Про переможців і переможених

6646 переглядів
Понеділок, 09 травня 2011, 11:05
Валерій СемиволосВалерій Семиволос
вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область

Не пригадаю вже хто і з якого приводу сказав: “У будь-якому конфлікті не мусить бути ні переможців, а ні переможених! Бо наявність перших викликає озлобленість і мстивість других, а наявність других – розбещує і запаморочує голови перших, що кінцеве призводить до нового конфлікту.”

Почну з того, що “День Победы” із формулюванням “Праздник Победы СССР над Гитлеровской Германией” на офіційному рівні святкується 9-го травня лише в 10 країнах (усі вони колишні республіки СССР) плюс у двох квазідержавних утвореннях – Абхазії та Південній Осетії.

А от усі європейські країни 9-го травня відзначають свято миру та єдності – День Європи.

А ще загальновідомо, що увесь інший світ завершення Другої світової війни у Європі, по-перше відзначає 8-го травня, а по-друге, дещо з іншим формулюванням.

В США, Великобританії і більшості інших європейських країн цього дня святкують День Перемоги у Європі (Victory in Europe Day) .

Але державним це свято є лише у п’ятьох країн. На державному рівні 8-го травня у Франції, Чехії, Польщі та Норвегії відзначають День звільнення від фашизму, а в Латвії – День розгрому нацизму і пам’яті жертв Другої світової війни.

Ну, якщо мова вже пішла про Другу світову війну і свята у зв’язку із цим, то треба згадати і про Тихоокеанський театр бойових дій, а точніше про перемогу над Японією.

Так от, так званий День перемоги над Японією на державному чи офіційному рівні не відзначає ніхто, окрім окремо взятого штату Род-Айленда, де 2-е вересня вважається державним святом. Зате на загальнодержавному рівні в США відзначають День пам’яті жертвам бомбування Хіросіми.

Правда, у В’єтнамі 2-го вересня – день капітуляції Японії та фактичного завершення Другої світової війни – у зв’язку із цим святкують День незалежності.

Ну, і окрім того, нагадаю, що 2004 року Генеральна Асамблея ООН проголосила 8 та 9 травня Днями пам’яті та примирення.

Тобто День Перемоги, як перемогу над якоюсь конкретною країною у зв’язку із Другою світовою війною в світі святкують лише десять совєцьких (їй-бо, по іншому їх в цьому контексті назвати не можу) країн плюс окремо взятий штат Род-Айленд.

Отже, окрім постсовєцьких теренів, у всьому світі на сьогодні не існує країн, котрі б на державному рівні, в тому числі і через якісь офіційні святкові заходи, позиціонували себе як переможці над іншими конкретними країнами.

А немає переможців, то й не існує переможених. Що зводить можливість виникнення якихось конфліктів на ґрунті реваншизму чи ревізії результатів Другої світової війни нанівець.

Та й взагалі, важко було би уявити собі, наприклад, перебування тих ж таки Чехії чи Польщі в ЄС та НАТО, аби вони й до цього дня святкували День Перемоги над най і гітлерівською, але все ж таки Німеччиною.

Та що там Чехія із Польщею, коли навіть американцям, попри всі їхні імперські амбіції, вистачило розуму відзначати заразом із іншими День Перемоги у Європі, а не над Німеччиною.

Взагалі-то, переможець може вчинити щодо переможеного двояко. Або шляхетно – подати руку, допомогти піднятися і спробувати зробити із супротивника друга. Або брутально, варварське: поставити навколішки, принизити, обібрати до цурки -, наживши тим самим ще більш запеклого ворога.

В повоєнні часи США допомагали не лише європейським союзникам, а навіть в першу чергу нещодавнім ворогам Німеччині та Італії (план Маршалла). В результаті дядько Сем отримав вірних і дотепер друзів.

А як вчинив СССР? Правильно, варварське -, обібравши до цурки і поставивши навіть не навколішки, а раком пів-Європи. Переможених ворогів заразом із союзниками. В результаті усі вони за першої ж нагоди леменулися від одного переможця до іншого.

І ще про один аспект пов'язаний із Днем Перемоги. За Сталіна цей день був святковим лише пару-трійку перших повоєнних років. Чому б це?

Один із найпопулярніших істориків Другої світової війни Віктор Суворов пояснює цей факт тим, що Сталін перемогу у так званій ВВВ і за перемогу не вважав, а навіть навпаки – підсумки війни оцінював як поразку. Бо свого часу розраховував і готувався захопити не лише Східну, а всю Європу.

Я не історик, але своя думка з цього приводу в мене теж є.

Мені пощастило мати аж чотирьох дідів, котрі зі зброєю в руках війну воювали. Поясню цей феномен. По батьківській гілці – це прадід Данило, рідний дід Михайло і батьків вітчим дід Іван. По маминій гілці – дід Микола.

Так от, не лише вони, але й інші рідні, котрі пережили війну, а також багато хто із ветеранів, з якими мені доводилось спілкуватися стверджували, що напередодні завершення війни і відразу ж в повоєнний період простий люд жив в очікуванні, що лютий сталінський режим хоч трохи пом’якшає своє ставлення до народу-переможця.

А особливо широко такі настрої побутували серед фронтовиків.

