Україна як "ніша виживання"
Якщо потрібно було б охарактеризувати життя в Україні одним реченням, то найкраще підійшло б – "ніша виживання".
Бабця, яка з острахом продає молоко на тролейбусній зупинці, фактично знайшла свою "нішу виживання".
Бюджетник, який здає у найми свій гараж або батьківську квартиру, теж перебуває у "ніші виживання".
Шабашник, заробітчанин, який своїми заробітками утримує сім’ю і забезпечує здобуття освіти дітям, догляд батькам, розбудову домогосподарства, знайшов свою "нішу виживання" і трепетно її плекає.
Служителі Феміди, бюрократи, службовці тотально поглинуті полем корупційних зв’язків, яке складає їх "нішу виживання".
Підприємці, малий та середній бізнес постійно мінімізують свої зв’язки з державою та її інституціями: "тінь" – їх "ніша виживання".
Великий бізнес виводить капітали за кордони, вибудовує вертикально інтегровані структури і "висмоктує" з бюджету усе, що можливо і неможливо (ПДВ): офшори – його "ніша виживання".
Розподіл бюджету супроводжують сотні паразитних структур і це – їх "ніша виживання".
В таких умовах, коли ресурс країни стає обмеженим, а популізм – нестримним, "нішею виживання" влади стають зовнішні запозичення.
Для годиться, я ще згадаю "джинсу" як "нішу виживання" окремих(?) ЗМІ.
Кожен з перелічених фактів має безліч нюансів та імпровізацій. Усе це разом складає спосіб життя країни – "тінь". Найгіршим результатом такого стану справ стає те, що "легальне життя" стає неконкурентоздатним.
В таких умовах, будь-яка влада, яка починає вести мову про реформи і європейські стандарти наражається на тотальний спротив.
Коли ми говоримо про шокову терапію Бальцеровича, чи модернізацію Грузії, то повинні розуміти, що результатом таких змін стає не нова норма закону, це лише механізм, а новий уклад життя.
Найпростіше, що можна зробити, – це до бабці з молоком приставити міліціонера, до підприємця – податкового інспектора, до бюрократа і службовця – слідчого. Але це не будуть реформи.
При збереженні укладу життя – це буде лише перерозподіл "ніш виживання", наслідком якого стане ще більша невротизація суспільства.
Автор найменше би хотів, щоб у читача виник якийсь негативний рефлекс до описаної картини – це наше життя, життя як виживання.
"Тінь" – є, вона – тотальна. Але, щоб її здолати, найменше що потрібно, то це "боротися" з нею, коли вона охоплює 60-80% нашого життя (сюди я включаю і виробничі, і ділові, і побутові стосунки).
Найперше, що потрібно – це зрозуміти "тінь", природу її виникнення, існування і розібратися у механізмах збереження її в часі. Після цього тінь потрібно не долати, а заміщати!
Той масштаб "тіні", який склався в державі, можна лише викорінити грубим насильством, тоталітаризмом. Для цього варто лише пригадати Муссоліні та Гітлера. До речі, це одна з загроз для України.
Щодо "тіні", то у будь-якій іншій ситуації ставлення до неї має бути негативним. Але наша ситуація особлива тим, що ми живемо в умовах світової фінансової кризи. І як це не виглядає парадоксальним, витоки цієї кризи не з "тіні", а зовсім навпаки.
Ковпаки "Броделя" – інституційні оази – ось джерела походження кризи. Я б визначив кризу як катарсис інституціоналізму http://www.epravda.com.ua/columns/2009/03/6/183204/.
Найцікавіше, що ми спостерігаємо, це те, як в умовах кризи динамічно розвиваються країни, які Ернандо де Сото визначив як країни позалегальних економік. Це країни БРІКС та деякі інші, в яких буйним цвітом співіснують з легальною економікою саме ті "ніші виживання", про які я зазначав.
Приклад звичайно не є доказом, в Китаї, до слова, корупціонерів страчують. Але той факт, що позалегальний сектор економіки, та ж "тінь", забезпечили стійкість цих країн в умовах фінансової кризи, є беззаперечним.
