Гули вітри над нашими дідами, а завіває попелом і нас

21 перегляд
Субота, 26 березня 2011, 10:32
Михайло Сидоржевський
для УП

 

Іноді так: небо ясне, а з стріх вода капле
Павло Тичина, "Замість сонетів і октав"

Президент Ющенко за час свого керівництва країною так і не зумів знайти оптимальну модель суспільного устрою, не запропонував чіткої і збалансованої візії державотворення, не спромігся налагодити контакти як із електоральними "низами", так і з великим бізнесом.

Втім, чи був бодай найменший шанс для успіху у Ющенка? Чи може хтось скласти гіпотетичну мозаїку, за якої він справді став би лідером нації, будівничим держави, консолідатором суспільства?

Є очевидним, що історія не запропонувала Ющенкові для цього жодного шансу, і його тріумфальна перемога на Майдані пізньої осені 2004 року вже апріорі таїла в собі зерна майбутніх невдач і невирішених проблем – оскільки після перемоги, здобутої у безпрецедентно жорсткому протистоянні, він не доклав практично жодних реальних зусиль, аби об’єднати країну, збудувати фундамент, на якому б мав стояти наш спільний український дім.

Водночас, це провина не лише Ющенка. Жоден з українських політиків – ні попереднього покоління, ні теперішніх "молодих і перспективних" вочевидь не спроможний запропонувати суспільству свого бачення сильної, консолідуючої національної ідеї, яка була б однаково близькою як галичанам, так і кримчанам чи мешканцям Донбасу.

Попередній президент буквально з перших днів керування країною опинився в оточенні "любих друзів", які зовсім не збиралися поділяти його демократичні погляди і національні орієнтири.

Переважна більшість тих, хто стояв на трибуні Майдану, і, патетично прикладаючи руку до серця, співав "Ще не вмерла", згодом виявилися такими собі дешевими торгашами від політики, далекими від національних і державницьких інтересів.

Майдан для них виявився трампліном чи черговою сходинкою на шляху до заповітних владних вершин і широких бізнесових можливостей.

Чому так сталося, і чому саме ці інтригани і політичні мародери опинилися на Майдані, а згодом, гуртом зі своїми вчорашніми опонентами, загнуздали владу – це тема для іншої розмови.

Однак невипадково саме вони виявилися найбільш соціально активною частиною суспільства – суспільства, для якого честь, духовність, висока моральність, совість є далеко не головними чеснотами, а скоріше – предметом для насмішок, глузування, тавром на лобі вцілілого носія тих чеснот як безнадійно відсталого від життя дивака.

Прагнення до наживи, цинізм, брехня, відступництво – ось цінності, що їх повсякчас демонструє в країні так звана політична еліта, нав’язуючи їх суспільству. Ось чесноти, якими удобрюється життєвий простір для української нації. А тому не дивуймося, що на цім полі буйно виростає бур’ян, чортополох і рута-рута, волі нашої отрута.

Яка ідеологія нам потрібна? Яка ідея може об’єднати розбалансовану країну? Яка сила змусить політиків у цій країні припинити цинічно і безвідповідально цькувати одну частину України на іншу, намагаючись зіштовхнути лобами людей та ідеї, більша частина яких уже лежать у недосяжній історичній площині?

Які міфологеми реально працюють за нинішніх українських реалій? Чому над ідеологічною доктриною не працює ніхто: ні держава в особі відповідальних чиновників, ні політики, ні історики, ні письменники?

А може, й справді, століттями залишаючись "нацією без держави", ми втратили державотворчу потенцію, втратили волю бути сильною, домінуючою нацією, втратили інтерес до перемог?

Звиклі до поразок, ми навіть ці наші поразки возвели у ранг відзначень і святкувань; урочисто, на державному рівні, відзначаємо трагедію під Крутами, драматичний поворот історії під Берестечком, розстріл під Базаром. Що, невже нам так подобається лити сльози, проклинаючи "клятих воріженьків", картинно замітаючи при цьому шароварами?

