Дещо про немайнове благо та користь чищення негідних писків

П'ятниця, 30 березня 2012, 13:45

"Кожен має право на повагу до його гідності".
Конституція України, стаття 28

Декілька привселюдних, швидше символічних торкань – колись у шляхетному середовищі це йменувалося "означити ляпас", що в моральному сенсі для потерпілого в очах свідків виглядало не менш принизливим і дошкульним – "Femen"-girl Сашею Шевченко бриластих щік нардепствующого хамовитого опецька особисто мене призвело до емоційного стану, про який у народі кажуть: "Повний рот слів, а мовити нічого".

У мене навіть перестала на якийсь час нити напередодні зламана гомілка.

Зате реактивно відкоментувала подію дружина: "Нарешті, хоч дівча спромоглося на те, чого цей цап давно випрошував. Але ж ціла купа мужиків у студії – і ніхто навіть не рипнувся, аби за дівчинку заступитися.

Ні честі в них, ні гідності. Копійки щербатої не варті вони всі. Тьху!.."

А я почав пригадувати випадки, коли б представники нашої так званої політеліти суто по-чоловічому спромоглись захистити якщо не власну, то принаймні принижену жіночу гідність.

І якщо не враховувати масові парламентські бійки із суто політичних мотивів чи мало вмотивовані з'ясування стосунків пари-трійки парламентських маргіналів, то пригадується небагато.

Нардепа Марченка, котрий, захищаючи гідність своєї несамовитої подруги Натахи з Конотопу, за її ж допомоги натовк пику й порахував ребра колезі Мовчану.

Російського політтехнолога Павловського, котрий відвісив ляща Жиріку за некоректне висловлювання останнього на адресу Богословської в одному із прямих ефірів раннього Шустера.

Але ні Марченка, ні його сподвижницю, ні тим паче Павловського з Жиріком навряд чи можна віднести до вітчизняної політеліти.

Ну, пригадався Степан Хмара, котрий ще на початку 90-х пройшовся по писку гебешного топтуна-нахаби в званні полковника, та Юрко Луценко, який натовк пику й відвісив смачного підгузника "космічному" меру "за підлість і брехливість".

А так здебільше пригадались як давні, так і нещодавні брутальні депутатсько-чиновні рукосуйства щодо представниць і представників ЗМІ, громадськості та навіть парламенту.

Я вже не кажу про образи вербального штибу, котрі з вуст високопосадовців лунають повсякчасно. І незалежно від того, кому вони адресуються – хоч політичним опонентам, хоч колегам, хоч "клятим писакам", хоч нерозумній пересічі, хоч кому – такі словеса гідності й шляхетності їм теж не додають, якраз навпаки.

Взагалі-то розумні люди кажуть: бити й ображати – це остання справа.

Погоджуюсь, але з одним застереженням – сильному слабшого принижувати ніз-з-з-я!!! Але якщо це правило порушується, то сатисфакція негіднику просто необхідна. І якщо тут не втрутиться хтось третій, то кінцево слабший почне захищатися сам.

А як відомо, немає страшнішого звіра ніж розлючена білочка...

Хочу зауважити: я не є палким прихильником "Femen". І зовсім не через їхні епатажні топлес-протести. Я не святенник, і вважаю, що кожен має право висловлювати свою позицію в будь-який доступний та некровожерливий, бажано законний спосіб. Хоча останнього дотримуватися за нинішньої влади стає чим далі, тим нереальніше...

У "Femen" мене дратує однобока політтехнологічна метода, що як на мене, є результатом ідеологічного та світоглядного сумбуру в голівках цих розлючених білочок.

Тим не менш багато-хто цю подію сприйняли як сатисфакцію Олександри не лише за образу власної гідності, але і як своєрідну відповідь за невігластво, облудність, хамство, ненажерливість, людиноненависництво щодо власного народу, і навіть україно- та інші фобії включно з гендерною нашої панівної верстви, концентрованим уособленням котрих якраз і став уманський нардеп-вурдалака...

Тобто за наше з вами повсякденне приниження.

Але ж це аксіома – офіційно в Україні ніхто не скасовував моральні та матеріальні цінності.

А про необхідність пріоритетності перших як у повсякденному житті-бутті, так і в сфері державно-політичної діяльності торочать усі, навіть наш недорікуватий та двічі неосудний гарант.

Бо ті цінності є мотиваційними.

І кожен із нас, приймаючи ті чи інші рішення, сам особисто обирає, чим при цьому керуватися – чи то Заповідями Божими, чи то особистими вигодами, чи то цинічним раціоналізмом.

