– Знаєте, чим Буданів відрізняється від других сіл? В нас усі дурні в одному місці, а по інших селах – розкидані, – по-чорному жартує в розмові з "Українською правдою" один із мешканців невеликого населеного пункту на Тернопільщині.
Буданів відомий у регіоні своєю психіатричною лікарнею. Але мало хто знає, що в селі народився "хрещений батько" Аль Пачіно, Мерилін Монро, Роберта де Ніро та інших голлівудських зірок – один із керівників нью-йоркської школи "Actors Studio" Лі Страсберг.
Навіть місцеві дивувалися, коли ми цікавилися видатним уродженцем Буданова. Один із них допитувався, скільки Страсберг "забашляв" за цей матеріал, попри те, що режисер помер за 18 років до заснування УП. Ніхто не міг збагнути, "з якої то радості село стало таким популярним, що приїжджають журналісти з Києва".
Насправді на експедицію нас надихнула схожість назви села з прізвищем колишнього головного розвідника країни, а нині глави Офісу президента, чия загадкова посмішка Будди стала мемом. Не зупинило навіть те, що Буданів не має жодного відношення до Кирила Буданова. Топонім походить від засновника населеного пункту – шляхтича Якуба Будзановського. До радянської окупації на території сучасного села було польське місто, яке називалося Будзанів.
Ми зафіксували один день Буданова, щоби показати, що відбувається в тій Україні, яка існує поза увагою лідерів суспільної думки (ЛСД) із соцмереж, і якої не розгледіти з Києва.
Цей матеріал про real life, де божевільня – лікарня для пацієнтів із психічними розладами, а не метафора політичної ситуації в державі. Джерела обміліли через посуху, а не через те, що співрозмовники з ОП відмовляються спілкуватися під запис. "Українська правда" в уявленнях місцевих – газета, а не сайт.
Що змінилося в Буданові з початком повномасштабки? Як ставляться мешканці села до політичних землетрусів у Києві і корупційних скандалів загальнонаціонального масштабу? Чи дійшов до Буданова тренд на картонкові протести? Чи пройшлася по селу деколонізація і цифровізація? І що найбільше болить місцевим? Читайте в нашому репортажі.
Словник буданівської говірки
Під час спілкування з буданівцями журналістка УП звернула увагу на особливості вимови деяких слів. Як-от звертання – не "Сашо", а "Саш-ом". Чи визначення часу – "не пів на третю", а "пів трета".
Аби розібратися з тамтешніми діалектизмами, ми звернулися до тернопільської лінгвістки Марії Наливайко. Вона понад 15 років займається діалектологією. Далі – перелік деяких притаманних для буданівської говірки слів.
Вбора – ділянка біля хати Душенина – тушковане м'ясо Кісто – тісто Краяти – різати Крижі – спина Локунь – окунь М'єцкати – м'яти Песєтко – цуценя Пупліх – бутон квітки
Історичний квартал
– Де той Буданів? Я не знаю, як туди їхати, – каже таксист із Чорткова, звідки ми вирушили на пошуки великої політики в маленькому селі.
У Буданові всього 12 вулиць. Декомунізація з деколонізацією тут відбулися задовго до того, як це стало мейнстримом. Ще в 1992-му вулицю Леніна в населеному пункті передбачувано перейменували на Шевченка, а Радянської Армії – на Антона Королюка – місцевого діяча ОУН із псевдонімом "Крук".
Село складно назвати туристичним магнітом, але тут вистачає цікавих локацій.
Староста населеного пункту Андрій Дембіцький залучив цілу команду місцевих ЛСД, щоб "покружити" журналістку УП, але попередив їх: "усе, що набалакаєте, буде в газеті".
Екскурсію проводила вчителька географії з буданівської школи – 32-річна Христина Сабадош, в якої того дня не було уроків через дев'ятигодинну тривогу. Хоч у селі жодного разу не було прильотів, підхід до безпеки учнів суворий. Якщо існує повітряна загроза, то діти сидять в укриттях.
Починаємо екскурсію з історичного кварталу.
– Детальніше, ніж написано в інтернеті, я вам не розкажу, – одразу попереджає Христина. – Ні музею, ні архіву в Буданові немає. Усі знають село по психіатричній лікарні, а не по історії.
Буданівська психіатрія розміщується на території фортеці, закладеної ще в 16 столітті. До наших днів збереглася лише частина мурованої цитаделі.
