Парадокси української свободи
Цього тижня мої колеги журналісти та друзі активно обговорювали подію, яка вочевидь не вартувала такої уваги - бійку в прямому ефірі. Двоє відомих, насамперед власною скандальністю, людей на фоні патетичної назви програми "Велика політика" доводили власну епатажність у найпростіший спосіб - скандалом.
Наявність таких програм в ефірі багато хто називає свободою - свободою слова, свободою вираження думки. Власне, це головний аргумент влади - є прямі ефіри, є там скандали, значить є свобода.
Це типова, але дуже небезпечна підміна понять. Бо така свобода нічого не вартує, хоча б тому, що нічого не несе і нікому не потрібна. Це симулякр, який небезпечний через те, що заважає розуміти глибокі принципи свободи.
Російський філософ Микола Бердяєв писав: "епоха наша збідніла геніями та талантами, і тому в ній все більше "про щось", аніж "чогось". Потрібен геній чи великий творчий дар, аби сказати "щось", сказати ж "про щось" можна і за значно слабкішого таланту... Краще бути третім Августином, посереднім творцем духу "чогось", аніж першим предтечею духа "про щось".
Українська "свобода слова", як і вся українська свобода загалом, давно існує форматі "про щось". Тому не є і не може бути цінністю. Доповнюючи Бердяєва можна було б сказати: це не свобода, це лише її фон.
Парадокс, та для пострадянського суспільства це не очевидна річ. Наші власні уявлення про свободу дуже часто відмінні від Бердяєва, Аристотеля чи Локка.
Іще один парадокс. Країна, яка всю свою історію боролася за свободу, жила свободою або мріями про неї, тепер має заново усвідомити - чи є це цінністю.
Очевидно, що в свідомості українських політичних еліт свобода дій, яку дав країні історичний шанс незалежності, поступилася такій банальній речі як збагачення та доступ до ресурсів.
Свобода - як унікальний шанс змінити країну, дати їй історичний імпульс розвитку, довести, що цей шанс не випадок, а заслужена закономірність, - така вистраждана поколіннями свобода програла банальному, виявленому Фрейдом, комплексові компенсації.
Парадокс і в тому, що навіть ці самі еліти досі не збагнули такої простої речі, як залежність утилітарних речей - статків, бізнесів - від реалізованої свободи.
Бізнес та підприємництво можуть розвиватися лише в умовах свободи. Така їхня суть і інший рівень свободи. Більше того, тільки в таких умовах вони має гарантії недоторканності через природне право приватної власності.
Нема свободи, нема підприємництва, не може бути гарантій власності, Свобода не захищає симулякри, вона не працює з імітаціями.
Черговий парадокс: далеким від усвідомлення лишається і той очевидний факт, що в сучасному світі лише свобода дає шанси на економічні прориви.
Хтось скаже, що більшість світової продукції виробляє Китай, що досі живе іншою філософією. Та всі технологічні прориви - починаючи від комп'ютера, закінчуючи нанотехнологіями та інтернетом - народилися зовсім не в Китаї.
Креативність, творчість, геніальність можуть жити лише в умовах свободи. Лише в таких умовах вони виживають та розвиваються, творячи новий світ.
Геніальна теорія Маркса поки що так і лишається теорією, бо не врахувала саме цей аспект. Виробництво, разом із його засобами в першу чергу залежать від ідеї, завдяки якій вони були створені...
Політичні свободи. Ще одна дискутована, але далеко не усвідомлена річ. Жан-Жак Руссо казав, що лише сильна держава забезпечує свободу своїм громадянам. Нині, спостерігаючи за шквалом революцій на Сході, стає очевидним можливе продовження сентенції Руссо: реальну силу держави засвідчує наявна в ній свобода.
Все інше - то видимість сили, черговий симулякр, який падає від кількох тисяч людей на вулицях протягом кількох днів.
Простий приклад з української реальності. За останні 5 років свободного хаосу в країні було чимало мітингів та протестів. Поза тим, жоден з них навіть близько не був спроможним похитнути ситуацію, зробити її неконтрольованою. Чому? Тому що в країні працювали механізми політичної свободи - окрім свободи зборів ще й ЗМІ, вибори.
Нині, коли деякі політики запевняють всіх у повній керованості політичними процесами з одного центру, ситуація направду є такою непередбачуваною, що спроможна спалахнути від одного несподіваного сірника.
Відчуття спалаху є не лише у тих, хто хотів би його пришвидшити. Його відчувають і ті, хто усвідомлює всі небезпеки та ризики тої політичної реальності, коли поштовхом може стати будь-що: від не врученої Шевченківської премії до житлового кодексу з правом відбирати майно.
Ліванській дослідник Талєб називав такі ситуації "чорними лебедями", російський філософ Пєрєслєгін "дикими картами". Але обоє вони переконані: це може з'явитися нізвідки і мати колосальні наслідки. Такі закони сучасного світу.
Шанс на мирне рішення суспільних проблем лежить знову таки в площині реальної свободи. Тієї змістовної свободи, в якій можна творити смисли, їх виявляти та реалізовувати. Це єдина гарантія на подолання суспільної кризи.
Свобода ніколи не буває половинчастою. Не буває свободи слова без політичних чи економічних свобод. Бо вона - в людях, в тих частинках загального суспільного механізму, який творить своє буття.
Вона належить до тих апріорних цінностей, які не даються просто так. За свободу треба боротися, її треба відстоювати щодня, вона має бути усвідомленою та змістовною цінністю, а не набором понять та декларацій.
Гегель свого часу казав: хто не має мужності ризикнути життям заради свободи - заслуговує бути рабом. Один за батьків засновників США Бенджамін Франклін твердив: хто готовий віддати свободу за відчуття безпеки, не матиме ні свободи, ні безпеки. А француз Мірабо влучно зазначив: добровільні раби плодять більше тиранів, аніж тирани рабів.
Всі ці постаті, геніальні мислителі, та їх думки стали надбанням світової історії саме через те, що їм вдалося збагнути основи, ті механізми, які рухають людьми, народами та світом.
І всі вони говорили про те, що в нас завжди є свобода вибору: бути рабом и плодити тиранів довкола себе, чи стати вільним і втримати шанс творити власний світ...
Вікторія Сюмар, для міжнародного конкурсу STOP ЦЕНЗУРІ
