З голови на ноги, або Україна – не Данія

На жаль, традиційно ці два процеси – офіційна підготовка і публічна дискусія – лежать в різних площинах: влада собі не зраджує і продовжує діяти за принципом "ми собі знаємо, а ви собі думайте".

Такий підхід є найкращим доказом того, наскільки небажаним є відкрите і професійне обговорення теми виборчої реформи. Небажаним тому, що саме від цієї теми багато в чому залежить, чи вдасться теперішній владі зберегти тотальний контроль за процесом прийняття рішень після 2012 року.

Ключове місце у дискусії щодо виборчої реформи займає питання виборчої системи – способу формування національного представницького органу. Досвід роботи двох останніх скликань українського парламенту продемонстрував, що прийнята у 2004 році пропорційна виборча система не виправдала сподівань, які на неї покладали.

По-перше, за останні п’ять років так і не відбулося широко анонсованої політичної структуризації суспільства. По-друге, так і не вдалося політично структурувати український парламент.

Ба більше, в політичному сленгу з’явився термін "тушка", яким тепер послуговуються для означення депутатів-ренегатів.

По-третє, пропорційна виборча система по-українськи знеособила народного обранця, що невдовзі призвело до руйнування системи зворотного зв’язку між депутатом і виборцем.

Також слід пам’ятати про ту обставину, що діюча система виборів приймалась як складова частина політичної реформи, яка, у свою чергу, передбачала перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської форми правління.

З недавньою ж відміною політичної реформи і поверненням до президентсько-парламентської форми правління пропорційна виборча система перетворилась на рудимент, який не вписується у нову стару конституційну архітектуру.

Природно, аналітики і експерти, в тому числі й іноземні, пропонують, обґрунтовують і відстоюють різні варіанти виборчих систем, які, на їх думку, могли б покращити ситуацію.

Так, в останньому номері "Тижня" з’явилась стаття Ганне Северінсен – багаторічного співдоповідача Моніторингового комітету ПАРЄ – під назвою "З ніг на голову".

У першій частині статті – констатуючій – датчанка поставила вірний діагноз: виборці не мають своїх представників у парламенті; не впливають на політику обраних ними партій; голосують за "котів у мішку"; депутати "зраджують" своїм виборцям.

Основні ж вигоди і преференції від такої системи виборів одержують партії, членів яких об’єднують не цінності, а спільні економічні інтереси.

У другій, резолютивній частині, пані Северінсен пропонує альтернативу – пропорційну виборчу систему із відкритими регіональними списками. Авторка вважає , що саме така виборча система є репрезентативною, дає виборцям можливість обирати конкретну людину і зорієнтована на географічний вимір.

Також, спираючись на досвід Данії і Швеції, Ганне Северінсен переконує, що відкриті регіональні списки дають більше влади не тільки виборцям, але й місцевим осередкам політичних партій, які, власне, ці списки і формують.

Втім, пропонуючи відкриті регіональні списки, датчанка не пояснює, як вони здатні вирішити ті проблеми, наявність яких вона сама ж засвідчила. Іншими словами, резолютивна частина статті не відповідає констатуючій. І справа навіть не в тому, що Україна – не Скандинавія.

По-перше, як, наприклад, пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками на практиці забезпечить виборця своїм депутатом? Будь-яка конфігурація такої виборчої системи передбачає наявність багатомандатних регіональних округів, від яких буде обиратись визначена кількість депутатів.

Ця кількість може коливатись від декількох (малий округ) до декількох десятків депутатів (великий округ). Звідси запитання: кого з усіх депутатів, які до того ж належатимуть до декількох політичних партій, виборцю в межах округу вважати своїм?

Слід також зауважити, що й сам такий округ може налічувати від одного до декількох мільйонів виборців.

По-друге, запропонована система не усуває, а лише камуфлює загрозу проникнення у парламент "потрібних людей" або "котів у мішках". Це можна продемонструвати на прикладі сусідньої Польщі, в якій використовується запропонована датчанкою виборча система.

Якщо партії необхідно провести до Сейму попередньо визначену людину, то цій людині створюють максимально комфортні умови при балотуванні: її "сусідами" по списку виявляються абсолютно невідомі партійці, які навіть не намагаються агітувати за себе. Натомість "потрібна людина" провадить активну виборчу кампанію при абсолютній підтримці партійних лідерів.

Ця технологія має безпосереднє відношення і до питання внутріпартійної конкуренції, яку б повинні спровокувати відкриті регіональні списки.

По-третє, немає жодних запобіжників, які б сама по собі могла запропонувати система відкритих регіональних списків проти "тушкування" і потрапляння у владу людей не зі спільними бізнесовими інтересами, а зі спільними цінностями.

Правда, як продемонстрував український досвід, жодна із застосованих в Україні за роки незалежності виборчих систем не змогла на задовільному рівні впоратись із цими двома основними бідами українського парламентаризму – політичними зрадами (міжфракційними переходами) і відділенням політики від бізнесу (олігархізацією).

Як слушно зауважила пані Северінсен, ідеальної виборчої системи не існує. Існують виборчі системи, які здатні вирішувати, або принаймні наблизити вирішення тих чи інших проблем.

Однак, існує ще й така обставина як контекст. Вітчизняний контекст – низька політична культура виборців, адміністративний ресурс як невід’ємний атрибут виборчого процесу, відсутність політичних партій у західному розумінні цього поняття, "чорне" фінансування виборчих кампаній, постійні зміни виборчих процедур, відсутність ефективної судової системи, etc – значно відрізняється від датського чи шведського контексту.

З огляду на це, навряд чи варто очікувати від можливого запровадження в Україні пропорційної системи відкритих регіональних списків тих же ефектів, які вона провокує у скандинавських країнах.

Сумнівно, що Ганне Северінсен цього не розуміє, адже ще на початку 2008 року у інтерв’ю "Дзеркалу тижня" вона говорила: "Свого часу перехід від мажоритарної системи до пропорційної здавався досить виправданим, але я ніколи не могла припустити, що в Україні виникне така пропорційна система: при ній виборець не матиме жодного впливу на партійний список і змушений буде голосувати за тих людей, за яких за будь-якої іншої системи ніколи не проголосував би".

На наш погляд, поки що єдиною і незаперечною перевагою запропонованої системи виборів є лише те, що вона не застосовувалась в Україні. Напевне, саме тому і міжнародні експерти, і деякі вітчизняні політики так охоче "авансують" цю систему.

Адже набагато легше пропонувати щось нове і незвідане, апелюючи до міжнародного досвіду, ніж спершу детально проаналізувати і розібратись у, хай і не настільки багатому і успішному, але своєму досвіді.

Обравши перший шлях, дуже легко спокуситись і перетворити Україну на випробувальний полігон для ризикованих і невиправданих експериментів.

Звичайно, безвідповідально було б стверджувати, що другий шлях гарантує автоматичний успіх. Він гарантує лише те, що кінцевим пропозиціям передуватиме детальний аналіз саме українського контексту – зі всією його неординарністю, самобутністю і особливостями.

Назар Бойко, Моніторингово-аналітична група "Цифра", для УП