Наукові ступені Табачника, або міф про дерев’яну шабельку

266 переглядів
Понеділок, 19 квітня 2010, 13:04
Леся Оробець
народний депутат України, секретар комітету ВР у закордонних справах
 

Наполегливість керівника Міносвіти у "переписуванні" шкільних підручників з історії змушує вкотре поцікавитися його правдивим науковим доробком у цій сфері.

Питання не нове. Воно вже опинялося в полі зору журналістських розслідувань, орієнтованих на пошуки дисертаційних досліджень "головного історика країни". Як наслідок - примарні згадки про пошуковця в каталогах разом із морем запитань, які досі лишаються без відповіді.

А з-поміж них - головне: де ховають зловмисники від громадськості і, принагідно, від самого Дмитра Табачника тексти обох дисертацій високоповажного професора й академіка - кандидатської і докторської? Воно ж, у свою чергу ставить інше - не менш цікаве запитання: коли журналісти нарешті матимуть достатньо прав для пошуку правди?

І доки "владний олімп" над цим розмірковує - надсилаю до низки інстанцій офіційні депутатські звернення. Так би мовити, компенсую - хоча б частково - нинішній брак повноважень мас-медіа. Адже всім потрібна правдива і документально підтверджена інформація. І Табачнику - в першу чергу.

Виклик перший: якої саме інформації бракує?

Достеменно відомо наразі одне - обидва дослідження "захищено" у формі "наукової доповіді". Таке практикувалося до 1997 року і не для "простих смертних".

Попри "усний" відтінок назви формату він лишає по собі кілька важливих документів. Вони чітко визначаються Положенням про порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, затвердженим Постановою КМУ № 257 від 20 травня 1992 року.

"Дисертація у вигляді наукової доповіді" повинна містити узагальнений виклад результатів наукових досліджень, що мають "велике значення для науки й практики", а також в обов'язковому порядку потребує спеціального "висновку про цінність наукових праць пошукувача і доцільність захисту дисертації у вигляді наукової доповіді". Замість автореферату, який в такому разі не готується зовсім, розсилається текст самої наукової доповіді, тобто дисертації.

Іншими словами, треба відшукати й оприлюднити найбільш принципові першоджерела:  тексти обох "дисертацій у вигляді наукової доповіді", а також обох "висновків про цінність наукових праць пошукувача і доцільність захисту дисертації у вигляді наукової доповіді".

Їх, нагадаю, так і не вдалося віднайти журналістам. Серед найбільших здобутків "акул пера" - текст автореферату (!) докторської дисертації "у формі наукової доповіді". Того самого автореферату, якого при такому захисті й не мало бути!

Пам'ятаєте, як у Дж.Слейтона: "Надто все це нагадує бутафорію. Наче береш у руки красиву шаблю, а  вона - дерев'яна".

Виклик другий: забагато різночитань

Не менше запитань містять і тексти протоколів рішень відповідних спеціалізованих учених рад, якими фіксується здобуття обох наукових ступенів. Адже ми досі не маємо ані точного формулювання назви кандидатської дисертації Табачника, ані правдивої дати її захисту.

Якщо вірити автобіографії міністра, поданій нардепам для ознайомлення напередодні формування уряду, він захистився у 1991 році з теми "Масові репресії в Україні у другій половині 30-х - на початку 40-х років". Якщо ж вірити запису на бланку Диплома кандидата наук, виданого Табачнику Дмитру Володимировичу відповідно до рішення Ради Інституту історії України АН України (протокол № 8 від 26 червня 1992 року), захист відбувся влітку 1992 року.

Так само датується дисертаційне дослідження Дмитра Табачника в одному з російських каталогів, де воно згадується під назвою: "Массовые репрессии против интеллигенции Украины во второй половине 30 - начале 40-х годов :  диссертация ... кандидата исторических наук в форме науч. докл.: 07.00.02".

То з якої саме наукової проблеми вперше захищався Табачник? І коли?

Адже навіть, якщо кандидатський рубіж було подолано в 1991 році, він не мав права на здобуття докторського ступеню раніше 1996 року.

Виклик третій: кого і як запитувати?

Насамперед, академічні установи, де захищався Дмитро Володимирович.

