Перечитуючи Чорновола
24 грудня лідерові Народного Руху виповнилося б 73 роки
"ХТО ПРОТИ ДИКТАТУРИ – ВСТАНЬТЕ!"
Шість газет всеукраїнських, одна міська й комсомольська – от, власне, і все, що виходило тоді в Києві. Їх не читали – у кращому разі проглядали – по-перше, друкувалися на процентів 70, а то й більше, однакові матеріали, котрі надходили офіційними каналами з Москви.
Так званий кремлівський офіціоз, розбавлений бадьорими повідомленнями про досягнення "на трудовій вахті" в честь чергового партійного з’їзду. "Кияни, як і всі радянські люди, з почуттям глибокої вдячності рідній комуністичній партії, новими трудовими здобутками зустрічають свято…".
Від того, що скрізь друкувалося одне й теж, виникало враження, ніби гортаєш одну безкінечну газету без початку і кінця, заповнену ідеологічною жуйкою.
Цікавий момент, який В’ячеслав помітив ще студентом: Москва вимагала, щоб усі газети, фільми, вистави, радіопостановки і навіть опери випускалися українською мовою.
Проте в Києві рідну мову почути було важко, а тих, хто нею користувався, столичні манкурти зневажливо називали "жлобами" або ще краще – "парижанами".
"Те, що творилося в Києві, я сприйняв як щось ненормальне. Як же так? Столиця України, а на тебе дивляться вовком, коли ти говориш українською. Російською я володів так само, як і українською, але тільки з принципу не вживав у Києві російської мови, тобто така суто формальна впертість була з самого початку".
Москва знала, що робила. І кав’ярень, як і газет, на всю столицю налічувалося шість. Я ще застав ті довжелезні покручені черги за чашечкою кави, в яких студентами простоювали годинами.
"Кав’ярні" – гучно сказано. Отримавши сумнівний напій, що смаком скидався на вчорашній жолудевий морс, добре, що гарячий, треба було знайти місце за високими столами, де навстоячки юрмилися такі ж "кавомани".
Зате кадебешникам був рай – усі дисиденти самі приходили "на каву", і розпізнати їх – простіше простого, розмовляють "на мове". Нестача інформації породжує чутки. Тут, у "кав’ярнях", можна було почути таке, що в жодній газеті не прочитаєш. Гебісти, здебільшого, самі ті чутки й запускали, щоб почути реакцію.
"Дисиденти" з них відверто кепкували. Учорашні студенти, на яких величезне враження справила вікопомна доповідь Микити Хрущова про сталінські злодіяння, були певні, що за відлигою прийде весна, а потім – вжарить спекотне літо.
Автор ще застав колишніх "шістдесятників" – похмурих, покалічених долею і таборами, типових, як зараз сказали б, лузерів. Вони зосереджено пили каву й виходили у підворіття перебитися "Примою". Їхній час поволі збігав.
"Справжнім переворотом для мене став ХХ з’їзд і викриття культу особи. Я пригадую актову залу Київського університету, мабуть, муха могла пролетіти, і всі почули її дзижчання – така стояла тиша, коли зачитували закритий лист ЦК КПРС.
Очевидно, це був останній удар, після чого я почав радикально переглядати свої погляди, усе, чого мене вчили. Ось тоді, мабуть, я й почався як дисидент".
Систему повністю зруйнувати не вдалося – хоч культу вже не було, служителі зостались. Кілька арештів чи не на очах всього університету переконали, що радіти зарано, і їм, як називали тих студентів "непуганых", не вибачать нічого – ні любові до рідної мови, ні чистих і світлих помислів.
Сама система не очиститься й не стане справедливою. Це був урок, засвоїти котрий треба було на все життя. Вони були наївними, мов не з цього світу. Якось В’ячеслав Максимович згадував, як з товаришем клялися в альтанці Володимирської гірки вірно служити Україні.
"На 2-3 курсі мої погляди чітко визначилися. Це боротьба проти партійної диктатури, проти однопартійної системи, боротьба за національне звільнення. Національний момент домінував, оскільки становище України було жахливим, гіршим навіть, ніж тепер (у 1990-му – Авт.) – не в сенсі масової русифікації, вона проникала далі – у сенсі глибини національної свідомості".
У кав’ярнях заговорили про розкриття бандерівського центру в самому Києві – ніби знайшли зброю, патрони, керували закордонні емісари, на парашутах вибухівку й заборонені книжки скидали. Бо відомо ж – чим брехня неймовірніша, тим швидше поширюється. Казали, що ці "відщепенці" хотіли різати комуністам животи, націоналюги прокляті!