Подібне самоїдство – чи не ознака того, що з національною психікою не все в порядку, і що вона потребує негайної і ефективної корекції. Адже світ динамічно змінюється. Сильні гравці намагаються освоїти нові життєві простори, нові сфери впливу, незрідка зіштовхуючись лобами в тому чи іншому місці планети, проте продовжуючи боротися за місце під сонцем у цьому неспокійному і непередбачуваному світі.

Двадцять перше століття обіцяє бути не менш жорстоким, ніж двадцяте, і готує нові, незнані досі виклики. Безперечно, сила і право сильного все частіше використовуватимуться у з’ясуванні геополітичних відносин, а також під час конфліктів локального характеру.

Ставатиме більш агресивною боротьба за енергоресурси, яких на Землі з кожним роком стає все менше. Планету чекають війни за нафту і газ, за питну воду, за родючі землі.

Багаті ставатимуть багатшими. Бідні – біднішими. Примара планетарної кризи, перший кволенький і ледве чутний дзвінок від якої людство почуло тепер, ставатиме все відчутнішою.

Яке ж наше місце в цьому світі?..

Сила нації і сила держави лежить насамперед у ідейній площині. Без стрижневої, об’єднуючої ідеї розвалюються найбільші і наймогутніші імперії світу.

Шмат ковбаси, або, інакше кажучи, добробут і сите життя, віртуально намальовані як приманка для довірливого плебсу на прапорі абсолютної більшості наших політичних сил, націю не сконсолідує, а зрештою вилізе боком для країни, котра змушена буде тяжко блювати після споживання обіцяної дешевої ковбаси.

Ситі європейці дивуються: чому ці українці не здійснюють реформ? Чому не прагнуть підвищувати рівень життя, виводити його на рівень європейського, цивілізованого?...

Тупі європейці. Вони не розуміють психології, за якою живе пересічний український політик чи бізнесмен, представник вітчизняної миршавої, бізнесово-політичної, якщо хочете, еліти. Так от, для чого цій так званій, перепрошую, еліті йти в Європу?

Їм цього не треба. Їм і так добре. Для чого взагалі кудись іти? Вони вже побудували ситу Європу – тут, в Україні. Для себе, для своїх дітей, коханок і внуків. Тут їхні маєтки, "хатинки", яхти, тут їхні заводи, фабрики, банки, сотні і тисячі гектарів землі…

Лиш гроші їхні – там, у швейцарських банках – бо так надійніше, і діти їхні навчаються деінде, бо земля тутешня вагітна вічним неспокоєм… Відтак, навіщо напружуватися, навіщо силувати себе до якихось незрозумілих реформ? Кому це потрібно? Ну хіба що крикливій опозиції, невдахам, котрих позбавили широких можливостей покористуватися народним добром.

Проте за якийсь час, коли ролі в цьому театрі абсурду поміняються, і вчорашній опозиціонер сяде в міністерське крісло, він неодмінно вгамується. І безперечно забуде про свою показну, перед народом, сверблячку до якихось реформ.

У нас гнилозуба, убога і забріхана так звана опозиція, самопроголошені лідерчуки якої давно вже стали безнадійними політичними банкрутами, втративши навіть залишки, навіть крихти будь-якої, найефемернішої підтримки людей.

Ці вожденки досі живуть у якихось зачовганих нафталінових світах, законсервувавшись наприкінці вісімдесятих років минулого століття і жодного разу, – навіть перед самими собою, навіть наодинці з власною совістю, навіть (страшно сказати) перед Господом-Богом не вийшовши з того мертвотного стану псевдоопозиційного, псевдолюдського анабіозу, в якому вони, нещасні і засліплені, перебувають уже добрих два десятиліття.

Про їхню честь зайве казати, якщо й вона колись була, то нині на тому місці, де вона росла, виросла грубезна дуля, котру ці політичні імпотенти показують усьому світові.