Звичайно, слід зважати на факт ресурсної самодостатності цих країн, на яку криза вплинула лише опосередковано, знизивши зовнішній попит. Але за рахунок розвитку внутрішнього ринку, як у Китаї, чи Бразилії, ці наслідки вдалось нівелювати.
Я зазначив ці факти не з метою виправдати "тінь", а з метою вказати, що до неї слід ставитись стримано, а краще з повагою.
Такий підхід дає можливість по іншому сформулювати завдання влади країни, яка щиро захоче змінити стан справ:
- не втручатись у "ніші виживання" людей, підприємців і малого бізнесу. В якомусь сенсі – це стійкість країни в перехідний період;
- звузити "ніші виживання" для чиновників і служителів Феміди через формування достойних зарплат і соціальних пакетів;
- замість посилення контролю і фіскального навантаження на середній і великий бізнес, запропонувати реальні переваги ведення бізнесу "по білому";
- законодавчо закріпити механізми публічного контролю за розподілом бюджету і чітко сформулювати механізми відповідальності. В процесі бюджетного розподілу оголосити режим "надзвичайного стану";
- великому бізнесу пояснити, що він великий, поки так вважають люди. А для цього запропонувати йому "безликі" фонди забезпечення діяльності ГО, ЗМІ і громадського телебачення в тому числі; владі слід сформувати нормативну базу, яка благодійника і мецената визначить інакше, ніж платника суспільного податку;
- здійснити законодавчі зміни, які розкріпачать ініціативу, які "нішу виживання" перетворять у самозайнятість і трансформують почуття провини у відчуття гордості за свою роботу;
- трудові ресурси країни, а це і наймані працівники, і підприємці, і бізнесмени, повинні отримати всі передумови для того, щоб змінити свій соціальний статус на краще без корупційного навантаження, тяганини, фізичних затрат і психологічного виснаження;
- трудові ресурси повинні перетворитись на капітал, а це означає: визначений правовий статус, охорона здоров’я, умови для здобуття освіти і фаху, достойна винагорода за працю.
Розкріпачені трудові ресурси, в першу чергу, розкріпачують саму владу від популізму, необхідності зовнішніх запозичень, необхідності постійно брехати людям про "батьківську опіку"!
Цей ряд можна було б деталізувати далі і продовжувати, але ідеологія дій влади по реформуванню країни повинна бути чітка: потрібно не боротися з "тінню", а будувати новий прозорий уклад, переваги якого "перетягнуть" "тінь" в поле прозорих стосунків в коридорах влади, на роботі, в школі, лікарні, на базарі, в громадському транспорті.
"Тінь" здолати неможливо, та це і не завжди потрібно. Часто найбуйніша фантазія і новаторство виникають саме там, в царині, куди ще не дістались інституційні норми.
Замість ламати старе, що органічно вбудоване у життя, влада повинна будувати нове. На прикладі з бабцею з молоком на тролейбусній зупинці це може виглядати наступним чином. Зараз бабця їде в місто, бо перекупник (а це його "ніша виживання") не дає їй за молоко правдиву ціну.
В ідеалі, влада мала би не "ганяти бабцю", а вести переговори з перекупником (але це теж чиясь "ніша виживання").
Якщо ми почнемо мандрувати по "нішам виживання", то дуже швидко від бабці доберемось до найвищих кабінетів влади... Тому, найкраще – це створити умови для прозорого підприємства, яке прозоро працює з заготівельником, який вигідно домовляється з бабцею за молоко.
Далі, держава такому підприємству створює протекцію – наприклад, видає особливий "знак якості" (щоб тільки їх "роздача" не стала для когось новою "нішею виживання").
А ЗМІ, які забезпечуються з неперсоніфікованих фондів і не ганяють "джинсу", усім покупцям радять купувати продукцію "чистих" підприємств.
Влада повинна не нищити "тінь". Бо в наших умовах – це нищити людей, а почнуть з найнезахищеніших.
