Кадровий феншуй замість прозорих конкурсів: чому нам потрібен незалежний відбір на топпосади
Останні тижні суспільство сколихнула новина про те, що НАБУ та САП вручили підозру ексголові Офісу Президента Андрію Єрмаку. І не тільки йому – підозри отримали ще шестеро, зокрема й ексвіцепрем'єр Олексій Чернишов. Йдеться про справу маєтку "Династія" – легалізацію 460 млн грн на елітному будівництві під Києвом, яка, своєю чергою, є частиною грандіозної операції "Мідас".
Безперечно, ми б не побачили ці та інші гучні викриття без минулорічних липневих протестів, коли українці відстояли незалежність антикорупційних органів. Та коли НАБУ і САП вручають підозри людям із найближчого кола влади, виникає логічне запитання: чому одні правоохоронні органи в Україні можуть працювати незалежно, а інші – ні?
Відповідь давно відома. Все починається з того, хто і як призначає їхніх керівників.
Саме від керівництва залежить, чи працюватиме орган неупереджено й самостійно. А фундамент цієї незалежності – відкриті конкурси з незалежними конкурсними комісіями.
Підхід довів свою ефективність. Прозорі конкурси разом із суспільним контролем здатні приносити реальні результати. Тож логічно було б застосувати цю практику й до інших органів правопорядку – насамперед Офісу Генерального прокурора, ДБР та Нацполу. Але щось пішло не так.
Чому очільників цих органів досі не обирають прозоро, до чого тут міжнародні експерти та чи дійсно вони є панацеєю від недоброчесних призначень? Будемо розбиратися.
Чому саме Генпрокуратура, ДБР та Нацпол?
Тут достатньо згадати численні скандали за участю їхніх посадовців. Починаючи з нещодавно викритої корупції у керівництві поліції низки областей, які, за версією СБУ, прикривали діяльність офісів з виробництва порнографії. І закінчуючи скандалом про фейкові інвалідності серед прокурорів або відвідування фігурантами "плівок Міндіча" будівлі центрального апарату ДБР, яке на плівках називають "вокзалом".
Тож запит на реформування правоохоронної системи назрів уже давно. І одним із перших кроків має стати зміна підходів до процесу обрання керівників цих органів, адже, як відомо, "риба гниє з голови". Тут і знадобиться вже напрацьований досвід прозорих і незалежних конкурсів – як у випадку з НАБУ, САП, НАЗК, БЕБ тощо.
Проте щойно конкурси починають загрожувати політичному контролю, правила гри різко змінюються. Особливо коли чинні процедури призначення дають купу можливостей для маніпуляцій, а отже, вигідні для влади.
Як це працює зараз? Розберемо на прикладі Офісу Генерального прокурора. Конституція встановлює лише загальні вимоги до Генпрокурора – вік, стаж роботи тощо. А рішення про його призначення повністю в руках Президента, щоправда, за згодою Верховної Ради. Остання вимога є не більш ніж формальністю, тим паче в епоху "монобільшості".
Існуюча процедура – це пряма можливість призначати лояльних до Банкової людей.
Мабуть, найпоказовішим прикладом стала ексочільниця прокуратури Ірина Венедіктова, яка вважала, що "Генеральний прокурор – це заступник президента зі справедливості", а "Офіс Генерального прокурора – "око государеве".
Недалеко від неї пішов і нинішній очільник ОГП Руслан Кравченко, якого ще за часів головування в податковій службі пов'язували з Офісом Президента. Найцікавіше, що до свого призначення Кравченко брав участь у конкурсах на посаду прокурора САП і директора НАБУ. І в обох випадках не проходив далі співбесіди щодо доброчесності. До слова, ці конкурси проводили якраз незалежні комісії за участю делегованих міжнародними партнерами експертів. Показово, чи не так?
З директором ДБР ситуація схожа. Його теж призначає Президент, але в цьому випадку – за поданням конкурсної комісії. До неї входять три представники від Президента, три – від Верховної Ради, і до трьох осіб від Кабміну за поданням міжнародних організацій. У такій композиції – останні не мають жодних реальних важелів впливу і були включені суто "для годиться". Тож не дивно, що у 2021 році в складі комісії не було жодного члена, номінованого міжнародними організаціями, і в підсумку вона складалася майже повністю з підконтрольних Банковій людей. Це перетворило конкурс на фікцію, а ім'я переможця – нинішнього очільника ДБР Олексія Сухачова – було відоме ще до завершення конкурсу.
