Казус Філі. Як колективний Путін не пробачив гол Шевченка на "Лужниках", а потім розв'язав війну

9 жовтня 1999 року після двобою збірних РФ та України, що завершився катастрофічною для Москви нічиєю 1:1, в роздягальню українських футболістів на стадіоні "Лужники" завітав Володимир Путін. Нещодавній очільник ФСБ, новопризначений голова уряду Росії, якого Єльцин вже оголосив своїм "прєємніком", потиснув присутнім руки.

Перед тим, як залишити кімнату, просякнуту чужим потом і тріумфом, Путін обернувся до Андрія Шевченка з питанням: "Це ти нам забив?". Почувши від 23-річної київської зірки ствердну відповідь, майбутній володар Кремля, який двома днями раніше святкував своє 47-річчя, сказав: "Добре, я тебе запам'ятаю".

Попри спроби Путіна жартувати, найбільш пасіонарні його співвітчизники перебували того вечора в жахливому стані. В такому, яким його за кілька років опише екстренер збірної РФ Олег Романцев: "Коли це сталося, я ніби знепритомнів, був як робот. Прийшов до тями в кімнатці, мені там коньяк дали. Хотілося застрелитися чи з вікна кинутися. Не дай боже комусь це пережити".

Гол Шевченка Філімонову, воротарю на прізвисько "Філя", поставив хрест на мріях росіян про Євро-2000. Сталося це у хвилини, коли здавалося: цю битву господарі поля гарантовано виграли.

Обіцянка Путіна "не забути" українського форварда виглядала тоді як дотеп людини, здатної адекватно сприймати будь-які невдачі. Але вже за рік в інтерв'ю Ларрі Кінгу правитель Росії показав своє справжнє обличчя. На питання про підводний човен "Курськ" з усмішкою психопата Джокера Путін знов пожартував: "Він потонув".

Нереальний за всіма параметрами гол Шевченка став тим ляпасом, який в РФ не могли забути й без персональної обіцянки Путіна. Роками російські футболісти, фанати, спостерігачі згадували про 9 жовтня 1999 року, як про найгірший день в їхньому житті, як про трагедію ледь не національного масштабу.

У всьому тому була якась зловтішна історична іронія – Росію принизив спортсмен нової, незалежної України з прізвищем пророка, який колись заповів: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями".

Попереду на росіян чекали все нові прояви неприйнятної для них української інакшості. У 2003 році нападник "Мілана" Андрій Шевченко святкував перемогу в Лізі Чемпіонів, піднявши над собою синьо-жовтий прапор. А коментатори в РФ продовжували з маніакальною впертістю називати його "наш хлопєц". Того ж року Леонід Кучма дописав книгу "Україна – не Росія". І майже одразу отримав територіальний конфлікт навколо Тузли, в якому врешті не програв.

Далі психіка усього колективного Путіна зазнавала все більш нищівних ударів: під час Помаранчевої революції та Революції гідності. Після маршу фанатів "Металіста" та "Шахтаря" в Харкові, коли гучно пролунало вікопомне "Путін – х*ло!".

Занурившись в архіви російських ЗМІ, "Українська правда" розбиралася, чому ж в РФ настільки болісно сприйняли результат того матчу. Та чому так багато поставили на перемогу в одній грі.

Ніжки Буша, солдатські чоботи та футбольні бутси

"Світ може зітхнути спокійно. Комуністичний ідол звалився. Рухнувши назавжди". Слова, що їх промовив Борис Єльцин 17 січня 1992 року в Конгресі США, людство зустріло з полегшенням. Але для новонародженої РФ вони були привселюдним зізнанням Кремля в стилі фінальної фрази мультяшного Порося Поркі: "That's all, folks!" – "Нашій величі прийшов кінець, шановні".

Свій 61-й день народження Єльцин зустрів у Кемп-Девіді, де Джордж Буш подарував "другу Борісу" ковбойські чоботи з ініціалами "Б. Є.". На додачу імениннику пообіцяли збільшити поставки харчів у Росію. Зокрема й тих самих "ніжок Буша" – курятини, про яку з американцями домовлявся Горбачов ще в 1990 році.

"Єльцин виявився непоганим учнем у такому тонкому мистецтві, як велика політика", – цитувала газета "Ізвєстія" якогось аноніма з кулуарів ООН.

Ніхто не знає, куди б повернула історія, якби не горезвісні "ніжки" разом із ковбойським іменним взуттям, що його Єльцин отримав у Кемп-Девіді. Але видається, все це ніби підштовхнуло громадян РФ до дивного геополітичного фетишу, пов'язаного з ногою російського солдата.

У 1993 році, через рік після прийому Єльцина в США, у книзі "Останній кидок на Південь" Володимир Жириновський озвучить ексцентричну як на той час мрію: втомлений піхотинець із триколором омиває свої брудні чоботи в Індійському океані. І коли Путін прийде до влади, коли чітко вловить настрої глибинного народу, цього вже буде замало. "Там, де ступає нога російського солдата, все наше", – скаже він 2025 року, в розпал розв'язаної імперцями війни.

Але тоді, в 90-их, РФ ще мала шанси довести свою силу цивілізованими методами. Зокрема, за допомогою футбольних бутсів. Посеред злиднів, в яких однаково бідували і українці, і росіяни, спорт був чи не єдиною втіхою для мас. Цариною, де можна якщо не завоювати всесвітнє визнання, то бодай віднайти національну самоповагу.

Читайте також: Росіян, які б підтримували українську незалежність, немає. Яким бачили життя в Україні агенти ЦРУ – дослідження УП

"Ми не територія, ми – держава"

Теракти, перша "чеченська війна", збройні протистояння в Придністров'ї, Нагірному Карабасі, Грузії. Розстріл у Москві парламенту з танків у 1993 році (який, на відміну від Майдану, в РФ називають чемно – не держпереворотом, а конституційною кризою). Усі ці події дев'яностих відвертали від України увагу Кремля. Але росіяни аж ніяк не збиралися позбутися звичок "старшого брата".

Поки Єльцин, не шкодуючи власної печінки, доводив Заходу, що він – свій у дошку, президент України Леонід Кравчук бив на сполох: у важливих для всіх питаннях Москва діє за спиною Києва.

"Єльцин не консультувався зі мною, – обурювався Кравчук в інтерв'ю La Stampa 1992 року заявами Кремля про роззброєння. – Його рішення викликають у нас велике занепокоєння. Чому Єльцин говорить від нашого імені? Перед тим, як висувати якусь ініціативу, яка стосується інших республік, він має її обговорити з нами".

"Є російські шовіністи, які хотіли б бачити Андріївський хрест на кожному кораблі Чорноморського флоту, – цитували інтерв'ю Кравчука російські ЗМІ. – Єльцин заявив, що Росія не має територіальних претензій до України".

Флот, Крим, права російськомовних "на" Україні, енергоносії, церква, ядерний арсенал – Москва після розпаду СРСР мала великий набір важелів, щоб впливати на Київ. Всі точки над "і" мав би розставити "Договір про дружбу, співробітництво та партнерство", який 1997 року підписали Леонід Кучма і Борис Єльцин. Але в російській абетці (о диво!) не знайшлося літери "і".

У статусі вже експрезидента Кравчук у програмі "Один на один" на ОРТ у 1997 році вказував деяким росіянам на їхню зверхність: "Ви кажете їду "на Україну". Але ми не територія, ми – держава. Я ж не кажу, що їду "на Росію".

"Леонід Макаровичу, – поблажливо посміхався Сергій Караганов, який сьогодні заявляє про необхідність ядерного удару по Європі, – ну якій нормальній державі або нормальним діячам це важливо?! Кажіть "на Росію". Їдьте. Мені все одно".

У тому телешоу, присвяченому договору про дружбу – його в РФ ратифікують лише в 1999 році – вкотре окреслили набір питань, що не віщував райдужного майбутнього. В студії знов говорили про Крим, російську мову, "розкол православної церкви". Та, звісно ж, про НАТО.

З російського телеефіру "Один на один", 1997 рік:

Олександр Любімов (ведучий): Знаю, нещодавно в одній з американських академій проводилися штабні навчання. І там гіпотетичний дві тисячі якийсь… дві тисячі двадцять п'ятий рік. Розробляється ситуація: Америка воює з двома державами – Китаєм та Росією. І причина – Україна розпочала війну проти Росії на боці НАТО.

Караганов: Це смішно (...) Хоча існує група людей на Заході, які хочуть, щоб Україна якнайшвидше вступила в НАТО. Щоб спровокувати конфлікт (...) Найнеприємніше, що Україну розігрують як буферну державу між Росією та Заходом (...) Україна грається у прозахідну державу, маючи всі економічні інтереси на сході. Зрозуміла політика – ссання двох маток. Але рано чи пізно це викликає протиріччя. Політика грати і там, і тут викликає недовіру в Росії.