Це була прелюдія до погрому української творчої інтелігенції, яка ледве встигла "проклюнутися". Були заарештовані 24 чоловіки – від Івана Світличного до Валентина Мороза й братів Горинів.
Йшов 1965-тий рік, хрущовська відлига змінилася брежнєвськими заморозками. У це не хотілося вірити, й вони ще не вірили. Може, якась помилка? Адже ніщо не свідчило про таке раптове закручення гайок.
На початку вересня Параджанов запросив до кінотеатру "Україна" на прем’єру "Тіней забутих предків". Перед переглядом Іван Дзюба, якому Параджанов, презентувавши стрічку, передав мікрофон, оголосив, скоріше спантеличеному, ніж поміркованому загалу, який "пришел на фильм", що в Україні почалися масові арешти інтелігенції.
Схопили художника Опанаса Заливаху, літературознавця Івана Світличного, далі – за сумним списком. Якась київська міщаночка заверещала: "Граждане, это провокация! Не поддавайтесь!". Хтось крикнув: "Это ложь!", хтось рвав із рук Дзюби мікрофон. Ввімкнули пожежну сирену.
І тоді пролунав голос Чорновола: "Хто проти диктатури – встаньте!". І ті, хто був проти, підвелися. Втім їх, крім гебні, ніхто не побачив, та й і без того всі схопилися на ноги…
В усі часи їх мало – тих, хто виступає проти диктатури.
"ЯКЩО ПОТАЄМНЕ ЗНИЩЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ПРОТИВНИКІВ – ЦЕ СОЦІАЛІСТИЧНА ДЕМОКРАТІЯ, ТО ЩО Ж ТАКЕ ФАШИЗМ?"
Дехто вважає сигналом до згортання ліберальних ідей і наступом на інтелігенцію в тодішній Україні смерть Василя Симоненка (грудень 1963-го).
Трохи поготів з подачі тодішнього секретаря з ідеології ЦК КПУ Скаби почалося цькування Івана Дзюби, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської.
У березні 1964-го – нечуваний акт вандалізму від українських можновладців. В Київському університеті знищують вітраж, виготовлений на честь Тараса Шевченка групою художників на чолі з Заливахою й Аллою Горською.
Авторів виключають із спілки художників України. У травні – жахлива пожежа в Бібліотеці Академії наук. Згодом виявилося, що ініційована КДБ. Виконавець – добровільний агент якийсь собі Погружальський.
Чорновіл згадував: коли готувався до вступу в аспірантуру, замовляв книжки, деякі з них приносили підгорілими, пахли вогнищем і смолою. Звернімо увагу: все це відбувається, коли "шістдесятники" в Росії купалися, як сир у маслі. В Росії "национальний вопрос" тоді ще не стояв, як, наприклад, нині.
Чорновіл згадував, як раптово настали часи, коли все важче ставало друкуватися. Їхні прізвища вже були в "чорному списку". "А ми ж писали не для себе, тим більше – не для слави. Нам треба було завойовувати людей".
Один з відчайдухів Валентин Мороз потім напише: "Маленька група людей з Києва розбризкувала іскри по всій Україні, і там, де вони падали, відразу скресала багаторічна крига байдужості й нігілізму".
Працюючи в київській газеті "Молода гвардія", він тільки-но почав друкувати літературно-критичні статті, адже бачив себе літератором, науковцем, коли цензура почала одна по одній забороняти його рецензії.
Все, що писав, лежало в столі. Не друкували ні Дзюбу, ні Світличного. Але ж людей треба було завойовувати. І вони почали – важко навіть повірити – друкувати статті під чужими прізвищами.
"З Рітою Довгань ми працювали тоді в газеті "Друг читача". Вона знаходила якихось знайомих учительок, і вони ставили свої прізвища. Я навіть один раз (вона мене не попередила) кажу: "Слухай, познайом мене з тією вчителькою, так блискуче написано", - а то, виявляється, був Євген Сверстюк. Тільки прізвище стояло справді реальної вчительки".
Влада виштовхувала їх до самвидаву. Та вони й самі вже дозрівали до нього, що й викликало хвилю арештів і засуджень в 1965-му.
Одним з таких блискучих самвидавівських творів, який В’ячеслав Максимович часто згадував, була стаття "З приводу процесу над Погружальським" – підпалювачем Бібліотеки Академії наук.
"Бібліотека горіла, потім величезні купи недопалків лежали в дворі, між університетом і академічною бібліотекою. Мені Ліна Костенко показувала, їй подарували студенти, які розбирали ці недопалки, її обгорілу книжку... Це був страшний удар по українській культурі... хоча сам палій не приховував своїх шовіністичних намірів, коли він це робив...".
