Мене шантажує ФСБ. Як російські спецслужби вербували волонтера через сина, а він вирішив поїхати до Москви, щоб його врятувати
Волонтер Михайло Пуришев, відомий своїми поїздками до окупованого Маріуполя, 17 серпня 2026 року добровільно полетів до Москви. Як він пояснює, через шантаж: ФСБ РФ погрожувала мобілізувати його сина до російської армії та відправити воювати проти України, якщо чоловік не погодиться співпрацювати.
"Українська правда" напередодні вильоту змогла поговорити з друзями Михайла та з ним самим. Розмова з волонтером відбулася, коли він уже був за межами України, в Польщі. Переказуємо історію з його слів.
Cередина літа 2026 року. Добігала кінця паперова бюрократія. Майже колишній військовослужбовець Михайло Пуришев у передмісті Києва займався хатніми справами. Позаду був рік військової служби і проблеми зі здоров'ям: два інфаркти давалися взнаки. Лишалося отримати кілька документів і можна було б вертатися назад до волонтерської роботи.
Раптом почувся дзвінок у Телеграм. Це був син Олександр, з яким Михайло не бачився понад 4 роки. Вже дорослий – 18. Певно, при зустрічі його було б важко впізнати. Голос у нього був схвильований.
– Пап, тут приехали люди и хотят с тобой поговорить, – пролунав зі слухавки наляканий голос сина.
Михайло скинув дзвінок. Побіг шукати другий телефон. З номера сина знову подзвонили. Чоловік включив запис. З телефона почувся чоловічий голос:
– Михаил, добрый день. Вы понимаете, с кем говорите. Аналог вашей "безпеки". Давайте дружить, Михаил. Если вы не будете дружить – вот вы же военным помогаете? А как вы будете себя чувствовать, если напротив этих людей будет ваш сын? Михаил, кто для вас дороже?
Михайло спочатку не знав, що робити. Якби телефонували з невідомого номера, можна було б обкласти їх матюками й кинути слухавку. Але телефонували з номера рідного сина. Тобто ці люди були поруч із ним і його контролювали. Треба було вигадати, як його врятувати. Як врятувати сина з рук ФСБ.
Сім'я в Росії і шантаж сином
Задовго до повномасштабного вторгнення Михайло розлучився з дружиною. Вона забрала із собою двох дітей – хлопця і дівчинку – і виїхала до Росії. З 2016-го жила у Пскові. Час від часу син навідував батька в Маріуполі. Батько і син подорожували країною, їли хот-доги на заправках, жили в хороших готелях, ходили в парки розваг. Олександр цікавився програмуванням, комп'ютерними іграми і мріяв навчатися за кордоном. Російське вторгнення все змінило.
Батько і син стали менше спілкуватися. Михайло не хотів зайвий раз наражати його на небезпеку через своє волонтерство. Тож Саша більше телефонував сам. Розповідав, що діти в школі не дуже добре відгукуються про Україну та українців. Здавалося, що через вторгнення він дорослішав швидше, ніж мав.
Було зрозуміло: щойно сину виповниться 18, росіяни заберуть його в армію. Кілька разів Михайло намагався вивезти його з Росії. Спочатку – за допомогою колишньої дружини: вмовляв її підписати документи, щоб син міг вилетіти до брата в Канаду. Проте вона відмовляла. Потім – потайки, через знайомих і друзів. І це майже вдалося, але в останній момент Саша сказав, що не може так: якщо втече до Канади, то мама сильно засмутиться.
Дзвінок, про який ми згадували на початку тексту, пролунав 16 липня 2026 року.
Діловий співрозмовник з "аналогу безпеки", який пропонував "дружити", насправді поставив прямий ультиматум: або волонтер допомагає росіянам, або його сина відправлять в окопи. Михайла попередили, якщо він спробує розповісти комусь про розмову або ж за допомогою родичів намагатиметься вивезти Олександра – погрози швидко реалізуються. А якщо "дружба" вдасться, то запевняли, що допоможуть Олександру з навчанням. Можливо, й за кордоном. Навіть обіцяли дати для цього гроші.
Росіянин поцікавився, чи спілкується Михайло зі своєю дружиною. І чому в них такі натягнуті стосунки. Подробиць сімейного життя волонтера ми не знаємо, але "аналог безпеки" гарантував, що виправить і це також. Наступний дзвінок обіцяли з номера жінки. І казали, що не сильно набридатимуть: максимум двічі на місяць.