Інший приклад – Іван Вигівський, якого у липні 2023 року призначили очільником Національної поліції. За законом голову Нацполіції призначає уряд за поданням премʼєр-міністра та за пропозицією міністра внутрішніх справ. Ось і все. Як і в попередніх випадках, жодного прозорого відбору чи хоча б натяку на незалежну конкурсну процедуру.
При цьому питань до доброчесності очільника Національної поліції більш ніж достатньо. Зокрема, вже після призначення на посаду Іван Вигівський оселився в будинку під Києвом за 6,5 млн гривень, оформленому на давню подругу його родини, яка і близько не мала доходів, співмірних з такою дороговартісною нерухомістю.
Більше того, журналісти Bihus.Info з'ясували, що сестра Івана Вигівського стала співвласницею компанії, яка торгувала пальним щонайменше з двома фігурантами кримінальних проваджень, у яких слідство вела поліція під керівництвом самого Вигівського.
Проблема, звісно, не в одних лише прізвищах. Офіс Генпрокурора, ДБР та Нацполіція мають значні штати працівників, які займаються справами, в тому числі щодо топпосадовців, силовиків і суддів. І якщо ці органи повністю підконтрольні політичній владі – вони включають режим "не помічати" для "своїх" і перетворюються на інструмент тиску для "чужих".
Як мають розпочатися реформи та чому вони не рухаються
Скандальні очільники невічні. Але як зробити так, щоб їм на заміну не прийшли такі ж самі? Відповідь криється у зміні підходів до процесу відбору та призначення керівників цих органів. Зокрема, у квітні цього року НАЗК завершило розробку проєкту нової Антикорупційної стратегії на 2026–2030 роки, яка передбачала концепцію конкурсного відбору керівництва ОГП, ДБР та Нацполіції.
Чому Антикорупційна стратегія важлива? Бо це ключовий державний документ, який визначає основні напрями боротьби з корупцією та містить чіткий механізм реалізації передбачених заходів. Її ухвалення є міжнародно-правовим зобов'язанням України та частиною рекомендацій ЄС Попередні стратегії діяли у 2014–2017 та 2021–2025 роках, однак між ними країна понад чотири роки жила без такого документа, що негативно позначилося на низці реформ – від Нацполіції до ДПС.
За словами віцепрем'єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Тараса Качки, стратегія на 2021–2025 роки була ефективною та допомогла вдосконалити державні процеси і запобігти багатьом корупційним проявам. Новий проєкт Стратегії охоплює реформу правосуддя, судову систему, прозорість державного управління та запобігання корупції, з урахуванням попереднього досвіду й вимог міжнародних партнерів.
Принаймні, так було спочатку. У редакції Стратегії, яку передали на розгляд уряду, були чіткі норми: провести конкурси на керівництво Нацполу і ДБР, а також на посаду генпрокурора. Також Стратегія пропонувала відновити конкурси на посади прокурорів ОГП та обласних прокуратур.
До слова, такі самі положення щодо відбору і звільнення генпрокурора, прокурорів та реформування ДБР є й у так званому "Плані Качки-Кос". Це перелік з 10-ти конкретних кроків, які мали відновити довіру після відкату антикорупційних реформ у липні 2025 року. Виконання цих пунктів оцінюватимуть наші партнери під час переговорів щодо вступу України до ЄС. Тож виконати їх критично важливо для євроінтеграції, і зробити це потрібно протягом 12 місяців з моменту затвердження. Фактично – до кінця року.
Проте, всього за три місяці цей План вже майже зірвали – на початку квітня прогрес його виконання був майже нульовим.
Наприкінці квітня все стало ще загрозливіше, адже всі положення про розробку та впровадження нових конкурсних процедур викинули з проєкту Стратегії – поки той був на розгляді Урядового комітету під головуванням Тараса Качки. А 15 травня цю редакцію вже передали на розгляд парламенту.
Отже, тепер виходить, що урядовий законопроєкт суперечить "Плану Качки-Кос", який є критичним документом для відносин України та ЄС. Схоже, що для влади зберегти контроль над правоохоронними органами важливіше, ніж євроінтеграція та майбутнє країни загалом.
