Лівійське фіаско печерсько-донецької влади

Середа, 07 вересня 2011, 17:13

На тлі численних нісенітниць, дурниць та безумств, учинених командою Віктора Януковича за часи її повновладдя, якось пройшло повз увагу як ЗМІ, так й опозиційних політиків зразково-показове фіаско політики офіційної України стосовно Лівії.

І це фіаско має і матиме не тільки геостратегічний чи моральний виміри, а й суто економічний, який наочно доводить: кермують у Києві нині зовсім не "прагматики" чи "вмілі господарники", а інтелектуальні нікчеми та бездарні менеджери.

2010 року обсяг українського експорту до Лівії перевищив $200 мільйонів, в основному це було збіжжя. Йшлося про стабільний показник – 2009 року обсяг цього експорту був ледь-ледь меншим.

Значний потенціал, у сотні мільйонів доларів, мав потенційний ринок поставок української авіаційної техніки та ремонту й модернізації зброї лівійської армії. В країні працювали тисячі вітчизняних спеціалістів.

Але головне – Лівія має великі поклади нафти, газу й залізної руди – понад 3% світових запасів нафти, понад 1% газу та залізної руди.

Для країни, населення якої становить лише 0,1% загального числа землян, видобуток й експорт копалин, передусім енергетичних вуглеводнів, становить основу економіки та передумову політичного впливу як в арабському світі, так і в цілому Середземномор’ї.

Лівійський диктатор Муаммар Каддафі достатньо ефективно використовував нафтогазові важелі для тиску на європейські демократії, а десятки мільярдів доларів щорічних надходжень до контрольованої його сім’єю держскарбниці – для соціальних подачок лівійцям, закупівлі сучасної зброї та підтримки тих чи інших терористичних рухів по всьому світу.

Здавалося, влада полковника Каддафі міцна як ніколи – адже в обмін на помітне послаблення підтримки терористичних і радикальних угруповань Захід зняв економічні й політичні санкції проти лівійського режиму, що дозволило виділяти ще більші кошти на купівлю народної підтримки за випробуваним у ХХ столітті тоталітарними режимами принципом "добробут в обмін на свободу".

І ось у лютому цього року, вслід за Тунісом та Єгиптом, у Лівії несподівано для всіх зовнішніх спостерігачів почалися масові антиурядові виступи, які швидко переросли в народну революцію і збройне повстання проти режиму.

Слід сказати, що західні демократії накоїли чимало дурниць, реагуючи на цю революції: спершу тривалий час вони ніяк не могли вирішити, а що ж їм робити у такій нестандартній ситуації – фактом є масовий народний рух, значна частина учасників якого проголошує демократичні цілі, але ж Каддафі – хоч і тоталітарний диктатор з повадками напівбожевільного претендента на світове панування, та все ж визнаний у світі глава Лівійської держави...

Втім, коли регулярні війська та найманці режиму почали вбивати маніфестантів та нищити цивільне населення, а революціонери виявили готовність вести боротьбу до кінця, частина західних лідерів наважилася на збройну допомогу повстанцям.

Не буду описувати подальші події – вони загальновідомі. Звісно, якби не військова допомога Заходу, Каддафі або придушив би повстання, що означало б сотні тисяч жертв, або Лівія розкололася б навпіл і громадянська війна перейшла б у стадію перманентних сутичок рейдових загонів у пустелі та авіанальотів на міста, що перебувають під контролем противника.

Але сталося так, як сталося, – і ті держави Європи, які рішуче підтримали Національну перехідну раду та сформований нею уряд, які ще кілька місяців тому "заморозили" грошові активи Лівії та клану Каддафі, а зараз передають їх новій владі, сьогодні мають статус "друзів Лівії". З усіма відповідними преференціями – як моральними, так й економічними.

Україна ж опинилася серед тих, кого офіційно не звуть "ворогами Лівії", але трактують саме так.

Численні повідомлення про українських та білоруських військових льотчиків, які начебто бомбардували не тільки позиції повстанців, а й цивільні об’єкти, та про українських та білоруських снайперів-найманців не є випадковістю чи підступами зловмисників.

Як і відсутність України серед тих держав, що закликані брати участь у відновленні Лівійської республіки після піврічної громадянської війни.

Це – прямий наслідок політики офіційного Києва та вакханалій на телебаченні, радіо й у пресі, що їх постійно влаштовували "золоті голоси" і "найкращі пера" нинішньої влади.

І відносини тут зіпсовані не тільки з Лівією.

Якої тільки гидоти не наговорили на адресу західних демократій й арабських революціонерів деякі знакові персонажі вітчизняного політикуму! Які тільки нісенітниці не злітали з вуст офіційних речників влади!

Що тільки не писали деякі видання про "реформаторський потенціал" близькосхідних диктаторів, "заможне життя" їхніх підданих та "американсько-сіоністські підступи" у середземноморському регіоні!

Часом видавалося, що атеїстична пропаганда таки геть знищила християнські підвалини української культури: бо ж забути істину, що не хлібом самим живе людина, може тільки невіглас або дурень...

На жаль, ідея свободи як однієї з основ людського єства і сьогодні, як і в 2004 році, незрозуміла тим, хто кермує Україною. От і маємо те, що маємо...

А що ж маємо? Покірне і бездумне слідування у фарватері Кремля, який мав чимало спільного з режимом Каддафі й серйозні геополітичні імперські інтереси на Близькому Сході.

Причому це слідування було фактом і раніше, коли влада України не виявляла енергії у відстоюванні перспективних проектів у Лівії та й узагалі – в арабському світі, пов’язаних із експортом туди продукції машинобудування чи інших високотехнологічних галузей, з наданням послуг в будівництві масштабних об’єктів, у створенні спільних підприємств тощо.

2011 року всі ці вади стали ще більш очевидними.

Вдумайтесь: 22 серпня лівійське посольство у Києві підняло прапор Лівійської республіки, заявивши про перехід на бік нової влади і спустивши стяг "джамахірії", а уряд України тільки 1 вересня визнав цю владу, тоді як ціла низка європейських держав зробила це ще кілька місяців тому!

Як мають сприймати такий жест лівійці? Правильно, як образу, як ляпас, як демонстрацію ворожості до власне Лівійської республіки. Невже в МЗС та в адміністрації Януковича відсутні більш-менш кваліфіковані експерти, здатні на пальцях пояснити своїм патронам, куди заводить така політика?

Утім, можливо, експерти такі є; але ж Росія, Росія, Росія... Остання визнала нову владу Лівії також 1 вересня, давши тим самим очевидну "відмашку" й уряду України.

Що ж, Росії вже нічого не світить, їй можна не перейматися своєю репутацією, зрештою, у неї, як й у Каддафі, чимало газу та нафти, і це їй успішно замінює репутацію, але чому Україна разом із Білоруссю має бути в такій компанії?

Чи якийсь "слов’янський союз" уже створений, і про це забули сповістити?

То що ж дивуватися, що коли того самого 1 вересня у Парижі розпочалася міжнародна конференція на високому рівні з питання допомоги Лівії й участі у відбудові лівійської економіки, України серед учасників не було...

Ні, звичайно, когось потішить, що Росія втратила вже мільярди доларів на своїх контрактах з режимом Каддафі – і втратить не менше у разі успішного завершення революційних виступів у Сирії, де режим Асада-молодшого вже вбив тисячі людей у спробі втримати владу, та хіба ж Україні від того краще?

Тим більше, що Росія, схоже, вже знайшла нову вигідну експортну нішу на Близькому Сході – постачання засобів для придушення народних виступів. Чи Україна рушить вслід за Кремлем? Можливо, і фахівці відповідні в МВС та СБУ на експорт знайдуться?

А загалом, якщо підбити підсумок, то Україна мала черговий гарний шанс – і в економічному, і в політичному плані.

Але панічний страх чинної влади перед народною революцією, бездумність високопоставлених чиновників і загальна налаштованість на слідування у фарватері кремлівської політики не просто знівелювали цей шанс, а ще й виставили державу в очах сотень мільйонів люду арабського світу як поплічника диктатора та співучасника вбивств цивільного населення.

І неважливо були вони насправді чи ні – громадська думка сформована!

Сергій Грабовський, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Вийти з полону міфів: як Україні та Польщі разом подолати кризу в питанні агроекспорту

Сексуальне насильство як зброя воєнного терору: що переживають українці, яких зґвалтували росіяни

Які українські товари найбільше цікавлять іноземних покупців?

Складне навчання, ПТСР і відчуття щастя. Що відбувається з українськими дітьми?

Повертаємо учнів у школи: чому важливо робити укриття і що для цього робить держава

Як звати невідомого солдата?