Архетип нації

Середа, 28 липня 2010, 10:04

Попередня стаття на дану тему викликала дещо неочікувану реакцію. Хоч і слід визнати, що в неї й справді закралося дві незначні помилки. Перша - в тому, що говорячи про патерналізм як про метод побудови держави, автор став говорити про жіночий Праобраз (архетип). Сталося це через те, що відповідного терміну на зразок "матерналізм" просто не існує.

Через це відбулося деяке зміщення акцентів, можливо й не до кінця зрозуміле рядовому читачу. Правильніше, напевно, було б сказати, що справді патерналістською державою є Росія, а "матерналістською" - Україна. Без зайвої іронії, це багато що може прояснити в наших стосунках.

Друга - там, де йдеться про вроджені або набуті архетипи. В термінології Юнга набутих архетипів не буває - вони всі вроджені. Чи, якщо ще точніше, - всотані з молоком матері. Проте вибираючи між тими чи іншими з них, ми й можемо обирати модель своєї поведінки.

В цьому й полягає "набутість" - особливо тоді, коли ми не надто над нею замислюємося, коли здійснюємо свій автоматичний, безсвідомий вибір. Тобто набутими є критерії вибору своєї поведінки - ті механізми прийняття рішень, які її визначають.

Розмаїття архетипів

Карл Густав Юнг під архетипом розумів психічні структури колективного несвідомого, характерні для всіх без винятку народів - як європейських, так і африканських чи азіатських, як цивілізованих - так і тих, що стоять на родоплемінному щаблі розвитку.

А проте незважаючи на таку спільність архетипів, відмінності між цими народами таки є. Чому? Справа в тому, що навіть маючи однаковий більш чи менш стандартний набір архетипів, кожен з народів по-своєму їх оцінює, одні з них в нього набувають більшої цінності і ваги, інші - меншої.

Крім того, навіть користуючись однаковими архетипами, інтерпретувати ми їх можемо по-різному. Так само як можемо використовувати лише ті з них, які нам більше підходять. В цьому сенсі суть проблеми дещо схожа на Теорію брехні Пола Екмана - прояви емоцій у всіх народів однакові, але виникають вони по-різному і в різних ситуаціях.

І якщо один народ може пишатися якимсь своїм вчинком, то в іншого цей же вчинок може викликати огиду - хоча і там, і там зовнішній прояв огиди й справді виглядатиме однаково. Так і з архетипами - при всій їхній зовнішній схожості, насправді, їхні прояви в реальному житті можуть бути зовсім різними.

Тому, говорячи про колективне несвідоме, слід сказати, що в загальному поведінка конкретної людини визначається тим, які саме архетипи найбільш притаманні ментальності її народу і яка саме рольова поведінка цьому відповідає.

Архетип і поведінка

Перечислити всі фактори, які впливають на поведінку людини, в такій короткій статті не видається можливим. Однак це й несуттєво - зараз нас цікавить тільки те в ній, що зумовлено колективними уявленнями. В цьому сенсі варто говорити не лише про якийсь конкретний архетип, наприклад, молодої дівчини, але й про те, яких дій він від неї вимагає.

Але навіть тоді, коли така поведінка й справді є чітко регламентованою - як-от в українському суспільстві всього лиш півтори сотні років тому, коли роль молодої дівчини й справді була чітко виписаною - навіть тоді конкретна людина може притримуватися її виходячи зовсім з різних мотивів.

В одному випадку - тому, що вона веде себе так, як від неї того вимагають батьки чи оточуючі - виконує роль дівчини. А в іншому - тому, що й справді себе нею відчуває. Театральний актор сказав би, що можна грати роль, а можна жити нею.

Різниця між цими двома варіантами поведінки, на перший погляд, здається зовсім незначною і далеко не кожен з напрямів психології приділяє їй достатню увагу. Але деякі з них - всіляко її трактують.

Так в психології Еріха Фрома подібне виявилося у дилемі Мати чи бути?, Ерік Берн говорив про ролі, нав'язані нам батьками і про наші власні рішення, прийняті з позиції дорослого, в психології Юнга говорять про Персону і Самість, а процес переходу від одного до іншого пов'язують з обрядом ініціації.

Тому, коли ми говоримо про недостатню розвиненість чоловічого архетипу в ментальності українського народу, і про те гірше, що не існує чіткої рольової поведінки, відповідної йому, то насправді проблема може полягати ще й у відсутності самоідентифікації. Тобто, як це не сумно, в небажанні чоловіків ставати чоловіками.

