Фортеця Тузла. Як Путін провокував, а Кучма побачив у бінокль, що Україна – не Росія
– Брате, я тут зайнятий. Готую батальйон до висадки на Тузлу.
– Коля, на острові я старший. Буде багато крові. Добре подумай.
Цей діалог відбувся на початку жовтня 2003-го. Його учасники закінчили Військову академію імені Фрунзе в Москві за рік до розвалу Союзу. Обидва десантники. Разом служили в Азербайджані.
Один із них − Михайло Коваль, на той час перший заступник голови Державної прикордонної служби України, генерал-лейтенант.
Інший − Микола Ігнатов, тоді командир 7-ої гвардійської десантно-штурмової дивізії Збройних сил РФ, генерал-майор.
Коваль зателефонував Ігнатову, аби дізнатися, що відбувається з російського боку кордону. Говорили про Тузлу − український острів посередині Керченської протоки між Керчю і Таманню.
Наприкінці вересня 2003-го Росія пригнала на Тамань багатотонні вантажівки, екскаватори і бульдозери та почала по мілині нарощувати дамбу в бік острова Тузла. Кремль відмовлявся коментувати події, створюючи враження, що будівництво – ініціатива міцних краснодарських господарників.
Але виглядало так, що росіяни збираються захопити частину української території, де на ту мить не було жодного нашого прикордонника.
У тузлинської епопеї багато вимірів: політичний, економічний, військовий. Але передусім це історія про українських прикордонників, які опинилися в критичний момент у потрібному місці та діяли за принципом "роби що повинен, і хай там що буде".
"Українська правда" поспілкувалася з учасниками подій навколо Тузли – генерал-полковником Михайлом Ковалем, тодішнім головою кримського уряду Сергієм Куніциним. Письмово на наші запитання відповів колишній президент України Леонід Кучма.
Як Путін провокував, ховався і намацував червоні лінії, а Кучма на острові Тузла побачив у польовий бінокль, що Україна – не Росія?
Як за допомогою муляжів танків, "каруселей" із трьох гвинтокрилів і курячих стегенець генерал Коваль і його 300 спартанців створили фортецю Тузла?
Як "рік Росії в Україні" ледь не закінчився великою війною?
Відповіді – в реконструкції подій гарячої осені 2003-го.
Концерт Кобзона, "закоханий" у Крим Путін і Кучма на волошковому полі
За вісім місяців до початку подій на Тузлі, 27 січня 2003-го, Леонід Кучма і Володимир Путін у київському палаці "Україна" урочисто відкривають "Рік Росії в Україні".
Як жартували тоді, 349-ий рік Росії в Україні від Переяславської угоди.
Зі сцени найстатуснішого майданчика країни тішать присутніх у залі Йосип Кобзон, гурт "Любе", Лариса Доліна, хореографічний ансамбль "Берізка".
Перед концертом виступають президенти. Володимир Путін запевняє, що добрі стосунки "будуть тільки приростати і множитися з роками". Леонід Кучма обіцяє продемонструвати "шляхетність помислів і велич устремлінь двох великих народів".
Шляхетність помислів закріплюють негайно після концерту – на банкеті з горілкою і чорною ікрою.
Темп, заданий потужним стартом "року Росії в Україні", вдається підтримувати й надалі.
У 2003-му Путін побував в Україні чотири рази, причому три з чотирьох його зустрічей із Кучмою відбулися в Криму.
– Я багато разів бачив Путіна, коли він приїжджав до Криму, – розповідає Сергій Куніцин, в 2003 році голова кримського уряду. – Я бачив, що він поступово "закохується" в Крим. Ці зміни відчули й російські політики, олігархи, які потягнулися до нас зі своїми грошима. І чим більше вони вкладали в півострів, тим більше я розумів, що це не лише про співробітництво і бізнес-інтереси.
2003-й – рік, коли російське телебачення здебільшого зачистили від незгодних з політикою Путіна і підготували до переходу на рейки пропаганди. В розпал тузлинської епопеї антиукраїнська істерія вперше стала нормою в російському інформпросторі.