Кравчук: Якщо б і Дума, і Рада Федерації не приймали рішення, які можна кваліфікувати як територіальні претензії, а за міжнародними нормами – як акт агресії, я впевнений, Україна не шукала б собі парасольку.

Читайте також: "Назавжди покінчити з вашим українством". Російська окупація Львова 1914 року як готова інструкція для армії Путіна

"Дывысь, еще один пуп у земли вырос!"

До матчу на стадіоні "Лужники" 9 жовтня 1999 року росіяни підійшли максимально накрученими. Вічні апологети "спорта-внє-палітікі" розігрівали себе та українців, як могли. Ще перед першою грою у відборі до Євро-2000 – її у 1998 році збірна РФ програла з рахунком 2:3 – московські телевізійники займалися звичною для них справою: шукали в Києві націоналістів і "бендерівців".

"Антиросійських настроїв немає, – чи то розчаровано, чи то тріумфально передавали з центра української столиці. – Державна приналежність місцевої міліції помітна лише на крупному плані. А навколишні магазини пофарбовані у відверто російські кольори".

Осад з'явився пізніше – від програшу українцям і саморобного плакату, що його на мить вичепила з трибуни "Олімпійського" операторська камера: "Українське сало краще за російські "пєльмєні". Настукаємо москалям!".

За рік гра-відповідь у Москві безкомпромісно вирішувала, хто продовжить боротьбу на Євро, а хто залишиться за бортом. Збірну України влаштовувала нічия, росіянами була потрібна тільки перемога.

Цю суто спортивну колізію перебивав політичний ажіотаж навколо останнього для когось двобою. Його глибинну суть уловила та скандально висловила редакція "Совєтского спорта". Газета перед матчем вийшла з обкладинкою: "Бей, Хохлов, спасай Росію!".

Попри те, що "Хохлов" написали з великої літери і це було прізвище російського півзахисника, попри приписку дрібнішим шрифтом – "тримай, Хлєстов, не пропускай, Філімонов" – всім було все зрозуміло.

Після ганебної для росіян нічиєї медійники виправдовуватимуться: це був такий жарт. Хохлов розповідатиме, як він "похолов", коли побачив ту газету. А бідолашний Філімонов засудить вибрик "Совспорта", згадавши про чорносотенців, які, як відомо, заради порятунку Росії закликали бити євреїв.

Але що і Філімонов, і Хохлов сказали б про ту обкладинку, коли б Шевченко не забив і збірна РФ пройшла далі?

Як би хто не намагався у 1999 році довести зворотне, заголовок "Совєтского спорта" не був просто жартом, хай навіть невдалим. Чи не вперше після розпаду СРСР настільки гучно й гостро він окреслив справжнє ставлення росіян до України в роки, коли мова ненависті ще не домінувала в телеефірах РФ.

Сповна про несприйняття української незалежності спочатку можна було дізнатися в андеграундних на той час націоналістичних російських часописах. Але справжні емоції щодо України дуже швидко виривались назовні. Зокрема, цілком собі московський і демократичний, суспільно-політичний тижневик "Столица" в 1992 році задавав тон відносинам між двома країнами в рубриці "Шутка".

Текст, який сьогодні міг би написати штучний інтелект, що втратив голову від творчості Булгакова та схопив температуру +42, починався заголовком і підзаголовком (рос.): "ДЫВЫСЬ, ЕЩЕ ОДИН ПУП У ЗЕМЛИ ВЫРОС!". Я все время путал "незалэжность" и "незаможность". Запомните: первое – это независимость. Второе – это бедность. Говорят, большая разница. Не спутайте, это важно".

З журналу "Столица", 1992 рік, (рос.) :

"Под незалежность завели два национальных телеканала. По одному круглый день трио бандуристов и немолчная лира Шевченко, по другому – заседания Рады (анафема Богдану Хмельницкому, не отдадим с*кам москалям любимых Сиракуз) и струнные концерты под портретом Сковороды.

"Дивчинка, що для тэбэ украиньска мова?". – "Ну, слова гарни". "Наши диты не вырастуть манкуртáми!".

