Українська політична короткозорість

Незважаючи на те, що цього року Україна відсвяткувала вже 20-ту річницю незалежності, говорити про формування модерної української нації поки що не доводиться.

Навпаки, аналізуючи період з 1991 року, можна зробити висновок, що українці дуже неохоче вчаться на власних помилках і катастрофічно легко ведуться на красиві обіцянки безвідповідальних політиків.

Тому дефініція "кожен народ має ту владу, на яку заслуговує" в українських реаліях набуває дещо іншого визначення: "хворий на суспільно-політичну короткозорість народ нездатний обрати ту владу, на яку він заслуговує".

Суспільне невдоволення в нашій державі існуючим станом справ постійно має місце. Але, висловлюючи нарікання на низький рівень життя, корупцію, соціальну несправедливість, національне приниження та інші не дуже приємні явища сучасності, українці чомусь не проявляють особливого бажання вийти з цього замкненого кола проблем.

Мало того, своєю громадянською позицією, пасивністю та політичною несвідомістю вони самі ж сприяють функціонуванню ненависної їм системи.

Недовіряючи сучасній політичній еліті, українці, проте, продовжують обирати одних і тих самих, демонструючи свою політичну короткозорість та безграмотність. Лаючи владу за складне матеріальне становище та цілу низку економічних проблем, вони так і не спромоглись хоч на якийсь серйозний масовий виступ за покращення соціальних умов свого існування.

Складається враження, що нація перебуває у напівсвідомому стані і нездатна до адекватного сприйняття дійсності.

Все розпочалось ще на зорі нашої незалежності. Першим і основним проявом політичної короткозорості українців стали події після 24 серпня 1991 року. Здавалось би, кожний громадянин мав розуміти, що країною не повинні продовжувати керувати ті, чиїм головним завданням раніше було будь-що не допустити виникнення незалежної Української держави.

Проте українці, разом із колоністами з колишньої метрополії, обрали на вершину влади тих, хто ще вчора був запеклим ворогом існування суверенної української нації поза сферою орбіти Москви і знищував всі прояви "буржуазного націоналізму".

Після 1991 року ці політичні діячі різних рівнів, з благословення толерантного та незлопам’ятного українського народу, приступили до будівництва тієї держави, проти виникнення якої вони боролись в радянську епоху.

Результати їх активної роботи ми можемо бачити та оцінювати вже двадцять років. Політично некомпетентні українці легко повелись на придуману ними ж байку, яка була підтримана колишніми слугами іншої держави: країні потрібні досвідчені управлінці.

Ось Україна і отримала досвідчених управлінців з радянської епохи. Щоправда, їх досвід та мудрість чомусь вплинули лише на розмір їх матеріальних статків та зробили можливим становлення і процвітання олігархічно-кланової системи.

Завдяки ефективній роботі тих, кому обережні та тенденційно мислячі українці довіряли свою долю впродовж 20 років, ми є державою з одним з найвищих рівнів корупції у світі та наздоганяємо за показниками доходів населення не Європу, а Африку, вже відстаючи від Латинської Америки.

Орієнтація на політиків, позбавлених жодної ідеології, крім ідеології максимального збагачення, які є вірними слугами одного чи іншого олігарха, комплекси національної меншовартості, байдужості та безпорадності хворобливо впливають на українську націю.

Українці поки що не володіють здатністю обирати справжню еліту, так само як не здатні вони вимагати від своїх обранців детального звіту за свою роботу.

Пригадаймо, як наші наївні громадяни сліпо повелись на розрекламований бренд "Сильної України", подумавши – ось вона заповітна третя сила, альтернатива Януковичу і Тимошенко.

Серед українського суспільства знайшлось чимало тих, хто повірив колишньому комсомольцю-комуністу та керівнику передвиборчого штабу Партії регіонів у незабутній 2004 рік.

У час передвиборчої президентської кампанії про Тігіпка полюбляли говорити різноманітні прошарки населення. Українські бізнесмени висловлювали свої глибокодумні формулювання про фаховість Сергія Леонідовича, його націленість на реальні реформи та покращення умов для підприємницької діяльності. І почути такі думки можна було як серед підприємців Сходу та Півдня, так і Києва і Західної України.

А легковірні представниці слабкої статі частенько відчували захоплення мужньою постаттю та впевненим голосом Тігіпка, який промовляв до них з екранів телевізорів та проникливо дивився з численних біг-бордів.

Не обійшлось і без традиційної української побутової філософії на зразок: "Він вже багатий, все має, то, може, щось і для народу зробить".

Щедро профінансована рекламна кампанія та вдалий стиль, підібраний дорогими іміджмейкерами, дозволив Тігіпку полонити серця багатьох. Більше 13% голосів виборців у першому турі або 3,21 мільйонів голосів – ось ще один симптом політичної хвороби громадян України.

Сама такою є кількість  жертв чергової політичної афери в історії незалежної України.

Пройшло півтора роки правління Януковича і Партії регіонів, але українці все ще рефлексують і щодо нинішньої влади, і колишньої, обмежуючи себе у виборі.

Таке враження, що в наших громадян є кілька запасних життів. Напевно, вони згодні почекати десятки, а то й сотню-другу років, коли в цієї політичної псевдоеліти та її спадкоємців-мажорів ні з того, ні з сього чомусь прокинеться совість і бажання працювати на благо України, а не на власне збагачення.

У США палату представників обирають кожні два роки і це вважається цілком нормально, оскільки дозволяє громадянам контролювати своїх представників і не відкладати час настання відповідальності за їх роботу.

Проте в значної кількості українців побутує думка, що вибори – це процедура, яку треба проводити якомога рідше. І вони дають нечувані часові дивіденди тим, кого в душі зневажають, але все одно регулярно обирають на верхівку політичного олімпу, щоб потім проклинати і бідкатись за низький рівень життя та купу інших проблем.

Українська політична короткозорість – це хронічна хвороба, яка тримає націю в тісних рамках корупції, соціальної та національної несправедливості, історичної меншовартості та власної нереалізованості.

На жаль, недалекоглядні українці вже двадцять років незалежності віддають перевагу тим політикам, чий світогляд не виходить за межі існуючої системи, ніж тим, хто прагне її ліквідувати. І поки така політична національна міопія не буде вилікувана, чекати на серйозні зміни в країні не варто.

Петро Герасименко, для УП