Ще один важливий нюанс, який дозволяє зрозуміти міжнародний контекст майбутніх подій навколо Тузли.
Після вбивства засновника "Української правди" Георгія Гонгадзе у вересні 2000-го та оприлюднення "плівок Мельниченка", що вказували на причетність до цієї справи Кучми, Захід дистанціювався від українського президента.
Ускладнив відносини України із Заходом і "кольчужний скандал" – нібито продаж Україною Іраку чотирьох радіолокаційних комплексів "Кольчуга" в обхід санкцій, накладених на цю країну.
Згода Кучми відправити українських військових до Іраку для участі в міжнародній миротворчій місії дещо розтопила кригу. Але для провокації на Тузлі Путін обрав час, коли розраховувати на допомогу Заходу Україна не могла. Так і сталося: у розпал конфлікту навколо Тузли тодішній генсек НАТО Джордж Робінсон заявив про невтручання Альянсу і про те, що ця проблема має вирішуватися Україною і Росією.
Третього вересня 2003-го Кучма особисто презентує в Москві свою книгу "Україна – не Росія". На обкладинці президент у білій сорочці та краватці сидить навпочіпки на квітучому полі й посміхається вочевидь українським волошкам.
18 вересня 2003-го напередодні саміту СНД у Ялті, де лідери України, Росії, Білорусі та Казахстану підписали угоду про єдиний економічний простір (ЄЕП), Кучма зустрівся з Путіним на острові Бирючий.
– Звісно, на цій зустрічі не було жодних розмов з боку Путіна про дамбу. І бути не могло, – розповідає Кучма. – Якщо ви плануєте проти когось спецоперацію, ви навряд чи обговорюватимете її з ним.
Тодішня розмова завершилась досить дипломатично. Він сказав, що летить у Південно-Східну Азію з тривалим візитом. Я повідомив про свої плани відвідати низку країн Латинської Америки. Ми побажали удачі один одному.
Але дуже скоро стало зрозуміло, чому він так цікавився моїм тривалим від'їздом.
300 спартанців для Тузли
– Генерале, ти збожеволів! – ці слова почув у слухавку Михайло Коваль, коли зранку 29 вересня додзвонився по спецкомутатору до Адміністрації президента. Він хотів доповісти Кучмі про початок будівництва дамби в бік Тузли, але той не брав слухавку й довелося говорити з головою АП Віктором Медведчуком.
Взагалі-то за субординацією мав доповідати не Коваль. Але голова Держприкордонслужби Микола Литвин (його брат Володимир – на той момент спікер Верховної Ради) 29 вересня вирушив у відрядження в Грецію. А перший заступник Литвина – Павло Шишолін, який відповідав за охорону кордону, саме цього дня пішов у відпустку.
Коваль просить Медведчука санкціонувати відправлення прикордонників на Тузлу та укріплення острова. Замість відповіді голова АП кидає слухавку.
Рапорти прикордонників дійдуть до Кучми лише наступного дня.
На момент тузлинських подій Коваль вже має досвід опору росіянам.
У 1992 році він – заступник начальника 224-го Навчального центру повітряно-десантних військ – не дозволив передислокувати в Росію 80-ту десантно-штурмову бригаду, яка була розташована на Західній Україні, але на той час все ще підпорядковувалась Москві. Звідти прийшов наказ готувати техніку й пакувати речі для переїзду в район Поволжя.
Росіяни відправили тоді в Україну два підрозділи Псковської дивізії ПДВ – буцімто "на допомогу". Але Коваль заблокував їх на летовищі в Черлянах (Львівщина). А заразом арештував двох московських генералів, які мали контролювати відбуття бригади до Росії.
Коваль і в 2003-му діє як бойовий генерал – насамперед відправляє на Тузлу "300 спартанців". Так він називає українських прикордонників, які першими прибули на острів.
Коваль наказав керівникам п'яти регіональних управлінь Держприкордонслужби відібрати по 30 "здорових хлопців", які були б вправні й у рукопашному, й у вогневому бою, та відрядити їх на Тузлу. А щоб уникнути паніки, надіслав в управління документ нібито про проведення в Керчі змагань з рукопашного бою на першість серед ДПСУ.