– Було враження, що я став брудніший. Постійно всякі ідеї в голову лізли, як це вирішити. Я плакав і думав, що робити. Переживав за сина, боявся, що його могли десь посадити. Він наляканий. Це ж не друзі прийшли, це прийшли люди, які його налякали. Думаю, йому було страшно, – розповідав Михайло.
Другого разу росіяни зателефонували в Телеграм з невідомого номера і були показово ввічливі. І навіть коли Михайло зривався на емоції, спокійно казали: "Ну, ми ж з вами ввічливо говоримо. І я про вас багато знаю. Я вас поважаю. І я до вас говорю з повагою".
Невідомий співрозмовник дав завдання: купити інший телефон, інший номер телефону і сховати все це у важкодоступному місці. А в потрібний час – вийти на зв'язок.
Подальші розмови, якщо можна так сказати, були більш предметними: росіяни пояснили, чого очікують від такої співпраці. Їх цікавили дані про іноземних військових у Силах оборони, інформація про дислокацію різних підрозділів, зокрема їх дуже цікавив "Азов".
– У тебе щось сталося? Чому ти такий сумний? Чому кинув соцмережі? Чому ти нічого не постиш? – питав невідомий співрозмовник, який хотів "дружити".
Михайло не знав, що йому відповісти. Бо наговорити нецензурщини не можна. І відмовитися від співпраці також прямо не можна. Бо ж росіяни тримають у заручниках сина. Волонтер не знав ані що з ним, ані де він, ані в яких умовах перебуває. Взагалі – чи його син на свободі. Росіянам було конче потрібно, щоб чоловік повернувся до волонтерства і вів свої соцмережі, ніби нічого й не сталося.
– Та я ВЛК от пройшов. І чекаю папери. Списуюся. І я ж ніби маю бути в пункті постійної дислокації. Просто щоби не було питань, я сиджу вдома, нікуди особливо не ходжу і нічого не пощу, поки немає документів, – пояснював Михайло.
Росіянин розпитував, коли ж Михайло зможе повернутися у волонтерство, бо це "дуже й дуже необхідно". Щоправда, цього разу розмова відбувалася радше в дружній, аніж у діловій манері: "аналог безпеки", здавалося, змінив тактику і намагався поводитися більш невимушено – питав про погоду, здоров'я, стосунки, жінок. І, між іншим, цікавився, де ж нині стоїть підрозділ Михайла.
Волонтер відповів розпливчасто: "Та десь на сході".
Загалом дзвінків було п'ять. Відчувалося, що росіяни втрачають терпіння і не готові вірити в тривалу бюрократію із ВЛК. Вони вимагали від Михайла повернутися у волонтерство і почати врешті співпрацювати.
Остання розмова відбулася 3 серпня. Після того лише списувалися. Щоб продемонструвати свою зацікавленість співпрацею, волонтер навіть видаляв текстові повідомлення.
Рішення
Тим часом у його голові зрів план. Михайло спілкувався з різними людьми, які пропонували різні варіанти вирішення проблеми, зокрема й фізично спробувати вивезти Олександра з Росії.
Оскільки ставити під ризик життя інших для волонтера було неприйнятним, так само як і змушувати ризикувати свого сина, Михайло вирішив завершити свої справи і полетіти до Москви.
– Всі переживають про те, аби зі мною все було добре. Але хіба в людини, яка буде витягувати мого сина, немає рідних? Є рідні. Це моя проблема. Я намагався її вирішити. Немає варіанту, за якого хтось не буде страждати. Це моя дитина. Я можу сам за неї відповідати. Я вважаю, що це оптимальний варіант, який може бути, – пояснював своє рішення Михайло.
Весь цей час він намагався зв'язатися із сином, проте його номер не відповідав. А приблизно на початку серпня його колишня дружина зателефонувала родичам і наполегливо просила передати, щоб чоловік не шукав контакту з Олександром.
Невідомий же росіянин, який "хотів дружити", весь час лише обіцяв розмову із сином. Якоїсь миті навіть запропонував особисту зустріч: мовляв, Михайло може приїхати через третю країну, наприклад Казахстан, до Росії. Щоб запевнити чоловіка у своїх можливостях, співрозмовник навіть обіцяв проконтролювати, аби волонтеру не ставили штамп у паспорті про перетин кордону з РФ. Проте жодного разу почути сина Михайлові не вдалося.
– Було важко: розглядав різні варіанти вирішення проблеми, деякі не найкращі для мене. Але скільки з двома інфарктами можна прожить у полоні? Не думаю, що довго. Так, є надія, що, може, складеться інакше.
Я завжди кажу: куди б я не їхав і що б не робив, завжди надіявся на Бога. Бо логіки там не було. Хай роблять, що хочуть. Син їм стане не цікавий. Нема кого шантажувати, немає чим. Нема на що витрачати ресурси, – розповів Михайло.
Зрештою чоловік виїхав до Польщі, а звідти – в Туреччину. Вже з турецького берега купив квиток на літак до Шереметьєво. За задумом Михайла, він мав прилетіти в аеропорт, де його б затримали на паспортному контролі.
– Я лишив відео з поясненнями. Хотілося, аби мене розуміли. Батьки зрозуміють, чому так. Якщо адекватні нормальні батьки – їм байдуже кордони. Батьки поїдуть за своїми дітьми, чого б це їм не коштувало, – переконаний Михайло.
За його словами, перед відльотом він нарешті відчув полегшення. Раптово згадалося, як любив плавати у річці в дитинстві. І як стрибав із дамби. Це було неймовірно страшно. Однак у момент, коли робив крок, повернутися назад було неможливо. Можна було лише влетіти у воду й плисти…
З підприємців у волонтери
Насправді ми достеменно не знаємо, що в цей момент відчував Михайло. Але він точно знав, з ким матиме справу і на що ці люди здатні. Адже чоловік мав безпосередній досвід спілкування з окупантами 2022 року в Маріуполі.
Пуришев зацікавив росіян не просто так. Він був одним із небагатьох волонтерів, які під час окупації Маріуполя змогли потрапити до обложеного міста й вивезти звідти людей. А згодом продовжив допомагати цивільним з евакуацією із фронтових міст, зокрема з Херсона.
До початку повномасштабного вторгнення Михайло не вважав себе волонтером. Жив у місті, мав різні бізнеси: ІТ-компанію та нічний клуб. 24 лютого 2022-го вивіз свою сім'ю та родичів на захід України, купив червоний мікроавтобус Mercedes, обклеїв його позначками "волонтер" і поїхав назад до Маріуполя. Потрапити в місто вийшло 8 березня. Йому пощастило: не знав масштабу ризиків, із якими доведеться стикнутися.
Загалом вийшло здійснити 6 поїздок у Маріуполь: у місто на червоному мікроавтобусі завозили допомогу, назад їхали сім'ї з дітьми. Гуманітарних коридорів не було, людей вивозили крізь обстріли.
В наступні поїздки з Михайлом на власному транспорті їздили і його знайомі: так можна було врятувати більше людей. Загалом, за його оцінками, за весну 2022-го вдалося врятувати орієнтовно тисячу маріупольців. А про поїздки волонтера писали і українські, й іноземні медіа, зокрема Reuters, Fox News, CNN, Суспільне, 1+1, NV, MRPL.CITY.
Проїзд через російські блокпости був непростим: окупаційні війська вважали Михайла якщо не божевільним, то шпигуном. Ретельно перевіряли його авто. Врешті почали впізнавати. Думали, що його або вб'є російська артилерія, або випадково розстріляють свої ж. В одну з поїздок неподалік від його мікроавтобуса прилетіло – посікло капот, вибило бокові двері.
Останньою стала поїздка в травні: волонтер дізнався, що на території "Азовсталі" можуть бути діти, тож вирішив спробувати їх врятувати. Крім звичної гуманітарки взяв із собою два мегафони: він планував їздити територією заводу й транслювати запис про евакуацію. Таким чином Михайло хотів знайти цивільних, які разом із українськими військовими ховалися від постійних бомбардувань.
Проте цього разу потрапити до міста не вийшло. У попередню поїздку на одному з блокпостів так звані ополченці з "ДНР" йому погрожували. Казали, щойно побачать його Mercedes ще раз – посадять у підвал. Або розстріляють.
