Моральний кодекс інтернет-дописувача або Правила особистої інформаційної гігієни
В общественном парижском туалете
Есть надписи на русском языке.
В. Висоцький
Ліна Костенко образилася на те, що у львівській кав'ярні не так відгукнулися про її книжку... Е! Вона просто не пробувала опублікувати статтю на УП чи іншому потужному сайті, а потім почитати форум. От де загартовуєшся!
Колеги-публіцисти у більшості зізнаються, що давно припинили цікавитися думкою читачів – адже для того, щоб знайти цю саму думку, доводиться колупатися у купі сміття, часто доволі смердючого.
Особисто ми поки що читаємо форуми попри те, що це не дає жодного задоволення. А проте зерна істини, що іноді вдається там віднайти, дозволяють нам працювати над помилками, аналізувати: що вдалося, що – ні, і взагалі удосконалюватися. Ми вчимося оцінювати не самі пости, але й загальний тон – наприклад те, що чим краще ми влучили, тим більше смердить від деяких повідомлень.
Однак не всі мають такі залізні нерви. Тому публіцист найчастіше врешті залишається сам на сам із собою або у невеличкій компанії з думками кількох друзів. І через це суттєво зменшує власні можливості поліпшувати тексти, шукати нових шляхів до душі та голови читача. Як довідатися – зрозуміли люди твою думку чи ні? Як визначити, де помилився?
Бо відгуки – це різновид критики, вона як повітря потрібна і читачам, і автору, і ЗМІ. Але застосувати до форумів високе слово "критика" язик не повертається. Це швидше нагадує... Ні, навіть не Гайд-парк, а стіни наших з вами під'їздів, а чи написи у громадських туалетах.
Проте є і суттєва відмінність. Навряд чи хтось із притомних людей заглиблюється у написи на стінах, шукаючи там розумне, добре й вічне. Натомість форуми призначені саме для обговорення та обміну думками. Заходиш почитати – і бачиш печерний живопис із громадських вбиралень.
Уявіть собі, що збираючись на пляж покупатися, ви натомість втрапили на узбережжя вигрібної ями. Тепер вирішуйте, як казав класик: "Купатися чи не купатись?"
Теоретики, до речі, кажуть, що у вигрібній ямі також є вода. Але вона аж надто ретельно змішана із зовсім іншими інгредієнтами. Тому перед тим, як пірнати, треба визначитися – чи варто заради тих десятка-двох цікавих для вас молекул займатися дайвінгом у нечистотах.
Отака у нас ситуація в інформаційному просторі – вигрібна яма розміром з увесь популярний Інтернет.
Але історичний досвід людства твердить: з нечистотами можна ефективно боротися. Ще якихось півтора століття тому Європа мала таку саму проблему – відкриті стічні канави було прокладено прямо посеред вулиць і жителі міст, виходячи з дому мусили весь час маневрувати посеред річок з помиями.
Уявіть собі, що ви прямуєте на романтичне побачення і дорогою вимушені з камінця на камінець перебиратися через смітник чи стічну канаву. Які демографічні перспективи матиме це рандеву?
Тож варто вивчити досвід наших пра-прадідів. І згадати, що Лондон, Париж, Берлін і Відень потопали у нечистотах доти, доки не була винайдена закрита каналізація. Тобто реалізований простий принцип: люди – окремо, а відходи – окремо.
Цікаво, що не хто інший, як знаменита британська королева Вікторія збудувала каналізацію у Лондоні. Бачите, не погребувала вельможна пуританка. І, до речі, знаменитий Владіслав-Лешик Городецький саме з каналізаційних проектів у Києві почав свою кар'єру генія архітектури.
Наведені славетні імена підтверджують, що працювати для очищення власного світу аж ніяк не соромно. Тож не будемо нітитися й ми. Спробуємо ефективно використати ці історичні паралелі.
Якщо у дев'ятнадцятому сторіччі людство врятувалося від нечистот за допомогою сепарації, то чому б і нам не спробувати застосувати цю просту технологію? Відокремити брудні стоки від чистої води – звісно, у інформаційному полі.
Саме відокремити. Бо заборонити інформаційні нечистоти неможливо – крім технічних проблем це не дозволяє робити святий для Інтернету примат свободи слова.
