Про націю і державу
Кілька місяців тому, в ефірі тернопільського телеканалу ТV-4 Олег Тягнибок, відповідаючи на запитання про можливість присвоєння звання Героя України Степану Бандері, заявив буквально наступне: "Дивно, що президент Ющенко нагородив Шухевича, хоча той був по-суті всього лиш підлеглим Бандери, але не нагородив самого Бандеру".
Якось я намагався подискутувати з паном Олегом, залишивши в його блозі посилання на свою статтю "Українська нація та перспектива", але відповіді тоді, звичайно ж, так і не дочекався.
Напевно я занадто незначна фігура для того, щоб звертати на мене увагу. Тому вже тим більше не розраховував почути щось у відповідь і на статтю, адресовану його прихильникам після минулорічних виборів тернопільської облради. Мова про інше - про дещо специфічне ставлення до ідеї української нації і української держави, притаманне не тільки даному політику.
Про націю
Єдиного визначення поняття "нація" не існує. В СРСР про націю говорили як про сукупність людей, об'єднаних спільною територією проживання, мовою, культурою і історією. Іноді кажуть про побудову нації лише на основі одного-єдиного "титульного" етносу, або говорять про неї як про наступну фазу розвитку етнічних чи політичних утворень.
Василь Кремень в статті, опублікованій в газеті День, посилаючись на Хроха, наводить ще один критерій для опису націй - відчуття спільності історичної долі. Хоча, як на мене, і особливо для України, в цьому сенсі слід було б говорити про долю не тільки як про минуле, але й як про майбутнє.
Але й крім цієї невизначеності, справа полягає ще й в тому, що тільки згадавши про націю, більшість з нас одразу ж впадає або в одну, або в іншу крайність. Одні кажуть, що українці належать до предковічних націй, що існували ще зі створення світу (слід розуміти - не єврейським Богом Старого Заповіту, а якимсь іншим), другі - що їх придумали німці в Першу світову.
Проте всі ми зараз, принаймні з часів творця позитивізму Оґюста Конта, в більшій чи меншій мірі вважаємо себе людьми розумними і думаючими. А тому найперше й мали б говорити про явище чи поняття, а вже потім - про термін, яким ми його назвемо.
Тому можна звичайно казати про давність витоків української нації, але смішно заявляти про її існування за тисячі років до того, як про нації заговорив увесь цивілізований світ. Бо коли виникає потреба в тому, щоб назвати якесь явище, тоді виникає й його означення, але не раніше. Правда й не пізніше.
Про державу
В свій час я вже писав про дві теорії походження держави: еволюційного утворення, владу в якому захоплюють найсильніші, найбезпринципніші чи найрозумніші; чи як наслідок суспільного договору. Проте такий підхід вірний лише в тому разі, коли говорять про об'єктивні умови виникнення.
Суб'єктивна ж інтерпретація цього, як і у випадку з розумінням поняття "нація", відзначається ще одним - вірою в божественне походження держави, або вірою в необхідність держави для нормального розвитку людини, як і в необхідність для цього сім'ї. Так виникають ще дві теорії:
По-перше, влади від Бога - давньоєгипетська чи вавилонська модель правління. Правлять обрані - жерці і імператори.
По-друге, держави, що виконує роль батька чи сім'ї - патерналізм за зразком давнього Китаю, конфуціанство.
Нація і держава
Нації виникають там, де руйнується попередній патріархально-родовий устрій суспільства - так що народ починає потребувати якихось нових критеріїв для осягнення своєї ідентичності.
Там, де цього не відбулося (наприклад в царській Росії чи в сучасному Китаї) виникає інше - ідея общини, доступної для усіх - ідея комуни. Саме тому що ці ідеї так явно суперечать одна одній, комуністи і націоналісти й виявилися аж настільки запеклими ворогами.
Роль могильника старого патріархально-родового устрою Маркс відводив капіталізму. Для Європи це й дійсно вірно. Прагнучи влади, капіталізм змушений був стати на сторону народу, закликаючи його до звільнення від влади монархій і до створення демократій.
Так і виник сучасний лібералізм - як поєднання фінансової влади буржуазії і прагнень самого народу до волі і права на керування власним життям. Тепер існує лібералізм, який захищає Права і Свободи громадянина, і лібералізм, який захищає Владу Грошей.
Демократія і меншість
Іноді говорять про те, що демократія ніби є антитезою до тоталітаризму. Це не так. Демократія й сама може бути тоталітарною - тоді, коли стає такою владою більшості, яка утискує права і свободи меншості, права і свободи громадянина.
Типовим прикладом цього стали тоталітарні демократії Гітлера-Сталіна. Гітлер прийшов до влади в результаті демократичних виборів, а конституція Сталіна була найдемократичнішою у Європі.
Саме під впливом цих держав (відрази до їхніх демократій) після Другої світової війни й виникло розуміння демократії як механізму захисту прав і свобод громадянина - була прийнята Декларація, а згодом й Конвенція Прав і Свобод громадянина.
Так, доповнивши ідею влади народу ідеєю захисту прав громадянина, і утворили сучасну ліберальну демократію. Яка, щоправда, так само залежна від влади грошей, як і лібералізм в його "класичному" прояві, що ми й бачимо дуже часто в сучасній Україні.
А протилежністю демократії (владі всього народу) може бути лише влада або однієї людини (монархія або диктатура), або влада меншості - аристократія. А ось авторитаризм (від слова "авторитет"), по суті, може існувати при будь-якому устрої держави - і при монархії, і при демократії чи аристократії.
Про національну демократію
Отож національна демократія можлива тільки там, де сформована нація - існує відчуття спільності історичної долі у більшості громадян країни і тоді, коли діє основний принцип не-фінансового лібералізму - існує захист прав і свобод громадянина.
Враховуючи ж те, що основних державних устроїв насправді не так вже й багато - крім демократії, це лише аристократія і монархія - а свого монарха, як і своєї аристократичної еліти (адже ніхто не назве сучасну політичну владу "елітою") Україна не має - то вибір в нас не такий вже й великий.
Тоді, очевидно, єдиною національною метою України повинні стати дві ідеї: ідея побудови національної демократичної держави і ідея захисту прав і свобод громадянина. Ідеї, що суперечать як і комунізму, так і тоталітарній демократії.
Тому й не сприймають українці ті гасла наших новітніх націоналістів, в яких вони запевняють що тоталітарна держава, якщо тільки вона буде справді українською, не така вже й страшна. Може вони просто плутають поняття тоталітаризму і авторитаризму?
Так само як не сприймаються ними й ті політики, які не визнаючи прав громади і відстоюючи ідеї давніх імперій, знову намагаються віднести себе до касти обраної Богом, але не народом, еліти.
З їхньої точки зору, держава - це утворення, де владу захоплюють задля того, щоб здобувши право назватися цією богообраною елітою, отримати й усі інші можливі для себе блага.
Але така проблема вибору між правлінням "обраної" еліти (владою імперій) і людей, хай і недосконалих, але тих, що відповідають покладеним на них цілям (владою виборної демократії), стоїть не тільки перед Україною.
Тому проживши і переосмисливши її, матимемо шанс запропонувати щось і світу. І в цьому, можливо, і полягає глобальна місія нашої країни.
Ігор Лубківський, для УП