Неподалік від Маріуполя Михайла затримали на блокпосту. Авто забрали, волонтера ж відправили на допити. В приміщенні, де його тримали, було багато людей. На допити водили всіх. Катували також всіх. Найбільше – струмом.
Один із випадків забути навряд вийде: одного з полонених катували настільки жорстоко, що він буквально не міг ходити – його просто закинули у приміщення.
– Хлопець пішов з приміщення на своїх ногах, а назад його просто затягли. Люди одразу почали шукати, як і чим йому допомогти, шукали знеболювальне. Смерділо паленою шкірою – так сильно вони били його струмом. Здавалося, що людське життя тут нічого не варте, – пригадує Михайло.
Але найбільш жорстокими були колаборанти. Подеколи навіть жорстокіші за росіян. У своєму бажанні вислужитися перед окупантами вони могли під тортурами вибивати з полонених неіснуючу інформацію.
Окупанти сміялися з бажання Михайла потрапити на "Азовсталь". А коли зрозуміли, що чоловік цілком серйозно, питали, як він взагалі собі це уявляє. Врешті під час одного з допитів Пуришева відпустили. І навіть віддали червоний мікроавтобус, на якому він приїхав. Дорогою до Запоріжжя чоловік зміг вивезти ще дві сім'ї з дітьми. Зателефонував іншим волонтерам і порадив більше не їздити до міста: ставало надто небезпечно.
Проте на цьому його волонтерство не завершилося: Михайло возив гуманітарні вантажі на деокуповані Київщину та Харківщину. А під час однієї з поїздок до Краматорська виникла ідея будувати "пункти незламності": і для військових, і для цивільних. Бо у фронтових містах вода була проблемою – люди не мали змоги помитися місяцями.
Першим став Бахмут: у підвалі одного з будинків пробили свердловину, через фільтр змогли пропускати до 1 тисячі літрів води на годину. В рожевий підвал – а саме в такий колір Михайло з волонтерами фарбували приміщення – потяглися люди: хто помитися, хто випрати речі, а хто по іграшки для дітей, які лишали волонтери.
Таким чином знаходили сім'ї з дітьми, які не хотіли виїжджати. Михайло з друзями їх відстежували і потім вмовляли вибиратися. Іноді вдало. Потім були такі ж "пункти незламності" в Авдіївці, Вугледарі, Куп'янську, Дружківці, Костянтинівці, Херсоні, Гуляйполі. Найдорожчий коштував понад пів мільйона гривень. Врешті росіяни почали їх бомбардувати. А по своєму ТБ розповідали, як волонтери "допомагають нацистам".
Імовірно, вишукували обладнані для прання й миття підвали через місцевих колаборантів, які приходили й знімали приміщення на відео. Одного з таких "помічників" росіян вийшло спіймати на гарячому, ще кількох – згодом.
Михайло оформив волонтерський рух офіційно, назвав його "Unity of people". Частина команди вирішила мобілізуватися, він – разом із ними. Щоб наглянути за своїми.
Проте через два перенесених інфаркти і проблеми зі здоров'ям, із цим пов'язані, чоловіка вирішили списати – щодня він мав приймати 4 види таблеток, щоб підтримувати свій стан. Тож Пуришев повернувся до свого будинку під Києвом, де завершував розбиратися з паперовою бюрократією і планував наступні волонтерські проєкти. Проте 16 липня йому зателефонували з ФСБ…
***
Літак з Михайлом Пуришевим на борту приземлився в аеропорту Шереметьєво в Москві в першій половині дня 17 серпня. Більше чоловік на зв'язок не виходив. Відтоді друзі волонтера не мають інформації про те, що з ним відбувається далі.
Відео в соцмережах Михайла продовжують виходити, однак він зазначив, що всією комунікацією надалі займатиметься його команда.
- -
P.S. "Українська правда" зверталась до правозахисників, які поінформовані про ситуацію з Пуришевим і намагаються знайти шляхи, щоб йому допомогти.
УП також звернулась по коментар до Служби безпеки України, однак на час виходу матеріалу його не отримала.
P.P.S. У ході розмов із друзями і самим Пуришевим автори матеріалу висловлювали занепокоєння таким рішенням і попереджали про можливі ризики, однак під час спілкування було очевидно, що, на жаль, Михайло не змінить своїх планів.
Станіслав Козлюк, Євген Будерацький