Якщо влада, яка зважиться на реформи, вибере усе ж таки шлях втручання у "ніші виживання", то вона повинна розуміти, що почавши з бабці на тролейбусній зупинці, вона повинна пройти весь шлях включно до кабінетів влади, де підписуються документи на відшкодування фіктивного ПДВ.
А якщо вона почне з "кабінетів", то це негайно відгукнеться "на тролейбусній зупинці". Така влада протиставить себе не просто суспільству, а країні. І єдиним варіантом втриматись для неї буде – "нагнути країну". Навряд чи є такі реформи і така мета, які б виправдали таку ціну.
Влада повинна створити "чисту" економіку, в яку буде сублімована з часом економіка "тіньова". В цьому і є роль влади-реформатора.
Тіньовий сектор завжди має конкурентні переваги над сектором прозорим. Щоб цього не було, влада повинна повести нову протекціоністську політику щодо легального сектору економіки, а суспільство повинно сказати своє слово.
Можемо ми в нинішніх умовах тотальної тіні (школа, лікарня, установа, влада тощо) стверджувати, що є соціальна група підтримки боротьби з хабарами. Ні! Суспільство нагадує настанови водія на дорозі: він в принципі проти хабарів, але це єдиний реальний (доступний!) спосіб уникнути тяганини, втрати часу і нервів.
З цього прикладу можна сформулювати те, що потрібно зробити владі, щоб отримати підтримку суспільства: потрібно почати будувати "дороги без хабарів" і заміщати ними інші шляхи.
"Нові дороги" – це дороги нової якості, "логістика" яких зрозуміла, "розмітка" – чітка і однозначна, де "Правила дорожнього руху" діють завжди і для усіх, а не застосовуються зокрема.
"Нові дороги" – це впевненість "водія" у тому, що за сплачені гроші він отримає належний "сервіс", своєчасно зможе "заправитись", отримати необхідну технічну та медичну допомогу.
За потреби, тут "водій" зможе поїсти, відпочити, а, головне – він знає, куди і по що їде, як буде їхати і має впевненість, що за "сплачені гроші", він дістанеться до своєї мети вчасно і напевно. І "уся дорога" сприятиме йому в цьому.
"Нова дорога", на відміну від старої, – це не шлях з перешкодами зі "шлагбаумами", "світлофорами", "мигалками", суцільними сюрпризами і непевним результатом.
"Нова дорога" – це запрошення у життя нових можливостей. Влада повинна зробити так, щоб "водій" це відчув, щоб він зрозумів, що за гроші значно менші від "хабарів старих доріг" він може отримати нову якість.
Тоді і тільки тоді "чиста" економіка сублімує "тінь". Тільки тоді "водії" з "доріг з хабарами", відсутнім навіть фізіологічним сервісом, з’їдуть на "дороги нові".
А спроба, не змінюючи "доріг", над кожним хабарником поставити додаткового наглядача закінчиться, як завжди – перерозподілом "ніш виживання" з тими ж "ямами" на дорозі, "провалами" у ПДР, "сліпою розміткою" і таким самим непевним кінцевим результатом "своєї подорожі".
Добре відомим є наслідок перерозподілу "ніш виживання": бабуся буде дорожче продавати молоко – ціна за "екстрим"; гроші вона віддаватиме онуку на "хабарі на дорогах"; даїшник їх складатиме "на операцію" у лікаря; лікар їх понесе в університет "на навчання" доньки; викладач університету купить дорожче молоко у бабці. В країні щось відбуватиметься, але нічого не змінюватиметься!
З цього приводу можна було б багато фантазувати, та усе одно реальність виявиться багатшою. Але це – побудова паралельної "чистої" економіки – в наших умовах є єдиною ненасильницькою альтернативою тотальній "тіні".
Коли така економіка почне розвиватись, то у людей з’явиться не примус, а вибір: існувати у "ніші виживання" чи жити.
Валентин Ткач, Чернівці, для УП
