Українській вікіконституціоналізм або скільки можна редагувати?

Ось уже 14 років, з часу прийняття Конституції України, вона постійно перебуває в центрі політичної боротьби. Її постійно хочуть змінити, "покращити", відреагувати, внести поправки, прийняти нову редакцію, але... не виконувати.

І, здається, самою відміною політреформи цей процес не завершиться. Адже кожна політична партія в Україні має власний проект омріяної конституції, яка "всіх ощасливить" і "вирішить усі проблеми", - і який вона обов'язково буде намагатися втілити в життя після здобуття влади.

Навіть владний політичний клас, представник якого - президент України, отримавши після рішення Конституційного Суду просто колосальні повноваження, хоче все ж таки змінити чинну Конституцію.

Ця традиція/звичка постійного редагування конституції не є суто українською особливістю. Вона поширена і в іншій частині світу - Латинській Америці. Для позначення такого явища навіть вигадали спеціальний термін - вікіконституціоналізм.

Його автор Лансберг-Родрігес вважає, що цей термін добре відображає процес постійного переписування конституції країни на користь чинного голови держави і виконавчої влади в цілому, що, врешті-решт, призводить до втрати "інституційної легітимності, пам'яті, набутих способів взаємодії і необхідного мандату для самостійного управління".

Тим самим підкреслюється схожість цих конституційних процесів на постійні редагування статей у Вікіпедії, вільній Інтернет-енциклопедії, де кожен охочий може долучитися і змінити, покращити існуючі статті.

Щоправда тут існує значна відмінність. У Вікіпедії це можуть зробити усі бажаючи і це призводить до покращення наявного матеріалу, а щодо конституцій це право монополізують представники влади або й сам голова держави. Постійні переписування мають руйнівні наслідки для більшості громадян, для їх прав і свобод, для конституційної системи стримування і противаг, адже здійснюються вони правлячою меншістю у її ж інтересах.

У Латинські Америці такий вікіконституціоналізм став на перепоні поступальному розвитку більшості країн регіону. Так, Домініканська республіка за час своєї незалежності (з 1821 року) мала 32 конституції, Венесуела - близько 26, Гаїті - 24, Еквадор - 20, а Болівія близько 17. В цілому ж половина з 21 країни регіону за свою незалежну історію мала більш ніж 10 конституцій.

У нас так само складається парадоксальна ситуація - замість гри за створеними і чинними конституційними правилами, кожна група, яка приходить до влади, намагається змінити правила гри і тим самим отримати або закріпити свою перемогу.

Чи можлива в таких умовах навіть обмежена, буржуазна демократія? Відповідь в більшості випадків негативна, адже демократія потребує сталості, принаймні, дотримання чітких процедур і гри за правилами, які існують і вже зрозумілі для більшості населення. Навіть, якщо ці правила на думку когось є недосконалими, щось там "розбалансовують", "заважають проводити реформи".

Це правила, яких слід дотримуватись. Адже "погані" правила кращі за відсутність будь-яких правил. І першими хто постраждає від їх відсутності будуть самі громадяни, бо ж відсутність стійких правил - це прямий шлях до безвідповідальної диктатури і корупції.

Олексій Якубін, для УП