Чи ж така наша доля?

49 переглядів
Середа, 25 серпня 2010, 10:02
Володимир Калуга
для УП

Цивілізована людина найбільше в своєму житті потерпає від маніпуляцій. Останні перетворюють її в "стадну" істоту.

І в той же час маніпуляції "підмітають" за собою слід, призводячи до того, що обиватель "залізно" переконаний в протилежному. А саме, в своїй здатності бути самому собі "законом". В свої можливості все осмислювати, оцінювати і прогнозувати. Спроможності управляти своїм та інших життям і діяльністю.

Тож під дією "дурману просвітництва", обиватель живе в стані безперервної ілюзії власної досконалості та суверенітету.

Вирвати його з "лап" масового "блаженства" навряд чи хоч кому під силу, адже від самого свого народження природну істоту тут же безповоротно занурюють в цивілізаційний "розсіл", замішаний на маніпулюванні.

І все ж кожен зберігає за собою потенцію вивести себе за межі ілюзії. Гарантом такої потенції є саме незбагненне життя, що привносить в існування кожної людини подих Вічності - переживання, які раціональна істота нездатна не те що опанувати чи контролювати, але й до кінця збагнути.

Все, що під силу маніпулюванню в цьому випадку, так це збити людину з пантелику, спонукаючи її до поступової підміни життєвих орієнтирів і цінностей; видаючи одне за інше.

Людина, будучи надто лінивою, апатичною та байдужою до світу, добре напрактикувалася в самообмані. Її практично задовольняє стан перманентної брехні і облуди, в якому вона живе.

Тож шлях до зцілення затурканої істоти, очевидно, лежить через повернення їй усвідомлення істинної суті найглибших і найцінніших радше станів, аніж почуттів - стану свободи та любові, справедливості та рівності, а також здатностей сподіватися та вірити.

Всі ці стани та здатності неспростовно виводять людину за межі її тілесної чи об'єктивної зумовленості, перетворюють в духовну істоту, цінність та зміст існування якої не підлягає артикуляції або вираженню за допомогою раціонально-логічних критеріїв.

Про атрибути людської природи і їх прояв на рівні існування можна говорити в площині трьох зрізів: онтологічному - з позицій самого буття, соціальному - з позицій людської спільноти, та суто політичному - з позицій індивідуальності, що здатна започатковувати щось абсолютно нове, тобто саму себе за посередництва дії та мовлення.

В іншому випадку, мова може йти про есенційний, тобто як вони є, та екзистенційний, як вони проявляються чи функціонують, виміри вищих якостей та властивостей людини.

В контексті онтології, або в есенційному вимірі, справедливість, очевидно, є нічим іншим як механізмом відтворення динамічної рівноваги в межах всякого свідомого існування, коли кожна дія чи причина в цілому невідворотно тягне за собою співмірні їй наслідки.

З позицій буденного життя людини, справедливість ідентифікується як механізм "належного правосуддя" (російською - "воздаяния"), безперебійне і невідворотне функціонування якого забезпечує чи то доля (рок, фатум), чи Бог на своєму праведному суді.

В процесі проживання свого життя людиною справедливість реалізується за принципом: кожен має рівно стільки і саме те, на що заслуговує.

Дієвість згаданого принципу помітно нівелюється в контексті іудо-християнства, яке з певних причин частково знехтувало ідеями реінкарнації, дуальності і рівноваги проявів існуючого тощо.

В соціальному просторі розуміння справедливості найчастіше зводиться до механізму, який мав би відтворювати співмірність соціального становища кожного окремо взятого індивіда відповідно до його заслуг перед суспільством.

В іншому випадку, за спрощеним уявленням про Божественну справедливість криється відчуття співмірності вчиненого з покаранням або заохоченням, які потягнув за собою вчинок, чи був зумовлений ними.

Зрештою, справедливість виявляється досить розмитим поняттям з огляду на те, що буденна людина всього лише обмежена істота. Вона не тільки не спроможна дійсно передбачати наслідки своїх дій, а отже і нести за них відповідальність, але й не здатна скласти вичерпне враження про те, ані Чим вона є, ані якими здібностями та ресурсами вона наділена і якою мірою.

Відповідно, не існує жодної ефективної процедури, яка б дозволяла буденній істоті адекватно оцінити заслуги будь-якого індивіда перед спільнотою. Все це стоїть за нескінченними образами, різноголоссями, постійними конфліктами і, безумовно, перманентними розчаруваннями частіше в інших або в спільноті чи державі (її репрезентантах), значно рідше в собі.

Проблема справедливості, як і рівності, свободи та співвідношення між ними є однією з найболючіших проблем, з якими тільки стикається будь-яка чисельна людська спільнота, тим більше суспільство.

Між ними існує певний неспростовний антагонізм, що перманентно проявляється в постійному невдоволені соціальних істот власною ситуацією, оскільки вони не можуть сповна реалізувати ані власну свободу, ані розраховувати на справедливість, як вони її розуміють, ані домогтися рівності, як їм та видається.