Умные зрят вперед: сразу два национальных телевидения – к отмене всех остальных. Опыт богатый. Российское ТВ на Украине вырубается в восемь вечера до самого августовского контрпереворота. В аккурат к началу первого выпуска "Вестей". До 1991 года. В самый небывалый разгул перестройки и гласности. Уж не нынешний ли свободолюбивый президент над вами властвовал тогда?

Зато теперь у них свое время. Хоть на час, а не так, как у вас в Москве. Наверное, чтоб неудобней было смотреть иностранное телевидение и ездить к окаянным на поезде".

Читайте також: "Москва – не свій брат". Як українці Полтави і Харкова ставали націоналістами

"Не лізти своїм довгим носом"

Останні місяці 1999 року світ жив передчуттям Міленіума. Незадовго до 2000-го року та нового тисячоліття всі мріяли про найкраще. Втомлені від економічної кризи, дефолту, від вибухів у багатоповерхівках, роздратовані витівками старіючого та часто нетверезого Єльцина, росіяни займали перші місця в рядах тих, хто очікував на справжнє диво.

За пару тижнів до гри в "Лужниках", яка мала значно підсолодити російське буття, що трималося на багатомільярдних кредитах Заходу, молодий "прєємнік" Єльцина Путін на пресконференції в Астані пообіцяв "мочити терористів у сортирі".

Хіба ж могла збірна РФ не здолати українців у Москві, коли уряд очолив такий мужній державник?! "Принципово важливий для нас матч, – починав своєю дивакуватою посмішкою ведучий Олександр Любімов телеміст з Києвом 9 жовтня 1999 року. – Просто тому, що ми маємо перемогти. Добрий вєчєр, Мікола (Микола Вересень – УП). Здоровєнькі були".

За годину до гри в прямому ефірі двох столичних студій вирішили підігріти і без того гарячу публіку обговоренням стосунків між країнами. Молодий Путін сидів в "Останкіно" поруч із прем'єром України Пустовойтенком та разом із ним стоїчно перетравлював нову дійсність, в якій десь без пієтету до Москви зростало нове покоління.

Під час телемосту показали опитування в київській школі. Одна дівчинка порадила: "Їм (росіянам – УП) треба все обдумувати, не лізти своїм довгим носом". Якийсь хлопчик видав іншу істину: "Якби Єльцин не втягнув свою країну в авантюру (війна проти Ічкерії – УП), багато чого не сталося би". І лише слова ще одної школярки викликали задоволену посмішку Путіна: "Він (Єльцин – УП) дуже старий. Йому вже пізно бути на посаді. Йому треба піти".

В ефірі перед матчем 47-річний Путін клявся: "Ми не хочемо забрати Крим. Це – абсолютна нісенітниця. Якщо ми почнемо у когось щось забирати, то у нас самих щось відберуть. Ми почнемо такий переділ на пострадянському просторі, від якого не зможемо ніколи оговтатися. У нас тільки на території Російської Федерації 400 спірних територій".

"Головною проблемою, на мій погляд, є важка імперська спадщина Росії, – продовжував клеїти дурня майбутній міжнародний злочинець. – Всі чомусь вважають, що Росія залишилася імперією. І відносяться досі до неї, як до імперії. А це зовсім, давно не так".

На обличчі Путіна тієї миті не було видно жалю. Розвідник "провалиться" 2005 року, коли у свій другий строк, звертаючись до Федеральних зборів, назве розвал СРСР "найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя".

Але того вечора, 9 жовтня 1999 року, він поки що не президент. Озброївшись протокольною ввічливістю, прем'єр Путін зайде в українську роздягальню на "Лужниках і пожартує: "Це ти нам забив? Добре, я тебе запам'ятаю".

Сприймати гол Андрія Шевченка Філімонову як казус беллі у майбутньому вторгненні РФ в Україну допустимо хіба що в межах якогось художнього твору. Чи у словесних баталіях у вигаданому всесвіті соцмереж. Але правдоподібно, що 27 років тому результат матчу на стадіоні "Лужники" став однією з тих подій, що із року в рік зміцнювали бажання росіян "поставити українців на місце".

Цей колективний намір помститися публічно пролунав, коли навесні 2000 року, за кілька днів після інавгурації Путіна, стараннями режисера Олексія Балабанова вийшов у прокат фільм "Брат-2".

Коли договір про дружбу між Росією та Україною вже набув чинності, один із героїв кінострічки, схожий на "вагнерівця" Пригожина, пригрозив "бендерівцям": "Ви мені, гади, ще за Севастополь відповісте!".

Євген Руденко – УП