Гули вітри над нашими дідами, а завіває попелом і нас – писав поет…

На зміну кволим хохлам-хапугам до влади прийшли совки-малороси, котрих аж розпирає від перспектив збагачення.

Ви відчуваєте: щось змінюється в настроях, у свідомості населення, цього постсовкового, об’єднаного докупи адміністративно-територіально, тераріуму; цього драматичного конгломерату історій, поглядів, світоглядів і перспектив?

Що ж вибродить зрештою із теперішньої збаламученої закваски? У який бік трансформується невибаглива "суспільна свідомість" як результат переварювання населенням цієї країни халтурного політичного їдла від його продуцентів – усіх цих злодійкуватих шулерів, котрі взялися нібито керувати і кудись вести?

Куди? Під дурного хату?..

А чи ніхто й не збирався когось кудись вести, а прийшли лишень аби встигнути нацарювати, зазвичай як у нас роблять чи не всі, обтяжені веригами влади…

Щось нове народжується на наших очах, і привид новонародженого вже висить у густому повітрі… Скоро народиться… Попередні п’ять років – років страчених надій і бездарно прохезаних можливостей – готували ці зміни, готували ці пологи.

Чекати лишилося недовго. А хто – чи що – народиться? Який небачений мутант, яке огидне страшидло? Потвора з двома головами – на кшталт пернатого монстра на гербі відомої країни – чи ще якась калікувата подобизна?..

Чи здатна держава-шизофренік, держава-інвалід з культями замість рук і ніг і капустяною головою спродукувати щось здорове і адекватне, щось подібне не на себе?

А чи все-таки, як це вже було в історії, Нація відродиться до нового життя – спаплюжена, оббрехана, затруєна, спустошена байстрюками й чужаками – але нескорена в нутряних глибинах своїх, з уцілілим хребтом, з жилавим вольовим характером?..

Коли ти зрозумієш, що Господь – насамперед, а потім – країна, в якій живеш, її призначення перед світом, і лише після того, на третьому місці – ти, твої тілесні потреби, твоє черево ненаситне, – отоді лишень ти почнеш очищатися від скверни суєтної тлінної, від лушпиння марноти облудної щоденної, лиш тоді ти почнеш жити як вільна людина у вільній країні, а не як скот безсловесний в ярмі.

Жити так, як тобі призначено Богом.

Михайло Сидоржевський, для УП



powered by lun.ua
Чому такий шум через закупівлі ліків через міжнародні організації
Ми повинні рухатися до того, щоб запустити власного українського професійного закупника, який буде ефективно і прозоро закуповувати ліки для країни.
Як ніколи не видати книгу
Саркастичні ситуації, які допоможуть вам краще зрозуміти, як варто і не варто комунікувати з партнерами (навіть якщо ви видаєте книгу самостійно).
Штайнмаєр – не лікар. Як Зеленський продовжує дипломатію імені Порошенка
Війна України та Росії за Донбас це не про володіння шматком териконів. Це історія про контроль, інтриги і в перспективі – хто ж кому всучить на фінансування ці понівечені землі і скалічені душі.
Десять кроків до рівних доріг
У 2020 році уряд планує збільшити майже на 40% фінансування на ремонт та розбудову доріг. Але за рахунок цього ми не вирішимо проблему поганих доріг в Україні. Потрібна реформа галузі.
Скасування пайової участі: інфраструктурний колапс маленьких міст
У передмісті Києва та інших великих міст України може зупинитися будівництво всіх шкіл та садочків, які нині тривають.
Безвихідь без уваги. Казус підривника моста Метро
Випадок з АТОшніком, який погрожував підірвати міст Метро, повинен нам дати зрозуміти, що не в нього проблеми після війни, а у нас у всіх. І чим раніше ми прокинемося у хаті скраю, тим цілішою буде ця хата, цей дім. (рос.)
Виклики та ризики уряду Гончарука
Подолання бідності, тотального патерналізму, олігополії та економічне зростання як основні виклики для Зе!Кабміну.