Симптом і синдром Чепак

Понеділок, 21 березня 2011, 14:27

 

Одні вважають, що все дуже просто – в усьому винні ті сакраментальні лакомства нещасні, на ось уже впродовж кількох сотень років спокушаються далеко не найбездарніші українці.

Другі наполягають – нарешті українці почали керуватися не романтичними придибенціями, а суто прагматичними раціональними розрахунками, стратегією "step by step" задля того, щоб цивілізувати апріорі нецивілізовану владу.

Треті все валять на загальний стан суспільства – мовляв, лайно навколо, чого дивуватися.

Четверті наполягають, що настав, нарешті, час бодай трохи потіснити донецьку за походженням номенклатуру у президентському оточенні.

Є й п’яті, і шості, і сьомі...

Як ви вже зрозуміли, мова йде про жваве обговорення указу Віктора Януковича № 313/2011 – одного із найлаконічніших документів такого роду: "Призначити Чепак Дарію Олександрівну Прес-секретарем Президента України".  Ось так. кожне слово з великої літери, кожне слово – це Велика Історія.

Воно й справді: йдеться про речі значно більш серйозні, ніж персональні витівки однієї, бодай і талановитої та до цього моменту вельми принципової журналістки. Йдеться про певний симптом настроїв, поширених сьогодні серед однієї з найчутливіших до політичних процесів і найпоінформованіших суспільних груп – серед журналістів.

Чи не найкраще ці настрої охарактеризував на своєму блозі Юрій Луканов. Його колега написав йому: "99 відсотків нас усіх погодилися б на таку пропозицію". Ця думка була негайно підтримана іншою дописувачкою, Але багато хто заперечив. Виникла гостра суперечка. – пише Луканов. – Але на практиці автор цитати про 99 відсотків таки правий. Зайдіть на стіну до Дарки у Фейсбук і ви побачите купу привітань і побажань успіху. Лише в голосах окремих людей звучить стримане розчарування, а то й осуд. З`являються дописи на блогах, де містяться міркування, мовляв, якщо Дарці вдасться зробити те і те, змінити роботу Адміністрації ось так і так, то це буде дуже добре".

Власне, про те ж саме говорить і сама героїня скандалу: "Ситуація розвивалась дуже просто: мене запросили на розмову до президента. Зателефонували з приймальні і запросили прийти за такою-то адресою. І я прийшла. Ми якийсь час розмовляли. І потім через місяць мене запросили ще раз"... За її словами, під час співбесіди Віктор Янукович розповідав переважно про те, якою він бачить Україну і яку країну він будує: "І я можу сказати, що поки я слухала його, я насправді повірила в нашого президента і в те, що він справді може змінити нашу країну. Власне, тому я й тут. Моя мотивація дуже проста: президент України – це президент України. І для будь-якого журналіста честь працювати на цій посаді".

Означає це, втім, не зовсім те, про що говорить Луканов: мовляв, "наше суспільство таке ж лайно, як і "еліта". Або й зовсім не те. Бо ж маємо симптом готовності значної і не найдурнішої частини журналістського корпусу розглядати чинну владу не як одне з угруповань еліти, що може бути змінене інституційним шляхом на чергових виборах, а як можновладну корпорацію, яка прийшла "всерйоз і надовго".

Тобто – не на кілька років, а на десятиліття.

На час, за який устигнуть народитися й вирости діти. На час, за який зістаріються і відійдуть на маргінес опоненти, той не буде перед ким соромитися.

На час, коли будь-яка опозиційна політична діяльність втрачає сенс, а то і стає небезпечною для життя, відтак залишається лише намагатися якось пом’якшити владну жорстокість і вести боротьбу із цензурою зсередини тих органів, які цією цензурою керують.

В підсумку це означає, якщо перейти на мову теорії, поширення й усталення психологічної настанови на прийняття неототалітаризму по-українськи як доконаного факту вітчизняного політичного, економічного й мас-медійного життя на невизначену перспективу.