Однак є й дрібка хороших новин – голова антикорупційного комітету Анастасія Радіна подала законопроєкт у редакції, розробленій НАЗК, тобто в початковому варіанті Стратегії, ще до правок уряду. Власне, закон не передбачає необхідності подання стратегії саме урядом.
Тож наразі на розгляді Верховної Ради перебувають одразу дві редакції нової Стратегії. Її мають ухвалити до кінця червня. І критично важливо, щоб парламент прийняв документ саме в редакції НАЗК – тобто з пунктами про конкурсний відбір на вищі посади в Нацполіції, ДБР та з прозорим відбором Генерального прокурора.
Як мали би проходити конкурси на топпосади
Уявімо, що нам зрештою вдалося відстояти конкурси на топпосади. Як вони мають виглядати, щоб гарантувати неупередженість і відсутність політичного впливу? Відповідь, насправді, на поверхні. Бо в Україні вже є чималий досвід проведення конкурсів із якісними процедурами та акцентом на незалежний добір. Розглянемо кілька прикладів.
НАБУ. Директора Бюро призначає Кабмін з переліку кандидатів, яких пропонує конкурсна комісія. Сама Комісія складалася з 6 осіб: 3 від уряду та 3 від міжнародних партнерів.
За законом, Комісія ухвалює рішення, якщо за нього проголосували щонайменше четверо членів – у тому числі не менше двох міжнародних делегатів. А якщо голоси розділилися порівну, закон віддає перевагу рішенню, за яке проголосували щонайменше троє членів комісії, серед яких — щонайменше два міжнародники. Цю процедуру ще називають правом "переважного голосу".
САП. Конкурсний відбір голови Спеціалізованої антикорупційної прокуратури побудований за схожим принципом.
Нагадаємо, що після звільнення Назара Холодницького в серпні 2020 року конкурс на посаду керівника САП тривав півтора року та супроводжувався численними втручаннями. Тоді Комісія складалася з 11 членів, серед яких були й 4 представники Ради прокурорів, призначені за пропозицією міжнародних партнерів. Водночас перевага представників парламенту створила ризики політичного впливу: конкурс затягували через зрив кворуму, а скандальний ОАСК навіть скасовував порядок його проведення. У результаті Олександр Клименко став переможцем лише після тиску з боку громадськості та міжнародних партнерів.
Нині закон передбачає більш збалансовану процедуру: голову САП обирає комісія з шести осіб – по три від Генпрокурора та міжнародних організацій, а рішення ухвалюються лише за підтримки міжнародних експертів. Конкурс має бути повністю публічним: відкритими є співбесіди, голосування та оцінювання професійної компетентності й доброчесності кандидатів, причому критерії доброчесності чітко визначені.
І тут виникає парадокс: такі вимоги існують для керівника САП, який є заступником Генерального прокурора, але не для самого Генерального прокурора.
БЕБ. Конкурс на директора Бюро економічної безпеки України повторив сценарій відбору керівника САП: коли стало зрозуміло, що перемогти може "незручний" кандидат, Офіс Президента руками СБУ та членів конкурсної комісії від уряду намагався затягнути або зірвати конкурс. Попри це, вже після всеукраїнських протестів, Кабміну довелося призначити на посаду Олександра Цивінського.
Візьмімо свіжий приклад — Вищий антикорупційний суд. Це був відбір 22 суддів до Антикорсуду, який проводили Громадська рада міжнародних експертів та Вища кваліфікаційна комісія суддів. До слова, роль і діяльність міжнародних експертів у складі ВККС ми вже аналізували раніше.
Цей конкурс врахував досвід попереднього – тоді через надскладні практичні завдання на посади суддів ВАКС призначили лише двох кандидатів.
Наймасштабнішим етапом другого конкурсу, що розпочався торік і фінальні етапи якого тривають досі, стали співбесіди з 69 кандидатами. Цей конкурс в тому числі ще раз підсвітив деякі важливі речі для якісного відбору на топпосади держслужби. Перше – достатньо часу для ретельної перевірки доброчесності кандидатів. Друге – активна взаємодія з громадськістю.
До слова, "Автомайдан", як і під час вищезазначених згаданих конкурсів, разом з іншими громадськими організаціями надав до ВККС та ГРМЕ свої аналітичні висновки і застереження щодо кандидатів, які дійшли до співбесід.