Тобто ми маємо вже три можливих проблеми: відсутність чоловічого архетипу; відсутність відповідної йому рольової поведінки; відсутність самоідентифікації.

Чи казка?

Всім нам з дитинства відома казка про Котигорошка. Деякі психоаналітики схильні вважати, що її написано для наймолодшої дитини в родині. Інші - вишукують в ній натяк на його незаконне народження і повторення в його поведінці знаменитого Едипового комплексу, пов'язаного з вбивством власного батька.

Але для нас значно цікавішим є інше - те, що ця казка має під собою реальну історичну основу, безпосередньо пов'язану і зі становленням нашої держави, і нації.

Народжений від нащадка Рюрика Святослава і рабині Малуші, дочки вбитого Ольгою древлянського князя, юний Володимир насправді відчував себе вигнанцем.

Згодом це й дійсно справдилося - його маму Ольга вислала подалі, а самого Володимира відправила княжити в Новгород, з якого йому теж незабаром довелося втікати. Повернувся він тільки через кілька років, разом з військом (до речі, шведським, чи, принаймні, скандинавським) - вбивши змія - вигнавши з Києва Рюриковичів, від яких знемагали кияни.

Але парадокс полягає в тому, що хоч таким чином він ніби й справді "вбив дракона", але цим самим фактично відмовився від цієї гілки своїх предків, фактично зрікся крові Рюриків.

Через це, з одного боку, місце прабатька українського народу стає вільним - народ відчуває себе осиротілим - що й проявилося в відсутності чоловічих архетипів, в феномені дитини без батька.

А з другого, відкинувши один образ, ми цілком логічно замінюємо його якимсь іншим. В даному разі - батьком Малуші, дідом Володимира по матері - древлянином Малом.

Саме він й стає заміщати нам образ втраченого (вбитого) батька. Що, до речі, в якійсь мірі може пояснити популярне тепер захоплення язичеством на теренах сучасної України. Тим більше, що певні підстави для цього дійсно є - до приходу Рюриків на Русі фактично не існувало смертної кари, народи жили в гармонії з природою.

В цьому сенсі вбивство "батька" для Володимира означало майже за Фройдом - прагнення повернутися у втрачений рай колишньої злагоди. А що тоді вже не існувало держави його діда, то саме її реконструкцією, хоч тепер і в більших масштабах, він фактично й зайнявся.

А Україна незадовго по його смерті, так і не віднайшовши нової ідентичності, несвідомо погоджується з назвою "Малоросії, малорусі" - Русі древлянина Мала. І хоча російська імперська пропаганда трактувала та й дотепер трактує цю назву абсолютно інакше, але здається зрозуміло, чому українці так легко її прийняли.

Втрачений шлях

Наостанок варто було би згадати давніх волхвів. За легендою, протестуючи проти впровадження Володимиром християнства, вони прокляли його рід. І як наслідок - фактично прокляли й власний народ. Хтозна, може й справді саме через це започаткована ним держава згодом занепала, а всі його нащадки загинули, так і не залишивши спадкоємців?

Але в усякому разі саме тоді - з часів Володимира - шляхи українського і російських народів й розійшлися. Бо навіть якщо ми й брати з росіянами - то лише наполовину, по батькові, але не по матері.

До того ж, якщо російські володарі стали вважати себе правонаступниками Рюриків, то Україна їхнього "батьківства" для себе фактично так і не визнала.

Через що і стала більш жіночною державою. Цей материнський архетип проявляється тепер і в ставленні до своєї землі - України, до якої в усіх нас особливо трепетне відношення, і в спогадах про реальну історичну постать Малуші, і в ставленні до інших жінок.

Так, втративши чоловічу складову свого несвідомого, українці обрали для себе інший шлях - нації, якій постійно доводиться самостверджуватися. Це добре. Погано тільки, що цей процес все ніяк не завершиться...

Ігор Лубківський, для УП



powered by lun.ua

Як президент за допомогою АМКУ може впливати на норовливих мерів

Декларувати недостовірну інформацію тепер можна. Юридичні наслідки неминучі

"Найменш небезпечна гілка": що не так із мотивацією рішення КСУ

Тіньовий ринок лісоматеріалів: бути чи не бути в Україні?

Рішення КСУ ліквідує держконтроль за фінансуванням партій та виборчих кампаній

Україна космічна: чи вийдемо на міжнародну інвестиційну орбіту?