Декого цей документ збив з пантелику. За декілька тижнів, вже перебуваючи на Тузлі, Коваль побачить кремезного хлопчину, що плаче, як дитина. Так Коваль дізнається, що Львівське управління вирішило схитрувати й разом із прикордонниками відправило кількох спортсменів. І от тепер один із них плаче, бо думав, що їде на змагання, а потрапив у бойову обстановку і справді спартанські умови.
– Я діяв на свій страх і ризик, – згадує Коваль. – Ніяких наказів (на підготовку до збройного опору – УП) не мав, але у нас є закон про державний кордон. І цей закон чітко визначає, що ми маємо право застосовувати зброю.
Так почалися його Фермопіли.
Три варіанти розвитку подій
Навіщо росіянам знадобився острів площею 3,5 квадратних кілометри? Причини лунали різні.
Перша – економічна. Між Тузлою та Кримським півостровом лежить штучний Керч-Єнікальський канал, через який судна проходять з Чорного в Азовське море. Якщо Тузлою володіє Україна, то й гроші за прохід суден отримує вона – близько $6 млн щорічно. В разі захоплення Тузли Росією цей дохід треба було б розділити на двох.
Друга – безпекова. Отримавши контроль над островом, Росія могла би регулювати, які кораблі можуть проходити через Керченську протоку. І не допустити, приміром, прохід кораблів країн НАТО.
Михайло Коваль розповідає, що вони пропрацьовували три варіанти можливого розвитку подій.
Перший – якщо Росія висадить на Тузлу людей у козацькій формі. Ще до початку конфлікту жителі Тузли повідомляли про те, що до них завітали кубанські козаки, які агітували місцевих рибалок повернутися "в лоно великої Росії". Якби таке сталося знов, українські прикордонники готувалися дати їм відсіч поліцейськими кийками, а не автоматами.
Другий варіант – бойовий, якщо обидві сторони задіють вогнепальну зброю. Але і в цьому разі мали реагувати тільки українські прикордонники, без залучення ЗСУ – щоб конфлікт не перейшов у військовий.
Третій варіант міг бути змішаним: якщо росіяни спочатку спробують влаштувати провокацію за допомогою козаків, а потім задіють своїх військових.
2-го жовтня Литвин повертається з відрядження. Того ж дня Михайло Коваль летить на Тузлу.
Місце для справжніх керчан
Що таке Тузла? Піщана коса, витягнута з південного сходу на північний захід. За територіальним поділом – не окремий населений пункт, а частина Керчі.
В радянські часи на острові працював пансіонат "Два моря" Морського торгового порту та дитячий оборонно-спортивний табір "Юнга".
– Якщо ти дуже довго йшов до кінця Середньої Коси (так Тузлу називали керчани – УП), то міг дійти до її краю й однією ногою стояти в Чорному морі, а іншою – у Керченській протоці. Ти стояв, а перед тобою стикалися хвилі. Я ніколи більше не бачила такого, – згадує журналістка Олена Юрченко, одна з тих, хто восени 2003-го висвітлювали події на острові.
Юрченко згадує про особливий мікроклімат Тузли, про кірку гіркої на смак солі, що покривала пісок на березі, про рейсовий катер, що ходив із Керчі на острів.
– На косі не було жодної тіні. Це дикий пляж. Треба бути справжнім керчанином – людиною, яка ненавидить туристів до глибини душі й не хоче бачити нічого живого поряд із собою, щоб відпочивати тут, – каже Юрченко.
До Керчі рідко доїжджали і туристи, і політики, й українські чи російські зірки, які влітку гастролювали в Криму. Востаннє в українських національних новинах Керч гучно прозвучала в 1996 році – коли в місцевому клубі розстріляли членів бандитського угруповання "казіновські".
Тузла, яка дозволяла містянам усамітнитися від всього світу, восени 2003-го привернула до Керчі увагу всієї країни. Разом із дощами та північно-східним вітром, що, як кажуть керчани, видуває мізки, в місто прийшла небажана слава.