Що стосується соціальної рівності, то вона є відображенням ідеї однакової міри відповідальності перед законом та іншими управлінсько-регламентними структурами суспільства і держави всіх членів спільноти без винятку; однакової потенції реалізувати себе в соціальному плані в спільноті, незважаючи на відмінні стартові умови; відсутності диференціації можливостей доступу до розподілу соціальних благ тощо.

Взагалі проблема соціальної рівності за своє джерело має очевидну недосконалість людини в духовному плані, оскільки остання підвладна потягу до накопичення, заздрощам тощо.

В суто політичному контексті рівність - це рівність нерівностей, або рівність майстерностей представників різних галузей діяльності.

В найбільш загальному вигляді рівність вказує на онтологічну вкоріненість кожної без винятку людини, тобто рівність перед буттям чи Богом; зумовленість її екзистенції долею, що може бути ідентифікована як запрограмована у часовій протяжності послідовність подій і обставин, що створюють необхідні умови для набуття кожним індивідом необхідного саме йому життєвого досвіду.

Рівність апелює також до ідентичної для всіх людей природи, з якої витікає властивість людини однаково інтенсивно переживати моменти задоволення/розчарування незалежно від матеріального чи соціального становища тощо.

Тож онтологічна рівність виводить на ідею про те, що зміст людського існування криється поза соціальною реалізабельністю індивіда.

Свобода - стан свідомого буття, що співмірний усвідомленій суверенності та самодостатності. Тому свобода виводить всяку істоту, якій вона притаманна, за межі будь-якої зумовленості, в тому числі, і за межі властивої цій істоті природи, що саме по собі є парадоксом.

А отже свобода є дечим, що не піддається ані осмисленню, ані, тим більше, вербалізації. Її або переживають, або ні, проміжного варіанту не існує принципово.

Про свободу найповніше висловилися два представники німецької класичної філософії - Кант: свобода як абсолютна спонтанність, та Гегель: свобода як пізнана необхідність.

Взагалі представники німецької класичної філософії виводили свободу за межі всякого творіння та зумовленості будь-яким сущим чи його природою. Навпаки, відповідно до їх ідей, свобода є дечим, що буквально вривається в створений світ і виводить людину поза межі всякої зумовленості, перетворюючи її саму щонайменше на деміурга.

В буденному житті чи не кожен індивід, а тим паче людство в цілому, мають справу не зі свободою, а з її ерзац-проявами: свободою вибору та ситуативною свободою.

Свобода вибору відповідає властивості та спроможності людини розрізняти добро і зло. Внаслідок такого розрізнення складається стійке враження про те, що кожен індивід час від часу постає перед вибором поміж добром та злом.

Однак це тільки ілюзія вибору, оскільки для дійсно свідомого вибору необхідне знання про те, чим же є насправді добро та зло, а такого знання пересічній людині бракує. Вона підміняє його враженням, сформованим під тиском моралізаторських зовнішніх чинників.

Тим не менше, іноді свідомо, але найчастіше інтуїтивно або несвідомо буденна людина здійснює найсуттєвіший вибір в своєму житті - напрямок свого розвитку: або вдосконалення, або деградація.

Природно, що вичленити подібний вибір з потоку існування для заклопотаної або неуважної до того, що відбувається саме тут і тепер істоти досить важко. Наслідки ж такого вибору проявляються, як правило, далеко згодом, коли їх навіть стає важко пов'язати із самим вибором. Критерієм вибору, очевидно, є сумління.

З втратою сумління, точніше, з його приглушенням або нівелюванням шляхом підміни на ідею холодного розрахунку, доцільності тощо, індивід замість згорнутої свободи вибору, отримує ситуативну свободу.

Вона сполучена з властивістю сучасної людини осмислювати і артикулювати свій приватний інтерес, а отже вчиняти чи поводитися виходячи винятково з прогнозованих вигод чи дивідендів або керуючись прагненням задовольнити свої примітивні, нібито первинні потреби.

Любов є специфічним станом буття людини, за якого їй відкривається здатність сприймати інших та себе як довершений прояв буття. Інакше кажучи, любов виводить людину за межі всякої інтенції та прив'язаності, відкриває простір свободи та ґрунтується на безпосередньому сприйнятті і схопленні предмету своєї любові.

На любов, що між іншим притаманна як сокровенна цінність наймолодшим світовим релігіям, зокрема християнству, можна подивитися й з позицій композитарності людської психіки.

В такому разі остаточне "розчинення" в індивідуальному началі колективного, притаманне людській свідомості, супроводжується любов'ю - одномоментним осягненням суті всього існуючого, що, цілком ймовірно, і сталося з Христом в контексті християнських догматів.

"Розчинення" в індивідуальному началі людини образу іншої конкретної індивідуальності, очевидно, можна вважати станом платонічної любові.

