Три історії моєї родини: офіцер, партизан і розстріляний учитель

Вівторок, 27 квітня 2010, 12:26

Мій батько, Микола Ушенко, свій перший молодшолейтенантський "кубарь" (знак розрізнення - мідний квадратик) отримав 22 червня 1941 року в Новосибірську, після закінчення військового училища зв'язку.

Шикувались на плацу о 12.00. Генерал, начальник училища, вітаючи випускників, виголошував: "Вместе с великим германским народом...". Були гуляння, музика, танці...

О шістнадцятій (в Москві було 12.00) передали про "вероломное нападение".

Потім воював. Війну закінчив в 1945-му в Празі. Ще чотири роки потому служив в радянських окупаційних військах в Німеччині.

Мій батько, лейтенант Ушенко Микола Євменович. 1947 рік, Котбус, Німеччина

Мій дядько Дмитро Ушенко весною 1942-го забраний німцями з полтавського села на роботи у допоміжні технічні частини вермахту. Йому було 17 років. Восени того ж 1942-го на території Підляшшя (сучасної східної Польщі) тікає від них і йде в ліси, де вступає до лав УПА.

Влітку 1943-го в складі двох сотень бійців УПА та польських військовиків Армії Крайової (був такий момент в історії війни) йде на допомогу білоруським партизанам, проти яких Гітлер кинув 6 піхотних дивізій. Сталін у допомозі білорусам відмовив - мовляв, не до вас, у мене війна з фашистами.

За партизанську діяльність дядько Дмитро мав медаль "Партизан Отечественной войны" ІІ ступеня. Після звільнення - в лавах Червоної армії довойовував  танкістом.

Все життя до самої смерті в 1973-му, дядько Дмитро панічно ховав правду про примусову працю на німців і про боротьбу проти них в рядах УПА. За це - тюрма...

Іншого дядька - Григорія Ушенка - в жовтні 1943-го розстріляно офіцерами контррозвідки СМЕРШ на очах мешканців того самого полтавського села, своєї дружини і дітей. Розстріляний "за пособничество..." - йдеться про те, що він був простим сільським вчителем і залишався ним під час окупації. Що було насправді - ніхто не знає, а знає - не каже...

Через 45 років після розстрілу дядька Григорія щодо нього були запитані всі можливі архіви:

Архів Червоної армії (м. Подольськ, Московська обл.): не призивався, не служив.

Архів МВС УРСР (м. Київ): матеріали органів дізнання відсутні, під судом та під слідством не перебував.

Архів КДБ УРСР (м. Київ): на агентурному та оперативному обліку не перебував.

Архів 3 управління КГБ СССР (м. Москва): по фільтраційним справам та справам оперативного обліку не проходить.

Архів 10 відділу КГБ СССР (м. Москва): на агентурному та оперативному обліку абверу, СД, гестапо, військової поліції вермахту, румунської військової Сигуранци, контррозвідки РОА, контррозвідки 14-ї дивізії ваффен СС "Галичина" та 15 козачої бригади ваффен СС не перебував.

Архів чекістсько-військових операцій (м. Оренбург): в оперативних обліках "учасників та бандпособників" ОУН-УПА дані відсутні.

Архів районного ЗАГС: свідоцтво про смерть не видавалось.

Архів сільради: даних про смерть та захоронення на території сільради немає.

Отже, розстріляли на очах всього села без суду та слідства. По-зрадницьки, залишивши сиротами двох малих дітей. Розстрілювали на "визволеній території", по-хазяйськи, нікуди не поспішаючи, не від кого не тікаючи, не залишаючи ніяких слідів.

Це були не бандити і не фашисти. Це були "освободители" з НКВД, які виконували злочинний навіть на той час цілком таємний наказ товариша Сталіна "О зачистке тылов действующей армии от националистического подполья и пособников ОУН-УПА".

Відзначаючи черговий день Побєди, батько з дядьком Дмитром завжди бідкались, що не можуть поставити на могилі Григорія хрест.

Не виключаю, що той, хто розстрілював (і той, хто віддавав наказ про розстріл), сьогодні - якщо дожили - попиваючи "наркомівські" сто грам, куплені за "чесно" заслужену пенсію, котру виплачує їм моя держава, подзвонюючи бойовими орденами, святкують Побєду і клянуть "проклятих бандерівців".

Покоління ж фронтовиків, на жаль, відійшло ще при СРСР. Хреста на могилі дядька Григорія досі немає. Немає і самої могили. Відомо, що це десь в селі Тепловка Пирятинського району на Полтавщині.

Таких як він в Україні - сотні тисяч. Ні реабілітації, ні могили, ні хреста.

Володимир Ушенко, підприємець, колишній офіцер спецслужб СРСР (Бориспіль, Київщина) 

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.



powered by lun.ua

Acta non verba, пане президенте!

Чому Байден буде змушений не надто цікавитись Україною

Зворотна сьома зупинка "Німанська". Мікроісторія Києва 1960-80-их

Платіжні картки: чи не мародерствувати під час кризи

Стус справді був завжди вільним

Проєкт "єМалятко": 5 цифрових перемог