В жовтні 2003-го тут почали збиратися українські й російські журналісти. Тоді ж сюди висаджувалися десанти політиків різних мастей. У новинних телесюжетах майже щодня відбувалися включення з центральних вулиць Керчі.
Самі керчани ставилися до того, що відбувається навколо Тузли, з подивом, настороженістю та обуренням, згадує Юрченко. Але водночас обговорювали практичний бік цієї ситуації: що буде з рибою, якщо добудують дамбу, чи можна буде і далі відпочивати на Тузлі, якою буде доля пансіонату на острові.
А от на практиці від територіального конфлікту Росії та України того року першими постраждали керченські браконьєри. Початок осені для Керчі – завжди час нелегального вилову пеленгаса та іншої риби. Але через посилену охорону вод Керченської протоки полювати на заборонену рибу стає справді ризиковано. Тому вона раптово щезає з ринкових прилавків.
Риба повернеться одразу після завершення конфлікту. А Керч знову зникне з новин.
"Танки" на Тузлі
Поки росіяни, працюючи в три зміни, щодня нарощують по 150 метрів дамби, українські прикордонники перетворюють Тузлу на фортецю.
У місці, де росіяни можуть висадити з гелікоптера повітряний десант, будують п'ять дотів із кулеметними бійницями і встановлюють загородження, перетворюючи цей квадрат на вогневий мішок.
Звертаються до моряків і ті відправляють з Балаклави до Керченської протоки наявні там кораблі. Так підсилюють 23-ій Керченський загін морської охорони.
За допомогою гідрографів позначають кордон між Україною та РФ буями від Тузли до Таманського півострова – до цього кордон у цьому місці не був демаркований.
Харківська авіаційна ескадрилья відправляє у Крим три свої гелікоптери. Коваль запускає карусель: по черзі ці гвинтокрили зависають над прикордонним буєм навпроти російських будівельників. Розпізнавальні знаки на гелікоптерах заляпані брудом, а пілоти перед кожним колом змінюють куртки та шоломи. Так вони створюють враження у росіян, що на підтримку прибув цілий вертолітний полк.
Прикордонники заганяють на острів два броньовані плаваючі транспортери з потужними танковими двигунами та гусеницями, ідентичними танковим. Маскують їх – нібито це справжні танки. І таким чином вводять в оману не тільки противника, але й своїх.
– Росіяни вийшли на Литвина через ці транспортери. Він мені телефонує і каже: "Михайле, чому там танки? Це вже буде не прикордонний, а воєнний конфлікт!" А я ж не можу сказати, що ніяких танків немає! Відповідаю: "Так вийшло", – розповідає Коваль.
Прикордонслужба створила потужне угруповання з сухопутного, корабельного, авіаційного угруповань і резерву ДПСУ (на острові перебувало близько 300 прикордонників). І домовилася з мотострілковим полком у Керчі, що той прикриє вогнем артилерії, якщо конфлікт перейде в гарячу фазу.
Коваль згадує, як 10 жовтня йому вкотре зателефонував Литвин і цього разу наказав: треба зупиняти всю активність і виводити з острова прикордонників.
– Я йому дослівно відповів: "Миколо Михайловичу, ви – пацифіст. Буде письмовий наказ – виконуватиму. Не буде – виконувати не буду".
Письмового наказу залишити Тузлу Коваль так і не дочекався.
"В цю ніч Господь був з Україною"
20 жовтня 2003 року Кучма починає візит у країни Латинської Америки.
Чому в розпал кризи, що загрожує перетворитися на воєнний конфлікт, президент залишає країну? Кучма мотивує це тим, що до поїздки він вимагав пояснень у Путіна, той називав це самодіяльністю краснодарського губернатора Олександра Ткачова та пообіцяв розібратися. Роботи по дамбі сповільнилися.
"Дамба просувалася більш мляво, у якийсь момент будівництво взагалі зупинилося. Йшли консультації на різних рівнях. Тому здавалося, що обставини дозволяли мені здійснити цей візит – давно узгоджений, важливий, масштабний", – пояснює Леонід Кучма.