В 1956 році за напів зруйнованими оборонними мурами запрацювала лікарня. В радянські часи в цій установі практикувалася каральна психіатрія. Одним із найвідоміших в'язнів буданівської божевільні був святий Амфілохій з Почаївської лаври, канонізований УПЦ на початку 2000-их. За легендами, він володів магічним даром зцілення. Під час Другої світової війни лікував вояків УПА. Був прихильником ідеї незалежності України.
Коли радянська влада намагалася закрити Троїцький собор Почаївської лаври восени 1962-го, Амфілохій відібрав у міліціонерів ключі від святині та закликав місцевих жителів вигнати "загарбників" із території. За спротив його запроторили в Буданівську психіатричну лікарню на "шокову" терапію – поклали в палату на 40 пацієнтів.
Менш ніж за рік Амфілохія відпустили. Кажуть люди, не обійшлося без втручання Світлани Аллілуєвої – дочки Сталіна, якій святий нібито допоміг зцілитися від душевної хвороби.
В 2022 році лікарню перепрофілювали в психоневрологічний інтернат для чоловіків.
До великої трансформації установа забезпечувала місцевих понад сотнею робочих місць. Нині на сотню пацієнтів лише один лікар – 73-річний Юрій Володимирович. Він з 1982-го працює в буданівській медустанові.
Попри сиве волосся і лікарський халат, Юрій Володимирович викликає асоціації з супергероєм, який все ще хоче врятувати світ від зла. Щоправда, світ у цій історії – пацієнти з ментальними порушеннями, а зло – шизофренія, епілепсія, недоумство.
Нині майже всі ліжка в інтернаті зайняті, зокрема й "переселенцями" з ліквідованих психоневрологічних інтернатів Запорізької і Донецької областей.
Щойно переступаєш поріг інтернату – згадуєш, що тривоги бувають не лише повітряні.
– В деяких хворих є наслойка посттравматичних розладів (ПТСР) через війну. Підвищена дратівливість, плаксивість, – розповідає Юрій Володимирович. – В нас є один пацієнт із Донеччини, якого привезли попеченим. Невідомо, що з ним сталося. Він узагалі не говорив. Але ми навчили його казати: "Путін – ху*ло". Як захоче закурити, то й говорить (усміхається).
Лікар скаржиться, що персоналу в інтернаті критично бракує.
– От дивіться, 100 чоловіків. Грубо кажучи, на першому поверсі – 50, на другому – 50. Із них четверо були на примусовому лікування через вбивства. На ніч у мене одна медсестра на низу, одна – наверху. Плюс по одній санітарці. Внизу шість "калясочників". Ще є неохайні пацієнти, яких ми називаємо "памперсники". Їх усіх треба помити. Хотілося би, щоб штат збільшили, хоч санітарів більше, бо дуже тяжко, – розповідає Юрій Володимирович.
Окрім замку-інтернату, перлиною історичного кварталу є старий цвинтар, який у народі називають "польським". Адже перші поховання тут відбулися, коли Буданів входив до складу Польщі. Перед відвідинами кладовища староста виправдовується:
– На новому цвинтарі люди прибирають біля могил своїх рідних, а на старому… мені зараз буде стидно. Розумієте, у нас усього один робочий. Ми не даємо ради. Чоловіки під час мобілізації не хочуть навіть показуватися в селі, не те, що допомагати з благоустроєм.
Візуально старий буданівський цвинтар скидається на львівський Личаківський у мініатюрі. Хіба нагробки не з мармуру, а з червоного пісковику. Тут похований Степан Дерев'янко – начальник поліції в Буданові часів німецької окупації, місцева легенда.
До могили нас проводить далекий родич Дерев'янка, місцевий старожил Євген Баран. Дорогою він розповідає, що начальник поліції загинув наприкінці 1941-го, захищаючи місцевих євреїв від погромів.
Торговий квартал
Між першою і другою світовими війнами минулого століття на центральних вулицях Буданова щомісяця організовували ярмарки, куди з'їжджалися мешканці всіх навколишніх сіл. Працювали й торгові доми заможних євреїв. Один із кварталів села, де таких домів було найбільше, досі називають єврейським, хоч євреї тут давно не живуть.
На початку 20 століття в Буданові було 5,2 тисячі мешканців, серед них 30% – юдеїв. Німецьку окупацію пережили лише 18 євреїв-буданівців. Вони емігрували до США, Канади та Ізраїлю. Ці дані з інформаційного стенду біля одного з єврейських кладовищ, яких загалом у селі два. Але до наших днів збереглося дуже мало надгробків.
Наразі в селі працюють усього два продуктові магазини – "Сoop" (від слова "кооперація") і "Берегиня".
Про кафе і бари тут нагадують хіба вивіски на закинутих будівлях. Найдовше на плаву трималася "Черемшина", де місцеві грали весілля, але останніми роками всі одружувалися за межами села. На початку війни буданівці готували в барі їжу для військових. На фронт відправляли вареники, голубці та інші смаколики. Коли харчування у військових частинах налагодилося, заклад продовжив занепадати.
Від ярмаркового минулого в селі залишився лише стихійний продуктовий ринок. Домашнє господарство – нині антитренд.
– На моїй вулиці раніше було 75 корів. Зараз – шість, – зітхає колишній працівник колгоспу Роман Дюк.
– Старим людям важко вести господарство, а молоді кажуть: "Нащо мені бабратися? Я все куплю", – підтримує односельчанина Ганна Гейниш.
На перетині головних сільських вулиць Міцкевича й Шевченка розташовується GoodWine буданівського розливу – магазин "Сoop". Там можна все купити – від круп, овочів, ковбас до просекко і стіків для айкосу, а також перекусити хот-догами, паніні та чебуреками.
– Рух у магазині є завжди. Нема такого, щоб ми сіли і сємочки подзьобали, – розповідає продавчиня Галина з яскраво-рудим волоссям, як у русалки Аріель.
Буданів для неї – "село ого-го", а Кирило Буданов – лише чоловік із прізвищем, подібним до назви рідного населеного пункту.
– Блін, я в політиці – ноль, – сміється продавчиня. – В мене часу нема. Ми працюємо по 13 годин. Ввечері приходжу додому, вмиваюся і лягаю спати. Новини не дивлюся.
Вона не просто амбасадорка свого села, а справжня сelebrity серед місцевих. Кілька перехожих, яких ми намагалися розпитати про життя в Буданові, відправляли нас "до Галі".
– Я нещодавно їздила в одне з сусідніх сіл, то мене відкинуло на 20 років назад. Мені там пахло "Совєтським Союзом": усе розвалене, ніякої огорожі ніде нема. Як повернулася в Буданів – цивілізація. Ремонти майже всюди пороблені. Світло є, дорога є. На цвинтарі чисто, – пишається продавчиня.
Вона тут народилися, вийшла заміж, виховала двох синів, а торік поховала чоловіка, який загинув на війні. Обов'язковий щоденний ритуал у "Сoop" – вшановувати загиблих бійців хвилиною мовчання о 9 ранку. До цього відвідувачів магазину привчила Галина.
– Як політичні пертурбації в столиці позначаються на житті буданівців? – запитуємо в неї.
– Ніяк. Тільки війна впливає. Скоріше б вона закінчилася. Багато наших хлопців воюють. Маємо загиблих, зниклих безвісти. На моїй вулиці вже три вдови. Всі такі молоді, – журиться Галина.
Мобілізація – найболючіша тема для місцевих. Чоловіків на вулицях не видно, а жінки палко обговорюють, кого військові ТЦК "зловили" цього разу.
– Села так, якби вже й нема, – ділиться сумом одна з місцевих мешканок, яка погодилася поспілкуватися з УП анонімно. – Колись купа людей жило. Багато молоді було. А тепер – всьо. Після початку війни хто за кордон виїхав, кого мобілізували.
Вільно пересуваються селом тільки ті, хто має відстрочку або бронювання. Всі інші ховаються чи ходять на роботу дорогами, які ніхто не знає. А на початку війни все було інакше. Люди з Польщі верталися, щоб воювати. Як побачили, що всі наверху крадуть, то й мотивація пропала.
Вручати повістки – одна із основних воєнних задач представників місцевого самоврядування. Тож далі ми прямуємо в буданівський "центр ухвалення рішень" – до старости.
Урядовий квартал
"Урядовий" квартал обмежується будівлею старостинського округу на вулиці Міцкевича. Навколо немає блокпостів і посиленої охорони. Двері до кабінету першої особи в селі відкриті для буданівців.
Андрій Дембіцький керує в Буданові 10 років. До початку політичної кар'єри працював лісничим, мотався на заробітки в Польщу. В 2016-му переміг на виборах сільського голови. Балотувався як самовисуванець. Під час реформи децентралізації в 2020 році обійняв посаду старости.
– Ніякого політтехнолога в мене не було. Це ж село, а не місто. Я хотів щось змінити, тому місцеві мене підтримали, – пригадує він. – Де працювали політтехнологи, то на президентських виборах у 2019-му. Більша половина нашого села голосувала за Зеленського. Коли хтось говорив, що він за Порошенка, можна було отримати (сміється). Всі вірили, що до влади прийде молодий і почнуться зміни.
