Журналісти як обслуговуючий персонал, або Чому ми не поважаємо себе?
Як так трапилося, що всі чотири влади в Україні на перевірку виявилися зовсім не владами, а обслуговуючим персоналом у декількох людей, що працюють державними чиновниками?
Судова, виконавча, законодавча влади в особі суддів, губернаторів, мерів і депутатів майже не приймали самостійних громадянських рішень, а лише ставали на бік Ющенка чи Януковича.
Але найнеприємніше для мене, як журналіста, що четверта влада також виявилася в ролі обслуговуючого персоналу.
І мова не про горезвісну запроданість журналістів, а про рамки, у які ми самі себе загнали, діючи, вірніше роблячи вигляд, що діємо за принципом дзеркала, але, забуваючи, що ми люди, а люди не повинні відображати в собі бруд, що панує навколо.
Бруд потрібно висвітлювати, щоб його вичистити, а не тиражувати, забруднюючи суспільство.
Ми всі хочемо жити в нормальній демократичній країні й почувати себе захищеними в ній, захищеними не грошима або владними посвідченнями, а самою системою.
Але при цьому ми не робимо нічого, щоб створити цю систему під нас простих громадян, а не під кілька сотень особливих, що їздять на машинах із спецномерами.
Вони думають, що країна існує для них і граються нашим спокоєм, нашими життями й навіть грошима, які ми складаємо в наш загальний (як не смішно це звучить у сьогоднішній Україні), державний бюджет.
А ми, журналісти, не протидіємо цьому, а лише відображаємо їхню метушню на шкоду собі й суспільству.
Адже явно не в інтересах країни сьогоднішнє нагнітання психозу шляхом ретрансляції відверто ідіотських заяв політиків, що страждають манією переслідування або величі. А в Раді зараз такі звучать щодня.
Навіть після досягнення домовленостей між Ющенком, Януковичем і Морозом.
І ми прекрасно розуміємо коріння таких заяв: для одних - небажання йти з насиджених місць без перспективи потрапити на них знову, а для інших - брудний самопіар, виборча кампанія, яку вони знову будують на протиставленні регіональних ідеологем.
Сховавшись від відповідальності за депутатським мандатом або владними повноваженнями, політики відверто і явно брешуть.
А ми акомпануємо політичним клоунам і екстремістам, готовим заради нового згадування їхнього ім'я у ЗМІ маніпулювати хворобливими для людей темами. Наприклад, розколом країни, громадянською війною, натовською окупацією й т.д.
Але ми тиражуємо їх, відображаємо, як нібито безпристрасне дзеркало, тому що чим конфронтаційніша заява політика, тим більше уваги вона приверне, тим вище будуть рейтинги наших ЗМІ.
У гонитві за рейтингами ми поширюємо їхню політичну отруту, що роз'їдає наше суспільство й руйнує країну.
Але ж саме ми краще за інших знаємо політичну ціну цим бізнесменам, водіям і секретаркам, які потрапили в парламент не тому що вони розумніші або чесніші за інших, а тому що віддані своїм партбосам і залежні від них.
Хазяям країни не потрібні самостійні особистості, тому вони зібрали в парламенті здебільшого нікчем, що не насмілюються на думку, відмінну від думки власника руки, яка дає.
Ми, журналісти, як ніхто знаємо, що реальних політиків у цій країні, й тим більше в парламенті, - одиниці.
Всі інші - багнети, кнопкодави, які своїм екстремізмом змушені нагадувати про себе не стільки країні й виборцям, скільки навіть своїм же партбосам: Януковичу, Тимошенко або Ющенку - "я є, я вірнопідданий, і в бійку можу, й збрехати - не забудь про мене, складаючи новий партійний список".
А ми тиражуємо їх "думки", розпалюючи пристрасті і розділяючи людей і регіони.
Цієї кризи не було б, якби ми не створювали трибуну для її творців. Це ми стимулювали їх своєю увагою, своєю байдужністю, будували їм арену.
Проаналізуємо контент основних інтернет-видань в останні два місяці. Тільки політики й криза, яка розігрується ними!
А де ж люди? Де їхня реакція на те, що відбувається, де їхнє життя? Ми занурюємо країну в нескінченний серіал політичного рейдерства, змушуючи людей розчаровуватись в самих основах демократії, поширюючи серед них бацилу правового й політичного нігілізму.
Американці кажуть: якщо про подію не написала преса, значить події не бути.
Якби ми не підживлювали політичну кризу, що поставила нас перед силовим сценарієм і загрозою розколу країни, його б не було, він би задохся в запилених коридорах Кабміну, Ради й секретаріату.
Журналіст - жива людина, й він не може бути абсолютно об'єктивним, безстороннім.
Неупередженість - це самообман. Вона повинна бути в інструментарії нашої роботи - у підборі фактів, але не у ставленні до того, що відбувається.
Журналіст повинен бути чесним і злим!
Своїм постійним обманом політики породили цинізм у журналістиці. Він став модним. Сьогодні всі не вірять нікому. Але цинізм породжує байдужість, відсутність громадянської позиції.
Я не закликаю закохуватися у політиків і ставати на їхні позиції. Я закликаю бути чесними перед собою й оцінювати їхні праведні й несправедливі вчинки не з позицій байдужості, а з громадянських позицій, - як моральні громадяни можуть оцінювати неправду, зрадництво, або благо й принциповість.
Суспільство дивиться на політиків нашими очима, і ці очі не можуть бути мутними зіницями відмороженого оселедця. Ми - четверта влада і ми повинні бути нею!
Ми не віримо нікому, і правильно робимо, тому що політики не прозорі. Але що ми зробили, що б їхні дії були прозорими? Нас за вказівкою Азарова замикають на ключ, а ми прощаємо й беремо в нього інтерв'ю; нас б'ють, а ми робимо з наших кривдників зірок...
А хіба це не принизливо - стояти ночами під секретаріатом, щоб дочекатися, поки вони, вийшовши з теплих кабінетів, видадуть чергову порцію неправди?
Про що вони там домовляються: ділять країну, посади, стратегічні підприємства...? А якби вони вийшли, а там не було камер і мікрофонів?
Чого б коштувала їхня неправда, якби ми не тиражували її?! Ми повинні зробити їх прозорими, щоб мати можливість вірити або не вірити, але усвідомлено, а не від безсилля.
Вони зрозуміли правила гри й нав'язують її нам. Вони збирають прес-конференції не для того, щоб сказати щось нове й важливе, а для того, щоб нагадати про себе. А ми стимулюємо цей нарцисизм.
Вони використовують нас, коли їм це потрібно, але не звертають на нас уваги, коли їм це не вигідно.
Днями прочитав в УП журналістське розслідування про те, що Азаров роздає бюджетні кошти, призначені на боротьбу з корупцією, дутим, наближеним до себе, фірмам.
Після такої публікації єдиною темою всіх питань до Азарова повинні бути тільки ці, по суті, вкрадені, гроші і те, коли він піде у відставку. Але...
Ми не поважаємо себе. Усі знають Калашникова, який побив журналістів, а хто пам'ятає імена цих журналістів? Якби ми поважали себе, ця людина взагалі перестала б існувати в інформаційному просторі.
Як перестали б існувати й ті, хто обіцяв вигнати його з партії й фракції або ляснути дверима на знак протесту. Втім, вони досі надувають щоки. Але ж ми збирали підписи, писали звернення, заявляли, що будемо бойкотувати...
А тепер щотижня ми бачимо це квадратне обличчя в заставці популярної програми "5 каналу"... Незабаром нас почнуть бити тільки для того, щоб прославитися.
Ми не поважаємо себе й не віримо один одному. Ми не підтримуємо один одного в розслідуванні антикорупційних скандалів, намагаємося не помічати успіхів один одного, намагаємося навіть уникати посилань один на одного.
Чого коштують фрази "як повідомляють регіональні ЗМІ", або "за інформацією інформагентств"? Ми беремо інформацію, але делікатно умовчуємо, у кого ми її беремо.
Через місяць буде шоста річниця смерті Ігоря Александрова. Його просто забили бейсбольними бітами. Він єдиний загиблий у цій країні журналіст, мотивами вбивства якого офіційно визнана його професійна діяльність.
І що? Сидять виконавці, дрібні сошки. А ті, хто надихав і прикривав їх, прокурори й міліціонери, що фальсифікували справи?
Вони сидять у Генпрокуратурі й парламенті, і ми намагаємося не звертати уваги на ці віхи їхніх біографій.
Я вже не кажу про вбивство Георгія Гонгадзе. Сім років прокуратура й слідство то складають, то розкладають пасьянс цього злочину, залежно від політичної кон`юнктури.
А ми навіть не змогли (чи не схотіли?) змусити президента відкликати його нагороду колишньому генпрокурору Потебеньку, який розпочав цю шулерську гру...
Ми повинні бути не дзеркалом, а соціально відповідальними громадянами своєї країни. І ми повинні змушувати бути такими політиків. Ми повинні дієво змушувати їх не брехати, позбавляючи рупора для брехні.
І можна створити механізм для такого впливу журналістів на політиків. Наприклад, постійно діючий журналістський форум з цієї тематики на одному із сайтів, де ми зможемо спілкуватися, давати оцінки, аргументувати їх і робити висновки. Висновки, які можуть дорого коштувати політикам, якщо ми будемо себе поважати.
І тут не важлива формалізація цього руху і публікація списків головних політичних екстремістів і брехунів.
Важливо створити атмосферу, у якій їм було б незручно брехати, а нам було б легше бачити один в одному не циніків і суперників, а нормальних громадян нормальної країни, які дієво й відповідально впливають на те, що в ній відбувається.
Тут, природно, виникає питання про критерії оцінки: де піар, а де не піар, де неправда, а де правда?
Головні критерії - це інформаційна складова, тобто, чи сказав політик щось нове, або просто хоче нагадати про себе?
А також аргументованість того, що він каже. Якщо нам сказали про тридцять квартир Станік, то покажіть документи або хоча б логічно обґрунтуйте, із чого ви зробили такий висновок.
Якщо сказали, що на Тимошенко готується замах, то назвіть, хто його готовить. А трясти перед камерами невідомо якими паперами, стверджуючи, що це докази... Адже ми одразу знаємо, що це неправда, але даємо її в новинах, тому що такий поворот політичного серіалу може бути цікавий піплу.
Загалом, справа не в критеріях і не у формальностях. У них можна утопити будь-яку ідею. Просто потрібно створити середовище, у якому стане не модним бути "безпристрасною" дзеркальною кулею в чужій війні.
 |
Сергій Гармаш