В’ячеслав Максимович згадував, як спочатку Сверстюк написав, потім Дзюба дописав кілька абзаців, а потім доручили йому "все це зневілювати і вивести в стиль".
"Якраз тоді дійшла звістка про засудження групи Лук’яненка, ми ще не знали подробиць... А тоді тільки надійшла чутка про те, що розстріляно кількох юристів за те, що вони ставили питання про відокремлення легальним шляхом України на основі права на самовизначення, яке записане в Конституції.
І там я написав таку фразу: "Якщо потаємне знищення політичних противників – це соціалістична демократія, то що ж таке фашизм?".
І коли Чорновола затримали гебісти, і він почав захищати своїх друзів в КПЗ на Рози Люксембург, в приміщенні Київського управління КДБ, слідчий Коваль тикав пальцем і зачитував ту його фразу: "Що ви їх захищаєте, дивіться, що вони писали!".
"Це був блискучий документ українського самвидаву, і він був настільки сильно зроблений, що жив найдовше. Ходив ще по руках 20 років, у 80 роках (мені показували) у Львові переписували".
"Я У ВАС НІЧОГО НЕ ПРОШУ"
Незважаючи на арешти, їм вдалося переломити ситуацію. Ціною загублених, покалічених і понівечених доль. Це трапилося, коли вони зі своїм самвидавом прорвалися за кордон, через закордонне радіо.
"Свобода" тоді транслювала два збірники В’ячеслава Чорновола. У першому – "Правосуддя чи рецидиви терору" – було проведено, по суті, паралельне слідство. На основі документів, правових актів і діючих законів, включаючи Конституцію, він доводив, що арешти вчинені з кричущими порушеннями прав людини.
Той збірник В’ячеслав Максимович писав у Вишгороді, ховався у хаті цигана, у межиріччі Десни й Дніпра. "Коли вже написав, заніс до Алли Горської. І ті кілька примірників Надійка Світлична взяла, один понесла в ЦК Компартії...
Я гордо йшов по Хрещатику, бо вже робота зроблена. Мене ніхто не брав, то я ще один збірник зробив – "Лихо з розуму" ("Портрети двадцяти "злочинців". Роботу було закінчено в квітні 1967-го)".
Збірник зразу ж "пішов" у самвидав, невдовзі вийшов і в "тамвидаві" в Парижі. Як писали на Заході, "це своєрідна "Біла книга" про страждання засуджених патріотів, акт обвинувачення проти геноциду, що його здійснює московський імперіалізм проти українського народу й інших поневолених народів".
Це був прорив. Після десятиліть замовчування українського питання світовою пресою, коли "справа самостійності України" розглядалася на Заході як внутрішня російська проблема, з появою книжки Чорновола блокаду було прорвано.
Наприкінці 1967-го цілі розділи з книг Чорновола читалися по численних "голосах", про нього писали найвпливовіші газети світу – від США – до Японії та Китаю. Передмову до англійського видання написав Збігнев Бжезинський.
Чорновіл, Дзюба, Світличний, ще з десяток сміливців вийшли проти ідеологічних танків комуністичної пропаганди з словом правди, не криючись.
Вони прийняли виклик влади, вийшли з нею на духовний двобій. Багато людей тоді стали свідомими борцями з тоталітаризмом, тримаючи перед собою цей моральний приклад.
Гонорарами сміливців стали роки ув’язнення у жахливих сталінських концтаборах. Проте, як написав про В’ячеслава Чорновола один західний журналіст, сторінки людської історії в усі часи заповнені героями й мучениками, які віддавали своє життя в боротьбі за ідеали.
Нині ця теза виглядає, м’яко кажучи, сумнівно, якщо дивитися, наприклад, крізь призму скляного купола відомої споруди на Печерських пагорбах.
Сам же В’ячеслав Максимович, готуючи супровідного листа до збірника "Правосуддя чи рецидиви терору" на ім’я Прокурора Української РСР і Голови КДБ, розпочав його простою фразою: "Я нічого у вас не прошу...".
...Колись давно, відповідаючи на анкету газети "Независимость", В’ячеслав Максимович сказав слова, які в концентрованому вигляді визначають смисл і мету всього його життя:
"Якби мене запитали, чи жалкую я про те, як склалося моє життя, про відсиджені 15 років, я б відповів: анітрохи... І якби довелося починати все спочатку та вибирати, я б обрав життя, яке прожив.
Часи змінюються, інколи залишаєшся майже один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!...".
Володимир Кулеба, для УП
P.S. Курсивом подано пряму мову В’ячеслава Максимовича Чорновола