Але ніякого пом’якшення не трапилось, а навіть і навпаки. Аби ті ж таки українці не забивали собі голови різними дурницями їм влаштували ще один штучний Голодомор 46-47 рр. Почалась нова хвиля репресій (ленінградська справа), багатьох людей, котрі перебували в полоні чи пережили окупацію теж репресували чи утискали, була проведена конфіскаційна, грабіжницька за своєю суттю, грошова реформа, тощо.

З огляду на це, я вважаю, що аби зайве не дратувати народ, а особливо фронтовиків-переможців, сподівання котрих на покращення життя не збулися, День Перемоги як свято Сталін і скасував.

А відновили його лише після того, коли за часи хрущовської відлиги народ дихнув трохи вільніше і зажив заможніше, вже в часи раннього Брежнєва.

До речі, саме за Брежнєва День Перемоги почали сакралізувати саме як свято переможців, а не якось інакше.

Оцінюючи ж нинішні українські реалії в контексті теми переможців і переможених, на мою думку, більшої дурниці ніж гучне святкування Дня Перемоги під червоними прапорами вигадати було важко.

Стукатися однією рукою, най, можливо, і декларативно, в двері ЄС, випрошуючи тією ж таки рукою кредити, а іншою рукою розмахувати на догоду Москві червоним ганчір’ям, забороненим, між іншим, в багатьох країнах Європи як символи тоталітаризму, це навіть не кучмівська багатовекторність – це геополітичний айдіотизм.

Правда, наші державні мудрагелі лукаво стверджують, мовляв, ці прапори до комуністично-радянської символіки ніякого відношення не мають, це аналоги того прапора, котрий був встановлений на рейхстагу. Ну, не придурки?

Це росіяни, у котрих німці сидять на газовій голці, можуть зайвий раз луснути фріців по носові, нагадуючи, як вони їх в далекому 45-му паімєлі.

А ми куди і з чим пнемося?

Уявіть собі на хвильку, аби із нинішнім співвідношенням економічно-військових потенціалів поміж Німеччиною та Україною, щось подібне і схожим чином ми б відсвяткували, аби в світі панували правила міжнародної поведінки, які побутували, наприклад, років із 100-150 тому назад.

Я думаю, вже б наступного дня після такого святкування, пара-трійка бригад сучасного бундесверу так би надрала гузно українському війську, що ми б відразу і назавжди вилікувалися від синдрому переможців.

Чую-чую голоси, мовляв, пам'ять паплюжиш…

Нічого подібного. Принаймні, двійко моїх дідів взагалі це свято не відзначали, а двійко інших, якщо і перехиляли чарчину цього дня, то в першу чергу не за перемогу, а за полеглих своїх товаришів.

І так вчиняла більшість справжніх фронтовиків.

А от, коли вони вже почали вимирати від отриманих на війні ран та усього пережитого ними, отут і почали вилазити псевдопереможці із числа так званих тилових щурів: інтенданти, завпроди, гулагівська вохра, різноманітна гебня та й взагалі публіка, котра просто за віком на фронті бути не могла.

“Вони передової не знали, солодко їли, міцно спали, здоров’я в окопах не підірвали, довго житимуть – от їх і призначили переможцями.” -, казав незадовго до смерті один із останніх моїх дідів.

Взагалі-то, те що ми святкували дотепер 9-го травня є нав’язаним, привнесеним і навіть ментально не українським. Нам не притаманно гарцювати Камарінського на кістках загиблих. Українці навіть в якості переможців, згадуючи ту чи іншу звитягу перед усе тихо, без зайвого галасу поминали загиблих.

А нашого люду в тую кляту війну полягло мільйонами незчисленними.

Тому мені видається 9 травня як свято переможців, та й взагалі як свято рано чи пізно зникне з наших календарів, а з’явиться День Пам’яті та Скорботи.

А я 9-го травня теж обов’язково чарку потягну: за дідів моїх померлих, за їх товаришів загиблих, за усіх інших фронтовиків, хто вже ту чарку випити давним-давно не може – за справжніх переможців.

При цьому себе я переможцем абсолютно відчувати не буду. І іншим не раджу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство “Малого Кола”

powered by lun.ua
Капітолій. Початок реваншу Трампа
Дональд Трамп не здасться зараз, оскільки має намір балотуватися на наступних президентських виборах.
Заробити на смертях: як нас позбавили світової вакцини в 5 разів дешевше
Три долари заплатила Всесвітня організація охорони здоров'я за вакцину, закупівлю якої в ручному режимі зірвав міністр охорони здоров'я Максим Степанов.
Справжня ціна хутра норок: історія одного розслідувача
Наприкінці вересня 2020 року польський Сейм (нижня палата парламенту) провів історичну нараду з питань правового захисту тварин у Польщі.
Чи змінив Національний банк свою політику на валютному ринку
За яким принципом НБУ буде виходити на ринок з валютними інтервенціями та як впливатиме на курс. Що змінилося у новій стратегії?
Торговельний фокус з лісом: друзям — усе, а суспільству — нічого?
Чому торгівля необробленою деревиною відбувається на закритих "аукціонах" та без конкуренції.
Справа генерала Назарова — сигнал, який не можна ігнорувати
Справа Назарова як потенційний прецедент для військового судочинства України та свідчення неврегульованості ключових питань військової юстиції.
Демократія і некомпетентність
Чому Арістотель не довіряв демократії як формі правління, у чому полягають вади останньої та що це означає для сучасної України.