Прогностична оцінка 2011 року
Історія має здатність повторюватися; для української історії це, схоже, стає хронічною хворобою.
Поточний 2011 в політичному житті України порівнюють із 2001. Тоді і зараз через рік-півтора після президентських виборів глава держави стрімко втрачає рейтинг, наростає суспільний протест, до виборів парламенту залишається рік, через пару років – наступні вибори президента.
Ці останні повинні вирішити все з ряду раціональних та ірраціональних причин, тому політичні сили активно готуються до них вже сьогодні, в умовному 2001, і будують тактику політичної діяльності з огляду на цю стратегічну мету.
Парламентські вибори 2002 і 2012 – генеральна репетиція президентських, перевірка опозиції на здатність сконсолідуватися і протистояти наростаючому авторитаризму.
Опозиція, що тодішня, що теперішня, це практично вчорашня влада, протиставлена владі сьогоднішній за логікою політичної боротьби і навряд чи зацікавлена в деконструкції самої системи влади.
Паралелі можна продовжувати, і з кожною більш менш гучною політичною подією бачимо, як пазли складаються в уже знайомий малюнок, більш виразний з ширшої історичної перспективи.
Електоральний двобій попередніх виборів на наступних вже не відбудеться. В 2004 повторення 1999 було неможливим через вичерпаний ліміт президентських каденцій Кучми і електоральну маргіналізацію Симоненка. Тому обличчя кандидатів в президенти Ющенка і Януковича були якщо не новими, то принаймні незвичними в такій якості.
В 2015 повторення варіанту 2010 теж малоймовірне. Тимошенко виведуть з боротьби судовим вироком. Янукович в статусі кандидата від партії влади може поступитися місцем іншому, не настільки дискредитованому претенденту.
Хто стане на їхнє місце? Партія регіонів вже розпочала реалізацію механізму "спадкоємності влади": як колись Янукович став наступником Кучми, так сьогодні в наступники Януковича готується Тигіпко.
В опозиційному таборі, що всупереч конфліктам таки об’єднується в Комітет опору диктатурі, найбільш рейтинговим політиком і, відповідно, основним претендентом на лідерство є Яценюк.
Тож головними суперниками на президентських виборах 2015, ймовірно, будуть Яценюк і Тигіпко.
Вже тепер зрозуміло, що вибори не пройдуть ані чесно, ані прозоро, і перемогу доведеться виборювати із застосуванням усього спектру можливих засобів: фальсифікацій, утисків конкурентів і їх спонсорів, обмеження свободи слова і маніпулювання громадською думкою – з боку партії влади. Протидії фальсифікаціям, активізації суспільства і незадоволеного бізнесу для опору владі – з боку опозиції.
В 2001, після поразки акції "Україна без Кучми" і зміцнення режиму, ніхто не уявляв можливості масових виступів населення, – таким байдужим, відчуженим і втомленим політикою тоді виглядало суспільство, слабкою і беззахисною – опозиція.
Тепер маємо позитивний історичний досвід і уявити майбутню революцію можна, але сподіватися на її повторення не настільки легко. За песимістичного варіанту розвитку подій, опозиції не вдасться переломити ситуацію і на державу чекає подальше становлення "розвинутого авторитаризму".
За оптимістичного – перемога опозиції приведе до лібералізації режиму і певного оновлення системи.
А тепер копнемо дещо глибше і, водночас, перейдемо у ціннісну площину.
Прогностична конструкція викладена вище розрахована на інерцію – на повторення в майбутньому наявного зараз співвідношення сил без втручання інших вагомих акторів – якісно нового політичного проекту, який би встиг набрати популярності, і за умови незмінного позиціонування діючих наразі акторів в помаранчевому і білоблакитному електоральних полях.
Зважаючи на фатальне політичне відчуження і байдужість суспільства до політики, закон суспільної інерції стає найбільш вірогідним зі всіх.
В такому разі на нас чекає чергове відтворення схеми захід проти сходу", націонал-демократична ідеологія і міфологія – ідеї свободи, вільного ринку, розбудови нації в її етнонаціональному трактуванні проти ідеології і міфології прорадянської з її ідеями прагматизму, сильної руки, ефективного менеджменту.
Навіть за оптимістичного варіанту перемоги опозиції, Україна вкотре за останні 20 років піде тим самим замкненим колом "теза – антитеза", не витворюючи такого необхідного "синтезу".
Цей сценарій веде і до замороження олігархічного порядку в державі. Адже зійдуться два віртуальні образи кандидатів, за якими стоять олігархічні кола. Якщо переможе опозиція, по суті мало чим відмінна від влади, перебудовувати порядок буде просто нікому.
Декоративні зміни кращі, ніж ніякі, проте недостатні для суспільства і держави. Щоб реформувати олігархічну систему потрібна політична сила не створена в цій системі і не пристосована до неї, потужний продукт громадянського суспільства.
Сучасній Україні потрібна контр-еліта, здатна запропонувати і спроможна реалізувати програму рішучих кроків для демократизації політичної системи, реформування економіки і соціальної сфери тощо.
Проте, вилікувати державу неможливо не вилікувавши націю. Для об’єднання суспільства потрібен національний проект громадянського (а не етноцентричного, чи прорадянського) зразка.
Політична сила, що візьме його популяризацію і реалізацію за основу своєї політики, зможе стати репрезентантом всієї країни і уникнути руйнівної для себе і для суспільства загалом ідентифікації із якоюсь однією його частиною.
Зважаючи на цілком закономірний скепсис щодо такого варіанту розвитку подій, назвемо його гіпероптимістичним, і здійснення цього сценарію сьогодні так само важко уявити як Помаранчеву революцію в 2001.
Наталя Мельникова, для УП