Та щойно росіяни дізнаються про його відліт, набирають шалених темпів – дамба росте на 5-6 метрів щогодини.
– Росіяни працювали на дамбі дуже потужно. Було враження, що там живий організм, тому що гуркіт був постійний, навала така. Вони, мабуть, БАМ так не будували, – згадує Михайло Коваль.
Дамба наближається до острова з кожною годиною. І тоді виникає ідея встановити "Велику китайську стіну" – затопити щось на шляху будівельників.
Знайшли два ліхтери – баржі, для перевезення зерна морем, завдовжки 38 метрів кожна. Але залишилась інша проблема – занадто мілке дно, щоб ці судна могли стати на шляху дамби.
– І от вам хрест, Господь був з Україною, – божиться Куніцин. – Шторм видавив пісок до глибини більше 2 метрів. Ми тросами зв'язали баржі, затягнули, поставили на них прикордонну будку і солдата з автоматом.
Коли росіяни зранку прокинулись, вони охрініли. Куди сипати дамбу далі?
Між тим, Кучма намагається зв'язатися з Путіним. Він робить це ще на шляху до Бразилії 20 жовтня (сам переліт він називає непростим, із підозрілими технічними проблемами його літака). Російський президент тим часом перебуває з візитом у Таїланді й зв'язатися з ним не виходить.
Кучма повторює спроби вже вставши на тверду землю, але Путін продовжує уникати розмови. Після зустрічі та перемовин із бразильським президентом Лулою да Сілвою (який керував державою тоді, а після паузи в 12 років знову переобрався у 2023-му) Кучма скасовує всю подальшу програму візитів і негайно вилітає до Криму.
– Гадаю, що якби я затримався ще хоча б на день – ми би втратили Тузлу, – згадує Кучма.
Вже на шляху в Україну я таки додзвонився Путіну. Він розіграв щирий подив, сказав, що нічого не знає про пришвидшення будівництва дамби і, як завжди, пообіцяв "розібратися". Тільки це вже ні на що не впливало. Ми летіли на Тузлу.
"Будеш по росіянах стріляти?"
Кучма підходить до снайпера, кремезного хлопчини з мобільної прикордонної комендатури.
– Ти хто, синок, такий? Що, будеш по росіянах стріляти?
– Я буду стріляти по порушниках державного кордону.
– А вмієш?
Снайпер показує йому п'ятак з діркою по центру, який носить на шиї, і каже: "Я зі ста метрів так влучаю".
Цю історію про перебування Леоніда Кучми на Тузлі згадує Михайло Коваль.
23 жовтня український президент нарешті дістався острова розбрату. Також на Тузлі зібралися глава АП Віктор Медведчук, голова ДПСУ Микола Литвин, силовики та кримські керівники.
Коваль доповів про ситуацію. Встановился гробова тиша.
– Було кільки разів у житті, коли на мене дивилися як на приреченого. І це був один із таких випадків, – каже Коваль.
Всі розуміли, що в разі найгіршого варіанту – вогневого – росіяни нас кінчать на острові. Наші можливості для маневру були обмежені, а укріплення не настільки потужні. Російська реактивна артилерія випалила би все разом із нами.
Після наради Кучма з Медведчуком сіли в УАЗік та поїхали оглядати острів. Коваль помчав за ними на червоному мотоциклі.
Коли вони доїхали до одного з укріплень, Коваль запропонував Кучмі спуститися в ДОТ.
– Вони заходять за мною – президент і Медведчук. Бачать п'ять амбразур, у кожній кулемет, гранатомети стоять із гранатами, купа народу, всі готові до бою, – розповідає Коваль. – Вони побачили все це і їм обом ніяково стало.
Але на цьому екскурсія не завершилася. Коваль встиг показати й іншу частину острова з "їжаками", мінами і попереджувальними табличками російською мовою.
– Коли Кучма подивився, в нього змінився вираз обличчя. Може, йому Литвин неправильно доповідав, але він побачив зовсім іншу картину, ніж ту, яку очікував. Він побачив до зубів озброєний острів і готовність людей до захисту своєї землі.