Зараз у Буданові 1370 мешканців. Роботи в селі небагато – дитсадок, школа, магазини, поліклініка, амбулаторія, "швидка". Тому багато буданівців їздять на заробітки за кордон.
Навпроти будівлі старостинського округу розсипається синагога, зведена в 19 столітті. За радянської влади в молитовному будинку розміщували адміністративні установи. В 90-их тут працювала пошта. Нині залишилися руїни.
Відвідувачів старости "зустрічає" бронзове погруддя знаного у світі письменника та журналіста Соми Морґенштерна, який народився в Буданові наприкінці 19 століття. Вищу освіту здобув у Відні, де жив до приходу нацистів під час Другої світової. Після аншлюсу Морґенштерн виїхав до Франції. В 1940 році німці заарештували журналіста і кинули до табору, з якого він дивом зміг втекти. Згодом емігрував до США, де так і не знайшов дому – понад 25 років він жив у готелі.
Додому журналіст повернувся в травні 2019-го. Тоді в Буданові встановили йому пам'ятник – на гроші уряду Німеччини. Історична провина сама себе не спокутає.
– Як один із кураторів сказав, скільки то коштує, я був у шоці! 450 тисяч за погруддя. То не для села. Я просив, щоб і на синагогу звернули увагу. Але допомогли лише єврейські кладовища обгородити, – каже Дембіцький.
Кабінет старости – втілення мінімалізму: стіл, стільці, шафа. Увагу привертає кахельна грубка, що лишилася в будівлі у спадок від минулого століття.
– Раніше майже в кожній хаті такі були, а в 2004 році провели газ. Ще концерт із цієї нагоди організовували. Всі поробили так звані євроремонти, а тепер тішиться той, хто грубку не викинув, бо газом дорого топити, – розказує вчителька Христина Сабадош.
Головний кабінет старостинського округу тимчасово перетворюється на "УП. Чат". В "студії" – лідери буданівської суспільної думки: Андрій Дембіцький та колишня викладачка біології в місцевому коледжі Марія Наконюшевська. Ще один співрозмовник побажав висловитися про корупцію анонімно.
Про картонкові протести – розповідає Дембіцький.
– В нас такого не було (ні протестів "за НАБУ і САП", ні майданів "за Федорова" – УП). Ми розуміємо ситуацію в країні, але вона нас не дуже зачепила.
Нас зачепила мобілізація. Із дня на день приїжджають ТЦК і виловлюють людей. Спочатку ми ходили з повістками по селу, але ефекту від того не було. Люди поставили замочки на брами і все. Зараз надсилаємо повістки Укрпоштою, але листи не забирають, ховаються від мобілізації.
Про корупцію – висловлюється анонім.
– Зловили на корупції, а тоді випустили під заставу. Або зловили, а він змився за кордон. Краще би людям того не показували. Нас це дратує. Ми живемо на мінімальні зарплати, виживаємо, а наверху мільярди крадуть. І нічо не відбувається. Хіба це нормально? Або накажіть корупціонера, а тоді повідомте суспільству, або взагалі того не показуйте.
Про закінчення війни – ділиться думками Наконюшевська.
– Якщо вступлять (росіяни – УП) на Польщу, Прибалтику, зразу побачимо, що робиться. Оці заяви поляків про те, що вони кинуть кусок території, аби тільки було мирне небо, то є нонсенс для нас, а для них, бачте, нормально.
Після кожної великої війни переглядають границі. По документах Україна має залишатися в кордонах 1991 року. А як насправді – побачимо. Вірю, ще буде Україна. І Буданів буде.
Закінчуємо експедицію на Алеї пам'яті героїв. Біля стендів, присвячених загиблим у російсько-українській війні бійцям, майорять прапори.
"Коли вже закінчиться війна?" – найбільше турбує буданівців. Питання, на яке не мають відповіді не лише вони, а й колишній головний розвідник країни.
Їдемо з Буданова з поганими новинами для столичних лідерів думок і блогерів. Реальне життя існує, і воно погано вписується в рамки гранд-наративів у соцмережах. Джерелом влади для мешканців села є не проактивна молодь з картонками, а власний староста. На вборах м'єцкають тутешніх песєток і обговорюють сусідів, а не зміни в уряді і кризу суб'єктності Верховної Ради. Корупцію у владі не вважають головною загрозою для існування держави. І навіть "Форест Гамп" із "Карфагеном" обійшли Буданів стороною. Не кажучи вже про тотальну цифровізацію.
– Надсилайте посилання на статтю! Ми її роздрукуємо, – обіцяє староста на прощання.
Ангеліна Страшкулич, УП