Газова війна: обумовленість виборами та інтереси олігархів
Українсько-російська газова війна, що нею ознаменувався початок року, стала закономірним продовженням більш аніж двохрічних намагань офіційного Києва переглянути кабальні для держави газові домовленості із "Газпромом" 2009 року, які, втім, щоразу наштовхувалися на несамовиті апетити й небажання Кремля йти на здоровий компроміс.
У відносинах з "українськими партнерами" Володимир Путін звик до монологу з позиції сили, диктату й шантажу, однак аж ніяк не до прозорого, цивілізованого діалогу та взаємних аргументів.
Про перевагу останнього красномовно свідчить істотне зниження ціни російського газу одразу для п'яти великих європейських покупців – італійського Sinergie Italiane, німецького Wingas, французького GDF Suez, словацького SPP і австрійського Econgas.
Характерно, що підставою для такого коригування стала звичайнісінька зміна ситуації на біржовому ринку.
Втім, той факт, що знаходячись територіально найближче до країни-експортера, Україна, навіть із врахуванням стодоларової знижки, змушена платити чи не найвищу в Європі ціну за блакитне паливо, для стратегічного партнера – не аргумент.
Ними в українсько-російських переговорах завжди виступали підкилимні домовленості й можливість легкої наживи для визначеного кола осіб.
Власне, небажання втрачати доступ до тіньового сегменту багатомільярдного газового ринку вочевидь й ставало тією головною перепоною, яка щоразу заважала сторонам, зокрема українській, перейти до відкритої, ринкової практики в питанні ціноутворення.
Опиняючись перед загрозою чергового зростання ціни на газ, вітчизняні владоможці в обмін на різного роду преференції та знижки воліли здавати національні інтереси, аніж нашкодити власним, чи поставити хрест на особистих амбіціях.
Така практика цілком влаштовувала й російську сторону.
Для Кремля вже стало хорошою традицією численні внутрішні провали компенсувати симулякрами про велику історичну місію. Україна ж разом із її газотранспортною системою – невід’ємна складова цих реляцій.
Більше того, в умовах наростаючого громадського невдоволення взяття під контроль української труби, та ще із перспективою повного оволодіння нею в найближчому майбутньому, може стати для Володимира Путіна непоганим аргументом напередодні близьких президентських виборів.
Як, зрештою, й зменшення ціни на газ для Партії регіонів…
Не секрет, що зекономлені фінансові ресурси, за право розподіляти які в ручному режимі так боровся уряд, мають стати суттєвим надбанням влади під час прийдешньої парламентської кампанії.
Власне, обумовленість виборами є тим фактором, який в кінцевому результаті може сприяти розв’язанню чергового етапу холодної газової війни між Україною та Росією.
І Віктору Януковичу, і Володимиру Путіну на даному етапі найбільшою мірою необхідна показова, символічна перемога у короткостроковій перспективі.
Отримати ж її в теперішніх реаліях для кожного з суб’єктів можливо лише шляхом досягнення домовленостей. За таких обставин поганий мир дійсно кращий хорошої війни.
Водночас, якщо Україні так і не вдасться досягти перегляду вартості блакитного палива, її втрати виявляться куди меншими, аніж ті, що їх зазнає російська сторона.
Ціна у 416$ й так закладена у державний бюджет на 2012 рік. Більше того, не здавши трубу, влада отримає вагомий аргумент у суперечці з опозицією.
Натомість для Володимира Путіна будь-яке інше розв’язання конфлікту – неодмінно поразка.
Після взаємного обміну інформаційними ударами й офіційних заяв представників української влади про суттєве скорочення обсягів газу в Кремля не залишається вибору – або "проковтнути", або накласти штраф, який Україна й так наче не збирається сплачувати, або звернутися до суду. Кожен з цих варіантів – демонстративне свідчення слабкості Володимира Путіна.
Окрім того, далеко не факт, що в судовому порядку претензії "Газпрому" щодо українських партнерів будуть визнані обґрунтованими.
Подати до суду усі підстави має й українська сторона.
Втім, такий крок не лише суттєво ускладнить і до того не надто приязні стосунки між державами, але й відкладе вирішення питання ціни на газ в довгу шухляду, що не є вигідним для жодного з суб’єктів.
Загалом не виключаючи саме такого сценарію, позиція, що її озвучив у вівторок Микола Азаров, зводиться до наступного: "Тема переговорiв та сама, вже набила оскому нам… Скiльки можна перемовлятися, час знаходити рішення".
Водночас, перш аніж їх знаходити, російська сторона разом із поновленням переговорів висунула й нову вимогу. Тепер за знижку на блакитне паливо Росія поряд з українською трубою прагне отримати ще й контроль над підземними сховищами та облгазами.
Останні, поряд із "Укртрансгазом" та "Укргазвидобуванням" – вотчина Дмитра Фірташа. Більше того, український олігарх, схоже, твердо націлився стати монополістом на вітчизняному газовому ринку.
Зважаючи ж на те, що ще в другій половині минулого року уряд схвалив перелік обл- та міськгазів, що їх планується пустити з молотка у 2012, планам Фірташа навряд чи хтось посміє перечити.
Поруч із Дмитром Фірташом над монополізацією іншого сегменту українського ринку – енергетичного – активно працює Рінат Ахметов. За незначний проміжок часу донецькому олігарху вдалося практично за мінімальною ціною одержати контрольні пакети акцій одразу чотирьох вітчизняних енергетичних компаній – "Київенерго", "Західенерго", "Донецькобленерго" та "Дніпроенерго".
У спектрі останніх заяв представників української влади, зокрема прем’єра Азарова та міністра енергетики та вугільної промисловості Бойка, такі дії вітчизняних олігархів навряд чи видаються випадковими.
Скоріш за все, прагнучи перегляду вартості російського газу та зменшення енергозалежності України від Російської Федерації, українська влада в черговий раз не забула потурбуватися й про інтереси власних олігархічних кланів.
Скорочення обсягів закупівлі російського блакитного палива поряд із нарощенням видобутку власного газу й переходом на вугілля ТЕЦ, заради чого уряд навіть готовий ініціювати ухвалення закону, що дозволить їх приватизацію, в найближчі рік-два вочевидь не є можливим.
Однак, в більш віддаленій часовій перспективі мільярди коштів замість того, щоб направлятися в державний бюджет, можуть спокійнісінько осідати на офшорних рахунках Кіпру, чи, приміром, десь на Сейшелах.
Сподіватися на те, що українська влада поступиться інтересами "своїх" олігархів навряд чи варто. А відтак, видається, що, усвідомлюючи "пікантність" ситуації, Кремль шляхом вдаваного тиску на інтереси українського олігархату банально вирішив набити собі ціну й виторгувати куди більш ласий кусень української газової труби.
Втім, українській владі не завадило б усвідомити, що, на відміну від 2009 року, саме вона має всі підстави й можливості нав’язати Росії більш прийнятний для себе варіант мирової угоди.
Ігор Дебенко, політолог, Івано-Франківськ, для УП