І він одразу сказав Медведчуку: "Наберу Володимира Володимировича". Відійшов на кілька метрів убік, зателефонував Путіну й кілька хвилин говорив із ним. А потім повернувся до нас і каже: "Все, вони зараз зупиняться. Сідаємо за стіл переговорів".
Кучма розповідає про один із важливих нюансів цієї розмови. Він попередив Путіна, що віддав наказ відкривати вогонь на ураження по порушниках кордону.
Того ж дня росіяни зупинили будівництво дамби.
До Тузли залишалося сто метрів.
"Там, де стегно не почорніє, будуй заставу"
"Куніцин Тузлинський" – саме так, за словами Сергія Куніцина, його назвали в Москві, коли він приїхав туди у військовій формі на переговори.
– А що, вони думали, що я приїду в метелику на скрипці грати? – пояснює він.
24 жовтня українська делегація на чолі з прем'єр-міністром Віктором Януковичем вирушила до російської столиці, щоб на зустрічі з прем'єром Касьяновим обговорити статус Азово-Керченської акваторії. Куніцин був у її складі.
– Прилетіли до Москви в Білий дім. На Чорномирдіна (посол РФ в Україні – УП) було страшно дивитися. Було зрозуміло, що його просто не попередили про будівництво дамби, просто кинули. Він ходив блідий, майже білий, – згадує Куніцин.
За словами Куніцина, українці зіграли двома джокерами на цих перемовинах. Перший – виборчі бюлетені 1973 року в Керченську міську раду, які свідчать, що тузлинські вулиці відносилися до Керчі. Другий – карти генерального штабу СРСР. На них кордон між Росією та Україною проходив між Тузлою та Кубанню.
Зі стартом переговорів українські прикордонники почали демонтувати та вивозити з острова бетонні доти. А Михайло Коваль взявся шукати найкраще місце для стаціонарної прикордонної застави на Тузлі й купив для цього курячі ніжки.
– Один кримський татарин порадив взяти курячі стегенця і розвісити їх у різних місцях. "Там, де воно не почорніє, будуй заставу". Я так і зробив і дуже толково вийшло, – згадує він.
Коваль прилетів на Тузлу 2 жовтня, а закінчив своє довге відрядження 25 грудня. Коли він залишав острів, там вже була потужна прикордонна інфраструктура, застава і будинки для офіцерського складу – залізничники допомогли все це збудувати.
– Ми віддали штатному прикордонному підрозділу ділянку кордону, урочисто підняли прапор і спокійно звідти пішли, – каже Коваль.
Я тоді особисто сказав своїм "спартанцям", що всі вони до останнього солдата будуть нагороджені. І слова дотримався – потім всім вручав нагороди, де б вони не були.
А що далі відбувалося з дамбою, яку будувала Росія?
В 2005 році журналістка Олена Юрченко опинилася в Тамані та з цікавості з'їздила на цю російську "недобудову". Побачила дамбу з монументальних брил, місцевих мешканців, які купалися поміж величезних валунів, і згадала назву одного з романів Клайва Льюїса "Мерзенна сила".
– Незважаючи на валуни і важкий спуск до води, багато місцевих жителів купалися там із дітьми. Стоїть машина, тато їсть кавун, дітям котлети дають… – розповідає вона. – Це мерзость. На дорогу вбухали стільки ресурсів та сил. І чим скінчилося? Поїданням котлет на пірсі?
"Перевиконали і пішли далі"
"Рік Росії в Україні", розпочався в Києві урочистими промовами про "шляхетність помислів і велич устремлінь". І закінчився 24 грудня в Керчі, де Кучма і Путін підписали договір про співпрацю у використанні Азовського моря і Керченської протоки. Азов визнали внутрішнім морем двох країн, а захід іноземних суден у нього – можливим тільки за згодою обох сторін.
