Інформаційне безпуття України

Зміни на українському політичному олімпі неминуче призведуть до переформатування внутрішньої і зовнішньої політики. Очевидно, що не стане винятком державна інформаційна політика, яка особливо чутливо реагує на будь-які політичні трансформації.

На жаль, передвиборна програма Януковича не містила конкретних положень, які б давали підстави зробити якісь однозначні висновки. Її автори обмежилися декларативним гаслом про необхідність "надалі захищати конституційне право громадян на свободу слова та поширення інформації".

Проте було б не вірним стверджувати, що проблеми розвитку інформаційної сфери, забезпечення інформаційної безпеки не цікавлять новообраного президента та політичну силу, яка привела його на вершину української влади.

Заступником глави Адміністрації президента з питань інформаційної політики стала Анна Герман, яка у нинішньому складі Верховної Ради очолювала парламентський комітет з питань свободи слова.

Близький до Януковича народний депутат Едуард Прутнік свого часу очолював головний інформаційний орган країни – Держкомтелерадіо.

Та передусім слід констатувати, що новий глава держави отримав у спадок цілий вузол нерозв’язаних проблем. Позаяк уся пафосна риторика попереднього президента та його оточення про розквіт свободи слова, народження "вільного журналіста", захист інформаційного суверенітету так і не вилилася у конкретні справи.

До цього часу не створено суспільне телерадіомовлення. Не реформовано мережу державних та комунальних друкованих ЗМІ. Нічого не зроблено для удосконалення процедури доступу до інформації, що знаходиться у розпорядженні суб’єктів владних повноважень.

Так і не вдалося забезпечити прозорість та диверсифікацію структури медіавласності. Журналістські колективи залишаються беззахисними перед свавіллям власників та менеджменту ЗМІ.

Відсутні ефективні механізми протидії негативним інформаційним впливам з боку іноземних держав.

Адміністративний контроль над ЗМІ, що процвітав за президентства Леоніда Кучми, змінився на олігархічно-клановий. Іншими словами, монополія влади перетворилася в олігополію, при якій в інформаційному просторі домінує невелика кількість конкуруючих центрів, які використовують ЗМІ як знаряддя у політичній боротьбі.

Заради справедливості зазначимо, що відповідальність за існуючу ситуацію в медіапросторі лежить не тільки на колишньому президентові.

Її мають рівною мірою розділити усі політичні сили – і влада, і опозиція, – які добряче постаралися, аби звести високу місію журналіста до ролі офіціанта, зобов’язаного професійно та оригінально сервірувати "політичний стіл".

Зрозуміло, що з обранням президентом України Януковича, проблеми в інформаційній сфері не зникнуть. Ба більше, йому доведеться усе починати фактично з "чистого аркушу".

Нова влада, з одного боку, приречена розчищати старі інформаційні завали, з другого, оперативно і адекватно реагувати на сучасні інформаційні виклики, з третього – вибудовувати власну інформаційну тактику і стратегію.

Все ж таки, що нам може запропонувати в інформаційній царині нова влада?

Насамперед, чи варто чекати згортання свободи слова та повернення цензури? Саме це питання найбільше хвилює різноманітних експертів, рядових громадян.

Причини для тривоги, звичайно, існують. Достатньо згадати скандал на шоу Шустер-live, коли в ефірі за участю тепер уже екс-прем’єр-міністра Тимошенко несподівано засвітилася політико-інформаційна кухня Партії регіонів.

Або ж як народні депутати з ініціативи регіонала Олександра Лавриновича та бютівця Андрія Портнова поривалися законодавчо убезпечити себе та інших "статусних" осіб від критики на свою адресу. Різонуло вуха висловлювання лідера Партії регіонів адресоване журналістові: "Не болтай языком!".

Гіпотетично, укріпившись у владі, Янукович може спробувати обмежити свободу ЗМІ в ім’я "стабільності та реформ". Але навряд чи це дозволять йому зробити потужна опозиція у парламенті та громадянське суспільство, яке вже пізнало смак свободи.

До того ж у Банкової нині немає потужного адміністративного ресурсу для монополізації інформаційних потоків в країні.

А тому відкату до політичної цензури, скоріше за все, не відбудеться. Натомість слід очікувати продовження процесів перерозподілу активів на медіаринку, концентрації засобів масової інформації в руках окремих власників та остаточного закріплення існуючого нині режиму олігархічно-кланової "свободи слова".

Власне кажучи, коло основних суб’єктів, які визначатимуть правила гри на інформаційному полі України, добре відоме.

Збільшує власний вплив в українському медіапросторі фактичний хазяїн каналу "1+1" Ігор Коломойський, який нещодавно взяв під свій контроль холдинг "Главред".

Зміцнює позиції медіаімперія Віктора Пінчука. Група Фірташа-Хорошковського створила одну з найбільших медіагруп у Східній Європі. Хоча підкилимні війни за контроль над U.A. Inter Media Group, до складу якої, окрім телеканалу "Інтер", також входять канали НТН, К1, К2, "Ентер", "Ентер-Фільм", "Мегаспорт", не вщухають і до цього дня.

До пулу вітчизняних володарів інформації можуть долучитися ще один-два олігархи, можливо Рінат Ахметов чи Віталій Гайдук. Та доступ до медійного "світу обраних" уже фактично закрито.

Утвердження олігархічно-кланової моделі функціонування медіаринку не дає підстав очікувати, що депутати знайдуть час для ухвалення закону про забезпечення прозорості відносин власності у медіа-сфері.

А це один із ключових нормативно-правових актів, коли йдеться про незалежність ЗМІ від влади та політизованого капіталу олігархії.