Але будь-яка сепарація перш за все вимагає критеріїв. Що є першою ознакою, що другою і так далі.
Більшість фахівців сходяться на тому, що основною ознакою інформаційних нечистот є анонімність.
У всі часи повідомленням без підпису та адреси автора заведено було не довіряти. У совіцькі часи існувало навіть окреме визначення – "анонімка" – навіть тоді вважалося, що такі повідомлення пахнуть погано. Хіба що КГБ не гребувало цим продуктом – але ця контора не гребувала нічим.
Проте роки панування анонімності у Інтернеті виявили ще одну дуже важливу її рису. Вона не тільки нагадує написи у публічних вбиральнях. Вона і діє так само, як вони – тобто провокує розгнузданість.
Анонім невідомий і всемогутній – справжній деміург інформаційного простору. Бар'єри адмінів і заборон? Ха-ха! Пробіл між літерами і зміна ніку – от рецепт вічного життя у Інтернеті. Навіщо підбирати слова? Треба бути крутішим за інших анонімів – хтось звертає на себе увагу за рахунок лексики, інші натомість беруть кількістю повторів. Жодних обмежень – від особистих загроз та нецензурщини до гігабайтів флуду.
Тому першими кандидатами на відправку до інформаційної каналізації є анонімні дописи.
Соціальні мережі найґрунтовніше взялися за боротьбу з анонімами – поставили вимогу максимальної відповідності між віртуальним і фізичним "я" дописувачів. Чим докладніше ти повідомляєш інформацію про себе, тим більший рейтинг матимеш у мережі.
Інформаційні ресурси натомість здебільшого вибрали більш м'який шлях – реєстрацію на сайті. Крім умовного ніку це ніякої інформації про автора не дає, але все-таки відганяє зовсім уже випадкових дописувачів.
Особисто ми завжди підписуємося під власними статтями. А проте лишаємося стійкими прибічниками відокремлення фізичного "я" від віртуального. І не тільки тому, що ходять чутки, ніби спецслужби сидять у соціальних мережах і вилущують звідти інформацію про інакомислячих.
Право автора ховатися за псевдо закріплено історичним досвідом. І причини для цього є значно вагомішими, ніж просто бажання безкарно паскудити.
Тому, на наш погляд, основним об'єктом аналізу на нечистоти повинен бути не сам автор, а його доробок, тобто сума дописів. Бо саме вони якнайкраще характеризують оце саме заховане під ніком віртуальне "я".
Для себе ми виробили такі критерії оцінки:
якщо за дописом стоїть реальна людина, то допис може вважатися потенційно "чистим" незалежно від того, чи поділяємо ми думку автора, чи ні;
якщо автор ховається за псевдо але його справжнє ім'я відомо хоч би редакції – це теж потенційно "чисте" повідомлення, адже так чи інак є той, хто за нього відповідає. Те саме стосується дописувачів, які заходять як зареєстровані у соціальних мережах;
зареєстровані на форумі під ніками – для нас усі на один штиб, але це рівно до того часу, поки не з'явиться можливість познайомитися поближче із усім доробком кожного форумчанина та оцінити, наскільки він є адекватним.
Тому як читачі ми були б вдячні, якби роботу з попередньої сепарації повідомлень взяли на себе організатори форумів, не примушуючи усіх самостійно колупатися у інформаційних нечистотах... Але все по черзі. Сподіваємося, що ця послуга – не за горами.
Віримо, що з'являться скоро зручні сервіси, які дозволять переглянути історію активності кожного дописувача – стаж реєстрації, середню кількість повідомлень на день, копіпасти, тексти. А далі стануть доступними механізми фільтрації за цими критеріями – як в цілому для ресурсу, так і індивідуальні для користувачів.
Проте поки сонце зійде, роса очі виїсть. Тому чекаючи на побудову потужних колекторів інформаційної каналізації нам із вами треба навчитися якось виживати у потоках інформаційних нечистот, які ллються звідусіль.
І тут на допомогу знов-таки може прийти історичний досвід.
Згадана вище королева Вікторія теж свого часу не чекала, поки каналізаційні труби охоплять усю Англію. Вона взялася паралельно, за що б ви подумали? Правильно. За ідеологію. В результаті цієї ретельної і потужної роботи виникла і швидко запанувала у тогочасному вищому суспільстві нова етична система – вікторіанська.