"Російська сторона вкотре отримала те, чого дуже хотіла, а Україна, як завжди, випустила свій "ласий" шматок сиру. Навіть не добудовуючи дамбу до Тузли, не переглядаючи питань кордону, Росія вибила для себе стратегічну й економічно вигідну Керченську протоку, та ще й Керч-Єнікальський канал", – писали опозиційні до Кучми медіа.
На пресконференції президент України заявив, що сторони "перевиконали зобов'язання і пішли далі".
"Питання Тузли не обговорювалося. Такої проблеми в російсько-українських відносинах немає", – сказав Кучма.
Чи існувала ймовірність, що будівництво дамби було самодіяльністю керівництва Краснодарського краю, а не санкціонованою Кремлем провокацією?
В книзі Леоніда Кучми "Після Майдана: записки президента", виданій у 2007 році, він так відповідає на це запитання:
"Не думаю, що команду давав безпосередньо Путін. Навряд чи він був посвячений у задум та його деталі. Він міг, трохи послухавши ініціаторів, махнути рукою, цей жест можна було розцінити двояко: і як "відчепіться від мене з цим дрібним питанням", і як "згоден, дійте"".
А ось так виглядає відповідь Кучми на те саме запитання у вересні 2023-го – знайдіть відмінності:
– Ви можете собі уявити місцевого керівника, який за власної ініціативи починає будівництво споруди "районного масштабу", для чого збирається перетнути дві лінії державного кордону, цілковито підірвати правовий статус i режим судноплавства стратегічної морської протоки, а у підсумку приліпити до свого "господарства" частину іноземної території – у незрозумілий спосіб i з непрогнозованими наслідками?
Якщо ж у ваc таки вистачить на це фантазії, тоді вгадайте, через скільки метрів i через скiльки хвилин зупинилося б це самочинство, коли про нього дізнався б "непричетний" до цього Путiн.
Відлуння Тузли: конспірологія, еротика, історія
Тема Тузли після 2003-го ще деякий час збуджувала уяву політиків і митців.
Звісно, не обійшлося без конспірології. За однією з версій (зокрема, її озвучував депутат від "Нашої України" Іван Плющ), Тузла була спільним сценарієм Кремля та Банкової з метою не допустити вибори 2004-го в Україні.
План нібито був такий: Росія перетинає державний кордон України. Імітується початок збройного конфлікту. Кучма розпускає Верховну Раду й у зверненні до народу пояснює, що в такій ситуації вибори президента проводити не можна.
Тузла викликала не лише конспірологічні теорії, а й потужні еротичні переживання. По гарячих слідах Олександр Ірванець написав такі рядки:
Ні моралі, ані глузду
Ви тут не впіймаєте.
Бережіть, дівчата, тузлу,
Доки її маєте.
За мотивами подій на Тузлі мало не поставили мюзикл. Сюжет такий: молодий російський хлопець-екскаваторник риє землю, щоб по косі наблизитися до прекрасної остров'янки. Дійство закінчується арією остров'янки: "Ты смог взять меня, но не Тузлу".
Лібрето збирався писати російський пропагандист Дмитро Кисельов. У 2003-му він ще не погрожував "перетворити США на радіоактивний попіл", не закликав "спалювати серця геїв" і не очолював групу інформресурсів "Россия сегодня", а їздив до Києва на заробітки. Тоді він обіймав посаду головного редактора служби інформації української телекомпанії ICTV, вів суспільно-політичне ток-шоу "Національний інтерес" і справно отримував зарплату від Віктора Пінчука – власника каналу і зятя Леоніда Кучми.
Історії невідоме слово "якби". Але протистояння на Тузлі 2003-го певною мірою дозволяє уявити, як могли би повернутися події, якби Україна мала рішучість дати Росії відсіч у Криму в березні 2014-го.
– На Тузлі українці першими у світі змусили Путіна зупинитися та відступити. Але Тузла не стала уроком i моделлю для України у 2014-му, – вважає Кучма. – Я не пам'ятаю, чи відчував ще колись такий пекучий сором за країну, як навесні 2014 року, коли "зелені чоловічки" ставили на коліна наших солдатів і мовчки, без жодного пострілу брали наш Крим.