З огляду на мовні ініціативи новообраного президента, відбуватиметься подальше витіснення української мови з телерадіоефіру та газетних шпальт.

Не виключено, наприклад, що оновлений склад Національної ради з питань телебачення і радіомовлення закриватиме очі на порушення телерадіокомпаніями ліцензійних вимог щодо мовлення української мовою, а згодом, після прийняття закону, що усуне "перекоси у мовній політиці", дозволить внести зімни до ліцензій на користь російської мови.

Можуть розслабитися найвідданіші адепти суспільного телерадіомовлення. Очевидно, що це не та тема, яка стане пріоритетною для "біло-синіх".

Адже пересічний виборець цієї політичної сили передусім зацікавлений у вирішенні насущних соціальних проблем, ніж у відстоюванні незрозумілих для нього абстракцій.

Свого часу Олена Бондаренко була дуже відвертою. На запитання, коли в Україні з’явиться суспільне телебачення та радіомовлення і чи з’явиться взагалі, відповіла: "…перспективи появи суспільного мовлення в Україні досить далекі. Як зіроньки на небі".

Характерний для нашої країни перманентний виборчий процес не дозволить ближчим часом приступити до реформування державної та комунальної преси.

Зараз багато таких, хто б хотів заволодіти майном місцевих друкованих ЗМІ. Втім щонайменше до наступних місцевих та парламентських виборів у будь-якій спробі змінити форму власності того чи іншого видання вбачатимуть політичний підтекст. Тому прийняття у парламенті відповідного закону може затягнутися на невизначений час.

Як відомо, Янукович пообіцяв, що Україна буде європейською позаблоковою державою, а отже не вступатиме до НАТО. Через те, слід очікувати суттєвої корекції інформаційного забезпечення процесів євроатлантичної інтеграції.

Урядом Тимошенко у проекті цьогорічного бюджету на заходи з інформування громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції передбачалося 1 мільйон гривень, що не покривало навіть суми кредиторської заборгованості минулих років.

Не складно спрогнозувати, що новий уряд зведе до мінімуму фінансування відповідної державної програми, або ж взагалі його припинить.

Досвід попередніх років засвідчує, що досить швидко буде запроваджено жорстку вертикаль виконавчої влади в інформаційній сфері.

Наразі важелі державного управління інформаційними ресурсами та інфраструктурою розпорошені між різними державними інституціями.

Натомість перед президентом Януковичем гостро постане проблема проведення єдиної інформаційної політики та формування єдиного інформаційного простору на всій території країни.

Він кровно зацікавлений, щоб цілі та зміст нової політики держави були оперативно та без перекручень донесені до кожного громадянина України, де б він не проживав.

А тому не здивуємося, коли незабаром буде створений єдиний державний інформаційний "штаб" – координаційний центр діяльності спеціалізованих відомств та організацій, наділений достатніми правами, повноваженнями, людськими та матеріально-фінансовими ресурсами.

Скажімо – Міністерство масових комунікацій.

Воно стане головним органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах, політики у сфері інформатизації, формування та використання національних інформаційних ресурсів, у сфері інформаційної безпеки, зв’язків із громадськістю.

Йому ж підпорядкують державні телерадіокомпанії, Концерн РРТ, Укрінформ, обласні управління у справах преси та інформації на правах територіальних підрозділів.

Дуже скоро співвітчизники відчують системну та цілеспрямовану діяльність держави із роз'яснення внутрішньої та зовнішньої політики як для українців, так і для світової громадськості.

Інакше кажучи, влада займеться пропагандою та агітацією, якби її не називали – "стратегічними комунікаціями" чи "роз'яснювальною роботою".

ЗМІ усіх форм власності будуть затребувані для формування образу нинішнього політичного режиму як найстабільнішого і найефективнішого, принаймні, на ближче десятиліття.

За приклад успішного використання владою медійних ресурсів для просування власних політичних та економічних інтересів слугуватиме Росія.

Але на відміну від нашого північного сусіда, де ставку зроблено на державний сегмент ЗМІ, в Україні застосовуватиметься інший підхід.

В умовах економічної кризи уряд не вкладатиме значних бюджетних коштів у розвиток державних мас-медіа.

Якщо необхідно буде вибирати між соціальним захистом населення або реформою НТКУ чи НРКУ, то влада, очевидно, надасть перевагу виконанню своїх передвиборних обіцянок щодо підвищення добробуту громадян.

Тому для висвітлення своєї діяльності президент та уряд покладатимуться переважно на партнерські домовленості з власниками рейтингових комерційних каналів і газет, ніж на занепалі державні ЗМІ.

У контексті цієї теми не можна оминути майже "сенсаційної" ініціативи президента РФ Медвєдєва, який під час офіційного візиту до Москви президента України Януковича запевнив українську делегацію, що до складу пакетів цифрових телеканалів, якими незабаром зможуть скористатися жителі Росії, "увійдуть одна-дві українські телекомпанії".

Звісно, час покаже, як на ділі реалізовуватиметься ця обіцянка. Аби не вийшло так, що задовольняти інформаційні потреби української діаспори буде "модернізований" Перший національний, який під орудою нового керівництва каналу має всі шанси перетворитися на дзеркало малоросійського гламуру.

Як країна вибиратиметься з інформаційного безпуття, невдовзі побачимо. Одне можна сказати впевнено: без свободи слова, незалежних ЗМІ та системи протидії негативним інформаційним впливам самостійна Україна немислима.

Ігор Радзієвський, кандидат наук з державного управління, для УП