І не ми перші на цьому шляху: скільки вже подібної аргументації (мовляв, "народ Німеччини обрав канцлером і президентом фюрера") було до нас...

Ні, звичайно, таких масштабних репресій, які дозволяли собі класичні тоталітарні режими, в Україні немає. Можливо, і не буде – якщо сильно не припече.

Втім, хіба режим Муссоліні був кровожерним у перші 15 років свого існування? Він проводив "точкові репресії" – так само, як і чинна в Україні влада. А польський та східнонімецький комуністичні режими базувалися на позірній багатопартійності.

Проте, з іншого боку, класичні тоталітарні режими, крім сталінського та ще кількох, реально дбали про своїх підданих, забезпечуючи їм такий-сякий добробут в обмін на свободу.

У нас же добробут забезпечується тільки обраним, наближеним, причетним до "великих справ". Усі ж інші є біомасою, бидлом, а тому з психологічного погляду можна добре зрозуміти тих, хто не хоче бути цією біомасою – навіть якщо ціною прориву "нагору" буде зрада самого себе.

Відтак не треба новопризначеній прес-секретарці дурити публіку: "Чесність, відкритість та оперативність – це ті речі, які для мене дуже важливі. І це те, як я працювала у всіх редакціях і зі всіма журналістами. І саме так я працюватиму і тут". Ага. А слабо чесно сказати, що їхати столицею своєї держави так, як це робив у день підписання указу новий шеф – це означає зневажати все, що тільки можна зневажити? Сергій Лещенко назвав ці дії Януковича "звичайним жлобством". Та ні, це мабуть усе-таки надзвичайне жлобство, перетворене на стиль державної політики.

Власне, таке жлобство виявив Віктор Федорович і на засіданні Гуманітарної ради, говорячи про кримінальне переслідування представників колишньої влади: "Я запитую в одного з керівників правоохоронних органів: "Ви знаєте, де він знаходиться? Ви, що не можете його привезти в країну, чи ви не знаєте, як це робиться?" Мені кажуть: "Вікторе Федоровичу, не дай Боже хтось дізнається, що ми послали до цієї країни людей, одразу буде підстава за всіма міжнародними правилами дати йому політичний притулок... А я питаю: "А що можна?" Кажуть, виконати всі міжнародні норми і закони".

Уявляєте? Минув рік із гаком перебування Віктора Федоровича на посаді глави держави і тільки тепер він дізнався, що не можна посилати "бригади" до Праги чи Парижу ловити своїх опонентів, яким "найсправедливіший суд" шиє справи...

Що ж, бачили очі, що купували. А навіщо купували – ми розуміємо.

Бо ж Янукович так і сказав, перефразуючи Леніна, що має намір встановити в країні закон і порядок назавжди. Щоправда, він ще додав "для всіх", опісля сів у машину з блимавкою, і кортеж рвонув по перекритому для руху простих смертних Києву, наче зграя назґулів із уславленої трилогії Толкієна.

Тому що послідовний – чи ви ще не зрозуміли? Президент є президент, невже не ясно? Отож слід поспішати виявити свою лояльність і почати робити корисні для людей малі справи зсередини владних структур, якими б вони не були.

А загалом усе діється за неперевершеним у точності формулювань Мойсеєм Фішбейном: "Хочете спокійно жити в товаристві людожера? Станьте худобою".

Ось тут симптом і переростає у синдром, тобто у притаманне для певної групи населення явище патологічної природи, яке має й інші симптоми.

Не варто сьогодні вести мову про всю країну і про все суспільство – зупинімося на журналістах. Якщо коротко, то має йтися про відсутність елементарного етосу, притаманного журналістському середовищу.

У жодній нормальній країні в такому середовищі були б неможливі певні персонажі. Навіть за нинішніх безсторонньо-плюральних обставин, в Австрії чи Німеччині ніхто б не надав місцевому Бузині програму на одному із основних каналів із проповіддю, що німці й австрійці – одна нація, місцевому Чаленку, який хвалився б дідом-гауптштурмфюрером СС, - посаду у серйозному виданні, а Піховшеку, котрий займався 2004 року цензурою на "плюсах" – будь-якого місця у журналістському співтоваристві.

У нас же не тільки журналісти, а й знані інтелектуали сідають поруч із Олесем Бузиною і дискутують із ним на серйозні теми. Із людиною, котра, скажімо м’яко, "творчо запозичила" свої інвективи проти Шевченка з київської чорносотенної преси початку ХХ століття або не раз демонструвала своє невігластво з питань далеко не тільки української історії.

Навіть якщо не вести мову про стиль цих писань – їхній зміст доводить, що дискутувати там нема із ким.

Але знані інтелігенти йдуть та дискутують, а журналісти їм асистують, тим самим автоматично опускаючи й себе всіх до рівня плінтусу. До рівня масових "ідеальних виконавців" нашого часу, котрі слухняно рухаються у заданій сильними світу цього системі координат, для заповзятих споживачів телешоу та серіалів, пива та футболу. А водночас ці "плінтусники" тішать себе своєю суспільною вагою, хоча одні з них запобігають перед Бузиною, інші – перед Януковичем, а ще хтось – перед інвесторами видань, в яких працюють...

Це тільки один із симптомів загального синдрому, пов’язаного з вітчизняною інтелігенцією загалом та журналістською спільнотою зокрема, який виявляє себе у позірних намаганнях стати над двобоями дрібних скалок добра та зла, над своїм "песим обов’язком" (І.Франко) служіння істині і нації, але реально завжди кидає своїх носіїв на бік консолідованішого і грошовитішого зла.

Тим більше, що прислужництво великому злу справді дає можливість здійснити якісь окремі й малі добрі справи, отож замість "боротьби із вітряками" люди свідомо обирають схиляння перед неототалітарною силою.

Цілком імовірно, що тією чи іншою мірою цим синдромом вражено 99% журналістів, частина із яких втішає себе самонавіюванням: такі часи... інакше не можна і не варто.

Але ж бували і значно гірші часи. Вже сьогодні є ті, хто на нарах за політичними мотивами, завтра їх може стати куди більше. Що тоді розказуватимуть ті, хто "не змінився", йдучи у владні пахолки? Що вони нічого не могли зробити, бо один у полі не воїн?

...Австрійський психолог Бруно Бательгейм, автор вжитого вище терміну "ідеальний виконавець", багаторічний в’язень нацистських таборів, писав: "Людина, знаючи, проти чого вона бореться, здатна боротися на самоті. Я дуже не люблю це знамените: "Один у полі не воїн". В історії, починаючи з давньої і до наших днів, були випадки, коли лише одна людина говорила: "Ні. Не буду", - і тем зупиняла неправедну справу. Проте, навіть якщо не було видимих наслідків такого вчинку, в таборі ставало одним "ідеальним в’язнем" менше – значить, табір не переміг".

Можливо, втім, Дарія Чепак якраз і вважає себе отим "самотнім воїном", котрий зупинить неправедну справу?

Ні. Вона пише у блозі: "...Я хочу жити в цій країні, і хочу пишатися нею... Я втомилася жити у війні всіх проти всіх. Ділити людей на своїх і чужих. На ворогів і друзів. На наших і їхніх. Я маю цього досить".

І це означає, що влада збагатилася ще одним "ідеальним виконавцем".

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Чи насправді буде обмежена робота онлайн-казино після Указу Президента?

Наріман Джелял: історія спротиву

Як оренда держмайна допомагає бізнесу розвиватися та наповнює держбюджет

Похмура річниця: Запорізька АЕС не повинна стати другим Чорнобилем

Убивчий популізм: що не так з тарифною політикою у водопровідній галузі

Як Данія інвестує в успіх України