Путін, Сі та іранські лідери нелояльні до будь-кого, окрім самих себе, тому не можуть об’єднатися – філософиня Лене Рейчел Андерсен
Лене Рейчел Андерсен – данська філософиня, письменниця та економістка. Вона написала понад десятка книжок, серед яких "Більдунґ. Нордичний секрет краси і свободи", справжній європейський бестселер у сфері соціальної філософії та культурної еволюції.
Її роботи зосереджені на питаннях демократії, освіти, культури та майбутнього людства в епоху технологічних змін. Останніми роками Андерсен багато працює над темою того, як демократії можуть зберігати стійкість в умовах глобальних криз, а також над пошуком нових підходів до освіти, які допомогли б людям не просто здобувати знання, а формувати власну систему цінностей і відповідальності.
Під час візиту до Львова вона поспілкувалася з "Українською правдою" про те, чому Росія становить загрозу для всього демократичного світу, освіта втрачає здатність виховувати особистість, а сучасний світ потребує нових способів мислення. Також ми говорили про майбутнє Європи і про вплив штучного інтелекту на суспільство.
Далі – Лене Рейчел Андерсен прямою мовою.
Цей матеріал підготовлено в партнерстві з LMF 2026 (Львівський медіафорум). Його героїня – спікерка цьогорічної конференції.
Про застарілість освіти
Ми всі виросли в сучасному світі, більшою чи меншою мірою сформованому постмодернізмом – підходом, який деконструював усе або принаймні намагався це зробити. Є молодше покоління, яке зростало вже з мобільними телефонами та інтернетом, – так звані цифрові аборигени. Але наші інституції, шкільні системи, законодавство й загалом усі рамки, в яких ми живемо, досі залишаються аналоговими.
Їх створили у XX столітті, а подекуди ще в XIX. Освіта, яку ми здобули, і знання, за допомогою яких намагаємося орієнтуватися в сучасному світі, теж із XX століття. Тобто наші найновіші уявлення про світ у кращому випадку налаштовані на реальність приблизно 1995 року. І з цим набором інструментів ми опинилися в зовсім іншій реальності, де все змінюється надзвичайно швидко.
Ми й далі намагаємося не лише орієнтуватися в цьому світі, спираючись на уявлення 30, 40 чи навіть 100-річної давнини. Ми також намагаємося його регулювати, співіснувати з ним і писати для нього закони, користуючись старими способами розуміння реальності.
Саме тому відповіді, які ми пропонуємо на проблеми, що постають перед нами як цивілізацією і як видом, часто виявляються недостатніми.
Про більдунг і ШІ
Більдунг – це навчання впродовж усього життя. Це процес становлення повноцінною людиною, розкриття всього того, ким саме ти, саме я чи будь-хто інший може стати. Як вивести це назовні й дати розквітнути тому унікальному, що є всередині тебе?
Один зі способів, у які я зараз описую більдунг, полягає в тому, що існують два типи знання. Перший – це знання, яке можна передати: наприклад, скільки грамів у кілограмі або правильна французька граматика. Це може бути академічний зміст, а може бути й практичний. Його можна передати, а потім перевірити, чи ця передача справді відбулася.
Є такі знання, які не можна передати – життєвий досвід. Наприклад, перше кохання, материнство або випадок, коли тебе надурив дилер при покупці автомобіля. Усе те, з чого складається життя. Я можу розповісти про це іншим. В мене немає дітей, тому я не можу нічого розповісти про батьківство, але якщо хтось має дітей і розповість мені про це, я все одно не зможу це осягнути. Я зможу послухати, але не зможу відчути, як це насправді.
Але якщо ми з вами мали подібний досвід, наприклад, закохувалися, і я скажу: "Я зустріла чудового хлопця. Я взагалі не можу зосередитися. Я працюю, але відчуваю, ніби не можу сконцентруватися ні на чому", то ви точно зрозумієте, про що я. Тут є певний резонанс. Ці два види досвіду, а також ваша здібність його розуміти і відчути, як власний, тобто, сам досвід і можливість їм поділитись – це і є більдунг.
Якби я була звичайною викладачкою, то ми б зосередились лише на тих знаннях, які можна застосувати на практиці. Наприкінці курсу ми б провели тест, і тоді б з'ясували, яка частина знань була засвоєна.
Але, якщо я більдунг викладачка, то я приділятиму окрему увагу кожному учню в класі й намагатимусь з'ясувати, що саме в цій конкретній дитині чи молодій людині варто розвивати, за що її варто похвалити, а що краще залишити таким, як є. В чому її талант? Що викликає блиск в її очах? Де я бачу її? Чи достатньо буде просто дати їй книгу або задачу, щоб вона не зупинялася?
А коли я знайду в учні точку для старту – тоді я зможу кинути йому цей виклик і сказати: "Ти також можеш дослідити ось це" або "Чи не думаєш, що ти також можеш спробувати таке?"
Або, наприклад, учень може просто хотіти займатись музикою, а не вчити математику. Тоді можна буде згадати Арістотеля і розповісти, як він з'ясував, що якщо взяти струну і колихнути її, то вона видасть звук. А якщо скоротити її довжину вдвічі, тон стане на октаву вищим. Це і є математика. Отже, математику тепер можна пов'язати з музикою. Це буде цікаво усьому класу, а дитина, якій подобається грати на музичних інструментах, зможе продемонструвати це на скрипці чи іншому інструменті.
Це вимагає іншого підходу до освіти, але водночас робить її саме такою, якою її уявляли собі більшість викладачів, коли обирали цю професію, адже вони хотіли бачити блиск в очах учнів. І, звісно, проблема полягає в тому, що це стає неможливим, коли в класі більше 24 учнів. Тоді доводиться звужувати мету освіти, зводити її лише до передачі знань.
Про ШІ та творчість
Іронія в тому, що так багато зусиль у сфері ШІ спрямовано саме на речі, які роблять нас щасливими, – і він фактично забирає їх у нас: створення мистецтва, музики, дизайну, розповідання історій.
Я щойно переклала свою книжку The Nordic Secret данською. Я написала її англійською 10 років тому. Коли я почала говорити про те, щоб перекласти її данською, один із моїх колег сказав: "Але ж ти можеш доручити це ШІ". Я відповіла: "Ні, не можу". Він сказав: "Та можеш! Це буде дуже швидко, ти заощадиш стільки часу". А я знову сказала: "Ні, не можу". І просто щоб підіграти йому, я взяла кілька сторінок і дала одному з інструментів ШІ їх перекласти. Це було цікаво: кожне речення ніби було на місці, але текст повністю втратив дух.
Він втратив мій голос. Втратив усе, що було частиною мене в цій книжці. Бо в тому тексті була я – ота дивна річ між рядками. І тоді я зрозуміла – це стосується майже всього, що ми просимо ШІ робити, коли йдеться про будь-яку інтелектуальну чи розумову працю.
Якщо йдеться, умовно кажучи, про копання складніших ям у землі чи щось подібне, це нічого в нас не забере. Але якщо це будь-яка робота, у якій є бодай найменший елемент творчості, ШІ перетворює цю прекрасну, захопливу творчу працю – наприклад, письменництво – на дуже нудний і виснажливий процес перевірки фактів і контролю за тим, чи не вигадав він чогось і не написав неправду.
Саме це я відчула, коли потім подивилася на власний текст. Здається, це був ChatGPT, який переклав ті кілька сторінок. І робота з текстом перетворилася на справді жахливе завдання, яке мені довелося виконувати. Уся радість від письменництва повністю зникла. Думаю, те саме станеться з музикою, живописом і фотографією, щойно з'явиться ШІ, який на певному етапі зможе щось робити з вашою роботою.
Ми просто усвідомимо: "Ні, мене вже нудить від єдиної речі, яка робила мене справді щасливим, і я більше не щасливий". Тому я думаю, що досить скоро з'явиться певний протест, спротив проти ШІ, бо люди цього не хочуть. Насправді цього хочуть лише технологічні гіганти.
Про постмодернізм
Сьогодні ми повинні мати набагато більше знань, ніж 20 років тому, а тим більше 50 років тому. Мій батько отримав сім років шкільної освіти, після чого пішов на стажування і почав працювати. Сьогодні ж нам усім потрібно отримати близько 20 років навчання, а потім ще й підвищувати свою кваліфікацію.
Отже, це зовсім інша справа. Проте, ми зробили одну фатальну помилку: ми захотіли підвищити ефективність освіти. Ми захотіли зробити робочу силу більш продуктивною.
Тому ми позбуваємося всього культурного спадку, який вчив нас мові образів і дозволяв нам долати стрес, любов, ненависть, конфлікти, відчай – усі ці неприємні речі, що є частиною життя, а тому й смерті.