Стрімке ж падіння рівня чесності з одночасним зростом проявів корупційної діяльності вітчизняних чинодралів усіх рівнів свідчить лише про те, що для них моральні цінності – по суті, пустий декларативний звук, який не являє жодної ні естетичної, ні шкурної цікавості.

Але паралельно-пропорційно падає й планка рівня морально-цінностних орієнтирів і в пересічних громадян. Тому що суспільство в цілому не дає відповідну оцінку лідерам громадської уваги за морально-етичними критеріями. Тут діють інші категорії: успішність, відомість, популярність, наявність зв'язків, впливовість, товщина гаманця, тощо.

А серед критеріїв, котрими користається й керується теперішня панівна верства, абсолютно відсутні такі, наприклад, як авторитетність, добра репутація чи гідність. Люди з такими якостями сприймаються швидше як чудакувата біла галич, якої в панівному елітному прошарку катастрофічний мізер.

І саме через це в тому числі, політики чи урядники, яких було викрито в, м'яко кажучи неетичних вчинках, нікуди не тікають світ за очі, якщо не від сорому, то принаймні від страху бути покараними. Не йдуть у відставку. Не зникають із державно-політичної сцени.

І навіть не соромляться своїх дій.

Продовжують сибаритствувати на владному Олімпі чи в його передгір'ях.

І найобразливіше, що переважно можуть почути на свою адресу це заздрісне: "Ач, який меткий та слизький, як в'юн – знову вивернувся!" І це зовсім не засудження, а приховані одобрямс та заохочення.

Ще одна біда в тому, що негідники плодяться інфекційним брунькуванням. Через те що діє неубієнний принцип: "Які ми – таким мусиш бути й ти, або грай за нашими правилами, або йди геть чи вмри".

У команді не може бути виключень. "Біла галич" перефарбовується або витурюється геть.

Чи можливо зберегти гідність за таких умов?!..

От гідного та шляхетного люду стає все менше й менше. Але слід затямити, що цей деградаційний процес не може відбутися без негативних і гірких наслідків.

Що це означає, і до чого може привести в реальній конкретиці нашого буття? А до того, що негідно ставлячись як до наданої їм влади, так і до тих, хто ту владу їм делегував, наші владоможці дуже ризикують кінцево нарватися на таке ж саме нешляхетне ставлення до них із боку конституційного носія влади – народу.

Між іншим, гідність є одним із найголовніших, наріжних понять Основного закону України. В якому, зокрема, гідність серед інших чеснот визнається "найвищою соціальною цінністю", 3-тя стаття. Там же декларується, що "Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах.", стаття 21. А стаття 28 просто криком кричить: "Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню…" із ним.

А в Громадянському кодексі гідність визнана "особистим немайновим благом", 201-ша стаття.

І не треба тутечки торочити, мовляв, закони в нас не виконуються.

Це ми самі легко дозволяємо принижувати власну гідність, гендлювати нею в обмін на матеріальні цінності. Тобто – позбавляємо самі себе права користуватися своїм "немайновим благом" і гідно жити у власній країні.

Що мусимо зробити, аби бути гідними та шляхетними?

Для початку спробуйте мати власну думку й гідність та нічого й нікого не боятися, захищаючи та відстоюючи їх.

А на останок байка, яку я вже якось переповідав. Але знов не втримаюсь…

У нашій родині побутує легенда про Івана Богуна. Якийсь шляхтич настрочив на славетного полковника донос до гетьманської канцелярії. Ця кляуза потрапила до Генерального писаря Івана Виговського, а той віддав її Богуну.

Іван, довго не розмірковуючи, викликав поклепника на герць. Перед тим як взятися до зброї, він поцікавився в шляхтича, якою рукою той калякав доносу. Почувши, що правицею, тільки й мовив: "Шкода, вона тобі більше не знадобиться!", вихопив шаблю і відсік поклепнику руку. А на прощання додав: "Дякуй Богові, що тільки рукою водив, а язиком не плескав. А то й без нього б залишився".

Так от, мені видається, що про якісну зміну політеліти, яка б остерігалась принижувати будь-чию гідність, можна буде говорити лише тоді, коли в її середовищі з'явиться хоча б із десятків зо два безруких та без'язиких!

А поки, у нашій конкретній сьогоднішній ситуації, може втішити лише мудрість великих: "Влада, з якою поводяться негідно, над котрою безкарно глумляться, близька до загибелі".

Напевне, Оноре де Бальзак, цей знавець впливу негідної влади на людські душі – знав, що казав...

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції