Зовнішньополітична шизофренія

Понеділок, 31 жовтня 2011, 11:23

Традиційний вибух активності у вітчизняному медіа-просторі на тему української зовнішньої політики черговий раз показав, що ми, як країна, і досі "хворі" на геополітичну шизофренію. 

Резолюція Європарламенту, безумовно, не могла пройти поза увагою всіх, кому за тих чи інших обставин треба було нагадати про себе. І це нормально, особливо коли до виборів залишився рівно рік.

Проблема в іншому. Під дією постійного інформаційного педалювання теми про євроінтеграцію, у її невідомому й незрозумілому поєднанні зі справою Тимошенко – ми ще й смачно приправили її стратегіями партійних політтехнологів. Як наслідок, отримали страшенний мікс. У ньому змішалося до купи все що завгодно, але тільки не сама суть нашого європейського шляху.

 Це вже перший симптом того, що ми звикаємо жити у віртуальній реальності. Нам комфортніше сподіватися, що про нас хтось думає – ЄС/Росія. Що хтось піклується, щоб про нас продовжували думати – ПР/БЮТ/Фронт змін... І паралельно ми, суспільство, маємо підтримувати тих, хто піклується про тих, хто думає.

 Чи не маразм?

 Насправді, ми вже давно нікому не потрібні. У глобальному контексті.

 Україна, маючи величезний потенціал, поки що так і не стала країною, котру можна бодай розглядати як перспективну. Ми й досі залишаємося стогнучими. Усе що в нас є – ще не до кінця розграбоване за ці двадцять років, і те, що дав нам Бог – транзитні можливості й земля.

 Все.

 Більше ми ні Європу, ні Росію зацікавити нічим не можемо.

 Натомість маємо цілий букет проблем, котрі безперечно "сподобаються" нашим, як зараз стало прийнято казати, партнерам. Безсистемна економіка, яка тримається на радянських активах, соціальна система, де на одного працюючого вже майже один пенсіонер, гуманітарна сфера без інфраструктури, одна з найнижчих заробітних плат у Європі, псевдоосвіта...

 Як бачите, нам нема чого робити. Давайте знайдемо "цапів відбувайлів", котрі за нас вирішать наші проблеми. І будемо про це балакати на ток-шоу, висвітлювати в політичних програмах, друкувати книжки про нашу виняткову європейськість або світле слов'янське майбутнє.

Ну, треба ж чимось зайнятись, поки хлопці думають як нам допомогти.

 У "хлопців" ж, насправді, вистачає головного болю й без нас. В одних колапс єврозони, в інших – пошук об'єктів для фрустрації своїх імперських амбіцій. 

Конфігурація світової економіки стала такою, що реальним суб'єктом у ній може стати лише самодостатня країна. Казка про миттєві зміни за чийсь рахунок – це зомботехнологія, на котрій катається вже далеко не перша влада.

І проблема навіть не в цьому. Проблема в тому, що суспільство ковтає. У тому числі й за допомогою медіа, частина з яких уже зробило тему євроінтеграції idee fixe. Насправді за цією ідеєю "фікс" не стоїть ані політичної аналітики, ані економічних розрахунків, ані якісного геополітичного розрахунку.

Для влади все банально зрозуміло.

Будь-яка влада розглядає схему євроінтеграції з точки зору власних преференцій. Традиційний алгоритм "ЗСТ – асоціація – безвізовий режим – членство" прагнуть реалізувати тільки наполовину. Точніше, домовитися тільки по двох перших пунктах. Це відкриє дорогу для великого бізнесу, в якого власний інтерес у ЄС, і який вряд чи відповідає інтересам пересічного громадянина.

 Однак оформити це треба як масштабну кампанію всієї країни. Що й активно робиться.

 До того ж, саме шлейф даної тематики, котрий тягнеться тижнями за кожним інформаційним повідомленням, забезпечує повний "ігнор" реальних внутрішніх проблем. Вони просто тануть перед солодкою казкою про наші світлі "перспективи".

 Опозиція не менш активно взялася за розкручування теми відносин з ЄС.

Ну, тут момент елементарного виживання. До Тимошенко прив'язується все що завгодно. При цьому бютівці підкреслюють, що відстоюють виключно державні інтереси й у ніякому випадку не гальмують наш європейський шлях.

Так само і ЄС використовує тему Тимошенко, аби був привід зайвий раз підкреслити неспішність в українському питанні. ЗСТ – будь ласка. Перспектива членства – "ну, ви ж розумієте..." Це європейці вміють. Бідну Туреччину вони вже не перше десятиліття так за ніс водять.

Загалом задоволенні всі. У всіх є інформаційний плацдарм, і кожен використовує його у власних інтересах.

У державному ж аспекті реальною євроінтеграцією як комплексом заходів направлених на економічну та соціальну, а також культурну та технологічну відповідність рівню країн ЄС – абсолютно ніхто не займається.

Суспільству потрібні провідники, котрі витягнуть народ з європейської "казки" та окреслять реальний шлях побудови Європи в Україні.

Іншого варіанту немає.

У противному випадку, ми будемо продовжувати жити в країні із зовнішньополітичною шизофренією, де бажане видається за реальне, а суспільство цілодобово годують пожданиками.

У цьому світі поважають тільки сильних. А стати сильним можна тільки знявши "рожеві окуляри".

Чого я щиро всім нам бажаю. Думайте!

Віталій Філіповський, політичний аналітик, спеціально для УП

powered by lun.ua

Зовнішній аудит ефективності НАЗК: що це і як проходить незалежна перевірка?

"Час ікс" для українського туризму

Відколи Фонд держмайна перетворився на інструмент рейдерства?

Більше підтримки для України: чого чекають від своїх урядів громадяни європейських країн

Не заслужив. 150 років Миколі Скрипнику

Як змінюється ринок страхування в Україні