Адже перед нами були покоління, які теж стикалися з цими викликами, і є автори, які описували їх у художній формі, завдяки чому читач може впізнати себе в персонажах і знайти в них відлуння власних почуттів. Це і є процес емоційного дорослішання. Одна з найбільших переваг літератури полягає в тому, що, якщо твір написаний майстерно, ти ототожнюєш себе з ним, ототожнюєш себе з його персонажами.
І тоді ви можете отримати абсолютно інший досвід, ніж той, що отримуєте у власному житті. І відчути, ніби ви справді там. Ви можете стати наглядачем у таборі смерті або самотньою жінкою, яка мандрує світом – ви можете втілити будь-якого персонажа. Якщо твір написано досконало, під час читання ви стаєте цим персонажем. А це означає, що ви переживаєте емоції, яких інакше, можливо, ніколи б не відчули.
У старшій школі ми вивчали давньогрецьку трагедію "Медея". Я вже забула сюжет, але пам'ятаю, що вона так сильно зненавиділа свого чоловіка, що вбила двох своїх синів, порубала їх на дрібні шматочки, а потім кинула їх у воду, щоб її чоловік поплив і зібрав своїх синів по шматкам.
Коли тобі 17, 18 чи 19 років і ти це читаєш, то думаєш: "Цілковито божевільна жінка!" А потім, коли ти переживаєш розставання чи розлучення, то думаєш: "О, я точно розумію, чому вона так вчинила".
Тож, якби я не прочитала "Медею", то ніколи б і не дізналася про цю історію, але в якийсь момент я пережила розставання. Дітей в мене немає, тож розрубати було нікого, та я і не думаю, що зробила б це. Але тепер я дійсно можу зрозуміти цей стан, коли не знаєш, як достукатися до людини, яка просто не хоче зрозуміти тебе. І ось що може зробити мистецтво.
Казки та біблійні історії, та мабуть, знайдеться чимало й старих українських міфів… Якщо ми позбавимо дітей цього, то згодом, коли вони опиняться в ситуації, пов'язаній із серйозними життєвими викликами, важливими подіями та моральним вибором, вони не будуть мати цих прикладів.
Вони можуть думати, що перші, хто коли-небудь відчував цю дивну емоцію: чи то любов, чи ненависть, чи відчай, чи розчарування, чи щось інше. І справді допомагає усвідомлення того, що вже є п'єса, роман чи пісня про це. Хтось вже через це пройшов і просто ідеально це виклав. І так, ми фактично забираємо це в людей, і це жахливо.
Про вибір
На війні ти постійно стикаєшся з виборами без вибору і повинен ухвалювати рішення, які суперечать твоїм моральним цінностям.
Обереш один варіант – загинуть люди. Обереш інший – гинуть інші. Тож ти опиняєшся в безвихідній ситуації. І будь-який вибір потім залишається з тобою. І іноді, особливо на війні, це справді жахливо.
Думаю, що ті з нас, хто не був у такій ситуації, не розуміють, як це насправді. Але коли ти постаєш перед вибором між життям і смертю, це завжди буде більше за тебе. І ми також не звикли про це говорити, бо думаємо, що все контролюємо. Ми створили собі ілюзію контролю. Але іноді в нас його немає взагалі. І це теж частина життя.
Іноді ти просто ухвалюєш жахливі, катастрофічні рішення. Це теж частина життя. Питання в тому, як знайти певне прощення – чи то від себе, чи від інших. Думаю, що якщо ти усвідомлюєш свої життєві вибори, свої цінності і те, що для тебе важливо, тебе менше застають зненацька справді важкі рішення. Але зрештою ти все одно опинишся перед вибором, де ти не матимеш попереднього досвіду чи знань і просто муситимеш прийняти рішення в моменті. І це жахливо.
Я думаю, що одне, чим випадок України може бути корисним для розуміння, – це те, що ви не винні в тому, що ця ситуація на вас звалилася. Вас поставили в ситуацію, створену кимось іншим, у якій ви змушені робити вибори, яких ніхто ніколи не хотів ні як країна, ні як кожен окремо.
Хтось інший вирішив за вас, що ви тепер у цій ситуації. І ви можете лише робити все, що в ваших силах – настільки добре, наскільки дозволяють ваші знання і ваші наміри. Але чим більше ви замислювалися впродовж життя над тим, що означає бути людиною – тим важливішими стають культура, моральні орієнтири, розуміння того, якою людиною ти хочеш бути, за що ти борешся і за що ти стоїш.
І частина того, за що ви боретеся, – це свобода ваших дітей і їхнє життя в Україні. І одна з найбільш вражаючих речей у людях – це здатність до самопожертви. Всі цивілізації так чи інакше на цьому побудовані. Радянський Союз мав жахливу звичку казати людям, заради чого саме вони мають жертвувати собою.
Суть самопожертви в тому, що ти сам вирішуєш, заради чого ти готовий жертвувати. І саме в цьому різниця між тоталітарним і вільним суспільством. Бо ви вільні.
Тоталітарні системи просто кажуть тобі, за що ти маєш жертвувати, і часто подають це так, ніби ти цього сам хочеш, бо вони навіть не хочуть визнавати, що просто прагнуть влади, руйнування або, я не знаю, чого саме. Довести правоту своєї ідеології чи релігії. Або ж це просто нарцисизм. Або бажання увійти в історію як щось "велике" у найбільш жалюгідний і жахливий спосіб. Тому є екзистенційні рішення, які кожен має прийняти самостійно. Так, ми можемо обговорювати їх з іншими, але зрештою ти залишаєшся сам на сам із цим вибором.
Про сприйняття свободи
Багато європейців сприймають цю війну просто як українсько-російську проблему. Як і велика кількість американців. Але є й чимало людей, які бачать цю війну як глобальну проблему, і точно як європейську. Вони розуміють, що роблять Росія і Путін, і що вони просто не можуть зупинитися, бо це означало б втрату "обличчя", а разом із ним – руйнування всього їхнього сприйняття себе.
Звичайно, коли ти змушений ухвалювати рішення між життям і смертю, це виводить тебе за межі всього, з чим ти стикався раніше – якщо ти не був у такій ситуації. Я ніколи не була на війні, тому я не маю жодного уявлення, як це насправді. І я не хочу там опинитися. Я хочу, щоб ця війна закінчилася. Я хочу, щоб Росія почала поводитися як нормальна країна.
Я не знаю, як це можна бодай якось просувати або підтримувати. Але хтось мусить це робити, бо ми не можемо мати ядерну, колоніальну, імперсько-ностальгічну, насильницьку авторитарну державу, яка намагається приховувати власні помилки й слабкості через напади на інших.
Добра новина про Путіна, Сі та іранських лідерів у тому, що вони абсолютно нелояльні до будь-кого, окрім самих себе. А це означає, що вони не можуть об'єднатися. Вони можуть торгувати, але між ними немає справжньої довіри. А на Заході така довіра є. В ЄС вона точно є. Наразі не з США. Але Трамп – це не вся Америка.
У США є багато людей, які все ще залишаються лояльними до НАТО. І це частина сили демократій: можна будувати інституції, довіру, співпрацю, взаємну підтримку. Це хороша новина. Але ми не дуже розумно цим користуємося.
І я скажу дві речі, які дають мені надію щодо України.
Перше: Росія рано чи пізно впаде. Питання тільки в тому, як це виглядатиме – це може бути катастрофа, а може бути період слабкості, коли відкриється вікно можливостей.
Друге: коли ця війна закінчиться, всі європейці ринуть в Україну як туристи. Бо всі вже стільки про неї чули. Дуже багато людей вражені Україною. Є сильне відчуття ідентифікації з нею. Я зараз у Львові вперше – це прекрасне, неймовірне місто.
У Києві теж багато цікавого. Усі ці місця, про які ми чули лише з новин. Люди вражені українським виробництвом дронів, вашими кмітливими рішеннями в багатьох сферах. І зараз бути українцем – це, по суті, дуже круто.
Після війни спочатку поїдуть прості мандрівники. А потім підтягнеться і середній клас. У вас чудова кухня, чудові готелі. Я можу підключити свій комп'ютер без жодних перехідників – усе працює одразу. Ви вже фактично готові до того, щоб бути частиною ЄС. І це складається з безлічі таких дрібниць.
Я навіть звертала увагу на номерні знаки – там використовуються лише ті літери, які однаково читаються і латиницею, і кирилицею. Хто це придумав? Це ж геніально.
І от дивишся на Україну і думаєш: "Як тільки ця війна закінчиться, треба туди їхати. Треба зрозуміти, хто ці люди, бо раніше ми майже не звертали на українців уваги – а тепер звертаємо". І це дає надію.
Аліна Полякова, УП