Так не робив навіть Кучма – пройшовши в свій час партійну школу, він знав, що народу хоч щось треба дати. Хоча б для виду. У теперішнього Межигірського розпорядника цього уявлення немає
Політики, одержимі жадобою влади, не на себе посилаються, на нас. "Ми – кажуть, – лише даємо народу те, що він хоче!". І по-своєму праві. Хтось же їх обирав, правда? А хтось і далі готовий за них голосувати.
Дивно, що на 21-му році незалежності ми вирішуємо все ті ж завдання, що й на самих початках. Знову коливаємося між Сходом і Заходом, все так же розриваємося між дорогим, але конче нам необхідним, російським газом і такими ж привабливими, але все так же недоступними, ілюзіями Європейського Союзу.
Важко припустити, що наш уряд дбає про якісь там благочинні цілі. Але те, що саме ними прикривається – це точно! І якщо подібне писалося про уряди, що й справді прагнули кращого, то що вже казати про ті, які дбають лише за себе?
Байдикувати й зневажати своє походження – стало модним. А особливо модним стало принижувати інших. Той, хто з повагою ставиться до своїх громадян і намагається чесно працювати, став викликати або подив, або відверте презирство.
Коли люди натхненно кричали "Ющенко!" чи "Юля!", в самих цих лідерів емоційне піднесення від такої підтримки лише зміцнювало їхнє прагнення до влади і уявлення про те, що вони все роблять належним чином; що тільки так і треба діяти надалі.
Люди, наділені правом приймати й трактувати закони, завжди зацікавлені в тому, щоб усі ці закони просто неможливо було виконувати. Таким чином усі стають залежними від них, підкоряються їм.
Державні устрої характеризуються ще й тим чи іншим ступенем свободи, можуть бути ліберальними або деспотичними. Ступінь цієї свободи регулюється різними методами – від негласної "домовленості" між різними суспільними класами до цілком конкретних законів чи конституції.
Демократія, за визначенням, – це влада всього народу. Але народ складається з великої кількості громадян, не всі з яких в повній мірі володіють інформацією про стан справ в державі і не всі цікавляться політикою.
Дивіться на нове, влаштоване владою шоу – і вже не питайте, за скільки губернатори нові дороги будують і скільки нафтові платформи коштують. От би де прокуратурі попрацювати – якби вона в нас була і якби хоч щось знала і вміла.
Що слід буде зробити, як тільки в Україні виникне справжня народна українська влада? Перш за все – обмежити вплив олігархів. Для цього не треба відбирати в них власність, треба лише створити нормальні конкурентні умови для усіх інших.
Що ще можемо отримати від можливої приватизації землі – невідомо. Навіть Ахметов з його мільярдами, й близько не зрівняється з бюджетом тих транснаціональних корпорацій, які можуть включитися в боротьбу за українські землі.
Добре було й тим, хто все життя нічого не робив. Їх радянська влада поважала - "малоімущі"! Бабуся в своєму селі їх всіх поіменно знала. Одні і ті ж люди: в 30-х вони приходили розкуркулювати, в 40-х - німцям доносили, а в 70-х - просили помочі вже в радянської держави.
Перманентно триваючі проблеми розвитку України цілком закономірно породжують бажання знайти якусь просту й легку причину того, що з нами відбувається. Живемо так погано тому, що не тією мовою розмовляємо, не ту віру сповідуємо, не під тим прапором ходимо, не таким гербом користуємося.
Що з того, що Фірташ галичанин? Кому від того легше – галичанам чи донеччанам? Ні, нікому? Чергова світова криза, скажімо, цілком може змести теперішній уряд так само, як вона змела уряд Тимошенко.
Навіть переслідуючи власні цілі, ми повинні робити це таким чином, щоб не суперечити умовам існування всієї нашої цивілізації – інакше або загинемо разом з нею або будемо знищені нею як чужорідний організм.
Тривалість життя закритих, тоталітарних устроїв зазвичай не перевищує тривалості життя однієї людини, а відкриті й регульовані – існують століттями, успішно притому розвиваючись.
Тільки ті політики, які навчаться створювати хоч якісь позитивні програми розвитку і пояснювати людям свою позицію, заслужать, врешті, більш прихильного до себе ставлення.
Нездатність України збудувати сильну державу здебільшого пояснюється тим, що в уявленнях українського народу практично немає чоловічого архетипу і відповідного йому чоловічого характеру. Українські правителі або сильні, але не дуже розумні, або навпаки - інтелігентні і слабкі.
Всім нам з дитинства відома казка про Котигорошка. Деякі психоаналітики схильні вважати, що її написано для наймолодшої дитини в родині. Інші - вишукують в ній натяк на його незаконне народження і повторення в його поведінці знаменитого Едипового комплексу, пов'язаного з вбивством власного батька.
Необхідно розподілити функції держави, переспрямувати їх на підтримку, в першу чергу, самостійних і активних верств населення, на створення повноцінного конкурентного середовища. Саме цим цілям й повинні відповідати наступні реформи.
Вибираючи між Росією і Євросоюзом, теж можна прийняти й такий варіант розвитку, який би враховував інтереси обох сторін, але можна й такий, який виключаючи обидва варіанти розвитку натомість пропонуватиме ціле їхнє різноманіття.
До 9-го травня воїни УПА вже точно не мають аж ніякого відношення, бо громадянами тієї держави себе не вважали. Тому й спроба примирити їх з воїнами Червоної армії і посадити за один стіл саме в цей день виглядає дещо дивною.