Знаменита королева особисто розробляла і впроваджувала нові принципи пристойності, які дозволяли вести гідне і навіть аристократичне життя, не чекаючи повної фізичної перемоги над нечистотами. Погугліть цю тему! Обіцяємо непересічні враження.
Видатна була жінка – думала глобально, але не забувала діяти локально. Зауважимо при цьому, що вікторіанська етика базувалася перш за все на системі самообмежень.
Якщо б королева Вікторія міркувала так, як сучасні українці, у неї тут-таки з'явилося б бажання ухвалити відповідний закон – один, на всю країну. Але вона адресувала етичні вимоги перш за все еліті а також тим, хто мав бажання до неї належати. Непоганий підхід, до речі. Особливо враховуючи, що втриматися від розповсюдження інформаційних нечистот значно легше, чим від фізичних. Треба тільки мати бажання.
Якими ж можуть бути гігієнічні самообмеження у інформаційному просторі двадцять першого століття?
Для початку пропонуємо просту вправу. Пишучи на форумі, уявіть собі, що адресат посту сидить просто перед вами на відстані простягнутої руки. І що це – симпатична жінка похилого віку. Або ж, скажімо, Віталій Кличко.
Якщо уявили, то скоріш за все ви погодитеся, що відповідальність за слова – головний рецепт створення коректних інтернет-дописів.
Тим, хто не подолав першу вправу, запропонуємо іншу: згадайте, що ваші слова характеризують перш за все вас. І створюють ваше ж реноме. Хіба хтось дослухатиметься до думок автора, від якого погано пахне?
У Інтернеті, так само, як і у реальному житті, наша чистота залежить від нас особисто. І тому мити руки, повинен кожен, незалежно від того, роблять це "усі", чи ні.
Тож ризикнемо запропонувати шановним інтернет-дописувачам кілька простих правил особистої інформаційної гігієни, які допоможуть тримати власне віртуальне тіло у чистоті. Ну і заразом не загиджувати простір навколо себе, щоб потім самим же у це не вступити.
1. Кожен ваш пост – це фактично виступ перед публікою. Спробуйте зробити так, щоб не було соромно за себе. Для тих, хто не знає, що таке сором, рекомендуємо уявити, що ваша дитина показує текст одноліткам і хвалиться: це написав мій батько (мати).
2. Старайтеся, щоб ваш допис мав хоч якесь відношення до теми статті або до основних тем обговорення. Розуміємо, що кожен бачить тему по-своєму, але якщо ваш погляд надто екзотичний, спробуйте його обґрунтувати – за відомим галицьким критерієм: "При чом міліція, як грім корову вбив!"
3. Обговорювати особистість автора замість теми статті – ознака поганого виховання. Згадайте Жванецького: "Що може говорити кульгавий про мистецтво Герберта фон Караяна?" Радимо взагалі перечитати цю мініатюру, вона називається "Стиль суперечки".
4. По можливості уникайте лайки і прямих образ співрозмовників. Спроби перехамити хама завжди приречені на фіаско. А від вашої нестриманості постраждає передусім ваша ж репутація.
5. Якщо ви таки зійшлися "сам на сам" з одним із дописувачів, докладіть зусиль для того, щоб ваша суперечка була хоч трошки цікавою решті читачів. У іншому випадку коректнішим буде домовитися з опонентом і продовжити особисте спілкування по мейлу або у чаті. Пам'ятайте, що занадто приватні повідомлення засмічують форум не гірше, ніж відвертий флуд.
6. Пам'ятайте, що ані автор ані інші дописувачі не зобов'язані реагувати на ваш пост. Якщо на ваші заклики не відповідають – скоріш за все, винні ви самі, а точніше словесна форма, яку ви обрали для оформлення власної думки. Спробуйте прочитати своє звернення з позиції адресата, може це допоможе вам його вдосконалити.
7. Якщо маєте можливість обирати мову і розкладку – на українських ресурсах обирайте кирилицю і українську. Це зробить обмін думками цивілізованішим і коректнішим. Тих, кого цікавить більш докладна аргументація щодо цього пункту відправляємо до статті "Українська мова – це не хрін моржовий" – вона хоч і давненько написана, але не втрачає актуальності і досі.