З одного боку, щонайменше один примірник дисертації має зберігатися "на правах рукопису" в бібліотеці організації, де здійснювався захист. Про це чітко вказує Положення про порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань, яким він того часу регулювався.

У нашому випадку йдеться про Інститут історії України НАН України та Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені  І.Ф. Кураса НАН України. За цими ж адресами слід шукати й обидва "висновки про цінність наукових праць пошукувача і доцільність захисту дисертації у вигляді наукової доповіді".

Відповідальність за зберігання подібних документів згідно законодавства покладено на керівників академічних установ. Не випадково їм уже адресовано відповідні депутатські звернення.

За десять днів, які надає частина друга ст. 16 Закону України "Про статус народного депутата" чиновнику для відповіді на звернення нардепа, крапки над "і" буде розставлено. Якщо згаданих текстів не буде знайдено вчасно, коло замкнеться.

Якщо ж терміни збирання документальних підтверджень факту здобуття Табачником обох наукових ступенів "розтягнуться" в часі й просторі - доведеться звертатися до експертів й ініціювати експертизу, а в разі порушення законодавства -притягати винних до відповідальності.

Як кажуть, важко шукати чорну кішку в темній кімнаті - особливо, коли її там нема...

Хоча задля чистоти експерименту варто дочекатись офіційної відповіді ще від двох установ: Українського інституту науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ), що здійснює державну реєстрацію всіх вітчизняних науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт і дисертацій, та Національної бібліотеки України імені В.І.Вернадського, що традиційно ще за радянських часів акумулює дисертаційні дослідження, виконані в Україні.

З огляду на особливу роль УкрІНТЕІ у даній сфері не може не привернути уваги один з перших наказів Міносвіти під керівництвом Табачника (№ 230 від 23 березня 2010 року), яким дана установа втрачає статус юридичної особи й інтегрується в підконтрольний МОН України Національний авіаційний університет.

Навіщо міністрові поспішати з рішенням, суперечливим по суті і протиправним за формою? Адже відповідно до Постанови КМУ № 321 від 14 квітня 1997 року на подібні зміни має право виключно Кабінет Міністрів України.

Невже для полегшення пошуку дисертаційних досліджень Дмитра Володимировича, які так і не вдалось відшукати журналістам?



powered by lun.ua
Дубінський як новий політичний проєкт Коломойського
Ми є свідками запуску нового проєкту Коломойського. Рейтинги Зе!команди будуть падати. Рейтинги тих, хто владу критикуватиме, будуть рости. Тимошенко старішає і вже не та. У Ляшка своя ніша. Від Бойка і Медведчука підтошнює і тих, хто за них вимушено голосував. А тут молодість, азарт, кураж...
Вулицю Інститутську хочуть знищити як пам'ятку. Офіційно
У 2019-му ми дожились до того, що самі своїми руками без примусу збираємося руйнувати історичне місце в серці своєї столиці.
Що може спотворити реальне зняття недоторканності з депутатів
Через деякі норми закону зняття недоторканності може перетворитися на її посилення. Розбираємося.
Справа Шеремета. Кожній новій владі потрібні свої спецоперації і свої цапи відбувайла
Публічно звинувачувати без суду на пафосній пресконференції – це насамперед піар. Черговий піар заради себе коханих, а не заради істини. (рос.)
Біоенергетика готується до аукціонів
Відсутність уваги держави до енергетичних проєктів, що працюють на біомасі та біогазі, може уповільнити їх розвиток з 2020 року.
Від Нормандії до Шеремета. Навіщо дискредитують волонтерів та ветеранів?
Можливо, нас хочуть підвести до думки, що волонтери, ветерани і активісти – це дестабілізуюча сила, яка підтримує, убиває і заважає щасливій інтеграції понівеченого Донбасу з російськими військами?
Кілька штрихів до історії про Олексія Алчевського
Пра-праонука Олексія Алчевського, харків'янка Олена Рофе-Бекетова має свій погляд на одного з перших українців-олігархів
Справа Шеремета: Змушені довіряти? або Пресконференція – це не суд
Думка юриста по слідству і підозрюваних у вбивстві журналіста Павла Шеремета: "Я не вірю... Може, я й помиляюсь". (рос.)