В буденному житті має місце щонайменше зміщення акцентів щодо розуміння любові, але найчастіше відбувається підміна любові станами закоханості та психологічної прив'язаності, які неодмінно виявляються скороминущими та пов'язані радше з тимчасовими функціональними змінами в організмі і психіці, аніж з трансформацією свідомості, розширенням меж сприйняття, якісного духовного росту тощо.

Інакше кажучи, за тим, що прийнято ідентифікувати як любов, стоять прояви сексуальності - замкненості індивідів на родові.

Ця замкненість перестає бути очевидною внаслідок її "облагородження" та "загортання" в красиву ілюзію кохання або й нездійсненну фантазію вічної любові, єднання двох половинок тощо.

Маніпулювання ідеєю любові покликане, в тому числі, захистити психіку буденної людини, значимість якої проявляється лише з позицій роду і зовсім не з позицій буття чи її індивідуального начала.

Однак в такий спосіб переважна більшість представників людства позбавляється, хоча й швидше за все не остаточно, можливості набути стан буття, що відкривається людині внаслідок її колосальної внутрішньої душевної роботи.

Одним із модуляторів світосприйняття, а також всякої пізнавальної діяльності та життєвої активності є віра.

В контексті іудо-християнської парадигми віра подається як одна з найбільших чеснот. Між тим маємо справу з замкненим колом: цінність віри маємо сприймати на віру.

Насправді ж буденна віра виконує досить просту і банальну функцію - вона перекриває собою потребу людини в знанні, в доступі до нього, в необхідності заповнювати вакуум невідомого тощо.

Буденна віра - своєрідний механізм легітимації в межах звуженої свідомості вторинних вражень та припущень в якості достовірного знання шляхом його підміни. Тому-то заклопотана істота майже ніколи не ставить під сумнів істинність тих "знань", якими вона оперує в буденному житті і які найчастіше є продуктом чиєїсь фантазії або умислу.

Це особливо характерно для трансцендентної та гуманітарної площин прояву людського існування.

З позицій чистого буття, цілком ймовірно, що Віра та Знання змикаються. Віра є тим, що може бути представлене як чиста форма, тоді як Знання - чистий зміст.

Віра без Знання пуста, Знання без Віри не дієве. Віра і Знання постійно перетікають одне в одне або й є одним і тим самим. Але для обмеженого сприйняття вони представляються як дві відмінні між собою суті, навіть якщо виступають двома гранями одного й того ж.

Буденна віра сповнена інформацією та ерзац-знаннями, що є нічим іншим як завуальованими інтерсуб'єктивними уявленнями, переконаннями і припущеннями, опертими на інтерес і прагнення в будь-який спосіб задовольнити бажання, або вгамувати страх.

При цьому буденні знання спираються на віру, наприклад, в могутність людського розуму, в правдивість людських відчуттів, в можливість осягнути істину, в силу технічного прогресу, в Божественну ієрархію, безсмертя душі тощо.

Найбільш загадковою з людських чеснот або вищих атрибутів людського буття є надія. Її функція в житті людини не лише не ясна, але й суперечлива.

З одного боку, надія підштовхує до боротьби, і тоді вона "вмирає останньою", з іншого, розхолоджує та "викрадає" в нас шанс змінити щось в своєму існуванні на краще. В цьому випадку варто "на Бога надіятися, але самому не байдикувати".

До речі, на підступність надії вказує давньогрецька легенда про Скриньку Пандори, з якої розлетілися по світу всі нещастя, і лише надія причаїлася на дні.

Володимир Калуга, для УП



powered by lun.ua
Реклама:
Уміння працювати віддалено – найкраще, що ми візьмемо з цієї кризи
Як організувати ефективну дистанційну роботу: інструменти для працівників та керівників.
Послідовність кроків України у справі реінтеграції Криму
Україна повинна мати стратегію повернення Криму та ОРДЛО після кінця режиму
Путіна. Три компоненти плану дій: повернення території, відшкодування збитків та
покарання винних.
Навіщо в Одесі проспекту Небесної сотні намагаються повернути ім'я маршала Жукова
Незворотність історичних змін 2014-2019 — під питанням у Одесі, яка продовжує курс на радянське минуле.
П'ять переваг законопроєкту №2194 як складової земельної реформи
У Верховній Раді вже рік чекає на голосування у другому читанні законопроєкт №2194 щодо удосконалення системи управління та дерегуляції у сфері земельних відносин. У чому його важливість?
Лігалайз корупції. Антикорупційне "16 січня" від Конституційного Суду
Незалежність Конституційного Суду України? Ні, не чули.
Чому патронат потрібний Україні
Патронат – це соціальна послуга, яку надають дитині, поки фахівці соціальних служб працюють з її батьками. Це означає, що процес розлучення із сім'єю буде для неї менш травмуючим.
Десять кроків для розвитку IT-індустрії
Підсумки першого року роботи Міністерства цифрової трансформації.