"Модернізація", армія чайників і ерозія культури

Вівторок, 19 квітня 2011, 12:03

Зранку 9 травня 1999 року я вийшов на Хрещатик із саморобним плакатом проти призову до армії. Це був протест проти совєцького культу військової перемоги, тиражування мілітаризму й висмикування юнаків із нормального життя як головного "свята" весни.

Біля агенції УНІАН мене побачив комерційний директор Валерій Нечипоренко – вічна йому пам'ять, добрій, талановитій людині, засновнику Об'єднання гуманістів України. Він взяв у мене інтерв'ю.

Найбільше Валерія Петровича цікавило, чому я такий максималіст, що пропоную взагалі ліквідувати армію. На його думку, достатньо запровадити контрактну армію, щоб позбутися загального військового обов'язку як спадку тоталітарного минулого.

Зараз, звичайно, я розумію, що він був правий.

Але тоді я гаряче заперечував, казав, що війни не припиняться, поки у світі є хоч одна армія, що армія – це легітимізована агресія, і таке інше. У кінці розмови вручив йому одну із сотні листівок, "набитих" на друкарській машинці "Листвица" під копірку: у мене, бідного студента, не було не те що комп'ютера, а навіть десятки гривень на ксерокопії, і що таке ризограф, я дізнався набагато пізніше.

Пам'ятаю, на першому курсі мої почуття до армії поділяли мало не всі однолітки, з якими я спілкувався про це. Але вони казали: до армії йти треба, бо так хоче держава. Треба – так треба.

Вийти зі мною на акцію протесту не хотів ніхто. Від цього не було видно явної вигоди. От якщо б це заохочував деканат, або чиясь кишенькова громадська організація, що підсолоджує сіреньке студентське життя білетами в кіно та іншими культурними крихтами – може, вони б пішли. За компанію. Після відмашки. Але за власною ініціативою?! Це ж гарантовані неприємності!

До речі, усі "неприємності" обмежилися простою розмовою на високих тонах із заступником декана з виховної роботи. Саме йому президент і Верховна Рада переслали "за належністю" пропозиції внести зміни до законодавства щодо скасування призову та ліквідації армії. Причому, на відміну від мене, він не отримав від полеміки жодного задоволення.

Тричі після мого повноліття відбувалися президентські вибори. І всі переможці цих виборів під час передвиборчої агітації обіцяли покінчити із призовом, розраховуючи на голоси молоді та інтелігенції.

Зрештою, наша армія так і не стала професійною.

Отже, це армія "чайників".

Леонід Кучма в 1999 році обіцяв перехід до професійної армії. Не виконав.

Віктор Ющенко в 2004 році обіцяв скасувати призов на військову службу й забезпечити комплектування професійної армії за контрактом, починаючи з 2010-го року. Підманув.

Віктор Янукович 2009-го року написав у своїй передвиборчій програмі: "Гарантую контрактну армію з 2011 року". Після його перемоги, я, як засновник Релігійної громади сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини, написав президенту України Віктору Януковичу листа, у якому просив припинити призов до армії всіх, хто не бажає вчитись воювати. Я писав:

"Обов'язковий для всіх громадян призов до армії, безумовно, є приниженням цінності людини. Від вояки вимагають вміння й готовності застосувати насильство за наказом командира. Солдат не може вирішувати, чи справедливий такий наказ.

Одним зі шляхів піднесення цінності людини є принципова відмова від насилля. Навіть у відповідь на насилля. Людина не була б людиною, якщо б не могла обрати шлях відмови від насильства. Держава має поважати право людини на відмову ставати воякою. Нехтуючи правом людини на відмову від насильства, держава принижує цінність людини.

Примушувати кожного бути воякою – антилюдяно й нерозумно. Благословенною є кожна держава, що відмовляється назавжди від загального обов'язкового призову до армії".

У відповідь заступник голови адміністрації президента Олег Рафальський повідомив, що президент Янукович визначив завдання міноборони щодо переходу до контрактної армії з 2011-го року.

 

Настав 2011 рік.

І я читаю чорним по білому на урядовому веб-порталі, що протягом квітня-травня цього року будуть призвані та направлені у війська 26.100 осіб.

Чому не були виконані "гарантії" та "завдання" Януковича щодо контрактної армії?

Ніхто не слухається президента?

Або ці "гарантії" та "завдання" були пустими словами?

Відповідь на це питання криється в словах полковника Геннадія Златнікова: "Міністерство оборони України впевнене, що призовна кампанія "Весна – 2011" буде виконана військовими комісаріатами якісно та у встановлені президентом та МО строки".

Головнокомандувач Янукович особисто санкціонував призовну кампанію. Це – факт.

Його передвиборчі обіцянки виявилися "порожняком", як кажуть на Донбасі, де народилася моя мати...

Може, виконання обіцянки відкладається в зв'язку із кризою? От нанизав Янукович на свою "вертикаль" депутатів, суддів, підприємців, нарешті, "авторитет влади підвищився", у кишенях достатньо набухло й завтра вже можна буде виконати обіцянки?

Дзуськи!

У посланні Януковича, як анонсувалося, "про майбутнє"жодного розділу, жодної глави не написано стосовно реформи армії! Авторам цього документу не було поставлено такого завдання.

Висновок: скасовувати призов президент навіть не планує.

Весь кредит довіри, отриманий Януковичем від народу, він витратив і продовжує виціджувати рештки до останньої краплини на "особисте" – для побудови царського трону на місці інституту президентства.

Влада й капітал концентруються навколо партійного будівництва Партії регіонів, партнера комуністичної партії Китаю, російської правлячої "партії шахраїв та крадіїв" і корумпованих європейських "лівих".

У такій ситуації Януковичу не потрібна не те що професійна армія, але й професіонали взагалі. Адже професіоналізм – це завжди окрема висока культура тієї чи іншої кваліфікованої діяльності. Культурними людьми важко маніпулювати, вони не продаються за копійки й обирають прозору владу. Культурні люди цікавляться не промовами, а фактами.

Уся політика чинної влади, що відверто будується на класичній, описаній ще Аристотелем схемі "від демагогії до тиранії" не передбачає будь-якого підвищення рівня культури українців. Радше навпаки.

І це жахливо.

Ще жахливішим є те, що суспільство нічого не може протиставити культурній катастрофі. Митці оспівують беззмістовні пристрасті, передусім агресію; і не стільки самі пристрасті, скільки їх первісну беззмістовність – бо чомусь вважається, що весь сенс свободи в праві на безумство; прагнуть легітимізувати похабну лексику та відповідні цінності. Найвищими почуттям, до яких апелюють публіцисти, у кращому разі є патріотизм або утилітаризм, а в гіршому – заздрість та ненависть.

У цьому віртуальному просторі немає місця людяності.

Справжній, а не формальній людяності – на зразок пустих обіцянок Януковича припинити нав'язування молоді служби в армії чайників.

Відтак є лише справою часу, коли ми почнемо винищувати один одного.

Ерозія культури створила передумови для четвертої світової війни.

Чоловіки воюють, коли в них нема більш благородного хобі. А в сучасному світі кожен, хто не просто використовує культурне надбання людства для розваги та "релаксу", а живе відповідно до культурних цінностей – вважається диваком, лузером, відщепенцем. Тупа агресивність у поєднанні з клановою лояльністю все більше стає обов'язком, невід'ємним атрибутом соціалізації.

Тож не дивно, що Янукович соромиться культурних людей. Навіть не хоче запросити журналістів у гості до свого маєтку...

Юрій Шеляженко, редактор журналу "Мораль", спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції