи є час читати книжки? Не дуже часто, але вдається. Він показує на телефоні список завантажених книжок: "Психологія бою" Андрія Романишина, "Людина в пошуках сенсу" Віктора Франкла, "Сліди на дорозі" Валерія Маркуса.

Який зараз сенс у піхотних рейдах, якщо кілзона може бути завширшки 10–20 кілометрів?

"Зрозуміло, що тепер усе по-іншому, – відповідає він. – Але навіть якщо ми не захопили позицію, то змусили росіян її відкрити. І тепер наші "пташки" добре знають, де вони ховаються, а потім їх знищують".

"Мені просто пощастило"

Найважчим було поранення аорти. Артист їхав на бойове завдання на багі, в яке влучив ворожий дрон-камікадзе. Вибух безпосередньо не зачепив Павла, але сама машина кілька разів перекинулася разом із ним. Саме тоді він дістав важку травму шиї та грудної клітки. Знову пощастило – поруч були медики, які швидко його стабілізували та відвезли до лікарні. Велика втрата крові, важкий стан – лікарям довелося вводити пацієнта в штучну кому. На щастя, він вижив.

"Тоді я прокинувся вже в Харкові, в Інституті судинної хірургії", – згадує Артист. Тепер у нього в тілі – штучна аорта від шиї до серця. Але після реабілітації Павло знову повернувся на фронт.

"Наш час рано чи пізно прийде, – філософськи каже він. – Я вже чекаю, коли моя війна закінчиться. Але штучно я не шукаю цей момент, у мене немає суїцидальних думок. Психологічно я до цього готовий. Мене тримає те, що я можу ще багато людей навчити й підготувати. І це не тому, що я кращий за інших. Я багато спілкуюся з іншими підрозділами. Інші хлопці роблять більше корисного, ніж я".

Після шостого поранення Павло отримав орден "За мужність". До цього мав нагороду "За особисту хоробрість" від головнокомандувача. "Я нічого такого визначного не зробив, щоб мене подавали на високі нагороди", – вважає він.

Від пропозиції піти на офіцерські курси, щоб потім стати командиром взводу, він свідомо відмовився. Вважає, що буде кориснішим як сержант і командир групи в розвідувальній роті.

"Мені просто щастить. І тому в мене багато досвіду. Тепер я знаю, як треба навчити нових солдатів, щоб вони були ефективними в бою, – каже він. – А ще хочеться дожити до того часу, коли роботи почнуть повноцінно воювати".

Владислав Головін