Як виглядає тузлинська епопея очима історика 20 років по тому?
На думку директора Гарвардського українського наукового інституту Сергія Плохія, Тузла була для Путіна увертюрою до війни 2014-го. Першою спробою змінити правила гри, вирішувати питання не шляхом дипломатичного тиску на Україну, як це відбувалося в 1990-ті роки, а через пряму дію і намагання порушити міжнародні кордони.
– Росія тоді зробила висновок, що одними бульдозерами багато не досягнеш. І наслідком цього став 2014-й рік. Але з 2014-го вони зробили неправильні висновки, вісім років по тому сподіваючись на бліцкриг, пасивність українців і на те, що реакцією в світі знову буде лише "глибоке занепокоєння".
А з Україною все навпаки – вона абсолютно не зробила потрібні висновки після Тузли. Проте зробила правильні висновки з 2014 року. Інакше ми сьогодні просто не мали би цієї розмови.
"Тобі Тузлу не пробачать"
– У перемоги завжди багато батьків. На острові Тузла я сказав своїм "спартанцям": "Мужики, коли все це закінчиться, ми будемо стояти далеко-далеко позаду, а спереду стоятимуть люди, які взагалі не знали, що тут відбувається". Ба більше, зрештою нас зроблять цапами відбувайлами. Так і вийшло, – згадує Михайло Коваль.
Коли він повернувся до Києва перед новим 2004-м роком, йому дали за Тузлу орден "За заслуги" III ступеня. Але не перед строєм бойових побратимів, а "під ялинку". І одразу запропонували подати рапорт і звільнитися з війська. Він впевнений: лише за те, що відмовився виводити людей з Тузли.
– Я тоді відповів Литвину: "Миколо Михайловичу, я служу не вам, а українському народу".
Рік вони мене з усіх боків пресували дуже потужно. І не змогли звільнити лише через те, що підлеглі прекрасно до мене ставилися і ніде не підставили.
Втім, на відміну від українців, про Тузлу і роль Коваля в її захисті пам'ятали росіяни.
2010-го року міністр оборони України Михайло Єжель запропонував йому очолити сили спеціальних операцій, які збиралися створити. Коваль розписав їхню структуру, документи пішли на підпис президента.
– За якийсь час мене викликає Єжель і каже: "Михайле, і цієї структури не буде, і тебе не призначать". Я кажу: "Чому?". "Москва не затверджує. Тобі Тузлу не пробачать".
Я кажу: "Міш, а що, нами досі Москва керує?".
Того ж 2010-го року генерала Коваля запросили в Москву на святкування 20-річчя випуску з Військової академії імені Фрунзе. Був там і генерал Ігнатов, на той час вже начальник штабу Повітряно-десантних військ РФ, який сім років тому готував батальйон російських десантників для висадки на Тузлу.
Колишні однокурсники, російські військові, більшість яких мала українське коріння, запитали Коваля:
– Ти стріляв би в Ігнатова?
– Я стріляв би в порушника державного кордону України, − повторив Коваль фразу, яку почув на острові від молодого українського прикордонника.
Чотири року по тому, в березні 2014-го, Коваля захопили російські десантники в Криму. А коли звільнили, вночі йому зателефонував командуючий Повітряно-десантними військами РФ Володимир Шаманов, з яким він теж навчався в московській академії, а потім служив разом.
– "Брате, вибач", – сказав він. Я йому відповів: "Це війна, і ми не брати".
***
"Стояння на Тузлі" гідне того, щоб про нього зняли блокбастер. Чи то героїчний епос про сучасні Фермопіли та 300 спартанців-прикордонників, чи то політичний трилер, чи то приквел драми про велику війну.
У квітні 2016-го саме на Тузлі росіяни встановили першу з 595 опор Керченського мосту.
У ніч на 17 липня 2023-го після атаки українських надводних безпілотників Керченський міст вкотре "втомився". Цього разу впав проліт неподалік Тузли.
Далі буде. Продовження цієї історії пишеться просто зараз.
Михайло Кригель, Рустем Халілов, УП