У підсумку всі ці конкурси сформували певний паттерн. Це багатоетапний відбір із кількох тестувань і практичного завдання, співбесіди з перевіркою професійності та доброчесності, конкурсні комісії з незалежними представниками, які мають вирішальний голос.
Що обов'язково треба врахувати?
Якщо порівняти результати конкурсів на керівників антикорупційних інституцій і суддів з одного боку, і конкурсів на керівників усіх інших органів правопорядку – з іншого, складно переоцінити роль незалежних експертів.
В умовах низької довіри до державних інституцій і високого політичного впливу саме вони після 2014 року забезпечували більш незалежний і прозорий відбір. Це той самий "свіжий погляд" ззовні, а не зсередини системи. І найефективнішим механізмом їхнього впливу стало вже згадане право вирішального голосу – коли рішення конкурсної комісії ухвалюється лише за обов'язкової підтримки визначеної кількості незалежних експертів.
Звісно, не все завжди проходить ідеально. Навіть з незалежним відбором за наглядом міжнародних організацій бувають проблеми. Наприклад, під час конкурсу на голову САП до фінального етапу разом з Олександром Клименком дійшов прокурор Офісу генпрокурора Андрій Синюк, до кандидатури якого були критичні зауваження від громадськості. І після призначення Клименка Синюк автоматично став його заступником і був звільнений лише наприкінці минулого року через можливу причетність до зливів даних під час досудових розслідувань.
Звичайно, суто міжнародна складова – не єдиний показник успішного конкурсу.
Міжнародні організації можуть делегувати від себе до комісій й українських експертів. Так було, наприклад, із Романом Куйбідою – заступником голови правління "Центру політико-правових реформ" і членом Громадської ради доброчесності. Він увійшов до складу комісії з добору керівника САП саме за квотою "міжнародників".
Тож головна умова – це не наявність незалежних експертів як таких. Важливо, щоб у комісії були представники, здатні протистояти політичному впливу та відстоювати свою позицію. А такі люди є й серед українських громадян. Втім, до складу комісій як представники від уряду чи парламенту вони, як правило, не входять – владі набагато вигідніше призначати лояльних, а не незалежних.
Не менш важливі й адекватні строки проведення конкурсів, багатоетапність відбору, належне матеріально-технічне забезпечення комісій, а також повна прозорість процедур. Вона має включати обов'язкову публікацію всіх документів на кожному етапі конкурсу, взаємодію з громадськістю та трансляцію засідань комісій, співбесід з кандидатами та оголошень результатів. Критично важливо, щоб результати виконаних кандидатами практичних завдань та їхня оцінка членами конкурсних комісій були у відкритому доступі, а усі співбесіди з кандидатами транслювалися онлайн у режимі реального часу.
Якщо прозорі конкурси працюють – чому їх намагаються прибрати?
Як бачимо, влада сьогодні активно опирається прозорим конкурсам до органів правопорядку. Причина проста – бажання зберегти або отримати контроль над цими структурами. Це прагнення яскраво проілюстрував сумнозвісний законопроєкт № 12414, який був покликаний позбавити НАБУ та САП незалежності. І відкотити зміни вдалося лише завдяки небайдужим громадянам, які вийшли на протести по всій країні.
Іншим прикладом, цього разу зі сфери правосуддя, є ризик втрати міжнародних експертів у складі комісії, яка відбирає членів ВККС. Строк повноважень поточного складу ВККС спливає в червні 2027 року. Нову комісію намагаються сформувати вже без участі незалежних експертів, делегованих міжнародними організаціями.
І зрозуміло, чому, адже ціна питання для влади надзвичайно велика. Станом на травень 2026 року вакантні близько 1400 посад суддів загальних судів, а вакансій в апеляційних судах – близько 700. Крім того, у жовтні минулого року розпочався конкурс на суддів новостворених Спеціалізованого окружного адміністративного суду (17 посад) та Спеціалізованого апеляційного адміністративного суду (10 посад), які мають замінити ліквідований ОАСК.
Фактично йдеться не лише про окремі конкурси, а й про майбутнє судової системи. Саме ВККС найближчими роками формуватиме тисячі суддівських призначень – від місцевих судів до нових адмінсудів. Тож без незалежного контролю існує ризик повернення до старих практик.
Вирішити проблему може зареєстрований законопроєкт № 13382 – він пропонує повернути незалежних міжнародних експертів до Комісії. По суті, цей законопроєкт може стати тестом на готовність влади до реальної судової реформи. Проте минув уже рік відтоді, як його зареєстрували, – а реальних дій досі немає.
Другий характерний маркер "незручності" незалежних представників – те, що їх усіма силами намагаються дискредитувати страшилками щодо "зовнішнього управління". Подібні заяви лунали, зокрема, від голови фракції "Батьківщина" Юлії Тимошенко. До слова, вона теж отримала підозру від НАБУ та САП за підкуп нардепів під час голосувань.
Тут варто згадати, що наратив "зовнішнього управління" ще у 2022 році використовував диктатор путін – як одне з виправдань повномасштабної агресії проти України. Чи потрібні ще аргументи, чому це хибна теза?
Насправді ж немає жодного конфлікту між "суверенітетом" і незалежним контролем.
В умовах слабких інституцій незалежні представники, делеговані міжнародними інституціями, – це тимчасовий, але необхідний механізм захисту майбутніх реформ. Як справедливо зазначив у своєму нещодавньому інтерв'ю вже згаданий Роман Куйбіда: "Важко повірити, що політична влада чи суддівські структури призначать до такої комісії незалежну людину, а не слухняного виконавця їхньої волі. А в іноземців тут немає "своїх" кандидатів, на них складніше впливати, бо вони цінують свою репутацію й авторитет".
Ще один спосіб, яким система чинить опір, – це затягування конкурсів. Особливо коли результат виходить не таким, на який розраховувала влада. Саботаж засідань конкурсних комісій, блокування призначень, судові оскарження, політичний тиск та повне ігнорування закону – усе це ми бачили під час останніх конкурсів на керівника САП та директора БЕБ.
***
Після всіх скандалів, зривів конкурсів, відвертого саботажу реформ і гучних кримінальних проваджень висновок очевидний: система органів правопорядку в Україні не реформується указами, гучними заявами чи черговими "оновленими концепціями".
Вона реформується змінами інституційної культури із орієнтацією на права людини, верховенство права та доброчесність, побудовою належних внутрішніх процесів та процедур, прозорістю у роботі та постійною комунікацією з суспільством, системою цивільного демократичного контролю, справжньою переатестацією діючих працівників, набором критичної маси нових людей не з "системи" на відкритих конкурсах, технологічною модернізацією, гарантіями незалежності, що, зокрема, включає гідну оплату праці та соціальні гарантії. Втім, першим кроком у будь-якій реформі завжди є чесний, прозорий і незалежний процес відбору нового керівництва.
Досвід останніх років це лише підтвердив. Там, де керівників обирали через відкриті конкурси за участю незалежних міжнародних експертів, – НАЗК, НАБУ, САП, БЕБ – система хоча б починала працювати всупереч політичному впливу.
Саме ці органи сьогодні розслідують справи проти людей, яких ще кілька років тому вважали "недоторканими". І навпаки: там, де призначення залишалися політично мотивованими, кулуарними, без прозорих процедур та перевірки доброчесності – як в ОГП, ДБР чи Нацполіції – ці органи просто перетворювалися на інструмент "ручного управління" та розправи над критиками влади.
Саме тому боротьба за конкурси – це не про бюрократію і не про "грантові забаганки", і вже точно не про "зовнішнє управління". Це питання, чи буде в країні незалежна правоохоронна система взагалі. Бо коли влада так вперто намагається прибрати міжнародний елемент із конкурсів, затягнути або переписати правила відбору – це означає лише одне: контроль над силовими структурами для неї досі важливіший за незалежність інституцій та євроінтеграцію.
Особливо абсурдно це виглядає на тлі історії про "неформальні практики" Андрія Єрмака, завдяки яким він ухвалював державні рішення – аж до підбору посадовців за фен-шуєм, астрологією чи "правильною енергетикою".
Україна, яка декларує рух до ЄС і претендує на сучасну систему державного управління, не може дозволити собі обирати очільників за принципом особистої близькості, політичної зручності чи містичних порад.
У державі, що воює за власне майбутнє, керівників мають визначати професійність, доброчесність і незалежність, а не Банкова, кулуарні домовленості чи фен-шуй.
Тож поки конкурси з незалежними представниками залишаються хоч і не ідеальним, але чи не єдиним механізмом, який не дає старій системі тягнути нагору своїх людей.
Тетяна Закопайло, юристка ВО "Автомайдан"